У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано загальну мету, деталізовану в конкретних завданнях щодо її досягнення, визначено наукову новизну й практичну цінність отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження, апробації та опублікування.
У першому розділі – “Теоретичні основи державного регулювання розвитку суднобудівного комплексу” – на основі джерелознавчого аналізу наукових публікацій досліджено сутність і структуру суднобудівного комплексу як об’єкта державного регулювання, особливості форм, методів та інструментів відповідної державно-управлінської діяльності, охарактеризовано умови її ефективного запровадження в ринковій системі господарювання.
Систематизація підходів до дослідження цих питань вітчизняних і зарубіжних учених В.Г.Гуреєва, В.М.Гейця, О.М.Коблоша, С.С.Рижкова, О.С.Сухарева та інших свідчить, що суднобудівний комплекс являє собою сукупність технологічно та функціонально взаємопов’язаних підприємств, установ та організацій різних форм власності, які забезпечують виробництво кінцевої продукції – суден, включаючи проектування, розробку необхідних технологій, виготовлення, випробування, збут, обслуговування, ремонт, модернізацію та інші стадії їх життєвого циклу.
Особливості суднобудівного виробничо-господарського комплексу як об’єкта державного регулювання визначаються насамперед технологічними умовами спорудження та реалізації суден. Така продукція має високу вартість, тривалий строк створення (проектування) і життєвого циклу. Суттєвий розрив у часі між здійсненням витрат та надходженням коштів від реалізації суден об’єктивно зумовлює необхідність доступу компаній комплексу до довгострокових кредитів, формування системи гарантій їх повернення. Велика питома вага матеріальних витрат у собівартості суден, левова частка з яких припадає на контрагентські поставки і роботи, визначає доцільність налагодження тісних коопераційних зв’язків між виробниками та постачальниками сировини, устаткування, приладів. Унаслідок обмеженої серійності кожен наступний зразок суден, як правило, відрізняється від попереднього комплектацією обладнання. Це потребує постійної технологічної модернізації виробничих процесів, удосконалення технічних характеристик продукції. За таких обставин довгострокові програми, зорієнтовані на впровадження інновацій, відіграють провідну роль у визначенні пріоритетів виробничої, науково-технічної та збутової діяльності підприємств і організацій комплексу. В умовах ринкової економіки участь уповноважених органів державної влади у розробці та реалізації таких стратегічних планів виступає необхідною передумовою забезпечення ефективності розвитку суднобудування.
Суднобудівний комплекс характеризується тісною взаємозалежністю його цивільного і військового секторів. Це знаходить вияв у монополії держави як замовника військової суднобудівної продукції, встановленні особливих вимог до її якості і технологічності, наявності надлишкових (мобілізаційних) потужностей, запасів стратегічної сировини і матеріалів, запровадженні спеціального режиму збереження державної таємниці.
Об’єднуючи досягнення великої кількості суміжних виробництв (металургія, машинобудування, електроніка, хімічна і деревообробна промисловість), суднобудування забезпечує їх завантаження і в такий спосіб стимулює розвиток відповідних галузей. Стабільне функціонування суднобудування має мультиплікативний ефект: навіть незначний приріст інвестицій у цьому комплексі приводить до збільшення у кілька разів випуску продукції у пов’язаних із ним сферах виробництва. Знаходження державою дієвих механізмів координації дій суднобудівних компаній та впорядкування відповідних господарських процесів дає змогу підвищити ефективність державного регулювання розвитку національної економіки в цілому. Запровадження таких механізмів базується на використанні уповноваженими органами влади низки методів прямого та опосередкованого впливу.
Особливості забезпечення ефективності державного впливу на розвиток суднобудування в країнах - світових лідерах (Японії, Китаї, Південній Кореї, США, Російській Федерації) висвітлені в роботах В.Г.Гуреєва, В.І.Лисицького, О.М.Коблоша, Л.І.Федулової, О.С.Шнипко та інших вітчизняних і зарубіжних вчених. З урахуванням цих робіт у дисертації доведено, що реалізація конкурентних переваг суднобудівних компаній на внутрішньому і світовому ринках у сучасних умовах господарювання потребує запровадження цілеспрямованої державної політики.Вжиття заходів в цьому напрямі передбачає: розвиток системи надання митних пільг, формування чіткого порядку укладання державних замовлень на будівництво суден та розробку адекватних ринковим умовам програм фінансування їх спорудження, внесення низки змін до чинного національного законодавства відповідно до норм СОТ та ЄС, знаходження дієвих механізмів залучення інвестиційних та кредитних ресурсів тощо. Основою впровадження таких заходів стає реалізація цільових програм галузевої реструктуризації, розроблених з урахуванням пріоритетів розвитку економіки країни в цілому; організація конкурсного відбору та адресної підтримки інноваційних проектів; підвищення рівня узгодженості дій державних замовників під час виконання відповідних програм.
Аналіз наукових джерел свідчить, що державне регулювання суднобудівного комплексу в умовах реструктуризації економіки України потребує комплексного підходу. У висновках до розділу визначено найважливіші напрями проведення таких досліджень.
У другому розділі – “Становлення механізмів державного регулювання суднобудівного комплексу в процесі структурної трансформації національної економіки” – проаналізовано основні етапи становлення організаційно-правових засад відповідної державно-управлінської діяльності, визначено специфіку фінансово-економічних механізмів її запровадження, можливості підвищення дієвості використовуваних державою засобів впливу для реалізації конкурентних переваг вітчизняних суднобудівних компаній на внутрішньому та світовому ринках.
У процесі дослідження з’ясовано, що нині основу вітчизняного суднобудівного комплексу формують 10 суднобудівних заводів, 12 підприємств суднового машино-та приладобудування, 13 профільних науково-дослідних та конструкторських бюро (рис. 1). Основні регіони розміщення підприємств суднобудівного комплексу – Миколаївська та Херсонська області, Автономна Республіка Крим та м. Київ.
Установлено, що в розвитку організаційно-правових засад державного регулювання суднобудівного комплексу України можна виокремити, принаймні, три основних етапи: перший – 1991–1997 рр.; другий – 1998–2005 рр.; третій – 2006 р. – наш час. Ці етапи розмежовуються за ознакою прийняття і реалізації положень законодавчих актів, які справляли визначальний вплив на перебіг відповідних господарських процесів. До них, зокрема, належать закони України “Про державну підтримку суднобудівної промисловості України” та “Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні”.
