ДЕРЖАВНЕ СТИМУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження; визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; вісвітлено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі - "Теоретичні аспекти державного стимулювання регіонального розвитку" - досліджено сучасну парадигму державного стимулювання регіонального розвитку, теорії державного регулювання регіонального розвитку, основні форми та напрями, поняття державної регіональної політики.

Сучасний розвиток світової економіки свідчить, що головною рушійною силою будь-якої національної господарської системи є регіони. Саме на рівні регіонів вирішуються питання відтворення продуктивних сил, реалізуються проекти соціально-економічного розвитку, задовольняються ключові соціальні потреби населення. Показники розвитку регіональної економіки є критерієм визначення рівня економічного розвитку держави в цілому. Тому дослідження регіонального управління економічними процесами, формування нової якості територіального управління стає надзвичайно важливим науково-практичним завданням.

Основними цілями регіональної політики в Україні, на нашу думку, є: забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ, створення єдиного економічного простору; забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів і рівного соціального захисту, гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, незалежно від економічних можливостей регіонів; вирівнювання умов соціально-економічного розвитку регіонів; запобігання забрудненню навколишнього середовища, а також ліквідація наслідків його забруднення, комплексний екологічний захист регіонів; пріоритетний розвиток регіонів, що мають особливо важливе стратегічне значення; максимальне використання природно-кліматичних особливостей регіонів; становлення й забезпечення гарантій місцевого самоврядування.

Під державним регулюванням регіонального розвитку ми розуміємо дії держави в особі її органів влади, мета яких полягає у впливі на соціально-економічний, політичний, екологічний розвиток регіонів. Відповідно, державне регулювання економічного розвитку регіонів - це цілеспрямований вплив держави на економічний розвиток окремих регіонів. При цьому під державою в переважній більшості випадків розуміють центральні органи влади.

Державне регулювання економічного розвитку регіонів передбачає використання форм і методів узгодження інтересів між центром та регіонами, посилення взаємозв'язку між використанням міжрегіональних і внутрішньорегіональних матеріальних ресурсів і фінансових потоків, вдосконалення механізму державної підтримки соціально-економічного розвитку регіонів, особливо депресивних регіонів. На нашу думку, органи державної влади регіону виконують дві основні функції: управління функціонуванням регіону й управління розвитком регіону.

Управління соціально-економічним розвитком регіону здійснюється за допомогою широкого спектра різних стратегій, програм, конкретних дій і одноразових заходів, за допомогою яких влада прагне стимулювати розвиток економіки регіону, створити нові робочі місця, збільшити податкову базу, розширити можливості для певних видів економічної активності. Не зменшуючи значення першої функції, можна сказати, що функція економічного розвитку стає все більш значущою, включаючи питання формування та розвитку ринкової інфраструктури й подолання кризових явищ.

Управління розвитком регіону, на нашу думку, є управлінням взаємоузгодженими програмами (проектами) розвитку всіх сфер життєдіяльності регіону відповідно до підтриманих населенням пріоритетів, державних і регіональних інтересів, що прийняті до виконання на законній або договірній основі, передбачають використання необхідних ресурсів, вжиття певних заходів у встановлені терміни.

Теоретичну основу державного стимулювання регіонального розвитку становлять теорії розміщення продуктивних сил, теорії регіональних зростань. Всі теорії розміщення можна поділити на статичні й динамічні. Статичні теорії з'явилися ще в першій половині ХІХ ст. Динамічні теорії пов'язані з роботами вчених, які працювали на початку ХХ ст.

У сучасній практиці набули значного поширення два основні підходи до побудови державної регіональної політики: "політика вирівнювання" рівнів розвитку регіонів (Німеччина) і "теорія полюсів зростання" (Франція).

"Політика вирівнювання" - це підтримка окремих регіонів з метою прискореного розвитку шляхом перерозподілу коштів Державного бюджету на їх користь на певний період часу за рахунок інших регіонів. Об'єктивними підставами для її проведення є екологічні катастрофи, економічна депресія, несприятливі умови тощо. Прикладом проведення "політики вирівнювання" є пріоритетне фінансування східних земель Німеччини після її об'єднання на початку 1990-х рр.

"Теорія полюсів зростання" стала методологічною основою перебудови територіальної структури управління у Франції в 1970-х рр. Ця теорія була висунута економістами й регіоналами Ф. Перру і Ж. Будевілем. Суть теорії полягає в констатації та поясненні нерівномірності соціально-економічного розвитку, який у просторовому плані виступає у вигляді утворення "полюсів зростання", здатних справити потужний вплив на основні чинники виробництва - капітал і робочу силу. "Регіональний полюс зростання" - це набір галузей, що розвиваються й розширюються, розміщених на певній території і здатних викликати активізацію економічної діяльності в усій зоні свого впливу.

