МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПРИКАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ (організаційно-правові засади) Автореферат

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визначаються ступінь її наукової розробленості, а також мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Показано зв’язок дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами й темами. Розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача. Подано інформацію про впровадження та апробацію роботи, вказано загальні відомості про публікації за темою дисертаційного дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі – “Державне регулювання розвитку санаторно-курортного потенціалу в дослідженнях українських і зарубіжних науковців та в нормативно-правових актах: джерельний аналіз” проводиться аналіз офіційних документів та наукових праць українських і зарубіжних авторів щодо механізмів державного регулювання розвитку системи санаторно-курортного потенціалу – як вагомої складової соціального, економічного та культурного розвитку держави.

Установлено, що несистемність державної політики України щодо системи охорони здоров’я, медичної діяльності та, особливо, санаторно-курортної галузі, стала однією з важливих причин стримування соціально-економічного розвитку об’єктів рекреаційної сфери.

За результатами аналізу демографічних процесів встановлено, що стан здоров’я населення України залишається незадовільним. Так, показники загальної смертності населення вдвічі перевищують показники країн ЄС, а показники смертності населення у працездатному віці – у 2 – 4 рази. Стан здоров’я населення характеризують різке вираження феномена чоловічої “надсмертності”, коли смертність чоловіків у середній віковій категорії (25 – 44 роки) майже в 4 рази перевищує смертність жінок аналогічного віку; низька очікувана тривалість життя, в результаті чого розрив із середньоєвропейськими показниками становить понад 6, а з показниками країн ЄС – понад 10 років; найвищий в Європі рівень природного спаду населення, що швидкими темпами веде до депопуляції. За останні п’ять років поширеність захворювань зросла у більшості класів хвороб: хвороби системи кровообігу – на 30,5 %; хвороби крові, кровотворних органів та окремі порушення з залученням імунного механізму – на 26,3 5; хвороби органів травлення – на 19,1 %; хвороби сечостатевої системи – на 16,2 %; новоутворення – на 15,7 5 тощо. У регіональному розрізі найбільш високі рівні захворюваності на 100 тис. населення спостерігаються у м. Києві (94,1 тис.), Івано-Франківській (85,4 тис.), Вінницькій (84,4 тис.), Харківській (81,9 тис.) та Львівській (81,4 тис.) областях. Такий розподіл рівнів захворюваності за регіонами є досить сталим, оскільки на показники захворюваності значною мірою впливає розташування медичних закладів (і, очевидно, їхня фізична досяжність), зокрема, зосередженість їх у містах та нерозвиненість мережі у сільській місцевості.

Аналіз наукових праць українських авторів дає підстави зробити висновок, що демографічна ситуація в сучасній Україні залишається в цілому несприятливою як у кількісному (зменшення чисельності населення внаслідок надвисокої смертності при низькій народжуваності), так і в якісному відношенні (зниження очікуваної тривалості життя, демографічне старіння населення, збільшення захворюваності усіх категорій населення, у т.ч. дитячого). В умовах прогнозованого подальшого зниження чисельності населення України, посилення негативної динаміки його вікової структури і зростання економічного навантаження на працездатне населення найважливішою проблемою демографічної політики і необхідною умовою забезпечення національної безпеки країни є підвищення репродуктивного потенціалу і збереження та зміцнення здоров’я населення України, так як хвора нація неспроможна відтворювати здорові покоління.

Ґрунтуючись на викладеному вище, робимо висновок, що для України, яка сьогодні перебуває в стадії трансформації всієї системи державного управління, значно ускладнюється процес реалізації змін у системі охорони здоров’я, ефективне управління якою є важливим внеском у досягнення належних стандартів якості життя населення і обороноздатність держави.

Наголошується, що вирішення сучасних суперечностей суспільного розвитку неможливе без урахування різних регіональних аспектів соціальної політики. Зокрема, ігнорування або недооцінка при її формуванні рекреаційного потенціалу того чи іншого регіону України неминуче зумовлює явну чи латентну загрозу ефективному соціально-економічному розвитку об’єктів рекреаційної сфери.

Вивченню різних аспектів розвитку рекреаційного комплексу держави та пошуку шляхів удосконалення механізмів державного регулювання рекреаційної діяльності присвячені праці українських дослідників А.І. Амоші, І.М. Валентюк, П.І. Гамана, В.К. Мамутова, М.І. Мацоли, О.Г. Розметової, Д.М. Стеченко, С.Ю. Цьохла, О.С. Шаптала та багатьох інших.

В Україні функціонує розвинена мережа санаторно-курортних закладів у різних клімато-географічних регіонах з потужними базами щодо ліжкового фонду і кадрового потенціалу, Так, у 2008 р. функціонувало 18967 санаторно-курортних ліжок, з них кардіологічних – 1945, протитуберкульозних – 7709, гастроентерологічних – 1290, усіх інших профілів – 8248; лікарів усіх профілів у санаторіях працювало біля 1200 осіб.

Курортне лікування заслуговує на увагу тим, що передбачає, на відміну від медикаментозних засобів, комплекс фізичних природних чинників і фізіотерапевтичних процедур. Вони зазвичай не викликають побічних явищ, мобілізують резервні можливості організму, справляють протизапальну, десенсибілізуючу дію, посилюють стійкість організму до несприятливих впливів, сприяють розвитку функціональних можливостей основних систем організму, його захисно-пристосувальних реакцій.

