МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ Автореферат

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що вирішується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретико-методичні основи державного регулювання агропромислового комплексу на регіональному рівні” – розглянуто сутність агропромислового комплексу як об’єкту державного регулювання на регіональному рівні. Досліджено наукові засади формування ефективного механізму державного регулювання агропромислової сфери на регіональному рівні. Проведено аналіз світового досвіду державного регулювання розвитку агропромислового комплексу.

На основі дослідження теоретико-методичних засад державного регулювання агропромислового комплексу на регіональному рівні було визначено, що головними при реалізації реформи у сфері агропромислового комплексу залишаються питання визначення концепції, стратегії і тактики соціально-економічного розвитку регіону загалом та агропромислового комплексу зокрема. Це пов’язано з відсутністю в останніх варіантів, які б базувалися на особливій, пріоритетній ролі агропромислового комплексу, що є суттєвим недоліком.

Визначено, що існує безліч концепцій та теорій сутності агропромислового комплексу, адже він є одним з найважливіших секторів економіки країни, головним завданням якого є стійке забезпечення населення продуктами харчування в необхідному асортименті і належної якості. Але, незважаючи на таку значну й постійну увагу до питань розвитку АПК, одностайної думки щодо визначення агропромислового комплексу регіону та його структурних складових немає. Так наприклад, Ю.П. Лебединський визначає агропромисловий комплекс у вигляді складного динамічного виробничо-територіального утворення. Я.Б. Олійник визначає регіональний АПК як сукупність розташованих на певній території підприємств, що беруть безпосередню участь у виробництві продовольчих ресурсів, їх заготівлі, транспортуванні, промисловій переробці, зберіганні, а також сфері реалізації продуктів харчування і виділяє в агропромисловому комплексі п'ять сфер: виробництво продовольчих ресурсів; промисловість з переробки продовольчих ресурсів; виробництво засобів виробництва для підприємств АПК; заготівля, транспортування, зберігання і реалізація продовольчої продукції; управління, підготовка кадрів, наукові дослідження. Л.Г. Чернюк, С.М. Зеленський, О.О. Зеленська визначають регіональний агропромисловий комплекс як систему розміщених на території регіону галузей і виробництв, об'єднаних спільною метою задоволення потреб населення у продуктах харчування.

Встановлено, що в умовах розвитку процесів децентралізації управління та місцевого самоврядування роль регіональних інтересів, носіями яких виступає населення регіону, його господарські та інфраструктурні утворення суттєво зростає. Саме на реалізацію таких інтересів у першу чергу має бути спрямована діяльність регіональних органів влади. Виявлено, що регіональні інтереси являють собою принципові взаємопов'язані напрями розвитку, при цьому конкретизація інтересів у формі, доступній для практичної діяльності регіональних органів влади визначає регіональні цілі. Показано, що основним цільовим орієнтиром регулювання розвитку регіону та його підсистемам, є поліпшення якості і підвищення рівня життя населення. Саме цим й визначається місія регіону, яка характеризує його існування.

Враховуючи той факт, що складні соціально-економічні системи складаються з окремих підсистем, спільна діяльність яких і забезпечує реалізацію загальної місії, встановлено, що метою функціонування кожної з підсистем є сприяння реалізації такої місії. Виходячи з таких позицій визначено, що агропромисловий комплекс як об’єкт державного регулювання на регіональному рівні є сукупністю технологічно, організаційно і економічно взаємопов'язаних суб'єктів господарювання регіону, які виробляють продовольство та інші товари з сільськогосподарської сировини, метою якої є сприяння ефективній реалізації місії регіону.

Показано, що агропромисловий комплекс регіону робить значний внесок у формування регіонального потенціалу за більшістю складових: в продовольчий потенціал, фінансовий, природно-ресурсний, соціальний, внутрішніх регіональних і міжрегіональних зв'язків. Тому його роль визначається саме у розмірах цього внеску, оцінка якого має бути основним предметом комплексного аналізу функціонування агропромислового комплексу, і збільшення якого має стати метою державного регулювання його розвитку.

Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу на регіональному рівні розглядається як сукупність дій регіональних органів влади на відносини між суб'єктами господарювання, що утворюють цей сектор, з метою ефективного використання ресурсів при реалізації регіональних інтересів, сукупність яких утворює місію регіону.

На основі функціонального підходу виділено п'ять функціональних завдань агропромислового комплексу, які спрямовані на реалізацію регіональних інтересів. Серед них: сприяння підвищенню рівня життя населення регіону; збільшення фінансового потенціалу регіону; сприяння зростанню ефективної зайнятості населення регіону; поліпшення природно-ресурсного і виробничого потенціалу регіону; участь у формуванні агропродовольчого ринку України. На такій основі необхідно розробляти і реалізовувати концепцію і цільові програми розвитку. .

