УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі розкрито сутність і стан питання; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Наукові основи формування механізмів державного регулювання розвитку транспортної системи” – на основі проведеного аналізу теоретико-методологічних засад державного регулювання транспортної системи виділено мотиви і стимули господарської діяльності, уточнено зміст функції саморегуляції транспортної системи, що спирається на підхід, де стабільність, рівновага розвитку досягаються через коливання конкуренції та зміну її видів.

Виходячи з таких позицій, визначено вихідні положення державного регулювання розвитку транспортної системи, що передбачає її сприйняття як економічної системи, яка має механізм саморегулювання; досконалою моделлю ранніх етапів розвитку транспортної системи і її рушійною силою є конкуренція; формою існування виступає рівновага. Транспортну систему необхідно розглядати як відкриту, складну, динамічну систему, що постійно розвивається та є схильною до впливу оточення. Розвиток транспортної системи, що має механізм саморегулювання, повинен регулюватися і виконавцем цієї функції є держава; державне регулювання розвитку транспортної системи має здійснюватися при вирішенні проблеми рівноваги, стійкості й саморегуляції на підставі досліджень її економічної динаміки.

Методологічним базисом державного регулювання розвитку транспортної системи визначено теорії загальної рівноваги та конкуренції, що враховують постійне відхилення від стану рівноваги в динаміці такої системи, відносну її стабільність та стійкість, що забезпечується на основі механізмів ціноутворення, конкуренції та самоорганізації. Показано, що досягнення стану рівноваги розвитку транспортної системи має випадковий характер. При цьому характеристика розвитку можлива з позицій статики і динаміки, суть яких зводиться до визначення транспортної системи як нерівноважної та саморегульованої.

Ґенеза державного регулювання розвитку транспортної системи поєднує еволюційний, історичний і революційний підходи, які визначають її циклічно-хвильову нелінійну динаміку. Для дослідження і регулювання розвитку транспортної системи необхідно використовувати синтетичні основи цих підходів. Показано, що дослідження циклічності й перехідних станів розвитку транспортної системи становить інтерес для отримання оцінок некерованості та її наслідків – досягнення рівноважного стану з новою якістю регулювання і самоорганізації. При цьому обґрунтовано необхідність дослідження еволюції державного регулювання розвитку транспортної системи; закономірних явищ і зв'язків; випадкових явищ і процесів; механізму і процесів самоорганізації; можливостей їх корегування. Механізм і процеси самоорганізації визначають розвиток транспортної системи. Державне регулювання має базуватися на використанні поєднання можливостей організації і самоорганізації. Вибір методів впливу потребує визначення об’єкта регулювання як економічної системи та його властивостей, що відзначаються: прямим і зворотнім зв'язком; стабільністю; адаптацією; синергетичністю; цілісністю; комунікабельністю; ієрархічністю; історичністю; еквіфінальністю; різноманітністю; нестаціонарністю.

Обґрунтовано першорядне значення державного регулювання транспортної системи як умови ефективного функціонування економіки країни. Показано, що в умовах структурних зрушень української економіки саме стан транспортної системи виступив однією з перешкод для соціально-економічного розвитку країни. Тому нагальним завданням держави є вдосконалення всієї системи управління транспортом, її екологічною, економічною, фінансовою, кадровою та соціальною складовою. Розробка сучасної державної транспортної політики України вимагає дослідження передусім сутності самої транспортної системи, можливостей її саморегулювання, регулювання з боку різних підсистем ринкового механізму господарювання, а також особливостей державного регулювання.

На основі узагальнення наукових положень транспортну систему представлено як функціональну економічну систему, цільовою характеристикою якої є створення і підтримка оптимальних умов для ефективного обміну ресурсами і послугами на макрорівні. Основними елементами транспортної системи визначено: шляхи сполучення різних видів транспорту з розташованими на них постійними інфраструктурними об’єктами, засобами сигналізації, централізації, блокування та зв'язку; рухомий склад; вантажно-розвантажувальні механізми, що забезпечують транспортний процес; матеріальні, паливні, електроенергетичні ресурси; машинобудівельні та ремонтно-транспортні підприємства.

Сутністю державного регулювання розвитку транспортної системи визначено цілеспрямований вплив органів державної влади на суб’єктів суспільних відносин у сфері транспортної системи для максимально економного, за витратами ресурсів, забезпечення реалізації процесів обміну суспільного відтворення на основі використання технічних засобів і технологій, які максимально зберігають споживчі властивості вантажів, трудову здатність населення, якість інформації та які здійснюють мінімально можливий негативний екологічний вплив на навколишнє природне середовище.

