ЗАСТОСУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У ФОРМУВАННІ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ В ПРОЦЕСІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, наукове та практичне значення дисертаційної роботи, а також наведено дані щодо апробації отриманих результатів.

У першому розділі – “Промислова політика як базовий чинник розвитку економіки держави” – подаються результати дослідження трансформаційних етапів розвитку промислового комплексу України.

Промислова політика визначається автором як складова економічної політики держави в реальному секторі виробництва, що здійснює індикативне регулювання його темпів і пропорцій, стимулює інвестиційний процес та впливає на якісні характеристики ресурсної бази, розв’язуючи при цьому соціальні, кадрові та економічні проблеми суспільства.

У розділі подається аналіз концепції промислової політики України та огляд розробок щодо вітчизняних упроваджень механізмів державного управління і способів визначення їх ефективності. Українські вчені слушно намагалися фокусувати увагу органів виконавчої влади на необхідності інституційних змін, підви­щення значення інноваційної складової проми­словості, упровадженні моти­ваційних механізмів переходу на вищу технологічну укладність економіки. Установ­лено, однак, що практична реалізація цих рекомендацій не була ефектив­ною та послідовною. Галузеві програми, які приймалися з метою прискореного розвитку пріоритетних напрямів виробництва, не були забезпечені фінансово і з каталізатора виробництв перетворювалися на їх гальмо. Залишковий принцип фінансування прикладної науки не сприяв перебудові промислового комплексу та його модернізації.

Основою промислової політики та критеріями визначення її ефективності повинен стати якісний зв’язок між окремими компонентами, які сьогодні розглядаються відірвано один від одного і, більше того, керуються органами виконавчої влади різних рівнів. Ідеться про інноваційність промислової політики за взаємозв’язками: конкурентоспроможність – наукоємність – технологічність – вища конкурентоспроможність.

Установлено, що вітчизняний промисловий комплекс пройшов складний трансформаційний шлях, протягом якого промислова політика відігравала роль базового чинника розвитку економіки держави. Із здобуттям незалежності Україна успадкувала виробничі потужності, інтегровані в господарський комплекс Радянського Союзу, які підпорядковувались загальносоюзним міністерствам, тобто основні центри прийняття рішень перебували поза межами України, а завершальні високотехнологічні продукти виготовляли в широкій загальнодержавній кооперації.

Досліджено, що складність запровадження механізмів державного управління промисловою політикою полягала в тому, що суб’єкти господарювання були різновідомчо підпорядковані й не мали територіальних горизонтальних зв’язків. Жорстка багаторівнева система адміністративного планування, розподілу та управління не передбачала самостійного прийняття менеджментом підприємств стратегічних рішень.

Виявлено, що після швидкого руйнування адміністративної моделі налагодження нової управлінської системи та розроблення нових механізмів впливу затягнулися в часі, не досягаючи консенсусу політичних еліт. Досліджено, що весь процес трансформації промислової політики можна поділити на три етапи. Перший з них тривав від здобуття незалежності до 1995 р., другий – протягом 1996–2001 рр., і третій – з 2002 р. до сьогодні.

Установлення ієрархії державних, регіональних та локальних пріоритетів і впровадження мережевої системи управління з одночасним делегуванням частини владних повноважень недержавним асоціативним утворенням дасть змогу змінити акценти і перебудувати систему управління промисловістю, суттєво її спростивши та лібералізувавши. Доведено, що найважливішим у реформуванні системи управління промисловістю є розмежування повноважень центральних і регіональних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Основними причинами неефективності державної промислової політики була наявність залишків адміністративної управлінської системи, яка не здатна самостійно перейти на ринкові механізми функціонування. Установлено, що чим більше напрямів владних дій у сферах регуляторного впливу синхронізується з європейським правовим полем, тим менше можливостей ручного управління надається державному апарату, який часто такими діями завдає економічної шкоди інтересам України.

Переростання фінансово-промислових груп в олігархічні утворення та преференційність у підходах до різних суб’єктів, утрата контролю з боку держави за неочевидними монополіями сприяли руйнації суспільно орієнтованих галузей. Виникненню серйозних диспропорцій у структурі промислового комплексу сприяло обмеження регуляторних механізмів і ефективного ринкового середовища та відсутність державних інвестиційних ресурсів. Для промислового комплексу держави важливим є спроможність серійно виробляти товари, які користуються попитом на глобальних ринках, створюючи обсяги доданої вартості. У цьому контексті завданням промислової політики є послідовне підвищення конкурентоспроможності виробничого потенціалу держави.