Виділено три методологічні аспекти в системі державному регулювання АПК на регіональному рівні, які обумовлюють довгострокові перспективи його розвитку із використанням відповідного механізму регулювання, що передбачають: по-перше, необхідність ранжування регіональних інтересів в процесі їх реалізації, виходячи зі специфіки кожного регіону; по-друге, враховування адаптаційних можливостей регіону та його підсистем; по-третє, системність регіональних інтересів.

Показано, що загальний вектор розитку АПК регіону формується в умовах невизначеності, під впливом різнонаправлених сил та інтересів зокрема, інтересів самого регіону (інтереси громади регіону), суб'єктів господарювання, регіонів-партнерів тощо. При цьому головне завдання державного регулювання розвитку АПК на регіональному рівні полягає у спрямуванні усьго комплексу хаотично функціонуючих суб'єктів господарювання АПК на реалізацію конкретизованих довгострокових цілей на основі принципу стратегічного управління.

Основним інструментом державного регулювання в процесі реалізації головного завдання виступає сценарний підхід, що передбачає: формувння концепції, соціально-економічне прогнозування, цільових комплексних програм тощо. Сукупність інструментів має бути організована таким чином, щоб застосування кожного інструменту одночасно зменшувало ступінь невизначеності при ухваленні управлінських рішень, і наближали досягнення стратегічних цілей.

Разом із тим необхідно відзначити, що в опублікованих за останні роки концепціях розвитку АПК регіонів значно більше специфічного, ніж загального, що не сприяє консолідації зусиль дослідників для забезпечення ефективного використання такого важливого інструменту. Питання правильного визначення сутності, структури концепції та її місця в механізмі державного регулювання розвитком АПК регіону полягає у підході до її розуміння.

Доведено, концепція розвитку АПК на регіональному рівні є розробленим на основі певної системи уявлень і затверджуваний регіональними органами влади документом, що визначає загальний напрям розвитку цього сектора, джерела необхідних ресурсів і принципи їх використання та має бути складовою частиною концепції соціально-економічного розвитку регіону та базуватися на державній концепції розвитку агропромислового комплексу.

Визначено, що розробка концепції державного регулювання розвитку АПК на регіональному рівні має грунтуватися на принципах: системності, що означає урахування зовнішніх чинників стану і перспектив розвитку загальноекономічної ситуації, міжрегіональних зв'язків і соціально-економічної ситуації в самому регіоні; цілеспрямованості, що передбачає визначення цілей розвитку на кінець концептуального періоду; альтернативності, що націлює на розробку концепції в альтернативних варіантах з яких обирається один; селективності – передбачає, що обраний механізм розвитку має підтримувати лише ті ланки, які визначають загальний характер розвитку цього сектора; стійкості, що означає реалізацію прийнятої концепції без істотних змін; ітерації – передбачає, що в процесі реалізації концепції необхідно періодично переглядати її з урахуванням зовнішніх умов і досягнутих результатів; ефективності; мінімізації ризику; балансу інтересів; легітимності.

Виявлено, що прогнозування розвитку АПК на регіональному рівні має на меті зменшення невизначеності в уявленнях про майбутнє цього сектора і вибір найраціональнішого напряму його розвитку з можливих варіантів. При цьому його особливість полягає в необхідності прогнозування регіональних показників, аналізі по кожному напряму певної кількості варіантів, а також врахуванні впливу інших міжгалузевих комплексів. Показано, що прогнозна діяльність має безпосередньо впливати на ухвалення державних управлінських рішень. При цьому інструментом, що дає змогу реалізувати на практиці прогнозовану перспективу розвитку регіону, у тому числі його агропромислового комплекса, є цільова комплексна програма, яка має бути узгодженою і пов'язаною по ресурсах, виконавцях, термінах, комплексах заходів, які реалізуються за активної підтримки регіональних органів влади і забезпечуючих ефективне вирішення найважливіших завдань розвитку.

