ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі “Теоретичні засади державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки” визначено: теоретичні засади необхідності державного регулювання аграрного сектора; функції та принципи державного регулювання аграрного сектора; елементи механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки.

Виявлено, що більшість розвинутих країн намагається зберегти систему аграрного протекціонізму. Для пояснення цього явища спеціалістами висувається, як мінімум, п’ять теорій: «колективної дії»; «вразливості сільськогосподарського виробництва від коливань ринку»; «інституційного застою»; «попиту і пропозиції на сільськогосподарський протекціонізм»; аграрний протекціонізм як „реакція на випадкові порушення економічної рівноваги”.

Крім протекціонізму, існує й інший підхід, який полягає в тому, що сільське господарство не повинно мати будь-яких переваг у порівнянні з іншими галузями економіки. Тому сільське господарство, як і будь-який інший сектор економіки, повинно підпадати під ринкове регулювання. Такий підхід отримав назву, політики вільної торгівлі, або фритредерства – політика мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, яка ґрунтується на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції.

З точки зору економічної теорії, застосування державного регулювання базується на існуванні так званих „провалів ринку” (market failure). Як зазначав відомий японський економіст С. Окіто, „ринковий механізм зовсім не працює бездоганно”. Таким чином, на наш погляд, можна визначити основні чинники, що зумовлюють державне регулювання аграрного сектора: його специфічні особливості (вони найбільш знаково проявляються в умовах ринкової економіки при вільній конкуренції і недостатньому регулюванні державою відповідних процесів); необхідність формування аграрним сектором суспільних благ (порівняно з іншими галузями економіки зумовлюється значним внеском в розвиток сільських територій, стан довкілля та продовольчу безпеку); стратегічне місце як основного замовника і споживача промислової продукції, що формує, в кінцевому підсумку прибуток у різних галузях національної економіки; обмеженість дії ринкових законів, перш за все в соціальній та екологічній сфері; ринкові сили не враховують зовнішніх ефектів (екстреналій) (позитивні екстерналії являють собою суспільні блага чи вклад у суспільні блага, які не враховуються чи враховуються не повною мірою ринковими економічними індикаторами); ринок неспроможний враховувати особливості цінових циклів у аграрному секторі; сільське господарство в фінансовому відношенні не є самодостатньою галуззю; зумовленість «провалу» конкуренції, що виникає в аграрній сфері через високий ступінь монополізації суміжних з сільським господарством галузей; неповнота ринку (формування системи страхування врожаїв і доходів у сільському господарстві, системи сільськогосподарського кредиту); довготермінова аграрна проблема (повільне зростання сукупного попиту на продукцію сільського господарства в суспільстві по відношенню до її пропозиції); короткотермінова аграрна проблема (цінова нееластичність попиту на сільськогосподарську продукцію в сукупності із значною залежністю аграрного виробництва від природного фактора і конкуренцією виробників); зміна самого характеру сільського господарства і сільського життя (визначає необхідність формування для села розвиненої інфраструктури як фізичного, так і інтелектуального характеру); природоохоронний чинник (потреба суттєвих змін технології сільськогосподарського виробництва, з метою посилення охорони довкілля).

Сьогодні основним завдання держави є забезпечення умов для розвитку аграрного сектора як мультифункціональної галузі економіки. Це визначення є похідним від визначення «сільськогосподарський комплекс». Мультифункціональність аграрного сектора полягає у комплексному охоплені основних характеристик, якими повинна володіти галузь у процесі виконання основних функцій. Серед них головне місце займає економічна, соціальна, екологічна, інноваційна та інформаційна.

Отже, мультифункціональний аграрний сектор визначено як галузь національної економіки, ефективний розвиток і функціонування якої забезпечується через державне регулювання із забезпеченням економічної, соціальної, екологічної, інноваційної та інформаційної функцій, а його конкурентоспроможність виступає основною рушійною силою зміцнення стратегічних позицій та пріоритетів на внутрішньому та світовому аграрних ринках завдяки реалізації таких основних принципів державного регулювання: аграрний протекціонізм, єдність економічних та соціальних цілей, програмний метод регулювання, сполучення індикативності та директивності.

На підставі аналізу світового досвіду узагальнено складові елементи механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки з їх поділом на чотири групи: регулювання попиту; регулювання пропозиції; заходи організаційного, інфраструктурного та інформаційного характеру; зовнішньоекономічне регулювання.

До заходів регулювання попиту віднесено: стимулювання доходів насе-лення; компенсація частини витрат на харчування населення; управління попи-том спецспоживачів та формування державних резервів; фінансові інтервенції; регулювання цін; зняття бар’єрів між регіональними і локальними ринками; стимулювання вертикальної інтеграції; інформаційне стимулювання попиту.

Регулювання пропозиції здійснюється за допомогою наступних інструментів (важелів): прямі цінові субсидії виробникам; заходи щодо зниження витрат у сільському господарстві; пільгове кредитування; лізинг техніки; програмне управління; ліцензування учасників ринку; контроль за якістю продукції; товарні інтервенції; збутова кооперація; прямі платежі на підтримку доходів сільськогосподарських товаровиробників; виробничі квоти; обмеження на використання землі.

