ВЗАЄМОДІЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ З ГРОМАДСЬКІСТЮ В ПРОЦЕСІ УПРАВЛІННЯ МЕДИЧНИМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ НАСЕЛЕННЯ МОНОФУНКЦІОНАЛЬНИХ МІСТ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; викладено мету дослідження та завдання роботи; визначено об’єкт і предмет, методи та гіпотезу дослідження; розкрито наукову новизну одержаних результатів і їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів роботи та публікації автора за темою дисертаційного дослідження.

У першому розділі – „Діяльність органів місцевого самоврядування у сфері медичного забезпечення населення: теоретичні аспекти” – висвітлено ступінь наукової розробки теми на основі системного вивчення праць вітчизняних і зарубіжних авторів, проаналізовано нормативно-правові акти з питань медичного забезпечення населення та викладено методологію дослідження.

Аналіз наукових праць вітчизняних учених показує, що дотепер не сформована ефективна організаційно-економічна модель управління медичним забезпеченням населення, в межах якої здійснюється одночасне управління витратами та якістю медичної допомоги, як у межах країни в цілому, так і на муніципальному рівні.

Виявлено, що більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників реформування організації діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування з медичного забезпечення населення пов’язує саме з подоланням ефектів соціально-витратної медицини та переорієнтуванням охорони здоров’я на соціально-інвестиційну модель із бюджетним фінансуванням і залученням додаткових джерел фінансування, створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров’я та медичне страхування. Особливого значення проблема організації діяльності органів місцевого самоврядування з медичного забезпечення населення набуває в контексті обмеженого ресурсного забезпечення та нерозвиненої мережі закладів охорони здоров’я в монофункціональних містах України. Так, у містах обласного значення діюча мережа лікувально-профілактичних закладів складається з медичних закладів, підпорядкованих Міністерству охорони здоров’я України, підпорядкованих іншим відомствам України; обласних, районних і міських комунальних лікувально-профілактичних закладів; приватних багатопрофільних клінік і приватних монопрофільних кабінетів; а в монофункціональних містах – міських комунальних лікувально-профілактичних закладів і приватних монопрофільних кабінетів. Іноді в таких містах функціонують медико-санітарні частини містоутворюючих підприємств.

Зокрема, встановлено, що забезпечення потреб населення монофункціональних міст України у послугах охорони здоров’я безпосередньо пов’язане з діяльністю органів місцевого самоврядування та закріплене в міжнародно-правових документах, до яких належить: Європейська хартія місцевого самоврядування, Європейська декларація прав міст, Європейська хартія міст. Законодавством України визначаються компетенція, повноваження, права, відповідальність, порядок фінансування органів влади та органів місцевого самоврядування, зокрема на видатки, у сфері охорони здоров’я.

Аналіз положень нормативно-правових актів з питань медичного забезпечення населення засвідчує, що удосконалення організаційно-економічної моделі управління медичним забезпеченням населення монофункціональних міст України потребує розв’язання в законодавчому порядку таких питань: невідповідність суб’єктно-об’єктних відносин в управлінні галуззю охорони здоров’я на місцевому рівні; обмеження можливостей залучення додаткових коштів до галузі охорони здоров’я та неефективне використання наявних фінансових ресурсів через відсутність ефективних механізмів управління витратами та якістю медичної допомоги.

У межах дослідження автор спирається на наведені нижче визначення понять: „сектор додаткових можливостей в галузі охорони здоров’я”, „суспільно-солідарна система” та „лікарняна каса”.

Так, поняття „сектор додаткових можливостей у сфері охорони здоров’я” визначено в Указі Президента України від 07.12.2000 року № 1313/2000 „Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” у зв’язку з необхідністю залучення в галузь додаткових позабюджетних коштів, визначений розподіл усієї державно-комунальної системи медичної допомоги на два сектора: сектора загальнодоступної медичної допомоги та сектора додаткових можливостей у сфері охорони здоров’я.

Суспільно-солідарна система – це загальносуспільний перерозподільний фінансовий механізм (схема або модель), спрямований на забезпечення потреб членів суспільства у соціальних благах. Суспільно-солідарні моделі медичного забезпечення – окремий вид суспільно-солідарної системи, створеної для медичного забезпечення учасників системи.

Лікарняна каса – це недержавна, неприбуткова громадська членська організація сприяння охороні здоров’я і захисту прав пацієнтів, яка на добровільній основі об’єднує юридичних і фізичних осіб з метою забезпечення якісної, доступної додаткової медичної допомоги, що фінансується на підставі солідарно накопичених коштів в межах затверджених цільових комплексних медичних програм.

У другому розділі – „Сучасний стан управління медичним забезпеченням населення на місцевому рівні” – проаналізовано вітчизняний і зарубіжний досвід організації медичного забезпечення населення та визначені періоди формування вітчизняної організаційно-економічної моделі охорони здоров’я, визначено структуру, функції та взаємозв’язки в сучасній системі управління медичним забезпеченням населення; проведено комплексну характеристику організації медичного забезпечення населення монофункціональних міст України на прикладі промислових монофункціональних міст Дніпропетровської області.