Досягнення розвинутих країн в аграрній сфері переконливо свідчать про ефективність структури сільського господарства, яка створена і функціонує на засадах приватної власності на землю і засоби виробництва. Світовий досвід показує, що майбутнє і перспектива – за великими спеціалізованими сільськогосподарськими підприємствами. Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його функціонуванням дав змогу виділити такі його положення: поєднання державного регулювання ринкових цін шляхом грошових і товарних інтервенцій з регулюванням доходів сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів; багатоукладність господарювання та співпраця агроформувань з ученими в справі модернізації й підвищення продуктивності усіх галузей АПК; послідовно демократичні засади організації аграрного ринку як самоорганізації та самоврядування його операторів за певною участю держави у цьому процесі; високий рівень бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників різноманітними засобами; пріоритетність довгострокових інтересів (така потреба виникає при необхідності тимчасово поступитися прибутками з метою підвищення якості та конкурентоспроможності продукції); виважений захист вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника при побудові його відносин зі світовим ринком.

Отже, історією нагромаджений значний досвід державного управління АПК стосовно країн різних суспільно-політичних укладів та соціально-економічних рівнів розвитку. Доведено, що розвиток агропромислового комплексу на регіональному рівні повинен бути керованим, а його ефективність значною мірою залежить від здійснюваної державної політики. Світова практика показує, що посилення процесів розвитку АПК відбувається за умови розвитку ринкових відносин. А ефективне державне регулювання можливе за умови комплексного застосування економічних, адміністративних та соціально-економічних засобів впливу. Порушення цих положень гальмує розвиток відроджувальних процесів. Тому потрібно мати свою стратегію розвитку сільського господарства. Наголошено, що нова економічна та соціальна система розвитку АПК повинна відповідати національним традиціям та інтересам щодо ефективного й сталого розвитку найважливішої народногосподарської галузі з реаліями сьогодення в ній, з відпрацьованими прогнозами її розвитку в середній та довгій перспективі.

У другому розділі – “Аналіз стану державного регулювання агропромислового комплексу на регіональному рівні в умовах розвитку ринкової економіки” – проведено аналіз основних тенденцій розвитку АПК на регіональному рівні, досліджено інфраструктуру агропромислового комплексу Запорізької області.

Досліджено стартові умови становлення та розвитку АПК на регіональному рівні, під якими розуміються, перш за все, стан економіки регіонів, зокрема агропромислового сектора, і тенденції його розвитку в роки, передуючі реформам. Аналіз цих умов дав змогу виділити переваги та недоліки системи ведення агропромислового виробництва радянського періоду.

Досліджені історико-економічні аспекти розвитку сільського господарства Запорізької області дають змогу розкрити зміст загальновідомих даних, але вже з позицій проблем сучасного розвитку сільського господарства. Серед головних чинників розвитку АПК на регіональному рівні можна виділити, наступні:

- процес розвитку сільськогосподарського виробництва визначався відповідними об’єктивними історичними умовами;

- для проведення регіональної соціальної політики враховувалися особливості регіону, завдяки вмілому керівництву економічний та соціальний розвиток відбувався відносно швидшими темпами;

- стимулювався розвиток виробничої та соціальної інфраструктури.

Отже, історичні факти свідчать про існування об’єктивної взаємозалежності розвитку сільського господарства та економічного й соціального становлення економіки країни. Піднесення аграрного виробництва сприяло зміцненню економічного, соціального та політичного стану країни, а заходи держави щодо формування позитивного середовища для розвитку сільського господарства стимулювали високоефективне господарювання селян. Однак, існує ще негативний процес: порушення державності, занепад аграрної економіки негативно вплинули на економічний стан країни, що призвело до руйнації агросфери. Визначено, що на момент завершення переходу до ринку вплив агропромислового комплексу на динаміку рівня життя населення в регіонах можна оцінити як досить незначне: підприємства цього сектора, реалізовуючи свої комерційні інтереси слабо орієнтовані на задоволення потреб населення регіону в продовольстві, а динаміка споживання продовольства у визначальному ступені залежить від динаміки грошових доходів, у формуванні яких частка АПК невисока.

На підставі проведеного аналізу визначено, що проблема регулювання АПК вимагає розв’язання трьох взаємопов’язаних завдань державного управління: по-перше, сформувати організаційно-економічний механізм управління аграрним сектором економіки; по-друге, послідовно будувати нову економічну та соціальну систему ведення аграрного виробництва, яка б забезпечувала сталий розвиток сільського господарства; по-третє, забезпечити державну підтримку надійному регулюючому економічному механізму макроекономічних процесів з урахуванням специфіки сільського господарства: еквівалентність товарообміну, фінансово-кредитне регулювання, платоспроможна ємність внутрішніх ринків та вільний вихід на зовнішні агропромислові ринки, законодавчо й економічно обґрунтована податкова, митна, страхова та соціальна політика.

