| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв’язок роботи з науковими темами досліджень ОРІДУ НАДУ при Президентові України; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано використані методи, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення; наведено дані щодо апробації та впровадження в практику результатів дослідження, кількості публікацій за темою дисертації.
Перший розділ – „Військовий комісаріат у системі воєнної організації держави та військового управління” – складається з трьох підрозділів. У розділі подано огляд літератури за темою дисертації, визначено ступінь дослідженості проблеми та її методологічну базу, обґрунтовано вибір напрямів наукової розвідки дисертанта, розглянуто методологічні підходи, що сприяли вирішенню визначеного наукового завдання.
Для розкриття сутності феномену військового управління (ВУ) в розділі ґрунтовно досліджене поняття „військове” та „управління”. Їх аналіз дозволив автору виявити дві основні складові, що наповнюють зміст категорії „управління”. У першій складовій виявляється функціональне наповнення терміну, тобто управління уявляється як забезпечення спрямованості, вибудовування процесів у деякому напряму для досягнення певної мети. Друга складова може бути означена як інструментально-процесуальна, адже під терміном „управління” розуміється наявність владних повноважень, а сам процес управління виступає інструментом реалізації владних повноважень. З іншого боку, прикметник „військове” характеризує все, що пов’язане з армією, що має відношення до армії.
Доводиться, що першим аспектом розуміння сутності ВУ, як сукупності функціональних органів, є його генетичний зв’язок із державою, з державним управлінням (ДУ). Управління військовим організмом являє собою самостійну область державної діяльності, а вищі органи ВУ організовують, спрямовують та контролюють діяльність військових органів нижчої ланки.
З позицій системного підходу, автор виділяє три компоненти ВУ: 1) посадові особи, які беруть участь в управлінні, з їх інтелектуальним потенціалом, професіоналізмом, морально-бойовими та психологічними якостями, здатністю оволодівати новітніми засобами управління й перспективними методами роботи; 2) матеріальна база, до якої входять засоби добування, передавання, оброблення, захисту й видачі інформації, а також засоби, які забезпечують функціонування пунктів управління. Перші два компоненти поєднуються автором у терміні „система управління”. 3) методологія управління, що трактується автором як сукупність методів, які застосовуються у військовій справі, що визначають цілі, принципи, функції, завдання, форми й способи управління та методи роботи посадових осіб. Автор вважає її алгоритмом управлінської діяльності, який передбачає чітке усвідомлення цілей і завдань та засобів і способів їх досягнення.
За предметною специфікою в роботі виділяються військово-соціальна та військово-технічна сфери ВУ, а всередині військово-соціальної – військово-господарська, військово-фінансова, військово-адміністративна, військово-педагогічна та інші види військової діяльності. На погляд автора, військового характеру вони набувають не тому, що ними займаються військові люди, а тому, що розгортаються в інтересах військової справи у мирний час та успішного ведення військових дій або спеціальних операцій у випадку військового конфлікту.
За рівнем завдань, що вирішуються, зв’язком із політикою держави, автор виділяє кілька видів ВУ. На стратегічному рівні воно має прояв переважно у військово-політичному державному керівництві, головним сенсом та призначенням якого є визначення можливості та меж застосування військового примусу в політичних цілях, організація військового будівництва та інших великих оборонних програм. Другим рівнем ВУ (оперативним) виступає управління військами, що представляє собою діяльність відповідних посадових осіб та органів управління з дотримання бойової готовності військ (сил), підготовки операцій (бойових дій) та керівництва військами (силами) при виконанні поставлених ним завдань. Наступним (тактичним) рівнем можна назвати безпосередньо управління військовими колективами, зброєю та технічними засобами.
Завдання керівництва збройними силами (ЗС) вирішуються через апарат ВУ, тобто через чітко визначену систему органів ВУ. Діючи на основі принципів централізації керівництва, єдиноначальності та військової дисципліни, ці органи виконують різноманітні завдання ВУ. До них повною мірою можна застосувати загальну характеристику органів ДУ як розпорядчих та виконавчих органів державної влади. У зв’язку з цим у роботі визначаються суттєві характеристики виконавчої влади та робиться висновок, що органи ВУ – складова частина державного апарату управління, що діють на основі спільних для всіх органів ДУ засад, встановлених у законодавчих актах. Їх компетенція передбачає здійснення лише таких дій, які безпосередньо засновані на законі або є наслідком необхідності виконання законів. Разом із тим, органи ВУ, що є не лише виконавчими, але й розпорядчими, наділені у відповідно до принципу централізації керівництва правами встановлювати нові правила, видавати на основі законодавства та в межах певних повноважень обов’язкові для виконання підлеглими органами та посадовими особами акти управління.
Доводиться, що ВУ, як різновид ДУ є складним структурованим явищем. Семантично воно входить до системи ДУ військовою організацією держави (ВОД) та системи ДУ ЗС. На думку дисертанта, поняття „державне управління воєнною організацією держави” є більш широким у порівнянні з категорією „державне управління збройними силами”. У цьому відношенні державне управління ВОД багато в чому співпадає з категорією „військове будівництво” і є системою економічних, соціально-політичних, власне військових та інших заходів, що здійснюються в інтересах створення й підтримання на належному рівні воєнної могутності держави, становить основу забезпечення її обороноздатності. З іншого боку, державне управління ЗС, які є частиною ВОД, спрямоване виключно на ЗС, включає систему органів та структур, підлеглих Міністерству оборони України (МО) та не стосується інших військових формувань та цивільних установ, що включені до ВОД. На відміну від управління в межах ВОД, яке є за своєю суттю здебільше політичним та здійснюється центральними органами державної влади, ДУ ЗС є виключно адміністративним та здійснюється не лише центральними органами ВУ, але й місцевими органами ВУ.
У системі управління ВОД та ВУ виокремлюється його центральна ланка – рівень загальнодержавних інституцій та місцева ланка. До елементів ВОД на територіальному (місцевому) рівні входитимуть підрозділи ЗС та інших військових формувань, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. До системи суто ВУ на територіальному рівні входитимуть оперативні командування (управління) та управління військових корпусів, управління Повітряних командувань, угрупування, з’єднання ЗСУ та частини Сухопутних військ, ВПС, ВМС, а також військові комісаріати (ВК) (рис. 1).
Автором встановлено, що ВК є об’єднуючою ланкою між військовою та цивільною підсистемами ДУ. Вони, з одного боку, є місцевими органами ВУ та входять до системи ЗС. З іншого боку, вони характеризуються як органи виконавчої влади, та входитимуть до їх системи на територіальному рівні. Доводиться, що на ВК одночасно поширюється правовий режим як ЗС, так і органів виконавчої влади й тим самим ВК значним чином відрізняються від інших органів місцевого ВУ, зокрема з’єднань ЗС, комендатур тощо. ВК утворюються в АРК, областях, містах, районах, районах у містах. Особовий склад ВК, а також транспорт і матеріально-технічні засоби цих ВК утримуються за рахунок кошторису МО, тобто вони є фактично територіальними органами МО, входять до категорії територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади та знаходяться в координаційній взаємодії з місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.
|
