У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дослідження; визначеномету й дослідницькі завдання, а також об’єкт, предмет дослідження; подано основні методи дослідження; охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані про публікації, апробацію результатів дослідження та структуру і обсяг дисертації.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні аспекти формування державної політики щодо розвитку медсестринства” – систематизовано та проаналізовано теоретико-методологічні напрацювання щодо розвитку медсестринства як складової галузі охорони здоров’я та визначено ступінь вивчення поставленого завдання науковцями; визначено сутність основних складових понятійно-категорійного апарату; виявлено та охарактеризовано особливості побудови організаційно-функціональних систем медсестринства на прикладі зарубіжних країн та здійснено їх компаративний аналіз.
М. М. Семенков у докторській дисертації “Формирование профессиональной пригодности специалистов сестринського дела” (1996 р.) вперше привернув увагу до особи медсестри в системі охорони здоров’я, вказавши на зростання її ролі як фахівця. Важливою щодо справи реформування медсестринства є пропозиція дослідника про впровадження у підготовці медсестер циклічного методу навчання та залучення до ведення практичних занять досвідчених медсестер. У роботі М. Шегедин міститься підтвердження формування медсестринства як наукової дисципліни, наведено конкретні результати медичної та соціальної ефективності і перспективи запровадження системи вищої неперервної ступеневої системи освіти медичних сестер відповідно до потреб населення і міжнародних стандартів. В. Чернявський та А. Казаков відзначили невідповідність змісту підготовки медсестер запитам практичної системи охорони здоров’я, неадекватне розуміння ролі середнього медичного персоналу в діяльності лікувально-профілактичних установ. На думку вчених, ситуація вимагає розробки нового розуміння й трактування ролі середніх медичних працівників в системі охорони здоров’я та її реалізації в умовах діючої системи. Важливо не тільки підвищити роль середнього медперсоналу, а й подбати про виділення для них самостійних ділянок роботи, за які вони несли б персональну відповідальність. Шляхом до цього можуть бути насамперед суттєві зміни у програмах підготовки медсестер. У публікаціях Г. Перфільєвої порушуються проблеми реформування медсестринства, найдієвішим засобом якого дослідник визнає зміни у змісті післядипломної освіти медсестер, надання широкої можливості одержувати вищу медсестринську освіту, як це практикується у країнах Європейського Союзу (далі – ЄС). Медсестри з вищою освітою можуть бути викладачами у медичних училищах, кваліфіковано виконувати певні управлінські функції і заслуговують на нові за змістом посади заступника головного лікаря з роботи з середнім медичним персоналом. Т. Карагулова, К. Абдулаєв і З. Мурзагулова рекомендують реформувати освітні програми з метою підготовки медсестер широкого профілю, які зможуть працювати не лише в лікарнях, а й в умовах надання первинної медико-санітарної допомоги в громаді (сімейні медсестри), а фахівці з вищою освітою зможуть керувати медичними училищами чи відділеннями з їх підготовки. В. Переверзєв, В. Водорацький ставлять питання розширення управлінських функцій медсестер у практиці охорони здоров’я. G. Grippando та J. Kelly переглядають стереотипні підходи до ролі медсестер у системі охорони здоров’я як стосовно їх функціональних можливостей, так і економічних показників та потреб у реформуванні освітніх стандартів. Основний акцент дослідники роблять на науковому обґрунтуванні й необхідності розширення сфер діяльності медсестринського персоналу в сучасній системі охорони здоров’я, надання медсестрам певної самостійності та автономності за умови підвищення їх відповідальності, що є поки що новим у практиці охорони здоров’я.
На основі аналізу літературних джерел з означеної проблематики з’ясовано, що питання становлення та розвитку медсестринства не достатньо дослідженні науковцями з позиції державного управління, оскільки тематика вивчення медсестринства зводилася здебільшого до вивчення суто медичних питань. Науковцями відзначається невідповідність змісту підготовки медсестер запитам практичної системи охорони здоров’я, неадекватне розуміння ролі середнього медичного персоналу в діяльності лікувально-профілактичних установ. На думку вчених, ситуація вимагає розробки нового розуміння й трактування ролі середніх медичних працівників у системі охорони здоров’я та її реалізації в умовах діючої системи. У дослідженнях науковців переглядаються стереотипні підходи до ролі медсестер у системі охорони здоров’я, як стосовно їх функціональних можливостей, так і економічних показників та потреб у реформуванні освітніх стандартів. Основний акцент дослідники роблять на науковому обґрунтуванні й необхідності розширення сфер діяльності медсестринського персоналу в сучасній системі охорони здоров’я, надання медсестрам певної самостійності та автономності за умови підвищення їх відповідальності, що є поки що новим у практиці охорони здоров’я.
Новим етапом у дослідженні медсестринства можна вважати відкриття Інституту медсестринства (м. Житомир, 2008 рік). На базі медсестринських відділень магістратури при цьому вищому навчальному закладі почали розгортатися наукові дослідження проблем медсестринства та пошуку шляхів і засобів його реформування. Також унавчально-науковому інституті медсестринства Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я.Горбачевського (далі – ТДМУ) розпочата підготовка фахівців рівня магістра. В 2009 – 2010 навчальному році в магістратурі з медсестринства навчалось 22 особи. Це головні медсестри лікарень Тернополя, викладачі ТДМУ, випускники медичних коледжів, які попередньо здобули кваліфікацію бакалавра медсестринства.
