УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СТАНОМ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА В ЕКОКРИЗОВОМУ РЕГІОНІ Автореферат

У першому розділі – «Теоретичні засади державного управління у сфері забезпечення якості навколишнього середовища» – здійснено аналіз основних положень, напрямів та пріоритетів екологічної політики в Україні і Європі та особливості її формування на регіональному рівні; проаналізовано чинні механізми реалізації екологічної політики.

На підставі аналізу наукових підходів до визначення поняття «екологічна політика» визначено, що ця дефініція характеризує сукупність законів, заходів, організаційних, регулятивних і контрольних дій, направлених на досягнення цілей екологічного благополуччя, створення безпечних умов життя, здоров'я і діяльності людей, збереження біологічних і мінерально-сировинних ресурсів для майбутніх поколінь, засноване на ефективному з'єднанні функцій природокористування і охорони природи.

Показано, що основний документ, який визначав принципи й напрями екологічної політики України – «Основні напрями державної політики в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки» - є застарілим, не встановлює будь-яких термінів виконання, розподілу обов’язків, не визначає засобів, необхідних для досягнення поставленої мети, і, на думку європейських експертів, занадто «амбіційним та оптимістичним». Тому прийнятий Закон України № 2818-VI «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» є вкрай актуальним.

В той же час проведене співставлення основних принципів української та європейської екологічної політики дозволяє стверджувати, що європейські положення більш конкретні й конструктивні, передбачають відповідальність винних за порушення екологічного законодавства на всіх рівнях господарювання. Український варіант знов страждає декларативністю, положення його дуже неконкретні.

Аналіз досліджень з екологічного управління довів, що екологічна політика може бути реалізована як через виконання спеціально розроблених екологічних планів дій або програм, так і через інтегрування екологічних вимог та пріоритетів у секторальні стратегії, плани дій, конкретні проекти. Стверджується, що для реалізації цих проектів найбільш дієвим шляхом може стати модель партнерства, розвиток якої припускає|передбачає| наявність трьох ключових|джерельних| умов: по-перше, існування зацікавлених кіл|кіл| на всіх рівнях влади, які могли б бути партнерами у вирішенні проблем збереження|зберігання| НС; по-друге, широке залучення громадянського|громадянського| суспільства|товариства| до екологічно орієнтованого управління; по-третє, широке застосування можливостей міжнародного співробітництва, використання напрацювань розвинених країн світу для найскорішого вирішення проблемних питань всередині країни.

З метою визначення найбільш ефективних шляхів реалізації екологічної політики проаналізовано механізми екологічного управління. аналіз законодавчо-нормативної бази дозволяє стверджувати, що основні закони, підзаконні акти, нормативи, стандарти прийняті більше 20 років тому й продовжують використовуватися, незважаючи на зміну умов господарювання, вимог екологічної, соціальної та економічної безпеки. З’ясовано, що склад і структура екологічного законодавства України не збігається з прийнятими в ЄС норами. В українському законодавстві відсутні розділи, що існують в законодавстві ЄС: управління відходами, контроль промислового забруднення, управління ризиком, хімічні речовини і генетично модифіковані організми, шум від машин і механізмів.

Неефективними є й економічні механізми управління якістю НС. Чинні механізми не відповідають вимогам, з точки зору необхідності адаптувати екологічне законодавство із законодавством ЄС. Зроблено висновок, що традиційні інструменти управління вже недостатні і вимагають удосконалення.

Визначено, що передумовою підвищення ефективності екологічного управління є регіональний підхід. Це обумовлює необхідність врахування регіональної специфіки та визначення регіону як складової загальної системи, яка характеризується певним набором особливостей. Урахування цих особливостей має бути покладено в основу класифікації регіонів. Однією з характерних особливостей регіонів, яка рідко використовується як критерій, має стати екологічна напруженість територій.

У другому розділі – «Сучасний стан та особливості формування екологічних показників життєдіяльності населення Донецької області» – з’ясовано особливості формування техногенного навантаження на територіях Донецької області, розглянуто демографічні показники та їх детермінанти в чинних умовах та запропоновано методологічні підходи до визначення екокризовних регіонів.

Проаналізовано функціональну структуру, масштаби та розвиненість промислового й комунально-побутового господарства, щільність транспортної мережі Донецької області. Визначено основну промислову спрямованість п’яти промислово-міських зон області (табл. 1).

вивчений внесок провідних галузей промисловості в забруднення повітряного басейну міст і районів Донецької області. У результаті моніторингу атмосферного повітря в містах і районах Донецької області встановлено, що з ксенобіотиків, що забруднюють повітряний басейн, 85 % – 95 % всього обсягу складають вісім інгредієнтів: завислі речовини (15 %), оксид вуглецю (30 %), діоксид сірки (20 %), оксиди азоту (6 %), вуглеводні (5 %), сірководень (4 %), аміак і фенол (по 3,5 %). В атмосферному повітрі деяких міст практично щорічно реєструються високі концентрації, що перевищують ГДК, таких речовин, як Hg, Pb, Mn, формальдегід, Hf і HCN. До найбільш забруднених віднесено м.м. Єнакієве, Донецьк, Макіївка, Горлівка, Маріуполь, а серед сільських районів – Старобешівський, Володарський, Волноваський і Мар’їнський.