У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, описано наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.
У першому розділі – „Теоретичні основи розвитку державної інвестиційної політики на національному та галузевому рівнях” – досліджено еволюцію теорій управління інвестиційною діяльністю із розвитком національної економіки; визначено соціальну складову державної інвестиційної політики; встановлені сучасні інструменти державної інвестиційної політики.
Встановлено, що сформована теорія державного управління залишає широкі можливості для суб'єктивізму при формуванні державної інвестиційної політики. Підтвердженням цього є кризи світової й національної економік, а також існуюча множинність теоретичних положень про роль держави в економіці. Економічні школи щодо ролі держави в макроекономічних процесах з певною часткою умовності розділено на три групи: ті, що заперечують участь держави в регулюванні макроекономічних процесів („неокласики”, „ліберали”, „консерватори”); ті, які є прихильниками постійного державного регулювання макроекономічних процесів і стверджують, що тільки в цьому випадку можна досягти макроекономічної ефективності („кейнсіанці”, „неокейнсіанці”); ті, що підтримують помірне, опосередковане втручання держави в макроекономічні процеси („неоліберали”, „монетаристи”).
Такий стан макроекономічної теорії не досить правомірно обґрунтовується в науці специфікою предмета її дослідження – національної економічної системи. Складність формування такої теорії зумовлюється також множинністю цілей і критеріїв функціонування національної економічної системи. З позначеної специфіки предмета макроекономіки надане її визначення А. Луссе як науки концептуальної. Отже, перехід до розгляду державної інвестиційної політики не тільки на національному рівні, але й в розрізі галузей економіки спрощує вироблення наукових узагальнень про економічні процеси, дає змогу обґрунтовано підійти до оцінки ролі та реального прогнозування економічних явищ, які спостерігаються. Необхідність розробки цілісної макроекономічної теорії на національному рівні, наявність якої в її прикладному вираженні на рівні галузей пропонує мінімізацію суб'єктивізму при формуванні національної економічної політики взагалі й державної інвестиційної політики зокрема, є на сьогодні, на наш погляд, основним завданням науки „Державне управління”.
Пріоритетним є дослідження розвитку людського потенціалу у відтворювальному процесі. Останнє обґрунтовується зростанням макроекономічної ролі цієї стадії з розвитком продуктивних чинників. Так, починаючи із 20-х років ХХ соліття, коли в індустріальних країнах, особливо в США, сформувалися масштабні виробничі комплекси, макроекономічна роль виробничої стадії відтворювального процесу набула визначального характеру. Існуючі макроекономічні теоретичні положення про інвестування, які в основному зосереджені на фінансово-економічних процесах, механізмах формування та розподілу інвестиційних ресурсів, що охоплюють стадії розподілу, обміну і споживання, недостатньою мірою враховують механізми розвитку людського потенціалу, прояви яких можуть бути забезпечені у випадку врахування технологічного фактора. Адже неврахування технологічного фактора при описі макроекономічних процесів ні Дж. Кейнсом, ні його послідовниками не дало змоги достатньою мірою визначитися з процесами формування та розвитку національних економік як великих систем, а отже, у глибинних причинах Великої депресії.
Встановлено, що у розвинених країнах світу пріоритет накопичення і підвищення якості людського капіталу перетворився на головну мету державної інвестиційної політики і накопичення національного багатства. За свідченням міжнародних аналітиків, існує тісний прямий зв'язок між темпами економічного зростання країни, розвитком технологій і рівнем екологічної безпеки. Встановлено, що низький рівень валових внутрішніх заощаджень у країні перешкоджає зростанню валових внутрішніх інвестицій, а без додаткового інвестування неможливо підняти ефективність економіки і підвищити доходи. Отже, роль державної інвестиційної політики повинна зводитися до стимулювання руху капіталів, праці й товарів на ринку, до перспектив розширення ресурсної бази, посилення капітальних накопичень за рахунок зниження податку на прибуток і податку на доходи фізичних осіб, активізації позикового капіталу у сфері капітальних накопичень, зокрема шляхом розвитку мережі додаткових кредитно-фінансових установ, вторинного і третинного ринків цінних паперів.
Так само державна інвестиційна політика повинна враховувати технологічні й соціальні напрями, а саме: вдосконалення національної економіки та її галузей на базі сучасного науково-технічного прогресу; збільшення капітальних інвестицій у матеріальне виробництво і відносне збільшення їх у сферу послуг; використання державного інвестиційного замовлення як регулюючого інструменту. Таким чином, вся система державної інвестиційної політики повинна бути направлена, в першу чергу, на захист прав власників капіталу і на забезпечення найбільш безперешкодних і швидких накопичень на користь власників капіталу і, насамперед, на розвиток людського капіталу, що в подальшому забезпечить підняття виробництва, екологічну безпеку, що, в свою чергу, і приведе до динамічнішого розвитку соціально-економічних систем.
Визначено, що в сучасних умовах потенційно надзвичайно потужним засобом грошово-кредитного регулювання в країні є політика резервних вимог. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язковим для виконання. Застосування цього методу вимагає обережності, тому його не використовують як єдиний або головний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Відзначено, що обов'язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного з їхнього боку прагнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов'язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються.
Тому політика резервних вимог не є інструментом, який центральні банки в країнах із розвинутою економікою нерідко використовують. Часті зміни механізму обов'язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинута ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку. У світовій практиці спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками резервних вимог як регулятивного методу. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах із розвинутою ринковою економікою, зменшення норми резервних вимог у 80 — 90-ті роки, відмова деяких країн від установлення для банків обов'язкових резервних вимог. Так, Канада взагалі відмовилася від використання цього інструменту монетарної політики, США, Франція відмовилися від резервування за строковими депозитами, а також зменшили норму резервів за трансакційними депозитами. Істотне зменшення норми характерне і для Німеччини.
В Україні „норму резервування” необхідно розглядати як відповідну функцію інвестиційної політики. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки центрального банку у зв'язку з інфляцією були від'ємними і не могли мати регулятивного впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що вексельний обіг і досі не розвинутий в Україні, Національному банку доводилося робити основний акцент у грошово-кредитному регулюванні на політиці резервних вимог.
В умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює методи регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій економіці. Відповідно до цього пропонується підхід до аналізу державної інвестиційної політики, що включає норму резервування як відповідної її функції. Він дає змогу включити до аналізу оцінку якості виробничого потенціалу. При цьому у двоконтурній моделі поширення інструментів державної інвестиційної політики на першому рівні виявляються короткострокові ефекти від екзогенних дій на виробничу систему, а на другому – середньо- та довгострокові ефекти проходження інвестиційних процесів та їх вплив на інноваційно-інвестиційний розвиток (рис. 1).
Виявлено, що всі прийняті в економічній науці інструменти добре працюють у розвинених економіках. В економіках так званих слаборозвинених країн і в економіках неринкових вони практично не діють. Не викликає сумніву, що економічна система ґрунтується на безперервному взаємному пристосуванні економічних агентів, що раціонально зіставляють свої витрати й вигоди в ході взаємодії з іншими агентами з метою збільшення власної чистої вигоди, дотримуючись при цьому певних „правил гри”. Але, відштовхуючись від тих самих вихідних спроб, різні економічні школи доходять різних висновків.