Обгрунтовано основні положення здійснення державного регулювання розвитку транспортної системи, які мають принциповий характер і є універсальними для всіх видів транспорту і рівнів управління, що передбачають: по-перше, аналіз об’єкта впливу – його сучасного стану, історію і тенденції розвитку в мінливому соціально-економічному та виробничо-технологічному середовищі; по-друге, об'єкт необхідно сприймати внутрішньо неоднорідним (структурним), частини якого і взаємозв'язок є мінливими; по-третє, ефективність виробничої діяльності все більш визначається організаційним чинником, якістю управління, взаємодією частин системи в процесі виробництва. Сутність взаємодії полягає в обміні ресурсами, а кількісною характеристикою є продуктивність системи (перевізна здатність), що визначається матеріальним наповненням системи та її якістю, структурою. Тому управління завжди спрямоване на поліпшення структури системи, підвищення її організаційного рівня та продуктивності; по-четверте, критерії управління на транспортних системах об’єктивні і не можуть обиратися довільно, їх встановлення вимагає не формального акта, а змістовно-сутнісного підходу на базі вивчення закономірностей розвитку самого об’єкта; по-п’яте, критерієм оцінки ефективності системи управління об’єктом може служити тільки практика, до якої має прагнути об’єкт у своєму розвитку; по-шосте, аналіз внутрішніх можливостей транспорту і тенденцій розвитку зовнішнього середовища дозволяє зробити транспортну систему спрямованою на розвиток, яка має високу продуктивність та ефективність.

У другому розділі – "Ефективність механізмів державного регулювання транспортної системи в Україні" – проведено аналіз сучасного стану та рівня розвинутості транспортного комплексу України відповідно до вимог транспортного ринку; визначено особливості державного регулювання розвитку транспортного комплексу України; визначено недоліки здійснення державної транспортної політики.

Виявлені основні причини зменшення обсягів перевезень протягом тривалого періоду, що пояснюється відставанням у темпах розвитку окремих видів транспорту відповідно до світових вимог. Зазначено, що транспортна система країни як невід’ємна частина логістичного ланцюга руху матеріальних потоків у процесі виробництва та обороту капіталу найбільш вразлива до найдрібніших зрушень в економіці країни. Так, суттєві коливання в економіці України під час кризи 1990– 1999 років унаслідок порушення господарських зв’язків з країнами СНД, різке падіння рівня виробництва, значне скорочення основного показника розвитку країни – ВВП – відбилися на господарчій діяльності транспорту країни, що привело до падіння обсягів перевезення вантажів та пасажирів.

Виявлено, що недостатність належного фінансування, технічного розвитку транспортних галузей як у експлуатаційній, так і в інфраструктурній сферах суттєво гальмує процеси розвитку та стабільного функціонування транспортної системи країни. Це неприпустимо в умовах інтеграції України до світової транспортної системи. Щодо можливості залучення додаткових обсягів перевезень до транспортної мережі України, то вона обмежується внаслідок як політичних обставин, так і організаційно-технічного відставання вітчизняного транспорту.

Визначено головне завдання переходу національної транспортної системи на стандарти транспортного обслуговування зарубіжних індустріальних країн, яке полягає у розробці та реалізації активної техніко-економічної транспортної політики України. При цьому доведена необхідність врахування особливостей впливу важелів сучасного управління, планування і регулювання на ринку транспортних послуг та тенденцій керування цим бізнесом з боку провідних господарчих структур при виконанні національних завдань. Тому виникає й інша першочергова мета – забезпечити конкурентоспроможність транспортного комплексу країни в цілому та суттєво удосконалити діяльність окремих складових транспорту через посилення взаємодії між окремими транспортними галузями.

Встановлено, що, незважаючи на низку суттєвих проблем, обсяги робіт, що виконуються транспортним ринком України, залишаються чималими. Він в цілому займає провідне місце серед більшості розвинутих європейських країн. Проведене дослідження дає змогу стверджувати, що тенденції підвищення обсягів міжнародних перевезень в Україні мають зрости. Так, за останні роки помітне зростання відбувається у автомобільному і водному транспорті. Щодо внутрішнього транспортного ринку, то можна спостерігати зростаючу конкуренцію між автомобільним і залізничним видами транспорту. Ця ситуація може привести до небажаних наслідків. Разом з тим, залізничний транспорт і надалі має залишатися природною монополією з державною формою власності. Це також остаточно закріплено у Програмі реформування залізничного транспорту на 2007– 2015 рр.