Актуальність наукового обґрунтування проблем державного управління зумовлюється також відсутністю загальноприйнятого визначення поняття державного управління у галузі медсестринства. Базуючись на фрагментарних твердженнях інших науковців та удосконалюючи їх, пропонуємо комплексне авторське визначення цієї дефініції, а саме: “державне управління у галузі медсестринства” визначається як цілеспрямована скоординована діяльність державних та приватних установ медичної сфери, яка спрямована на врегулювання проблем медсестринської галузі через реалізацію відповідних державних директивних документів та програм із метою профілактики захворювань та досягнення належного рівня якості надання медичної допомоги спеціалістами першого–другого рівня.
На основі дослідження організаційно-функціональної структури медсестринства зарубіжних країн обґрунтовано, що подальше становлення та розвиток медсестринства як окремої галузі в системі охорони здоров’я може бути успішнимза умови науково аргументованого поєднання передового світового та вітчизняного досвіду. Детальний аналіз стану як медсестринства загалом, так і медсестринської освіти зокрема, в країнах Європи, Азії, США, Канади, Австралії та Океанії може сприяти удосконаленню вітчизняного медсестринства та дозволяє запропонувати шляхи його реформування.Перегляд зарубіжного досвіду дозволив констатувати, що університетська освіта забезпечує медичним сестрам високий соціальний статус, а також своєрідну незалежність як спеціаліста системи охорони здоров’я. На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що на певних етапах створювалися сприятливі умови для розвитку та вдосконалення системи освіти медсестер. Однією з таких умов було інтегрування в систему освіти вищої сестринської освіти, що сприяло підвищенню якості та розширенню можливостей практичної діяльності. Практична підготовка медсестри-спеціаліста загального профілю на базі шкіл сестринської освіти започаткувала новий етап у підготовці кваліфікованих медсестер через створення програм бакалаврату. Ринково-орієнтована модель системи охорони здоров’я у більшості досліджуваних країн сформувала своєю чергою нові вимоги та стандарти медичної галузі, що сприяло перегляду фахової підготовки медсестер. Підготовка конкурентоспроможного фахівця забезпечила визнання медсестринства як незалежної професії з поступовим переходом до повної вищої освіти медичної сестри та отримання наукових ступенів магістра та доктора сестринських наук.
У другому розділі – “Аналіз механізмів державного управління реформуванням медсестринства в Україні” – проаналізовано основні механізми державного управління в галузі медсестринства в Україні; розглянуто чинники, що зумовлюють необхідність реформування медсестринства, нормативно-правову базу функціонування медсестринства в Україні на сучасному етапі; визначено особливості управління якістю медсестринської допомоги в Україні.
Роль медичного працівника в забезпеченні населення якісною медичною допомогою є важливою. Одним із проявів соціальних змін всередині системи охорони здоров’я є динаміка показників кількості медичних кадрів.Багато років вважалося, що в Україні формується надлишкова чисельність медичного персоналу. Це стало наслідком відповідної кадрової політики, що сприяла кадровому “дисбалансу” у забезпеченні лікувально-профілактичних закладів та “відтоку” кваліфікованих кадрів. На сьогодні спостерігається наростаюча та некерована міграція підготовленого медичного персоналу за кордон. Україна є донором медичних кадрів для багатьох країн ЄС та США. Процеси міграції є незворотними і призводять до наростання кадрового дефіциту в галузі, особливо середньої ланки.
Стратегія розвитку медсестринства базується як на документах Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), зокрема “Здоров’я – 21. Основи політики досягнення здоров’я для всіх у Європейському регіоні ВООЗ”, так і на національних державних та галузевих програмах, міжгалузевій комплексній програмі “Здоров’я нації на 2002 – 2011 рр.”, Програмі розвитку медсестринства на 2005 – 2010 рр. Одним із пріоритетних питань Державної програми реформування системи охорони здоров’я, яка розрахована на 2011 – 2013 рр. є кадрове, фінансове та матеріальне забезпечення закладів охорони здоров’я щодо необхідності задоволення потреб населення у медичній допомозі шляхом удосконалення кадрової політики.
В системі охорони здоров’я кожній з груп фахівців відведена певна важлива роль, однак вирішальне значення мають три групи: організатори охорони здоров’я (очільники органів управління та лікувально-профілактичних закладів), лікарі загальної практики – сімейної медицини та спеціалісти фахового спрямування “сестринська справа”. За даними ВООЗ, стан здоров’я населення в Україні є одним із найнижчих у Європі (поширення хронічних, неінфекційних, інфекційних захворювань тощо), однак професія медичної сестри в Україні, яка є однією з ключових, зведена до виконання обов’язків асистента лікаря.
Дослідження нормативно-правової бази вказує на недостатню її розробленість через низку причин, а саме: підготовка медичних сестер не повною мірою відповідає освітній доктрині та є незавершеною в частині ступеневої медсестринської освіти; статус освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр та магістр у медсестринській галузі не визначений законодавчо, а саме державний класифікатор професій і переліку посад не передбачає посад медичної сестри-бакалавра та медичної сестри-магістра.
