ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-ОСВІТНІМ СЕРЕДОВИЩЕМ ІННОВАЦІЙНИХ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ Статья

У першому розділі - «Теоретико-методологічні основи розвитку відкритої освіти в сучасному суспільстві» - визначено сутність освіти в сучасному суспільстві, що заснована на знаннях, наведено теоретичні інтерпретації ролі вищої освіти в інноваційному розвитку країни.

Представлено функції та методи управління інноваційною науково-освітньою діяльністю вищих навчальних закладів як мікроекономічних систем. Розглянуто методологічні основи інноваційного розвитку таких систем, проведено порівняння основних теоретичних положень і методологічних принципів теорії інноваційного розвитку.

Поряд із цим у суспільстві виникла нова модель неперервної освіти, що одержала назву «відкритої». Ця модель освіти виходить із відкритості світу, процесів пізнання та освіти людини. Пріоритети в освіті стали віддаватися інформаційним та телекомунікаційним технологіям.

Відкрита освіта - система організаційних, педагогічних та інформаційних технологій, у якій архітектурними, структурними рішеннями забезпечуються відкриті стандарти на інтерфейси, формати та протоколи обміну інформацією з метою забезпечення мобільності, інтероперабельності, стабільності, ефективності, інших позитивних якостей, що досягаються при створенні відкритих систем.

В дисертації відкрита освіта розглянута як процес, як результат і як освітня система: як процес - є цілеспрямованим процесом навчання та виховання в інтересах особистості, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення студентом освітнього рівня; як результат - являє собою характеристику певного рівня професійного та соціального розвитку людини, придбаного їм за підсумками навчання у вищому навчальному закладі; як освітня система - функціонує у формі соціального інституту.

Цим вирішується відразу кілька проблем: акумуляція ресурсів системи освіти в єдиному технологічному середовищі з єдиним інструментарієм і стандартизованими форматами, розширення аудиторії користувачів кожного навчального закладу, створення рівних умов для реалізації свого потенціалу кожним навчальним закладом, скорочується шлях від автора підручника або викладача до студента, реалізується можливість оперативного оновлення навчально-методичного та інших навчальних матеріалів; скорочення витрат на виготовлення підручників, з'являється можливість «включення» у підручник будь-якого додаткового матеріалу, уже наявного в глобальної мережі, створюються умови для реальної інтеграції навчальних закладів шляхом об'єднання їх навчально-методичних ресурсів і викладацького складу.

Щодо споживачів освітніх послуг, подібні системи забезпечать їм реальну можливість вибору навчального закладу незалежно від свого місця проживання і знаходження навчального закладу, що для України досить актуально.

Тенденції становлення системи відкритої освіти не одержують у цей час належного поширення в Україні внаслідок низки причин: відсутність організаційних форм швидкого впровадження нових освітніх технологій, що базуються на принципах інтеграції освітніх ресурсів і трансферу їх кінцевим споживачам освітніх послуг; недостатнє використання новацій в області освітніх технологій для вдосконалення застосованого освітнього контенту; неефективність традиційних форм організації взаємодії між викладачами і студентами; слабке просування кінцевих освітніх послуг у регіони України та за кордон.

В результаті аналізу основних світових тенденцій розвитку дистанційного навчання виділено кілька недоліків, незважаючи на досить об'ємний перелік позитивних якостей, як і в будь-якій іншій формі навчання. Перш за все, це ускладнена ідентифікація дистанційних студентів, оскільки на сучасному етапі розвитку технологій перевірити, хто ж саме складає екзамен досить важко.

Однак, ВНЗ, які надають можливість навчання на дистанційних курсах, знайшли вихід з ситуації в обов'язковій присутності студента на кількох екзаменах у вищому навчальному закладі. При цьому є обов'язковим надання документів, що підтверджують особу. Крім того, досить вагомою проблемою є низька пропускна спроможність електронної мережі під час навчальних чи екзаменаційних телеконференцій. Від цього, передусім, страждають дистанційні студенти невеликих містечок України, яким, власне, найбільше підходить дистанційне навчання через географічну віддаленість від наукових осередків.

Отже, відкрита освіта в Україні не відповідає вимогам, що висуваються до інформаційного суспільства і не забезпечує повноцінного входження України в міжнародний освітній простір. Щоб система відкритої освіти зайняла гідне місце в сучасному житті, потрібно, передусім, оновити інфраструктуру та глобальну комп'ютерну мережу освіти і науки, оскільки саме комп'ютер дає змогу отримувати навчальний матеріал, є водночас і бібліотекою, і центром довідкової інформації, і комунікативним центром, що робить його одним з учасників реалізації програми неперервної відкритої освіти в Україні.

