У вступі розкрито сутність і значення наукової проблеми, обґрунтовано необхідність проведення дослідження, його актуальність, сформульовано мету й завдання, розкрито загальну методологію вивчення проблеми, відображено наукову новизну й практичне значення результатів.
У першому розділі – “Теоретичні основи державного управління сталим розвитком сільських територій” – визначено науково-методологічні засади сталого розвитку сільських територій; розглянуто зміст та сучасні погляди на проблему сталого розвитку сільських територій України; досліджено організацію управління і планування сільського розвитку в зарубіжних країнах.
Виявлено, що в умовах посилення впливу зовнішніх факторів тиску на національні економіки потрібна нова модель соціально-економічного прогресу та сталого розвитку світового співтовариства, національних і регіональних систем. Досвід реформування вітчизняної соціально-економічної сфери доводить недоцільність подальшого застосування в чистому вигляді неоліберальної моделі соціально-економічного розвитку. Економічні та соціальні показники свідчать про те, що не увінчалося успіхом втілення її основних елементів: лібералізації у вигляді відмови держави від регулювання економічної діяльності; приватизації у вигляді розпродажу державної загальнонародної власності в приватні руки. Виявився неприйнятним варіант монетаристської моделі, що ставив вузьке завдання фінансової стабілізації за рахунок звуження попиту і маси грошей. Реалізація неоліберальної моделі соціально-економічного реформування з різким скороченням громадських виплат і державних капітальних вкладень на ділі привела до підвищення цін і небаченої інфляції, що викликала повну втрату заощаджень населення, скорочення споживання до рівня виживання переважної більшості населення, скорочення внутрішнього ринку. Зміна основних економічних показників свідчить про негативні процеси, що розвиваються в економіці. Саме вони спричинили цілий шлейф соціальних проблем.
Терміни «розвиток», «економічне зростання», «економічний розвиток», «сталий розвиток» у даний час широко застосовуються в науковому та діловому обігу при характеристиці процесів соціально-економічного розвитку, що відбуваються у світовій економіці, економіці Україна та її регіонів. У літературі наводяться різні тлумачення терміна «економічний розвиток». Одні автори пов'язують економічний розвиток зі зростанням добробуту, доходів на душу населення, поліпшенням якості життя, підвищенням рівня задоволення головних потреб усіх членів суспільства. Інші – акцентують увагу на найбільш загальних закономірностях економічного розвитку: його циклічному характері, зв'язку з прогресом і зростанням, еволюцією і експансією. Ідеї сталого розвитку були позначені ще в працях В.І. Вернадського. Зокрема, він писав про те, що між усіма живими і неживими частинами земної оболонки йде безперервний матеріальний і енергетичний обмін, який з плином часу є закономірно мінливим, постійно прагне до стійкого, рівноважного стану. Фізіократи доводили, що стійкість економіки пов'язана з дією природних законів, знаходженням, встановленням і підтримкою певних її пропорцій. Так, Уітмор Кейт розуміє під сталим розвитком «модель руху вперед, за якої досягається задоволення життєвих потреб нинішнього покоління людей без позбавлення такої можливості майбутніх поколінь». В.П. Кухар під сталим розвитком розуміє «встановлення збалансованих, гармонійних відносин між людиною, суспільством і природою».
Сталий розвиток слід розуміти як напрям економічного зростання, коли забезпечується якість життя громадян, що, з одного боку, спирається на сучасні досягнення науково-технічного прогресу, які задовольнять його поточні потреби, але за своїм впливом на навколишнє середовище не ставиться під загрозу здатність майбутніх поколінь; з іншого боку, забезпечується якісне зростання за рівнями матеріального, житлово-побутового, соціального забезпечення, охорони здоров'я, екологічної та особистої безпеки.Відмінність від загальноприйнятого визначення сталого розвитку полягає, по-перше, у зв'язку якості життя громадян з досягненнями науково-технічного прогресу; по-друге, у здатності майбутніх поколінь забезпечувати якісне зростання за рівнями матеріального, житлово-побутового, соціального забезпечення, охорони здоров'я, екологічної та особистої безпеки.
Визначено, що, розглядаючи проблему управління розвитком сільських територій, ми стикаємося з низкою складних явищ і процесів, що зумовлюють необхідність застосування системного підходу до її вивчення. Ключовою ланкою при дослідженні даної проблеми виступає сільська територія, яка зумовлюється тим, що розвиток – це процес, розглянутий тільки по відношенню до системи, а управління має на увазі елемент, функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх певної структури, реалізацію їх програм і цілей. Вивчаючи різні джерела з питань сільських територій, можна зробити висновок про те, що поняття «сільська територія», «сільська місцевість», «село» загалом тотожні, але не закріплені законодавчо. П.І. Гайдуцький розглядає сільську територію як територію поза межами міських поселень, населену і використану людьми, яка характеризується спільністю будь-яких ознак (природних, історичних та ін.). Ю.Е. Губені розуміє сільську місцевість як населену місцевість поза містом з її природними умовами та ресурсами, сільське населення і упредметнені плоди попереднього праці людей, тобто різноманітні основні фонди на цій території. Сільська територія характеризується вузькими взаємозв'язками галузей і низькою щільністю населення. У більшості сільських регіонів основне заняття людей – сільськогосподарська праця. Проте вона визначається, насамперед, факторами низького соціально-економічного розвитку, малим діапазоном вибору форм додатку трудового потенціалу, невеликим набором видів трудової діяльності. Народногосподарські функції сільських територій різноманітні і надзвичайно важливі і в економічному, і соціальному аспектах. Особливе місце в них належить забезпеченню продовольчої безпеки країни, відтворенню трудових ресурсів, зберіганню традицій, народних традицій, освоєнню природних ресурсів.Безсумнівно, сільським територіям належить рекреаційна функція створення умов для відновлення здоров'я і відпочинку як міського, так і сільського населення. Сільські території – це базис для розміщення виробництв і обслуговування інженерних комунікацій. З політичної точки зору сільська територія є опорою стабільності та миру, вона визначає надію України на процвітання і розвиток за умови правильного управління на всіх рівнях державної влади.
Під поняттям «сільська територія» слід розуміти найважливішу частину національної економіки країни, що включає в себе населену місцевість за межами міст з її умовами і ресурсами, сільське населення, різноманітні основні фонди на цій території. Розвиток сільської території – найважливіше народногосподарське завдання, яке визначає стратегію розвитку регіональної економіки. Якщо під поняттям «регіон» розуміється багаторівнева система індикативного управління розвитком території, то сільська територія є важливішою її життєзабезпечуючою частиною.
У світовій практиці державного регулювання склалися два альтернативних підходи до планування: директивне планування, що базується на державній власності на просторові ресурси та ідеї всеохоплюючого централізованого планування без врахування інтересів суб'єктів планування; індикативне, – що базується на обмеженому втручанні держави в економіку і різноманітті форм власності. Планування будується шляхом оптимізації і узгодження інтересів суб'єктів планування. Аналіз цих підходів свідчить про їх значні схожості з діючими за кордоном моделями індикативного планування. Після ліквідації директивного планування наша країна замість того, щоб звернутися до розробок вітчизняних вчених і зарубіжного досвіду, категорично відмовилася від планування та проголосила курс на лібералізацію економіки.