Однією з найбільш значущих проблем державного регулювання є незбалансованість розвитку єдиної транспортної системи України. Виділено три найбільш важливі складові цієї проблеми. Перша – це диспропорції в темпах і масштабах розвитку різних видів транспорту. Найбільш яскравим прикладом є значне відставання розвитку внутрішнього водного транспорту і високі темпи зростання автомобілізації. Друга – це недостатній розвиток існуючої транспортної інфраструктури, що найгостріше виявляється в невідповідності рівня розвитку автомобільних доріг рівню автомобілізації і попиту на автомобільні перевезення, в різкому скороченні кількості обласних аеропортів, а також в наявності численних "вузьких місць" на стиках окремих видів транспорту. Третя – це територіальна нерівномірність розвитку транспортної інфраструктури.

Пріоритетним напрямом державного регулювання залишається вдосконалення нормативно-правового забезпечення розвитку транспортної системи і ринку транспортних послуг, включаючи створення нормативно-правової бази, що регулювала б питання якості транспортних послуг, забезпечення мобілізаційної підготовки транспортних організацій і виконання ними військово-транспортному обов'язку, розвитку механізмів державно-приватного партнерства, що забезпечують чіткий законодавчий розподіл прав, відповідальності і ризиків між державою та інвестором, а також визначення пріоритетних сфер застосування цих механізмів на транспорті. У транспортній галузі посилюється дефіцит кваліфікованих професійних кадрів.

Виділено основні загальносистемні проблеми державного регулювання розвитку транспортної галузі України, які полягають в наступному: наявність територіальних і структурних диспропорцій в розвитку транспортної інфраструктури; недостатній рівень доступності транспортних послуг для населення, мобільності трудових ресурсів; недостатня якість транспортних послуг; низький рівень експорту транспортних послуг, у тому числі використання транзитного потенціалу; недостатній рівень транспортної безпеки; посилення негативного впливу транспорту на екологію.

Визначено, що в період ринково-трансформаційних змін української економіки не було створено нової системи регулювання і координації макроекономіки, яка відповідала б цивілізованим ринковим системам господарства. Невдале та непослідовне проведення реформ обернулося для країни глибокою кризою, що охопила всі сфери життєдіяльності суспільства. За 90-і роки ВВП України скоротився майже удвічі. Масштаби інвестицій в реальний сектор економіки постійно знижуються. Протягом останніх років йде неухильне зниження рівня життя основної маси населення. Таке положення відобразилося і на роботі транспортної системи.

Простежено, що сучасна транспортна система України значною мірою сформувалася в умовах радянського планового господарства, коли розвиток інфраструктури здебільшого був продиктований перспективними планами індустріалізації, потребами військової організації та геополітичними інтересами держави. Задоволення попиту кінцевих споживачів, потреб обслуговування зв'язків і збалансованого економічного зростання не були пріоритетними цілями державної політики. Внаслідок цього відбулося відхилення траєкторії розвитку транспортної системи України від тієї, яка мала б місце в разі нормального економічного зростання, властивого сучасним промислово розвиненим країнам.

У третьому розділі – "Удосконалення механізмів державного регулювання розвитку транспортної системи в Україні" – обґрунтовано, що основним завданням державного регулювання транспортної системи є забезпечення реалізації механізмів самоорганізації транспортної системи і за необхідності коригувати збої, що виникають у цьому механізмі.

Визначено, що вирішення цієї задачі можливе не тільки шляхом організації дієвої системи державного управління, а й шляхом створення системної, комплексної програми в цій сфері. Програма повинна являти собою сукупність заходів, конкретизованих за термінами і спрямованих на здійснення визначених цілей; під програмою зазвичай розуміють весь комплекс робіт незалежно від їх характеру і призначення.

На основі застосування інструментарію системного підходу запропоновано комплексну програму розвитку, трансформації транспортної системи, яка складається з наступних блоків, стадій: прогнозно-аналітичний (визначення цілей розвитку, інструментів економічної політики як на макрорівні, так і на рівні транспортної системи); визначення механізму взаємодії елементів програми (формування загальної концепції розвитку транспортної галузі; визначення ступеня державного втручання, що охоплюють основні завдання держави в галузі транспортної політики на плановий період, їх деталізацію стосовно перерозподілу та інвестування); вироблення цільових комплексних програм, прогнозів (сценаріїв); аналіз ходу виконання програм та коригування цілей (проведення зведених розрахунків, використання методу планування за відхиленнями як можливого варіанта моніторингу).