Утворення "полюсів зростання" відбувається тільки тоді, коли існує ключова (провідна) галузь промисловості, що належить до найбільш динамічних (за наявності сприятливих умов для інтенсивного впровадження досягнень НТП).

Теорія не тільки науково пояснює нерівномірність економічного розвитку регіонів, а й вказує на один з можливих шляхів інтенсивного вирішення регіональних соціально-економічних проблем за допомогою створення в менш розвинутих регіонах штучних "полюсів зростання", здатних справити потужний організаційний вплив на піднесення економіки в регіоні.

Подальшим розвитком наукової думки є теорії регіонального зростання. Теорії регіонального зростання, що розвивалися в країнах Заходу, були тісно пов'язані з практичною діяльністю держави і спиралися на наявні статистичні дані. Тому вони були вимушені розглядати як регіони - об'єкти дослідження - адміністративно-територіальні одиниці різного ієрархічного рівня або створені на їх основі так звані програмні (або планові) регіони. При цьому часто доводилося нехтувати тим, що регіональні межі розбивають територію соціально-економічних вузлових регіонів, тобто об'єктивно існуючих ареалів з центром, що збирає або розподіляє ресурсні та інші потоки. X. Річардсон вважав, що програмні регіони, створені на базі об'єктивних існуючих вузлових регіонів, - ідеал для планування. У теоріях регіонального зростання можна виділити дві їх основні групи: неокласичні теорії, засновані на виробничій функції, і теорії кумулятивного зростання, що є синтезом неокейнсіанських, інституціоналістичних та економіко-географічних моделей.

Окремий напрям сучасних досліджень становлять праці, що ґрунтуються на інституціоналістичних підходах. Основна увага в них приділяється політиці місцевих органів державної влади як одному з найважливіших факторів економічного розвитку регіонів. Отже, вони також не можуть претендувати на повноту пояснення міжрегіональних відмінностей у темпах зростання.

Згідно з "новою теорією регіонального зростання", регіони не можуть мати однаковий рівень розвитку, оскільки темпи нагромадження капіталу, людського капіталу й технічних знань у них відрізняються. Водночас певне вирівнювання завдяки процесу дифузії інновацій можливе.

Інститути, за цією теорією, є одним з видів інфраструктури. Вдосконалення рамкових умов для інвесторів сприймається як доповнення до розвитку фізичної та соціальної інфраструктури. При цьому можливість досягнення в регіоні оптимальної структури інститутів ставиться під сумнів.

Виходячи з аналізу теорій регіонального розвитку, ми вважаємо, що державне регулювання регіональної економіки слід спрямувати на:

1) законодавче встановлення правових норм господарської діяльності з урахуванням особливостей регіону, контроль і повну гарантію їх дотримання всіма господарюючими суб'єктами;

2) забезпечення надійного функціонування найважливіших виробничих і соціальних структур, а також окремих об'єктів життєзабезпечення регіону;

3) забезпечення збереження, відтворення й ефективного використання власності в регіоні;

4) визначення оптимального розміру та структури державного сектора економіки, забезпечення його ефективного функціонування;

5) соціальний розвиток і забезпечення населення, концентрацію необхідних для цього ресурсів за рахунок перерозподілу необхідної частки суспільного продукту.

Державна регіональна політика економічного розвитку має бути спрямована на створення умов для поліпшення якості життя людини, незалежно від місця її проживання, через забезпечення територіально цілісного та збалансованого розвитку України, інтеграцію регіонів у єдиному політичному, правовому, інформаційному та культурному просторі, максимально повне використання їх потенціалу з урахуванням природних, економічних, історичних, культурних, соціальних та інших особливостей, підвищення конкурентоспроможності регіонів і територіальних громад.

У другому розділі - "Сучасний стан регіонального розвитку України" - проведено аналіз тенденцій регіонального розвитку, стану економічного розвитку Запорізької області; визначено пріоритети регіонального розвитку України.

Специфічність реалізації регіональної політики, яка потребує чіткої вертикальної та горизонтальної координації владних структур, відбувалася за умов перманентної політичної та інституційної криз, зумовила неоднозначність процесів у цій сфері в Україні протягом 2005-2009 рр. Загальною ознакою структурної перебудови регіональної економіки за цей період стали її стихійність, неврегульованість, збереження значної диспропорційності.