До заходів організаційного, інфраструктурного та інформаційного характеру віднесені: розвиток біржової торгівлі; розвиток торгівлі деривативними інструментами; розвиток торгівлі складськими розписками; регулювання транспортних тарифів; ліцензування сховищ; інформаційне забезпечення агропродовольчих ринків.

До заходів зовнішньоекономічного регулювання віднесено: митно-тарифне регулювання імпорту; митно-тарифне регулювання експорту; квотування імпорту й експорту; технічні бар’єри; субсидування експорту; кредитування і страхування експорту; просування продуктів на іноземні ринки.

У другому розділі “Сучасний стан державного регулювання розвитку аграрного сектора України” проведено аналіз тенденцій державного регулювання розвитку аграрного сектора, визначено наслідки трансформації механізму державного регулювання аграрного сектора України, виявлені деструктивні зміни у формуванні напрямів аграрної політики України в умовах глобалізації світових ринків.

В процесі дослідження визначені такі тенденції державного регулювання розвитку аграрного сектора України.

По-перше, відсутність науково обґрунтованих системних підходів до розуміння суті і наслідків реалізації аграрної політики в державі, ігнорування ключових обмежень та взаємозалежних ринкових зв’язків. У зв’язку з цим агарна політика України нагадує набір стихійних заходів, спрямованих на вирішення короткотермінових проблем за рахунок бюджету, що не узгоджені між собою і часто діють зовсім у протилежному напрямі.

По-друге, непрозорість механізмів розподілу та недоступність одержання бюджетних коштів для значної частини сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств та дрібнотоварних господарств населення. Тобто більшість сільськогосподарських підприємств, які займались тваринництвом не отримували дотацій чи доплат взагалі. Недоступними також залишаються одержання пільгових кредитів, особливо для фермерських господарств.

По-третє, неефективне використання вкладених бюджетних коштів, що визначається низькою їх віддачею та невідкладними кінцевими результатами діяльності сільськогосподарських підприємств.

По-четверте, залишається складною проблема технічного забезпечення сільського господарства, яке досягло критичної межі. Аграрні підприємства забезпечені основними сільськогосподарськими машинами лише на 40-58%, понад 90% з яких відпрацювали свій амортизаційний строк. При цьому щорічні темпи вибуття технічних засобів у 5-10 разів перевищують їх придбання.

По-п’яте, існує відсутність системи забезпечення державою регулювання ринкових цін і в цілому доходів сільськогосподарських виробників у напрямі забезпечення рівноваги на продовольчому ринку. Важливим напрямом непрямого регулювання цін і доходів сільськогосподарських виробників повинен стати державний захист вітчизняного аграрного виробника від імпорту дешевої (а часто і неякісної) продукції з інших країн.

По-шосте, нині повністю відсутністє забезпечення соціально-економічних умов для розвитку села, що, в першу чергу, торкається субсидування соціальної інфраструктури в сільській місцевості.

На даний час стабілізація в аграрній сфері сама по собі не може відбутись. Сільське господарство здатне відродитися тільки при активній державній підтримці, саме вона повинна зайняти центральне місце в системі заходів по виходу сільського господарства з кризи.

Наслідками недосконалості механізму державного регулювання аграрного сектора є наступні. Динаміка обсягів сільськогосподарського виробництва у 2000-2008 рр. характеризувалася різко вираженою нестабільністю: значні темпи зростання у 2000-2001 рр. та 2004 р. чергувалися його скороченням у 2003 р. та 2007 р.

Отримані дані вказують на різкі коливання індексів цін виробників промислової і сільськогосподарської продукції та очевидний диспаритет цін, що говорить про недосконалість механізму державного регулювання. Цей механізм не забезпечує платоспроможності сільськогосподарських підприємств. Динаміка свідчить про сезонні коливання цін на сільськогосподарську продукцію. При зниженні рівня цих цін відповідно знижується рівень рентабельності продукції або вона просто стає збитковою. Визначено, що держава реально не захищає сільськогосподарські підприємства. Це свідчить про неефективний механізм ціноутворення на продукцію. Визначено, що ФСП та дотація у вигляді повернення ПДВ за багато років існування не вплинули ані на збільшення поголів’я великої рогатої худоби, ані на активізацію виробництва сільськогосподарської продукції. Наслідком є також те, що у сільському господарстві середньомісячна заробітна плата штатного працівника залишається однією з найнижчих серед галузей економіки. За січень-листопад 2009 року вона становила 1200 гривень.

