МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРИРОДНО-ТЕХНОГЕННОЇ БЕЗПЕКИ ВЕЛИКИХ МІСТ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, охарактеризовано її розробленість, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та відомості про публікації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження державного регулювання природно-техногенної безпеки міст” – проведено огляд наукових досліджень щодо проблем регулювання природно-техногенної безпеки регіонів і міст, визначено основні природно-техногенні загрози і ризики небезпек у великих містах, проаналізовано механізми державного регулювання природно-техногенної безпеки великих міст, а також розроблено методичні підходи щодо її дослідження.

Огляд літератури з проблематики дисертаційного дослідження дав змогу виділити такі основні аспекти дослідження регулювання природно-техногенної безпеки регіонів: технічний, економічний, юридичний та управлінський. Можливості технічних наук у вирішенні проблеми певним чином розширюються за рахунок використання системного підходу та математичного моделювання при оцінці рівня безпеки. Саме цих питань стосуються дослідження А.Б.Качинського та Г.А.Хміль. Економісти, вивчаючи забезпечення природно-техногенної екологічної безпеки, акцентують увагу переважно на розробці економічного механізму забезпечення захисту населення і територій від НС природного і техногенного характеру. Найбільш ґрунтовними в цьому плані є роботи Б.М.Данилишина, А.М.Ральчука, С.І.Дорогунцова, А.В.Степаненка. У роботах з державного управління на початковому етапі дослідження питання природно-техногенної безпеки територій розглядались у контексті загальної проблематки раціонального природокористування. Дещо пізніше у роботах О.Я.Лазора, І.М.Шпильового та В.О.Мартиненка було сформульовано основні поняття та терміни, визначено принципи, критерії та функції державного управління у сфері природно-техногенної безпеки.

Тенденція до збільшення чисельності міського населення зберігається унаслідок політичних, соціальних, економічних та інших причин. У містах, особливо у великих, зосереджена ціла низка промислових виробництв, зокрема екологічно небезпечних, таких як: металургійне, машинобудівне, хімічне, нафтопереробне, целюлозно-паперове, об’єкти енергетики, в тому числі атомної, й комунального господарства. До чинників, що визначають рівень природно-техногенної безпеки великого міста, належать: природні умови території (геологічні, геофізичні, гідрологічні, метеорологічні особливості); демографічна ситуація та стан соціально-економічного розвитку (геополітичне положення, розселення і особливості відтворення населення, стан та рівень територіальної концентрації основних виробничих фондів, розвиток інфраструктури, рівень соціально-економічних умов, ринок праці та ін.); науково-технічний прогрес (впровадження новітніх технологій, оновлення технологічного обладнання, обсяг капітальних вкладень у наукові дослідження, рівень розвитку техніки і технологій); забруднення навколишнього природного середовища (зміна стану і властивостей суходолу, ґрунту, надр, атмосферного повітря, води в природі, біосфери та ландшафтів), управлінські (стан системи управління ризиками, екологічна самосвідомість населення та державних управлінців, їх кваліфікація, обґрунтованість управлінських рішень щодо небезпечних процесів та явищ у природі, техніці, суспільстві тощо).

У дисертаційному дослідженні під державним регулюванням природно-техногенної безпеки великих міст ми розуміємо системний, цілеспрямований вплив з боку визначених законодавством органів і установ усіх гілок державної влади та місцевого самоврядування на об’єкти підвищеної небезпеки, підприємства, установи, організації, процеси, що можуть ініціювати виникнення НС на території великих міст з метою запобігання НС та захисту населення і територій від їх наслідків.