У другому розділі - «Аналіз і оцінка сучасного стану інформатизації України» - на основі аналізу стану інформатизації та розбудови інформаційного суспільства, дванадцятирічного досвіду виконання Національної програми інформатизації зазначено те, що Україна має всі необхідні передумови для успішної побудови інформаційного суспільства: діяльність всесвітньо відомої школи кібернетики; здійснюється удосконалення системи управління інформаційною сферою; готується значна кількість висококваліфікованих фахівців з інформаційно-комунікаційних технологій, математики, кібернетики; постійно зростає та поновлюється парк комп’ютерної техніки, сучасних систем та засобів телекомунікації, зв’язку; динамічно поширюється Інтернет та впроваджуються елементи технології електронного урядування тощо.

Виявлено основні тенденції розвитку інформаційного суспільства в Україні. Відповідно до аналізу і наведених статистичних даних, можна зробити такий висновок: в Україні створюється технологічна база інформаційного суспільства; соціальна база інформатизації в Україні є і швидкість змін достатньо велика. Тому в Законі України № 537-V від 9 січня 2007 року «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» сформульовано концепцію побудови інформаційного суспільства, у якій визначені роль і місце головних чинних осіб — комерційного сектору економіки, держави, громадян, громадських організацій.

Концепція інформаційного суспільства є об'єднуючим ідейним початком для України, дає цілісне бачення мети і завдань суспільного розвитку, пропонує конкретні шляхи їх досягнення. Цілком очевидно, що одне з головних місць у цих розробках належить вченим, інтелектуальному потенціалу нації. Успіх цієї акції, на нашу думку, пов'язаний з інтеграцією всіх галузей знань, з розробкою методологічної бази політики держави в зв'язку з входженням України в інформаційне суспільство.

Сьогодення нашого суспільства дозволяє говорити про своєчасність переходу від політики, що спрямована на розвиток окремих галузей інформаційної індустрії - зв'язку, комп'ютерного, інформаційного, аудіовізуального ринків, - до формування загальної стратегії входження в інформаційне суспільство, у якому на перший план виходять соціальні потреби, особистість.

Державі на цьому етапі необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, намагатися скоординувати дії різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у розвитку інформаційного сектору економіки в країні. Головне завдання сьогодні - створити таке поєднання державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до росту інформаційного сектору економіки та державного управління. Сьогодні вже настав період переосмислення діяльності органів, які забезпечують розвиток інформаційної сфери в Україні.

Першочергову увагу органи державної влади, політичні об'єднання і наукова громадськість повинні звернути до вирішення проблеми розвитку концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням основних особливостей сучасного розвитку української державності. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (у першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою, повинно стати визначення стратегічної мети такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство, як споживача її послуг.

Характерною рисою державної інформаційної політики є її соціально-технологічна спрямованість (на відміну від політики (програм) інформатизації, де превалює технологічний аспект). Концепція державної інформаційної політики України під час її реалізації розглядається як засіб забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. При цьому концепція не повинна бути статичною, а повинна постійно розвиватися.

Науково обґрунтованою є така довгострокова стратегічна ціль державної інформаційної політики України (у розширеному варіанті) — формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору як простору цілісної держави, його інтеграція у світовий інформаційний простір з урахуванням інформаційної безпеки як на внутрішньодержавному, так і міждержавному рівнях.

Головним політичним і економічним аспектом формування єдиного інформаційного простору України повинен стати перехід від презумпції закритості інформації до презумпції її відкритості на законодавчій та економічній основі. Визначено цілі формування і розвитку єдиного інформаційного простору України. Освітній інформаційний простір буде ефективним, якщо він буде відкритим для суспільства і буде давати можливість реалізовувати узгоджені інтереси громадян, суспільства і держави на комплексній і системній основі.

Проаналізовано чинні нормативно-правові акти, в яких розглядаються функції та повноваження державних органів управління інформаційною сферою. Доведено, що лише постійна взаємодія всіх гілок влади, персональна відповідальність посадових осіб дозволить здійснювати ефективне управління формуванням національних інформаційних ресурсів та розвитком національної інформаційної інфраструктури. Безумовно, при цьому весь позитивний досвід розвинутих інформаційних країн варто аналізувати й адаптувати до умов України.