Досліджено, що реальний розподіл інноваційних ресурсів в Україні скеровується переважно у низькотехнологічні уклади, що докорінно відрізняється від практики країн ЄС і гальмує глибинні структурні зміни у вітчизняному промисловому комплексі. Найбільш економічно обґрунтованим рішенням було б бюджетне фінансування, спрямоване на зменшення облікових банківських ставок за цільовими кредитами, а не пряме щорічно спадне фінансування вибіркових елементів великої кількості державних програм.

Установлено, що складність аналізу промислової політики безпосередньо була пов’язана з відсутністю її цілісності, частою підміною понять та перманентним антагонізмом основних агентів впливу. Одним з вагомих негативних чинників впливу на ситуацію була непослідовність дій органів влади та політична нестабільність. Подальше дослідження напрямів результативності промислової політики вимагає більш послідовного аналізу реалізації відповідної політики в країнах ЄС, що водночас пов’язано із стратегічними орієнтирами для України, її інтеграційною спрямованістю до європейського співтовариства.

У другому розділі – “Досвід реалізації промислової політики в Європейському Союзі” – подано детальний аналіз програм та заходів динаміки економічного стимулювання європейського промислового розвитку. Опрацьовано досвід Європейського Союзу щодо розвитку територіальної інфраструктури та фінансової підтримки промислових пріоритетів. Установлено, що для української ситуації було б корисно застосовувати такі поняття, як “регіон з наявністю структурних проблем”, “найменш сприятливі для розвитку території”, “проблемні регіони”, як це зроблено в країнах ЄС.

Реалізація промислової політики ЄС базується на чотирьох принципах: концентрація, програмування, партнерство, доповнюючий характер фінансування. Особливо важливими є інструменти співпраці Європейського Союзу й України. Європейська Політика Сусідства для України стала важливим мотиваційним механізмом підтримки протягом усього періоду співпраці та була реально відображена у фінансовій допомозі у розмірі 2,4 млрд євро.програма розвитку досліджень та технологій Європейського Союзу.

Досліджено, що країни Європейського Союзу протягом останніх десятиріч постійно застосовували механізми опосередкованої підтримки власного виробника. Однак прямі фінансові дотації підприємств суперечать основним засадам ринкової економіки – змагальності, яка є провідним чинником прогресу. Однією з основних причин об’єднання європейських країн у Союз стала гостра необхідність формування більш конкурентоспроможної економіки. Визначено, що передусім були сформульовані критерії оцінки стану промислового комплексу як базового економічного сегмента та рівня конкурентоспроможності кожного регіону ЄС. На основі моніторингу ситуації в динаміці Європейська Комісія визначила два стратегічних напрями дій. Перший – це розвиток територіальної інфраструктури та вирівнювання регіональних диспропорцій. Другий покликаний розвивати пріоритетні програми промислового розвитку. Обидва напрями є надзвичайно важливими елементами просторового розвитку ЄС. Європейським Союзом визначено основні цілі для розв’язання проблем промислового розвитку, найважливішою з яких є структурна перебудова економіки. Під час спаду виробничої активності антикризові заходи передбачають адаптацію безробітних до нової структури промисловості.

Європейським Союзом запропонована українським партнерам широка участь у міждержавній та міжрегіональній співпраці, проведенні спільних досліджень у межах європейських рамкових програм. Сформований також широкий перелік коопераційних промислових та інфраструктурно-інвестиційних проектів. Усе це доповнюється послугами міжнародного консалтингу, технічною допомогою та грандовими програмами.

У розділі подано аналіз розбудови європейських кластерів як конкурентних мереж управління бізнесом. Установлено, що кластерний підхід, на відміну від політики підтримки галузевого розвитку, підвищує конкурентоспроможність виробництв та ефективно впливає на злагоджену роботу всіх ланок техніко-організаційно-маркетингового ланцюга вартості. Підтверджено, що кластерні об’єднання ефективно працюють в ЄС, оскільки вони пройшли складний еволюційний шлях як в умовах стабільного розвитку, так і кризових періодів.

Доведено, що кластеризація української промисловості дає змогу зробити вибір – входити нашим підприємствам у транскордонні кластерні утворення, чи формувати вітчизняні багаторівневі кластери в найбільш конкуренто­спроможних сегментах. Кластери є шансом для малого та середнього бізнесу здобути конкурентні переваги в освоєнні ринків та зайняти вигідну позицію між фінансово-промисловими групами і державними вертикально-інтегрованими національними компаніями.

Окремі українські дослідні структури та підприємства вже набули досвіду співпраці з європейськими кластерними мережами і зараз юридичні особи, резиденти України можуть бути безпосередніми аплікатами європейських програм партнерства. Кластеризація економіки держави може стати тим стимулом, якого сьогодні явно бракує для побудови інноваційної моделі системи управління промисловістю.