Система регулювання природно-техногенної безпеки складається із сукупності підсистем, які характеризуються власними критеріями і показниками. На противагу цьому підсистеми об’єднуються з допомогою певних відносин і утворюють єдине ціле, що має нові якості порівняно із властивостями об’єднаних підсистем. Запровадження основних принципів безпечного розвитку передбачає створення комплексного механізму, що має забезпечити реальне зниження техногенного навантаження на навколишнє природне середовище міст. Формування і функціонування механізму має відбуватися виходячи з конституційно закріплених принципів поділу влади, цільового розподілу необхідних ресурсів, сформованості системи органів державної влади та місцевого самоврядування. Серед основних складових цього комплексного механізму слід виділити: стимулюючі, компенсаційно-стягувальні, системогармонізуючі, аудиторсько-дозвільні, накопичувально-розподільчі та контролінг. Вони мають діяти не відокремлено, а взаємодоповнюючи один одного та справляючи взаємний вплив.

Існуючий на сьогодні механізм державного регулювання природно-техногенної безпеки все ще можна розглядати як перехідний до нової якості суспільного розвитку – сталості, оскільки йому притаманні всі закономірності перехідного стану. Це зумовлюється, по-перше, невідповідністю моделі суспільного розвитку моделі сталого розвитку, що визначено міжнародними домовленостями України; по-друге, відставанням нашої держави від розвинутих країн світу за рівнем природно-техногенної безпеки згідно з основними критеріями (ризиків НС природного та техногенного характеру); по-третє, несформованістю механізму державного регулювання природно-техногенної безпеки та низькою ефективністю його функціонування.

Дослідження механізмів державного регулювання природно-техногенної безпеки великих міст здійснювалося у чотири етапи. На першому етапі проводилася ідентифікація загроз і небезпек, розраховувався ступінь їх ризиків. На другому визначалися механізми та інструменти регулювання природно-техногенної безпеки органами місцевого самоврядування, а також напрями оптимізації системи забезпечення природно-техногенної безпеки життєдіяльності населення. На третьому оцінювалася ефективність управлінської діяльності центральних та місцевих органів щодо забезпечення природно-техногенної безпеки життєдіяльності населення великих міст в Україні. На четвертому етапі обґрунтовувалися пріоритети державної політики щодо забезпечення природно-техногенної безпеки та розроблялися стратегічні і тактичні напрями її реалізації.

Узгодження оцінок стану природно-техногенної безпеки життєдіяльності населення великого міста можливе шляхом графічного відображення положення конкретного міста у відповідній системі координат. Цю систему визначає закріплення інтегральних індексів рівня небезпеки території великого міста щодо прояву НС та стану готовності до запобігання їм, а також мінімізації негативних наслідків (відповідно осі Х та Y). Для процесів із значним рівнем невизначеності, таких як забезпечення безпеки життєдіяльності населення, доцільно застосовувати нелінійні методи досліджень.

Показниками, які найбільше характеризують стан природно-техногенної безпеки, є: кількість проявів природно-техногенних НС; сума матеріальних збитків, яких вони завдали, чисельність населення в зоні ураження, площа зони ураження; внутрішня диференціація щодо розподілу об’єктів підвищеної небезпеки, насамперед тих із них, стан яких характеризується найвищим ризиком імовірності НС.

У другому розділі – “Аналіз та оцінка механізмів державного регулювання природно-техногенної безпеки великих міст” – виявлено структурні особливості природно-техногенної безпеки, виокремлено потенційно небезпечні об’єкти, проведено комплексну оцінку ризиків і загроз природно-техногенній безпеці, а також проаналізовано діючу систему державного регулювання природно-техногенної безпеки та запропоновано рекомендації щодо її покращення.

На сьогодні великі міста України продовжують виконувати переважно індустріальну функцію, в них домінують шкідливі для довкілля та небезпечні для життєдіяльності населення виробництва. При цьому система забезпечення природно-техногенної безпеки цих міст не дає змоги уникнути значних матеріальних та людських втрат унаслідок прояву масштабних НС. Так, у 2000–2008 рр. у межах великих міст серед НС суттєво переважали техногенні за походженням (понад 60%). Особливо руйнівними з них були пожежі, вибухи та аварії на транспорті. Небезпечно високою є ймовірність прояву масштабних техногенних НС із викидом (можливістю викиду) небезпечних речовин у довкілля. Велику загрозу в межах великих міст України можуть становити НС на хімічно небезпечних об’єктах, стан систем життєзабезпечення яких є вкрай незадовільним, а зношеність обладнання та мереж у середньому перевищує 50%. Найбільша імовірність масштабних НС у системах життєзабезпечення зберігається у містах Харкові та Одесі.