Вищевикладене є підставою, щоб розглядати механізм державного регулювання АПК на регіональному рівні в нових умовах господарювання як складний процес, який може відбуватися лише за певних умов та в послідовності, що має свої особливості й відповідає характеру навколишнього середовища, вимагає дотримання відповідної процедури з урахуванням історичного досвіду та стратегічних інтересів українського суспільства, в основі якого – масштабні економічні, організаційні, соціальні та політико-правові перетворення. Доведено, що розвиток сільськогосподарського виробництва в умовах ринкової економіки не можна розглядати без розвитку інфраструктурної сфери АПК.

1. Сільськогосподарський комплекс України та його інфраструктурні системи мають в своєму розпорядженні значні обсяги основних фондів, розвиток яких відзначався переважно екстенсивним характером фондового нагромадження. Характерною ознакою динаміки технологічного розвитку виробничої інфраструктури сільського господарства є скорочення споживання електричної енергії на фоні загальної низької енергетичної ефективності виробництва. Якщо у 1991 р. у виробництві споживалося 19,4 млрд. кВт-годин енергії, то у 2007 р. – лише 2,5 млрд., або у 8-10 разів менше. Загальна динаміка енергетичних потужностей є спадаючою: на 100 га посівної вона скоротилася з 484 у 1990 р. до 322 кінських сил у 2007 р., всього – з 147 млн. до 59,2 млн. к.с. відповідно. Господарська територія сільських населених пунктів є обмеженою, на один населений пункт припадало в середньому 1452 га сільгоспугідь, з яких 1155 га у ретроспективі були орними. Більше земель було у Степах України (2277 та 1848 га на одне село) і Донецько-Придніпровського регіону (1693 та 1404 га). Що стосується Лісостепової зони та Полісся, то вони були малоземельними (878 і 504 га) відповідно.

Однією з основних причин скорочення сільськогосподарського виробництва в регіонах в останнє десятиліття є катастрофічний стан соціальної сфери села. Під соціальною сферою села необхідно розуміти комплекс чинників, що визначають умови життєдіяльності сільських жителів. Виходячи з вказаного трактування, в роботі здійснено ґрунтовний аналіз впливу перетворень в АПК регіону на такі чинники, як: демографічна ситуація на селі; стан соціально-побутової сфери; матеріальна задоволеність селян результатами праці; умови праці; використання кваліфікованих кадрів, в першу чергу молодих випускників.

2. Визначено, що для розподілу обмежених фінансових ресурсів по галузях АПК і територіях, використання інших важелів державного регулювання потрібні комплексні багатоваріантні розрахунки в цілому по економіці регіону. Одержані результати слід розглядати як початкові параметри для подальших розрахунків по АПК регіону. Доведено, що такий підхід дає змогу обґрунтувати життєву необхідність застосування моделі регіональної економіки для визначення перспектив агропромислового сектора та визначить місце цієї моделі в системі моделей АПК на регіональному рівні.

Для моделювання АПК як структурного підрозділу економіки регіону удосконалено укрупнену модель функціонування економіки регіону з урахуванням вимог, які виходять з необхідності її включення в систему моделей АПК регіону. На відміну від існуючої моделі, в неї додатково був введений блок споживання продовольства, який характеризує разом з грошовими доходами рівень життя населення і результативність функціонування АПК регіону. Важливим нововведенням в модель є введення в рівняння багаточинників регресії, призначені для оцінки динаміки обсягу випуску товарів і ринкових послуг, чинника загальноекономічної ситуації, який впливає на динаміку виробництва більшості галузей. У моделі також вироблене певне коректування системи узагальнюючих показників – індикаторів відповідно до цілей дослідження.

Отже, запропонована модель складається з наступних блоків: виробництво товарів і ринкових послуг; споживання продовольства; баланс грошових доходів і витрат населення; державні доходи і витрати (бюджет та позабюджетні фонди); основні балансові співвідношення; найважливіші індикатори соціально-економічного розвитку регіону. Застосування моделі дає змогу дослідити АПК в процесах і механізмах функціонування економіки регіону, оцінити роль сектора в досягненні цілей його соціально-економічного розвитку, обґрунтувати ступінь пріоритетності агропромислового сектора в політиці державної підтримки соціально-економічного розвитку регіону, виявити роль АПК на регіональному рівні у формуванні обсягів інвестицій і структурі їх галузевого розподілу, визначити необхідний обсяг інвестицій в регіональну економіку, зокрема – в агропромисловий комплекс.

