КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЯК ЧИННИК РЕФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, окреслено об’єкт і предмет, а також застосовані у дослідженні методологічні підходи, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження культурної політики держави» – проаналізовано стан наукового вивчення теоретико-методологічних засад культурної політики держави; на основі узагальнення вітчизняних і зарубіжних наукових джерел здійснено класифікацію підходів щодо визначення поняття «культура», розкрито особливості сфери культури як об’єкта державного управління. Культура як об`єкт державного управління розглянута як цілісний комплексний процес, головним орієнтиром якого є людина, її безумовний духовний (моральний і інтелектуальний) розвиток і вдосконалення. Водночас культура як система виступає чинником змін у різних сферах суспільного життя. Сфера культури є важливим структуроутворюючим елементом суспільного розвитку, оскільки через неї здійснюються процеси створення, збереження, розповсюдження і відтворення норм та цінностей суспільства. Культура в сучасному суспільстві виступає та усвідомлюється не тільки як результат соціально-економічного і політичного розвитку, а й як необхідна умова, ключовий фактор розвитку, моральний стержень особистості та суспільства.

Культура – найважливіша складова системи гуманітарної сфери, що прямо впливає на духовний розвиток громадян

Аналіз концепцій щодо перспектив розвитку культури свідчить: тільки поєднання вітчизняного і зарубіжного досвіду дозволяє розробляти і втілювати в життя конкурентоспроможну культурну політику, адекватну сучасним умовам.

Культурна політика в широкому сенсі розглядається як сукупність принципів і норм, а також систему заходів щодо збереження, відродження, розвитку і поширення культури за допомогою різних державних і суспільних інститутів. У вузькому сенсі культурна політика – це діяльність держави в галузі культури.

Водночас доцільно визнати й зворотній зв’язок між політикою і культурою: не лише культура формує політику і політиків, але й політики (особливо впливові), а також сама політика є одними з найбільш дієвих чинників культурних змін. Адже саме політики (вищі посадові особи) можуть суттєво вплинути на параметри розробки і відтворення культури.

Конкретний зміст культурної політики визначається взаємодією соціокультурної діяльності та її умов, суб’єктивного і об’єктивного, безпосередньою і опосередкованою діяльністю. Усвідомлення діалектики цієї взаємодії відкриває шлях до пізнання суперечностей, механізму їх становлення і тенденцій розвитку культурної політики.

Особливого значення процес вироблення культурної політики на рівні розробки стратегічних цілей та реалізації тактичних завдань набуває в умовах кардинальних суспільних перетворень, коли саме від якості і продуманості політико-управлінських рішень залежить результат тих чи інших реформ, соціальних трансформацій, їх сприйняття суспільством.

На сучасному етапі цивілізаційного розвитку зростає роль держави як носія історико-культурної пам’яті, генератора динамічних змін у різних сферах суспільства. Саме держава в системі відносин у сфері культури стає тією інстанцією, яка покликана інтегрувати, забезпечувати інтереси всіх суб'єктів культурного життя.

У другому розділі – «Стан сфери культури та особливості здійснення державної політики у сфері культури в сучасних умовах» – досліджено основні моделі культурної політики та проаналізовано організаційно-правові та фінансово-економічні засади реалізації державної політики у сфері культури України, виокремлено основні проблемні зони.

Аналіз теорії та практики реалізації культурної політики зарубіжних країн дає підстави стверджувати, що Україна при формуванні й реалізації культурної політики має дотримуватися визначених міжнародних принципів і підходів, однак в країні мусить бути створена власна модель державної культурної політики, яка б включала комплекс взаємопов’язаних заходів, спрямованих на забезпечення оптимального розвитку сфери культури, вирішення проблем її функціонування, створення умов для виконання функцій культурної політики, максимального задоволення пов’язаних з ними потреб особистості, сім’ї і суспільства в цілому, та враховувала фінансові можливості держави. При цьому доцільним є врахування напрацювань у реалізації культурної політики європейських країн, серед яких: маркетинговий підхід щодо надання культурних послуг, відстороненість держави від жорсткого впливу на культурну сферу, стимулювання недержавних форм підтримки культури, сприяння створенню й розвитку мережі добродійних організацій (фундацій, агентств, фондів), основна мета яких полягає у підтримці та розвитку культури тощо.