Організація і зміст управлінської діяльності визначаються станом природно-техногенної безпеки в місті. У різних режимах (повсякденної діяльності, підвищеної готовності, надзвичайної ситуації, надзвичайного стану) функції і завдання органів місцевої влади відповідно є різними. Нині спостерігаються певні неузгодженості в діяльності уповноважених органів центрального, регіонального та місцевого рівнів. Так, необхідно уточнити повноваження постійних органів та органів, що утворюються для ліквідації наслідків НС. У цьому контексті пропонується покласти основні функції із запобігання та ліквідації наслідків НС на постійні органи, а також на їх базі створювати “Комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та НС”, вводячи до їх складу лише керівників територіальних підрозділів органів виконавчої влади. На рівні областей та міст республіканського значення необхідно усунути дублювання повноважень між територіальними органами МНС України та структурними підрозділами обласних і міських державних адміністрацій.

Підсистема запобігання виникненню НС має стати пріоритетною, що вимагає суттєвого вдосконалення основних механізмів. Із цією метою вважаємо необхідним запровадити обов’язкове екологічне страхування. Це дасть змогу покращити фінансування заходів щодо запобігання та ліквідації наслідків НС і стимулюватиме розвиток страхової системи в цілому.

У розділі запропоновано створити страхові фонди трьох рівнів: загальнодержавного, регіонального та місцевого. Суб’єкти господарювання мають сплачувати страхові внески залежно від фактичного рівня безпеки страхового поля регіону. При цьому до страхових фондів усіх трьох рівнів здійснюють платежі лише підприємства найвищого рівня небезпеки, тобто ті, на яких існує ймовірність виникнення НС загальнодержавного рівня. Передбачається державна підтримка підприємств, на яких вчасно проводяться запобіжні заходи та певний час не виникали НС, шляхом зниження страхових платежів.

Нині органи місцевого самоврядування виконують низку завдань із забезпечення природно-техногенної безпеки в адміністративно-територіальних одиницях локального рівня. Але багато в чому ці завдання дублюються із завданнями органів державної влади. Тому потребують уточнення та розмежування повноваження на цьому управлінському рівні. На наш погляд, основними функціями органів місцевого самоврядування має бути фінансове забезпечення заходів із запобігання і ліквідації наслідків НС відповідного рівня. Це, насамперед, створення матеріального резерву для запобігання НС техногенного і природного характеру та ліквідації їх наслідків, участь у формуванні й використанні коштів регіональних і місцевих страхових фондів. Також через органи місцевого самоврядування мають здійснюватися організація екологічної освіти та зворотний зв’язок між населенням міст, підприємцями і посадовцями щодо забезпечення природно-техногенної безпеки. Крім того, завданнями місцевих рад різних рівнів є забезпечення готовності підприємств, установ і організацій комунальної власності до НС та реагування на них.

У дисертаційній роботі розроблені критерії оцінювання якості послуг органів місцевого самоврядування, а саме: виконання плану створення матеріально-технічного резерву запобігання та ліквідації наслідків НС природно-техногенного характеру; розробка і виконання програми щодо освіти у галузі безпеки життєдіяльності, організації навчання населення методам користування засобами захисту, правильним діям у НС; співпраця з територіальними підрозділами виконавчої влади – обласними і міськими державними адміністраціями та МНС України з питань інформування населення про стан природно-техногенної безпеки міста та заходи щодо його покращення; сплата комунальними підприємствами міста страхових внесків у регіональні та місцеві страхові фонди; проведення підготовки персоналу уповноважених органів з питань НС та цивільного захисту населення, а також підпорядкованих їм сил; розроблення і виконання об’єктових програм заходів щодо запобігання НС, гарантування безпеки і захисту населення, зменшення можливих матеріальних втрат тощо.