Отже, ефективність єдиного інформаційного простору може бути досягнута шляхом удосконалення національних інформаційних ресурсів і зміцнення національної інформаційної інфраструктури. Державна інформаційна політика повинна бути спрямована на науково обґрунтоване, комплексне вирішення цих проблем. Для створення єдиного інформаційного простору України як цілісної держави, для поглиблення процесів інтеграції країн СНД, послідовного входження України в Європейську і глобальну інформаційну інфраструктуру вважаємо вкрай важливим розвивати інформаційну інфраструктуру України на основі інформаційного, системного, структурного підходів. Успіх цієї акції залежить, на наш погляд, від удосконалення всіх складових національної інформаційної інфраструктури.

Визначено основні завдання державної політики в галузі індустрії інформатизації. Сьогодні інформаційні технології є систематизуючим елементом єдиного інформаційного простору. При розгляді перспектив розвитку технологічної компоненти єдиного інформаційного простору слід передбачити розробку комплексу організаційних і правових заходів. Аналіз сьогоднішнього стану і розвитку інфраструктури інформатизації дозволив відмітити, що недостатньо керований розвиток телекомунікаційних систем і мереж призводить до небажаної тенденції, що може позначитися на стратегічних інтересах держави.

Безумовно, державна інформаційна політика повинна вирішити і цю проблему. Особливості розвитку українського інформаційного ринку, що є одним з найбільш динамічних секторів, також потребують державного регулювання. У зв'язку з цим нами запропоновано шляхи вирішення цієї проблеми.

У третьому розділі - «Трансформація українських університетів в сучасному суспільстві» - на основі результатів аналізу основних напрямків і форм модернізації української системи вищої освіти обґрунтована специфіка функціонування, передумови та напрямки розвитку українських університетів в процесі переходу України до інноваційного типу суспільного розвитку та економіки, заснованої на знаннях.

Вплив факторів зовнішнього економічного середовища на функціонування університетів неминуче приводить до необхідності їхньої трансформації, виникає потреба в розробці нових методологічних і методичних підходів до управління університетом, що віддають пріоритет інноваційним технологіям. Це також обумовлено тим, що динамічне зовнішнє середовище не дозволяє зупинятися на якось раз реалізованих методах управління ВНЗ і його організаційною структурою.

Тому сучасні університети, щоб утримати та закріпити свої позиції в освітньому просторі, повинні постійно бути націлені на розвиток, керуючись обґрунтованою, унікальною для кожного ВНЗ стратегією, яка відповідала б характеристикам конкретної соціально-економічної ситуації в регіоні і враховувала б перспективи інноваційного розвитку зовнішніх економічних умов.

Трансформація університетів у підприємницькі університетські комплекси, теоретичним відображенням яких є модель «потрійної спіралі», що здійснюють «третю місію» економічного розвитку на додаток до освіти й досліджень є цілком можливим і ефективним напрямком розвитку українських ВНЗ. Основна ідея даної теорії полягає в тому, що університети відіграють домінуючу роль у процесах технологічних інновацій в умовах інноваційного розвитку економіки, заснованої на знаннях. При цьому одним з найважливіших завдань є зміна інформаційно-освітнього середовища ВНЗ.

Розвиток університетів шляхом трансформації їх в навчально-науково-інноваційні університетські комплекси стало основним напрямком в організації й проведенні науково-інноваційної діяльності ВНЗ. Цей напрямок розвитку університетів є, на погляд автора, перспективним і відбиває сучасні тенденції розвитку системи вищої освіти і науки, переосмислення ролі університетів в суспільстві.

Інноваційна трансформація освітнього простору вищої школи – це взаємозалежний процес розробки інноваційної стратегії розвитку ВНЗ і переходу до інноваційного освіти. Такі нові стратегії обумовлюють відповідні зміни характеру й змісту вищої освіти, внутрішньої структури її організації та системи управління університетом.

Поява інноваційного для України напрямку освіти, пов'язаного не тільки з управлінням нововведеннями, але й з розумінням необхідності постійної роботи з створенням сприятливих умов для таких змін, посиленню адаптаційних здатностей університетських комплексів до змін зовнішнього економічного середовища, приводить до необхідності інтенсифікації роботи з розробки механізмів управління інноваційним розвитком інформаційно-освітнього середовища університетів у сучасних умовах. Такі зміни і є основною передумовою створення інноваційних університетських комплексів.