Національне законодавство у сфері культури – інструмент суспільного розвитку в умовах глобальних культурних трансформацій. Вплив сучасних глобалізаційних процесів на творчість, виникнення й розвиток культурних індустрій, захист культурних прав та інтересів в епоху інформаційного суспільства вимагає трансформації національного законодавства таким чином, щоб воно було здатним забезпечити інтереси громадян відповідно до вимог сучасного суспільного розвитку.

Виходячи з проведеного аналізу правового поля функціонування сфери культури, зроблено висновок: за роки незалежності в Україні напрацьовано доволі значну законодавчу базу для культурної сфери, накопичено величезний законотворчий досвід, однак ціла низка правових проблем (неузгодженість норм різних законодавчих актів, відсутність чітких механізмів прямої реалізації зафіксованих положень, декларативність) залишаються по суті невирішеними. Законодавство про підприємництво, про приватизацію, про працю, податкова система не враховують особливостей культури, не сприяють розвиткові структур, не орієнтованих на одержання прибутку. Тому, незважаючи на наявність в Україні численних недержавних неприбуткових організацій та об’єднань, «третього сектора суспільного виробництва» фактично досі не сформовано.

Визначено, що діяльність щодо державного регулювання сфери культури, окремих культурних індустрій об’єднують загальні цілі й завдання, функції, принципи й методи. Вона має власну ієрархію уповноважених державних органів. Розподіл владних функцій у сфері культурної політики регламентується Конституцією, законами України, іншими нормативно-правовими актами.

Значну увагу приділено питанням специфіки реалізації державного регулювання розвитку сфери культури в сучасних умовах. Визначено, що культурна політика Української Держави повинна виробити гнучку стратегію розвитку, що включатиме такі складові: сприяння розвитку культурної самобутності української нації; консолідація культурних груп українського суспільства в націє- та державотворчому процесі України; реалізація прав народу, культурних груп, людини в просторі культури; унеможливлення монополізації національного культурного простору обраним колом суб’єктних груп; здійснення політики підтримки «слабких» суб’єктів культури у просторі національної культури; гарантія суб’єктності людини у просторі національної культури як найвищої суспільної цінності; орієнтація на етнокультурні корені культурної самобутності України; формування національної культурної самобутності у системі європейських ціннісних координат; розвиток національних культурних індустрій як проміжних ланок між усіма суб’єктними секторами національної культури; розробка механізму підтримки культурних ініціатив на місцевому рівні; запровадження протекціоністського податкового режиму для вітчизняних культурних індустрій тощо.

Акцентовано увагу на тому, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культуротворчій роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни, формування відповідної методології і стратегічного менеджменту у сфері управління установами і закладами культури, удосконалення організаційного, правового та фінансово-економічного механізмів.

У третьому розділі – «Шляхи вдосконалення організаційного, правового та фінансового механізмів регулювання сфери культури» – доведено необхідність оптимізації механізмів регулювання сфери культури як підґрунтя ефективного впливу держави на суспільне життя.

Оскільки, на практиці політика з питань культури в Україні спрямована переважно на подолання негативних проявів у функціонуванні культури і доволі часто виступає реакцією на наявні негативні явища, що мають місце у цій сфері життєдіяльності суспільства, постає необхідність переходу від політики реагування на ті чи інші суспільні виклики до політики коеволюції державного регулювання культури та саморегуляції соціокультурних систем.

Наголошено на тому, що децентралізація державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У зв’язку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість: громадські, недержавні організації – творчі спілки, фонди, асоціації діячів мистецтв, національно-культурних центрів тощо. В такій моделі управління громадським структурам належатиме пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишатимуться виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом.

Стратегічно важливими напрямами державної культурної політики мають стати протекціонізм та сприяння розвитку вітчизняного кіновиробництва та книговидавництва, що ґрунтується на усвідомлені їх вагомого значення в процесі світоглядно-ціннісного та духовного розвитку особистості.

Базою для створення нової системи правового регулювання культурно-мистецької сфери має стати чинний Закон України «Про культуру». На сьогодні зберігає актуальність створення ефективних протекціоністських законодавчих норм для культурних індустрій в Україні (кінематографія, книговидавництво, музична індустрія), де працюватимуть у цьому напрямку механізми податкового стимулювання національного виробника культурного продукту.

Таким чином, відстороненість держави від жорсткого впливу на культурну сферу, самостійність більшості культурно-мистецьких закладів, підтримка (фінансова, пільгова, податкова) закладів, колективів, інституцій, принцип розподілу фінансових обов’язків, фінансова та законодавча самостійність регіонів – це позитивні кроки, які допоможуть удосконалити механізми державного регулювання сфери культури в Україні.