ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО ВРАЗЛИВИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ Автореферат

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено стан її наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, мету та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, а також наведено наукову новизну роботи та практичне значення отриманих результатів, відомості про їх апробацію та публікації.

У першому розділі – “Організаційно-правові засади державної політики у сфері забезпечення населення лікарськими засобами” – досліджені причини низького рівня здоров'я нації та невідповідності інфраструктури фармацевтичної галузі потребам суспільства, які закладені в суперечностях трансформаційного суспільства: роз'єднання суспільства за соціальними, політичними та регіональними ознаками; стратифікація суспільства; неусвідомлення ролі і обов'язків усіх сил суспільства, в тому числі нових, що виникли за умов ринкової економіки; відсутність досконалих форм державного управління, ефективних в сучасних суперечливих умовах.

Нестабільність економічного розвитку України зумовлює певні труднощі в соціальній сфері, зокрема у галузі охорони здоров'я. В Україні складно реалізуються державні соціальні гарантії, що зумовлено станом розвитку економіки і кризою галузевого управління, яка з часом все більше поглиблюється. Саме довготривала криза галузевого управління та зволікання протягом багатьох років реформування галузі суттєво впливають на формування негативних тенденцій в здоров'ї населення України.

Серед основних проблем та недоліків діючої системи фінансування галузі охорони здоров’я в роботі визначені наступні: недостатнє фінансування галузі, в наслідок чого громадяни змушені витрачати на медичні послуги значні кошти; не визначенність у законодавстві і нормативно-правових актах чіткого переліку медичних послуг, що мають надаватись у державних і комунальних закладах охорони здоров’я безкоштовно на кожному з рівнів медичної допомоги та за відповідного стану фінансування цих закладів; відсутність зв’язку між фінансуванням державних і комунальних закладів охорони здоров’я і кінцевими результатами їх роботи; неможливість ефективного управління обмеженними ресурсами в умовах існуючої системи постатейного фінансування громадських лікувально-профілактичних закладів; фінансування лікувально-профілактичних закладів різного рівня з бюджетів різного рівня, що додатково ускладнює координацію надання допомоги.

Існуючі в Україні організація та фінансування охорони здоров'я є малоефективними, оскільки не забезпечують подолання негативних тенденцій у цій сфері. Видатки на охорону здоров'я постійно збільшуються, залишаючись неадекватними сучасним загрозам.

Ефективність охорони здоров'я громадян визначається повнотою реалізації державної політики. Проголошення незалежності України та зумовлені нею демократичні суспільні перетворення спричинили необхідність формування сучасної правової бази, в тому числі у сфері охорони здоров'я, оскільки успішність проведення реформ в галузі значною мірою залежать від наявності досконалого законодавства. Проте, аналіз практичної реалізації відповідних нормативно-правових актів дозволяє констатувати, що сьогодні в Україні не досягнута відповідність задекларованих норм законів реальному стану речей у сфері забезпечення лікарськими засобами соціально вразливих верств населення.

У другому розділі – “Сучасний стан забезпечення ліками населення України” – проаналізовано соціально-демографічну ситуацію в Україні, доступність лікарських засобів для вразливих верств населення, а також узагальнено закордонний досвід вирішення цієї проблеми, зокрема, за допомогою запровадження системи медичного страхування.

Зростання частки осіб пенсійного віку призводить до збільшення споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення у старості. За умов їх обмеженості поширюється бідність та поглиблюється соціальна нерівність за віком. Бідність населення похилого віку обумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та ускладнює виконання зобов’язань працездатного контингента щодо наповнення Пенсійного фонду. Збільшення частки літнього населення формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні.

За даними вибіркового обстеження умов життя громадян, проведеного Державним комітетом статистики України, основну частину ліків та медичного приладдя вони купують в аптечних закладах, а медичні послуги надаються громадянам переважно лікувальними установами. Разом з тим, кожна п’ятнадцята гривня, що витрачається населенням на охорону здоров’я, потрапляє до установ неформального сектора економіки у формі хабарів, оплати за послуги фахівців, які надають медичну допомогу без відповідного юридичного оформлення цієї діяльності тощо.

Доступність ліків, як і доступність системи охорони здоров’я в цілому має дві складові: фізичну доступність (кількість пропозицій у якісному та асортиментному визначенні) та економічну доступність (визначається фінансовими можливостями використання ліків).

З’ясовано, що низка нормативно-правових актів в Україні містить прямі вказівки на необхідність при розподілі лікарських засобів, закуплених за рахунок коштів державного бюджету, надавати приорітет пільговим категоріям населення. Керівники кожного з регіонів ще у 2004 р. мали розробити перелік життєво-необхідних ліків для мінімального забезпечення населення і встановити суворий контроль за наявністю їх в аптечній мережі у достатній кількості, що в свою чергу, пердбачало вирішення питань фізичної доступності ліків. Ця проблема залишається гострою для ветеранів праці і війни, які знаходяться на амбулаторному та стаціонарному лікуванні, та сільських мешканців. Для даної категорії населення не менш актуальною є проблема доступності економічної. За оцінкою фахівців, за деякими державними програмами дефіцит фінансування сягає 80% і не всі з визначених категорій споживачів лікарських засобів можуть скористатися своїм правом на пільги, а перманентне зростання цін на більшість лікарських препаратів робить їх недоступними для населення з низьким рівнем доходів.