Визначено, що реалізація запропонованої програми буде сприяти вирішенню складної і важливої проблеми оптимальної взаємодії різних видів транспорту в рамках єдиної транспортної системи.

Виходячи з цього, основними напрямами ефективного державного управління транспортною системою повинні бути: збереження єдиної державної транспортної інфраструктури і одночасно створення умов для ефективного функціонування приватно-підприємницького сектора в конкурентоспроможних секторах транспортної системи; розмежування функцій державного управління транспортною системою з виділенням об’єктів регулювання різних структур державної влади з метою виключення дублювання функцій різними державними структурами і найбільш раціонального і науково обґрунтованого розподілу і використання бюджетних ресурсів; вдосконалення тарифної політики; створення передумов для підвищення конкурентоспроможності українських транзитних шляхів і найбільш ефективної участі в міжнародних транспортних коридорах; вироблення механізмів антимонопольного регулювання процесів об’єднання підприємств, що діють у потенційно конкурентному середовищі, з підприємствами природно-монопольного сектора; забезпечення фінансової прозорості всіх видів господарської діяльності підприємств транспорту та транспортного комплексу як підсистеми макроекономіки в частині витрачання бюджетних коштів і надходження податкових платежів.

Основними принципами побудови та реалізації комплексної програми є стійкість, стабільність роботи господарюючих суб'єктів, що утворюють транспортну систему країни; контроль і можливість коректування підсумків діяльності на основі аналізу проміжних результатів, використовуючи методологічну базу системного підходу і з огляду на особливості транспортної системи.

Для ефективного поєднання цілей макроекономічного розвитку української системи господарювання з урахуванням тенденцій глобалізації, транспортної системи як її невід’ємного елемента і одночасно чіткої субординації структур державного регулювання транспортної системи автором запропоновано створення міжнародного консорціуму.

Надання транспортних послуг у рамках створеного міжнародного консорціуму отримає додаткові переваги за рахунок використання глобальних продуктивних сил і ресурсів, маркетингової орієнтації на масового споживача, проникнення у високотехнологічні галузі виробництва (транспортна система безпосередньо взаємодіє зі сферою виробництва транспортного обладнання, будівництва, надання послуг з ремонту транспортних магістралей, транспортною інфраструктурою). Особливо слід виділити таку рису міжнародних консорціумів, як відкритість руху капіталів (принцип відкритої архітектури консорціуму) та зменшення ризику, тому що процес функціонування даної підприємницької структури здійснюється незалежно від процесів, що виникають в рамках країни базування.

Юридичне оформлення участі України в консорціумі повинне мати форму багаторівневого холдингу зі змішаною структурою власності, що дасть змогу забезпечувати пріоритет національних інтересів і реальне залучення іноземних інвестицій на основі співучасті великих господарюючих суб'єктів транспортної та суміжних галузей і забезпечити виконання принципу «двох конкуренцій», тобто конкуренції з боку зовнішнього середовища і в межах консорціуму.

Основою міжнародного транспортного консорціуму, на нашу думку, повинні стати міжнародні транспортні коридори, які спрямовані на: розширення обсягів пропозиції українських транспортних послуг на світових ринках, перш за все, шляхом більш широкого використання транспортної інфраструктури і повітряного простору для здійснення транзитних перевезень пасажирів і вантажів; стимулювання попиту на послуги української транспортної системи; сприяння уніфікації та універсалізації транспортних засобів, технологій, технічних вимог, що буде означати приведення умов функціонування національного транспортного ринку у відповідність із загальносвітовою практикою; зростання транспарентності українського ринку транспортних послуг і, в першу чергу, підвищення рівня інформаційної відкритості (включаючи фінансову інформацію).

Реалізація зазначених заходів позитивно вплине не тільки на показники роботи транспортної системи країни, але і на макроекономічні показники, що зумовлено мультиплікативним ефектом від реалізації програмних заходів. Це проявиться в додаткових доходах держави від збільшення обсягів промислового та сільськогосподарського виробництва, інших видів діяльності, поліпшення соціальних показників. Отже, проведення державної транспортної політики за допомогою програмно-цільового методу забезпечить суспільну, комерційну і бюджетну ефективність заходів державного впливу на розвиток транспортної системи.