Складність та багатоаспектність проблеми розвитку аграрного сектора України в умовах активізації інтеграційних процесів робить її актуальною та потребує подальших наукових досліджень, зокрема щодо виявлення потенційних загроз стану продовольчої безпеки держави, рівня конкурентоспроможності аграрних товаровиробників, у т.ч. у регіональному розрізі, та формування відповідної аграрної політики, спрямованої на вирішення вказаних проблем. Необхідно, однак, зауважити, що в Україні спостерігається значна диференціація рівня регіонального розвитку, обумовлена високою залежністю економіки аграрних регіонів від результатів функціонування сільського господарства. Так, у 2008 р. тільки 4 регіони мали обсяг валової продукції рослинництва більше 3500 млн грн., 9 регіонів – від 2500 до 3500 млн грн., а 12 регіонів – до 2500 млн грн. Щодо продукції тваринництва, то тільки 6 регіонів мали обсяг валової продукції рослинництва більше 2000 млн грн., 10 регіонів – від 1200 до 2000 млн грн., а 9 регіонів – до 1200 млн грн. У багатьох регіонах держави протягом останніх років рентабельність сільськогосподарського виробництва залишалася вкрай низькою або й узагалі від’ємною.

Таке фінансове становище аграрних товаровиробників поглиблює проблему їх інвестиційної привабливості як одного з основних факторів подальшого розвитку. Вступ до СОТ може різко загострити комплекс економічних та соціальних проблем аграрних регіонів держави.

Посилення світових глобалізаційних та інтеграційних процесів актуалізує питання вибору місця і ролі аграрного сектора України у світовій економічній системі. Для України необхідна розробка механізму подальшої інтеграції її аграрного сектора у міжнародне конкурентне середовище, за якого буде створена основа для формування конкурентоспроможності у довгостроковому періоді.

За оцінками фахівців РВПС України НАН вітчизняний АПК може здійснити прорив на світовий ринок через те, що його потенціал, на відміну від традиційних учасників (США, ЄС, Канада), ще не вичерпаний – задіяно лише третину продуктивних сил природи і суспільства.

Неадекватність вітчизняної аграрної політики зумовила особливу гостроту та значимість напрямів аграрної структурної політики. Протягом останніх років в Україні закріпилася тенденція щодо збільшення у структурі виробництва продукції зернових, соняшнику та ріпаку. Одночасно відбувається скорочення посівних площ під цукровими буряками, овочами та картоплею. За таким традиційним для України видом сільськогосподарської продукції, як картопля, обсяг імпорту перевищував експорт у середньому за 2006-2008 рр. у 6,8 разів. Стійкою залишається також тенденція до зменшення поголів’я великої рогатої худоби та свиней. Збереження таких тенденцій вже протягом найближчих років призведе не тільки до неможливості формування експортного потенціалу за групами м’ясо-молочної, овочевої, цукрової та картоплярської продукції, а й до повної втрати продовольчої незалежності за цими видами продовольчих ресурсів. Ситуація є тим більше складною з огляду на низький рівень споживання населенням саме м’ясо-молочної та овочевої продукції.

Формування напрямів аграрної політики, спрямованих на вирішення зазначених диспропорцій, вимагає насамперед ідентифікації факторів, що викликають такі деструктивні зміни. По-перше, зростання попиту на біопальне у світі стимулює збільшення виробництва ріпаку, зокрема в Україні. При цьому основна його частина у вигляді сировини експортується. Так, у 2008 р. при валовому зборі ріпаку на рівні 2872,9 тис. тонн експортовано 2387,1 тис.тонн, тобто 83% вирощеного. По-друге, низькі ціни на імпортовану м’ясопродукцію призвели до того, що вирощування худоби стало економічно низькоефективним або й збитковим. По-третє, зростання цін на енергоносії призводить до збитковості сільськогосподарської продукції.

У третьому розділі “Напрямки удосконалення державного регулювання аграрного сектора економіки України” проведена розробка механізмів забезпечення продовольчої безпеки, проведено обгрунтування пріоритетних напрямів державного регулювання аграрного сектора, розроблені заходи державної підтримки аграрного сектора.

Проведена оцінка механізмів забезпечення продовольчої безпеки, яка свідчить про наступне. Початковий етап формування продовольчої безпеки вимагає створення системи моніторингу, на яку покладається завдання визначення фактичного її стану, прогнозування внутрішніх та зовнішніх загроз продовольчої безпеки. На цій основі розробляються заходи щодо локалізації та нейтралізації негативних факторів, що впливають або можуть у майбутньому вплинути на зниження рівня безпеки. Система моніторингу продовольчої безпеки зосереджується на наступних напрямах: сільськогосподарське виробництво, продовольчий ринок, споживання продовольства, харчування населення, якість та безпека продовольства.

На основі наведеного визначення розроблено механізм впливу зростання ефективності функціонування аграрного сектора на стан продовольчої безпеки держави (рис. 1).

Він передбачає, що аграрний сектор може стати базовою передумовою для більш широкого розвитку всієї економіки та формування вищого рівня продовольчої безпеки. При цьому має враховуватися, що кожен наступний приріст виробництва пов’язаний з необхідністю залучення несільськогоспо-дарського капіталу, зокрема у вигляді ефективних засобів виробництва, профе-сійного кадрового складу, розвинутої фінансової та матеріально-технічної інфра-структури та ін.