По Україні в цілому на безоплатне забезпечення лікарськими засобами хворих певних категорій захворювань (онкологія, туберкульоз, цукровий діабет, ВІЛ-інфекції/ СНІД та ін.) з місцевих бюджетів потреба склала 827,25 млн грн., а заплановано виділити на 2008 р. лише 176,88 млн грн.

Розгляд питань щодо рівня цін на лікарськи засоби в Україні і в країнах Європи, дає підстави стверджувати, що громадяни України сплачують за ліки набагато менше, ніж європейці. Втім, статки переважної більшості наших співгромадян, особливо пенсійного віку, є очевидно меншими, ніж щомісячні доходи європейських пенсіонерів. Отже, при реформуванні вітчизняної системи охорони здоров'я й фармації та безпосередньо при впровадженні обов’язкового медичного страхування потрібно враховувати досвід країн, де протягом декількох десятиріч функціонувала вище вказана модель та які вже сьогодні будують страхові відносини в медицині й фармації.

Одним із шляхів вирішення вищенаведених проблем стало відкриття так званих “соціальних аптек”, де певну кількість ліків можна придбати за порівняно низькими цінами. Як правило це стосується переліку лікарських засобів від 30 до 50 найменувань, що відпускаються або за ціною не вище рентабельності, або з мінімальною націнкою (від 3 % до 10 %). Такі заклади відкриваються як на базі комерційних аптек, так і в межах комунальних.

Однією з головних проблем комунальних установ є те, що вони, як правило, орендують у територіальної громади торгівельні площі, плата за які “вимиває” помітну частину зароблених коштів, створює проблеми з доходами аптек. До того ж, муніціпальна влада може за певних умов переривати або не продовжувати договір оренди. В Україні у 2007 р. діяло не більше 70 соціальних аптечних закладів. Тому нагальною потребою часу є передача комунальним аптечним закладам тих приміщень, які вони займають, у повне розпорядження, тобто – у власність. Ще один із шляхів підтримки соціальних аптек – надання їм пріоритетного права розміщення своїх структурних підрозділів на території лікувально-профілактичних закладів.

У третьому розділі – “Напрями вдосконалення державної політики забезпечення соціально вразливих верств населення України лікарськими засобами” – досліджено конкретні механізми підвищення ефективності державної політики забезпечення населення України лікарськими засобами. Доведено, що важливою особливістю формування підприємницького середовища та соціальної сфери в контексті інтеграції України у світовий економічний простір є підвищення соціальної відповідальності бізнесу чи корпорації за реалізацію охороноздоровчої політики і забезпечення населення необхідними лікарськими засобами.

Моносуб'єктність держави у виконанні соціальних програм негативно відображається на розвитоку соціальної сфери. На сучасному етапі Україні потрібно залучати до вирішення соціальних проблем суб'єктів господарювання різних форм власності, регламентувати їх діяльність як суб'єктів соціальної держави. Завдання полягає не в тому, щоб примусити державні та приватні підприємства взяти на себе тягар соціальних виплат, а в тому, щоб в рамках конструктивного діалогу погодити основні пріоритети розвитку країни і розробити механізми формування соціального партнерства.

На думку підприємців, основними сферами, які потребують соціальних проектів є: допомога дітям-інвалідам (69 %), допомога інвалідам, людям похилого віку і знедоленим (60 %), охорона здоров’я (58 %), освіта (50 %), екологія (39 %), наука (30 %), культура і мистецтво (22 %). Тобто, зміцнення системи охорони здоров’я та її складової – лікарського забезпечення населення – є усвідомленим вибором вітчизняного бізнесу, в тому числі і фармацевтичного.

Посилення соціальної відповідальності бізнесу, заохочення до соціальної активності підприємців, запровадження державою механізмів заохочування і підтримки, є необхідною умовою збереження здоров‘я громадян, зміцнення соціальної безпеки і, в решті-решт, формування соціальної солідарності в країні.

Результати дослідження свідчать, що на зміну традиційним спонсорству, меценатству та благодійності мають прийти більш ефективні та системно працюючі форми, а саме:

- соціальні інвестиції – кошти, що виділяються компанією на зниження соціальної напруженості в регіоні, де розташована компанія, та підвищення рівня життя різних верств населення відповідних територій;

- еквівалентне фінансування – спільне фінансування соціальних програм компанією, органами державного управління та представниками некомерційного сектора;