Європейська Комісія засвідчує, що на всіх етапах надмірна централізація програм перешкоджала своєчасності та гнучкості реагування на виявлені зміни. Під час реалізації Європейської Політики Сусідства центральні та регіональні органи української влади були недостатньо залучені до виконання програм промислової інтеграції. Велика кількість проектів технічної допомоги не вписувалася в контекст місцевих промислових пріоритетів і це обмежувало вплив на регіональному і галузевому рівнях та не коригувало державну промислову політику загалом.

У третьому розділі – “Перспективи української промислової політики в контексті євроінтеграційного процесу” – проведено аналіз нормативного забезпечення інноваційного розвитку індустріального комплексу. Виявлено механізми здійснення інноваційної діяльності бізнес-інкубаторів, технопарків, спеціальних економічних зон.

Установлено, що без формування ефективної регіональної промислової політики неможливо усунути територіальні диспропорції і досягти загальнонаціонального консенсусу. Виходячи із сучасних умов і перспектив регіонального розвитку економіки основою промислової політики кожної області є балансування структури промислового виробництва та забезпечення раціонального використання регіональних ресурсів. Позитивні перспективи реалізації промислової політики на сучасному етапі великою мірою залежать від ролі, соціального партнерства та взаємної відповідальності в межах співпраці органів виконавчої влади з профспілковими радами та об’єднаннями роботодавців. Основні напрями тристоронньої співпраці у сфері промислової політики регіонів викладаються в регіональних угодах.

У розділі досліджено стійкість промислового комплексу України до негативних впливів та подано пропозиції щодо побудови ефективної системи управління як засобу зростання конкурентоспроможності української промисловості. Беручи за основу гіпотезу видатного українського вченого М.Туган-Барановського про те, що головним питанням кризового стану промисловості є відсутність інноваційного відтворення основного капіталу, зроблено висновок про доцільність поєднання промислової, регіональної та інноваційної політики. Виробнича система старого типу, яка сформована з низьких технологічних укладів, поглинаючи фінансовий ресурс, не спроможна підвищити продуктивність праці та прибутковість виробництв.

Доведено, що найважливішою є здатність владних структур оцінювати, аналізувати та прогнозувати розвиток українського промислового комплексу не за тими традиційними показниками, які використовуються сьогодні вітчизняною статистикою, а за європейськими індикаторами. Фактично коливання характе­ристик, які опираються на валові та відносні показники, є дуже значними протягом тривалих виробничих циклів і не можуть об’єктивно відображати сам процес.

Чинна нормативна база дозволяє довільне трактування механізмів державного управління, які інколи не розмежовані за рівнем компетенції і накладаються один на одного. З метою розуміння місця вітчизняної промис­ловості у світовому економічному просторі необхідно застосувати уніфіковану методику її оцінювання за зразком європейської системи. Вивчено розбіжності між механізмами промислової політики, які діють у країнах ЄС і Україні, та сформовано систему заходів щодо переведення промислового комплексу на інноваційний шлях розвитку (рис. 1).

З огляду на те, що сучасні конкурентні переваги практично повністю забезпечуються за рахунок переваг у технологіях виробництва, сучасних мето­дах управління та просуванні товарів на ринках, успішний розвиток конку­ренто­спроможних пріоритетних галузей можливий зважаючи на комплексне використання теорії кластерного механізму з поєднанням концепцій інновацій­ного розвитку.

Головними перспективами європейської регіональної промислової політики на всіх етапах її становлення є децентралізація владних повноважень та їх делегування на нижчі рівні, поглиблення міжрегіонального та транскордонного співробітництва, перехід до моделі стійкого конкуренто­спроможного регіонального розвитку.

На основі європейського досвіду можна стверджувати, що кластеризація промислового комплексу є ефективним антикризовим заходом. Протидія кризі вимагає потужної державної підтримки реального сектора економіки. Особливо потребують опіки підприємства, які зорієнтовані на внутрішній ринок, і ті, які забезпечують зайнятість населення. Найактуальнішим пріоритетом промисло­вої політики сьогодні є необхідність термінового впровадження європейської моделі зростання конкурентоспроможності промислового комплексу держави. Особливостями її реалізації в Україні є перенесення концентрації зусиль з прямої фінансової підтримки галузей, підприємств та виробів на застосування ринкових мотиваційних механізмів переходу виробників у вищі технологічні уклади, розвитку промислово слаборозвинених регіонів, економічній трансформації областей, які найбільше потерпіли від спаду економічної активності, боротьбі з безробіттям, упровадженні моделі інноваційного зростання територій, подолання бюрократизму та корупційних впливів. Установлено, що найважливішим є подолання традиційно руйнівних для економіки України міжсекторальних бар’єрів, які розмежовують заходи з упровадження антикризових програм та програм інноваційної промислової політики, які, по суті, і формують євроінтеграційний процес.