Виходячи з того, що питання комплексного підходу до державного регулювання транспортної системи, що враховує її високу здатність до самоорганізації та визначає спрямованість державної і регіональної транспортної політики, не отримали належного теоретичного розробленя, обгрунтовано необхідність розробки такої системи. Напрямом реалізації цього завданя визначено концепцію регіональної транспортної політики, яка має бути узгоджена з концепцією державної транспортної політики на національному рівні та державною регіональною політикою. У цьому випадку узгодженість і координація дій суб’єктів транспортної системи, що регулюється і корегується державою, дає змогу досягти цілей розвитку транспортної системи на регіональному рівні, вирішити завдання, що стоять перед державою щодо формування транспортної системи регіону, її інтеграції в транспортну систему України та світу. Реалізація таких положень спрямована на забезпечення стійкості й результативності функціонування та розвитку нової економічної системи й відповідного механізму державного регулювання, заснованого на принципах ринкової економіки.

Встановлено, що у практиці державного регулювання транспортного комплексу значне місце займає правове регулювання. Нормативно-правова база як основа державного регулювання транспортної діяльності повинна забезпечувати ефективну взаємодію підприємств транспорту, державний захист прав споживачів транспортних послуг, безпеку транспортного процесу і охорону навколишнього середовища. Нормативні правові акти, що регламентують діяльність видів транспорту, мають розроблятися з урахуванням їх гармонізації з міжнародними правовими документами. Правові аспекти регулювання діяльності транспорту є актуальними як на рівні обласного, так і муніципального управління, зокрема у веденні обласних державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування питань розвитку шляхів сполучення.

Обґрунтовано, що нормативно-правова база має відповідати новим умовам господарювання, забезпечувати узгодження інтересів транспортних підприємств з суспільними інтересами, юридичне закріплення прав і обов'язків транспортних підприємств, а також статусу підприємств транспорту загального користування. Підвищення інвестиційної привабливості транспортної галузі вимагає розвитку нормативно-правової бази, що регулювала б використання на державному, міждержавному і регіональному рівнях різних форм державно-приватного партнерства, в рамках якого визначаються питання, що стосуються розподілу ризиків, рівня зобов’язань державного і приватного секторів, тривалості реалізації проектів і права власності на активи.

Визначено, що одним з пріоритетних напрямів вдосконалення нормативно-правового забезпечення державного регулювання в дорожньому господарстві є ухвалення нормативних правових актів, необхідних для державного регулювання дорожньої діяльності, серед них: переліки автомобільних доріг загального користування державного та оборонного значення; порядок формування реєстру автомобільних доріг і надання відомостей з цього реєстру.

Виділено низку пріоритетних напрямів вдосконалення нормативно-правового регулювання забезпечення державного регулювання на автомобільному транспорті, що включають: внесення змін до закону «Про ліцензування окремих видів діяльності» в частині, що стосується правил допуску перевізників до професії і ринку автотранспортних послуг; внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення в частині, що стосується встановлення і за необхідності – посилення адміністративної відповідальності за порушення у сфері здійснення автомобільних перевезень; розробку і ухвалення технічних регламентів.

Окреслено пріоритетні напрями вдосконалення нормативно-правового забезпечення державного регулювання на повітряному транспорті, а саме: внесення змін, що враховують міжнародні вимоги в галузі цивільної авіації; внесення змін до Повітряного кодексу України в частині використання повітряного простору малою авіацією, а також вдосконалення діяльності аеропортів; розробку адміністративного регламенту виконання державних функцій центральним органом виконавчої влади щодо проведення обов’язкової сертифікації об’єктів цивільної авіації та щодо процедур видачі свідоцтв авіаційному персоналу.

Відсутність на даний час необхідної законодавчої бази, що регулює весь спектр правових питань, пов’язаних з функціонуванням і розвитком морських портів та здійсненням державного управління такого роду транспортними об'єктами з боку держави, призводить як до зниження ефективності перевалки вантажів через морські порти України, так і до послаблення державного контролю та нагляду за морськими портами. Документом, який повинен заповнити законодавчу прогалину у цій сфері, і є проект Закону України «Про морські порти України».

Також слід наголосити про необхідність прийняття Закону України «Про Український міжнародний реєстр суден», який сприятиме підвищенню ефективності експлуатації та конкурентоспроможності українського торговельного флоту, створить умови для будівництва нових та повернення діючих судів під прапор України. Крім того, Міжнародний реєстр суден сприятливо позначиться на інвестиційному кліматі, а також на завантаженні Української суднобудівної промисловості.