Модель має в своєму розпорядженні значні можливості з обґрунтування регіональної агропромислової політики. Зокрема, параметри податкової політики (за допомогою моделі можна прораховувати різні варіанти податкової політики і результату її змін); параметри бюджетної політики (модель надає широкі можливості для вивчення взаємозв'язку розвитку галузей і надходжень коштів до державного бюджету, а також структури витрат бюджету і позабюджетних фондів в регіоні, розрахунки за різними сценаріями дозволяють визначити найприйнятнішу структуру бюджетних інвестицій); параметри соціальної політики (модель дає змогу кількісно оцінити, які наслідки в соціально-економічному житті регіону можуть мати ті або інші рішення держави у сфері соціальної політики); параметри продовольчої політики (модель дає змогу розглянути різні варіанти одночасної взаємодії ефективного використання виробничого потенціалу агропромислового сектора, динаміки грошових доходів населення, міжрегіональних продовольчих зв'язків); параметри політики міжрегіональних зв'язків (модель дає змогу оцінити роль АПК в розвитку міжрегіональних зв'язків і досліджувати можливості цього чинника в рішенні продовольчої проблеми регіону).

У третьому розділі – “Напрями вдосконалення механізму державного регулювання розвитку аграрнопромислового комплексу на регіональному рівні” – обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення організаційної структури регіональних органів державного управління АПК, удосконалено інноваційно-інформаційного забезпечення регіональних пріоритетів в процесі державного регулювання розвитку агропромислового комплексу та методичні підходи до підвищення ефективності реалізації цільових програми розвитку аграрно-промислового комплексу на регіональному рівні.

Стратегічна помилка економічних реформ в Україні, зокрема в агропромисловому комплексі, полягає в ігноруванні ролі державного регулювання. При цьому досвід багатьох зарубіжних країн підтверджує необхідність посилення ролі держави в регулюванні економічних процесів, особливо в період кризи. Ключовим аспектом посилення ролі регіональних органів влади в регулюванні розвитку агропромислового сектору є створення дієвого механізму реалізації пріоритетів. Механізм реалізації пріоритетів, як складова частина загальних функцій регіональних органів влади щодо регулювання в сфері АПК є сукупністю принципів, форм, методів та інструментів державного впливу на процес розвитку цього сектора.

У більшості регіонів України структура регулювання регіонального АПК базується на галузевому принципі. Проте з розвитком ринкових відносин ситуація в регіональних АПК принципово змінилася, що пов’язано з розширенням їх функцій. У зв’язку з цим регіональні органи влади доцільно формувати не на галузевій, а функціональній основі в агропромисловому секторі.

Підрозділи, з яких складається структура управління АПК, наділені, переважно, функціями, спрямованими на реалізацію поточного завдань. Тому наявну структуру необхідно доповнити підрозділами, що безпосередньо відповідають за вирішення агропромисловим комплексом завдань, спрямованих на реалізацію стратегічних регіональних інтересів.

У зв’язку з цим запропоновано формування структури державного управління АПК на регіональному рівні за цільовими функціями стратегічного характеру, що включає підрозділи продовольчого забезпечення населення регіону (діяльність спрямована на підвищення рівня споживання продовольства на одну особу через регулювання виробництва продовольства, міжрегіональних постачань, ціноутворення на продовольчі товарі, а також грошові доходів і витрат населення), сприяння зростанню бюджетно-фінансового потенціалу регіону (діяльнісь спрямована на зростання фінансового потенціалу, бюджетоутворюючих можливостей АПК, підготовка пропозицій щодо захисту інтересів АПК як важливого бюджетоутворюючого сектора при формуванні витрат бюджету), сприяння ефективній зайнятості населення (визначення напрямів регіональної політики зайнятості у сфері АПК, що включає комплекс заходів цілеспрямованого державного впливу на функціонування АПК за допомогою фінансових, цінових, інвестиційних та інших регуляторних важелів, з метою створення нових робочих місць на селі і вдосконалення їх структури), сприяння поліпшенню природно-ресурсного і виробничого потенціалу регіону (розробка і реалізація державної регіональної політики збереження і розвитку природно-ресурсного і виробничого потенціалу АПК, моніторинг стану і оцінка ефективності використання ресурсів, розроблення і забезпечення реалізації цільових інвестиційних програм, контрольні функції у сфері ресурсозбереження), а також забезпечувальними функціями тактичного значення, що включає підрозділи матеріально-технічного забезпечення, розвитку інфраструктури ринку, правової допомоги, впровадження НТП, інвестування, цільової фінансової підтримки і кредитування, страхування, управління державною власністю, інформаційно-консультаційного обслуговування, контролю за діяльністю суб’єктів господарювання, що відповідає сучасному етапу розвитку ринкових відносин в аграрній сфері Україні (рис. 1).