Розглянуто в ретроспективі вітчизняний досвід використання різних організаційно-економічних форм медичного забезпечення населення з кінця ХІХ до початку ХХІ ст. На підставі цього аналізу виділено чотири періоди становлення вітчизняної моделі системи охорони здоров`я.

Перший період (до 1918 р.) – становлення децентралізованої системи медичного страхування з багатоканальним механізмом фінансування. У цей період фактично не існувало централізованої системи охорони здоров’я з єдиним джерелом фінансування. Суб’єктами фінансування були як державний, так і приватний сектори. Уряд й органи місцевого самоврядування вирішували проблеми, пов’язані з усуненням негативних зовнішніх факторів, таких як спалахи епідемій; контроль за якістю надання медичної допомоги; забезпечення незахищених верств населення. Мережа медичних закладів створювалася стихійно: частково урядом, частково органами місцевого самоврядування, підприємствами, благодійними організаціями, деякими відомствами, такими як залізниця та в’язниця, приватними підприємцями, комерційною ініціативою приватно-практикуючих лікарів. На кожному підприємстві з кількістю робітників не менше 200, засновувалася лікарняна каса, яка здійснювала страхування.

Другий період (1918 – 1927 рр.) – становлення централізованої системи соціального страхування, існування багатоканального фінансування охорони здоров’я. Прийняття 31 жовтня 1918 р. Декрету „Про соціальне забезпечення трудящих”, заміна поняття „медичне страхування” на „соціальне забезпечення”, відродження у період НЕПу медичного страхування як частини соціального страхування.

Третій період (1927 – 1991 рр.) – централізована система охорони здоров`я з бюджетною системою фінансування. Навесні 1927 р. уряд прийняв постанову про ліквідацію апаратів робітничої медицини та передачі їх закладів до системи Народного комісаріату охорони здоров’я, який було реорганізовано у 1946 році в Міністерство охорони здоров’я із збереженням на місцях довоєнної структури органів управління. У 1957 р. були ліквідовані райздороввідділи, а їх функції керівництва системою охорони здоров’я на рівні району в області передані головному лікарю центральної районної лікарні, яка стала центром стратегічного й оперативного управління всіма лікувально-профілактичними закладами району. Але загальнодержавна система управління охороною здоров’я (міністерство, обласне управління, центральна районна лікарня, медичний заклад) залишалась адміністративно-командною.

Четвертий період (після 1991 р.) – збереження „де-юре” централізованої системи охорони здоров’я з бюджетною системою фінансування та існування „де-факто” централізованої системи охорони здоров’я з бюджетною системою фінансування та неофіційних платежів готівкою. У цей період почав активно створюватися та функціонувати приватний сектор у галузі охорони здоров’я: медичні заклади приватної форми власності та страхові компанії.

Зарубіжний досвід діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з медичного забезпечення населення проаналізовано в контексті належності країн до класичних моделей фінансування галузі охорони здоров’я: моделі Беверіджа, моделі Бісмарка, ринкової моделі. Це дало можливість стверджувати, що в жодній з проаналізованих країн класичних моделей охорони здоров’я у чистому вигляді не існує.

З’ясовано, що системи охорони здоров’я продовжують свій розвиток і дотепер. Факторами, що спонукають цей розвиток є: необхідність стримування зростання собівартості медичного обслуговування, забезпечення загального медичного обслуговування, підвищення ефективності використання ресурсів і задоволення потреб пацієнтів і медиків.

Виявлено, що збільшення фінансування без створення ефективних механізмів управління та раціонального використання наявних ресурсів не дає позитивних результатів. Змішаний характер більшості моделей фінансування ускладнює оцінку їх результативності з погляду окремих джерел фінансування. А досвід одних країн не піддається простому перенесенню на ґрунт інших країн. Тому, заходи реформування галузі охорони здоров’я України мають спиратися на наявний світовий досвід, враховувати стан і можливості національної економіки, позитивні досягнення існуючої системи організації медичного обслуговування, історико-культурні традиції українського суспільства.

У результаті аналізу статистичних показників охорони здоров’я монофункціональних міст (мм. Марганець, Орджонікідзе) було виявлено, що за останні 12 років на 10 тисяч населення кількість лікарів усіх спеціальностей зменшилась на 25 % у м. Марганець та на 15 % у м. Орджонікідзе; кількість середнього медичного персоналу зменшилася на третину, ліжковий фонд скоротився в м. Марганець на 45 % та в м. Орджонікідзе на 16 %. Водночас, показник звернення громадян за амбулаторно-поліклінічною допомогою за цей же період зріс на 10 % у м. Марганець та на 11,6 % у м. Орджонікідзе; показники травматизму також мають тенденцію до зростання на 60 % у м. Марганець та на 50 % у м. Орджонікідзе. Таким чином, у монофункціональних містах Дніпропетров-ської області на фоні зростання потреби населення в медичному забезпеченні спостерігається усталена тенденція до зменшення ресурсної спроможності системи охорони здоров’я у задоволенні цих потреб.

Встановлено, що на місцевому рівні на процеси управління медичним забезпеченням населення серед інших суб’єктів впливу важливу роль відіграють громадські організації, що діють на конкретній території.