У розділі наголошується, що на курортах України можна лікувати практично всі захворювання: хвороби системи травлення – переважно на курортах з питними мінеральними водами (Моршин, Миргород, Закарпаття, Трускавець, Рай-Оленівка тощо); захворювання серцево-судинної системи і функціональні розлади нервової системи – здебільшого на кліматичних курортах (Ялта, Феодосія, Алушта, Ворзель, Пуща-Водиця, курорти Карпат, Харківської області тощо); захворювання опорно-рухової і нервової систем – у Бердянську, Саках, Євпаторії, Куяльнику, Слов’янську, Кирилівці, Голій Пристані, Феодосії, Очакові, Любені Великому, Хмільнику, Немирові, Синяку тощо; захворювання сечової системи – на курортах Трускавець, Збруч, Березовські мінеральні води.

Важливою складовою санаторно-курортного комплексу України є прикарпатський регіон з давніми рекреаційними центрами в Трускавці, Яремчі, Криворівні, Косові, Верховині, Черче, Шешорах. Так, перші курорти на теренах Західної України виникли на мінеральних водах у Шкло (1576 р.), Трускавці (1827 р.) та в Моршині (1877 р.).

У розділі обґрунтовано, що в прикарпатському регіоні контингент відпочивальників як правило ширший, ніж в інших рекреаційних центрах України і охоплює як багатих людей, так і людей із середніми доходами. В кожній області прикарпатського регіону функціонують рекреаційно-туристичні центри, окремі з них мають міжнародне визнання і користуються заслуженою популярністю як в Україні, так і за її межами. За результатами аналізу статистичної інформації та літературних джерел, автором робиться висновок, що на сьогоднішній день здравниці Івано-Франківської та Львівської областей – серед лідерів санаторно-курортного комплексу України. А належний розвиток рекреаційно-туристичної індустрії здатний прискорити соціально-економічний розвій прикарпатського регіону України, зокрема частково вирішити проблеми зайнятості населення, збуту сільськогосподарської продукції, відтворення народних промислів Гуцульщини, Покуття, Бойківщини й Лемківщини.

Встановлено, що переважна більшість українських дослідників вважають, що для сучасної економіки охорони здоров’я характерні два основні підходи до ціноутворення в даній галузі: перший - охорона здоров’я певною мірою є регульованим середовищем, де держава повинна контролювати доступність послуг лікарів та здійснювати заходи щодо ефективності профілактики захворювань, гарантувати всім громадянам визначений обсяг медичної допомоги. У зв’язку з цим, відбуватиметься відповідний вплив держави на механізми формування цін за надані медичними працівниками послуги; другий - охорона здоров’я регулюється ринковими механізмами – ціноутворення відбувається за двома основними напрямами: а) через виникнення конкуренції щодо цін на послуги між закладами охорони здоров’я, які належать до різних форм власності; б) через пряме регулювання цін на медичні послуги та фармацевтичні препарати, що здійснюються державою в інтересах населення незважаючи на те, до якої форми власності належить постачальник послуг чи медикаментів. Таке регулювання здійснюється майже в усіх країнах світу, навіть у тих, які відносяться до економічно розвинених держав зі сформованим ринком медичних послуг.

Таким чином, аналіз літературних джерел дав змогу виявити найголовніші складові досліджуваної проблеми, визначити напрями, що дотепер ще не дістали достатнього розкриття і потребують поглибленого наукового дослідження та підкреслюють актуальність теми дисертаційного дослідження. Це, насамперед, питання гармонізації національного законодавства України у галузі санаторно-курортної діяльності з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу; роль і місце міжнародної співпраці у розширенні санаторно-курортного потенціалу прикарпатського регіону; особливості державного регулювання медичної санаторно-курортної діяльності в лікувально-профілактичних закладах приватної форми власності.

У другому розділі – “Теоретичні та методичні засади дослідження державного регулювання розвитку санаторно-курортного потенціалу прикарпатського регіону України” – визначена методика проведення дисертаційного дослідження, його програмно-цільова структура та виявлені особливості управління санаторно-курортними закладами в умовах системної кризи у сфері охорони здоров’я України.

Методика дослідження полягає у використанні комплексу взаємопов’язаних, взаємодоповнюючих загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, спрямованих на отримання об’єктивних та достовірних результатів, зокрема методології системного, функціонально-структурного аналізу. Зважаючи на складність досліджуваної теми, цілком виправданим видається використання комплексного міждисциплінарного підходу на основі широкого залучення теоретико-методологічних напрацювань з теорії державного управління.

Дослідження проводилося у п”ять етапів. Обрана послідовність етапів обумовлена необхідністю забезпечення логічності дослідження та міжетапних зв’язків, оскільки результати, одержані на кожному з попередніх етапів, ставали логічною основою як для наступних етапів, так і для узагальнення наукових і методичних результатів, спрямованих на досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження.

У розділі сформульовано авторський варіант дефініції “санаторно-курортний потенціал”, під яким розуміється ресурс можливостей, сил та засобів системи управління санаторно-курортним комплексом, що можуть бути мобілізовані та задіяні для реалізації державної політики щодо санаторно-курортної діяльності. Основними структурними компонентами санаторно-курортного потенціалу є такі: нормативно-правова база, державні інституції, органи місцевого самоврядування та громадські організації, кадрові та фінансові ресурси, інформаційна політика (рис. 1).

Визначено, що найважливішими факторами впливу на ефективність державного управління об’єктами санаторно-курортної сфери, будуть наступні: рівень соціально-економічного розвитку держави взагалі та регіону, зокрема; екологічний стан території, де розміщений і функціонує конкретний курортний об’єкт, показники здоров’я населення; різноманітність та якість медичних послуг і тип санаторно-курортного об’єкта.