МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – «Наукові засади державного регулювання системи освіти» – визначено теоретичні підходи до державного регулювання системи освіти, обґрунтовано необхідність державного втручання в управління системою освіти, вивчено досвід державного регулювання системи освіти в країнах Центральної та Східної Європи.

Проаналізовано основні теоретичні джерела історико-філософської, економічної, політологічної, соціологічної наукової думки, що має важливе значення для обґрунтування теоретичної і методологічної основи досліджуваної проблеми, визначення логіки пізнання змісту й необхідних умов для розробки концептуальних засад становлення й здійснення державного управління вищою освітою в Україні.

Визначено, що суб’єктами “державної освітньої політики” є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, інститути громадянського суспільства). Водночас у сучасних політичних умовах суб’єктами державної освітньої політики виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи та установи, які здійснюють освітню політику на світовому рівні. Склад і компетенції органів та інституцій освітньої політики є специфічними для кожної держави. Об’єктами освітньої політики виступають власне самі національні системи освіти, офіційно закріплені в кожній державі, міжнародні зв’язки національних систем освіти, структурні елементи. Через неоднаковий рівень економічного розвитку в державах сучасного світу їх освітня політика спрямована на розвиток різних елементів системи освіти.

Досліджено ідеї й моделі, які створюють основу для глибокого аналізу стратегічного управління системою вищої освіти на регіональному рівні й пошуку шляхів його подальшого вдосконалювання. Зокрема, проаналізовано теорію контингентності, яка має значення для розуміння основних принципів державного управління і використання їх в освіті. Хоча більшість представників цього напряму (Д. Пуф, М. Портер, П. Лоуренс, Дж. Лорш, М. Петерсон) працювали в рамках економічного менеджменту, багато їхніх ідей і підходів знайшли свій успішний розвиток в освітній сфері. Так, у роботах М. Петерсона висловлено позицію стосовно того, що трансформація традиційної вищої освіти в масову може привести до корінного переосмислення діяльності системи вищої освіти в цілому й окремих університетів. Таким чином, створення національних і транснаціональних систем освіти проходить під егідою «індустрії знання», що ні добре, ні погано саме по собі, але системи освіти, які до цього не готові, й окремі соціальні групи в результаті цього процесу можуть сильно програти.

Досліджуючи стратегію адаптації Дж. Пфеффер і Г. Саланчик виділили два її варіанти: або зміна усередині системи, або трансформація зовнішнього оточення. Так, для ефективного функціонування стратегічне управління системою вищої освіти повинно враховувати не тільки фактори зовнішнього середовища, які здаються об’єктивними, але й ті зовнішні інтерпретації, з якими доводиться мати справу.

У теорії підприємницького університету Б. Кларка знайшла своє відображення модель, яка характеризує успішні вузи, що використовують інноваційної стратегії. Подібні розробки є й у вітчизняній науці – на прикладі концепції муніципального університету, яка запропонована С. Онишком.

У теорії контекстуального планування (Г. Хемел, К. Прахалад, Г. Мінцберг) визначено ключові процеси, що сконцентровані на створенні або формуванні зовнішніх контекстів, більш сприятливих для місії вузу, у ході чого міняється й сама система, і зовнішнє середовище навколо неї.

Встановлено, що в глобальному освітньому процесі зміцнення позицій вітчизняної вищої освіти має здійснюватись з урахуванням забезпечення ключових вимог європейської системи. Накопичений потенціал системи вищої освіти України в цьому ракурсі є недостатнім, оскільки він не узгоджений з базовими рейтинговими підходами, що супроводжується великими втратами.

Виходячи з цього, визначено, що розвиток української системи вищої освіти має спиратися на теорію контекстуального планування, згідно з якою передбачається не просто адаптація цієї системи до зовнішнього середовища, а й здійснення докорінних змін зовнішнього середовища, повна зміна основних правил гри. На підставі цього в системі вищої освіти слід застосовувати стратегії випередження, створювати власне конкурентне середовище на довгострокову перспективу. Згідно з теорією контекстуального планування це можливе за допомогою «стрижневих компетенцій» – сильних сторін і потенційних можливостей, які є в будь-якій організації та системі. Розвиток «стрижневих компетенцій» приводить до створення своїх сильних позицій на ринку. Дані позиції й служать тими точками опори й сили, навколо яких і відбувається формування нового зовнішнього середовища. Виходячи з цього, українській системі вищої освіти слід визначитися зі своїми «стрижневими компетенціями», сильними сторонами, розвиток яких допоміг би завоювати гідне місце на ринку освітніх послуг, а може й створити свій. Визначено основні напрями реалізації системи державного регулювання вищої освіти в Україні (рис. 1).