СОЦІОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД У СУЧАСНОМУ ПРАВОЗНАВСТВІ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ :

summary

У Вступі дається загальна характеристика роботи, обґрунтовується актуальність теми дослідження і характеризується стан її розробки, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його методологічні основи, розкривається наукова новизна, підкреслюється практична значущість роботи, вказуються дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

Розділ 1 «Соціальність права як теоретико-методологічна проблема сучасного правознавства» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Філософсько-правовий аспект методологічної рефлексії сучасного правознавства» визначається специфіка філософсько-правового дослідження статусу соціологічного підходу у сучасному правознавстві. Обґрунтовується необхідність виходити із подвійної функції філософії права: а) розгляд на рівні філософських узагальнень фундаментальних питань правової онтології, б) вивчення специфічних гносеологічних проблем, що виникають у правопізнанні і стосуються оцінки адекватності та ефективності пізнавальних засобів правової науки. Саме в контексті гносеологічних функцій філософії права формується зміст завдань методологічного аналізу соціологічного підходу в правознавстві. Разом з тим, методологічні дослідження органічно включають онтологічну проблематику, що має двояку обумовленість. З одного боку, це – проблеми соціальної (юридичної) практики, з іншого – власні потреби правознавства, яке потребує оцінки наявних та пошуку нових адекватних пізнавальних засобів.

У підрозділі 1.2. «Соціальність об’єктів пізнання як універсальна світоглядно-теоретична проблема соціального пізнання та методологічні стандарти правознавства» формулюється теза про необхідність розгляду будь-якої проблеми онтології чи епістемології права на основі аналізу співвідношення «належного» та «сущого» в контексті соціальної взаємодії, оскільки будь-які правові положення, як мінімум – імпліцитно, містять твердження про необхідність їх прийняття іншими, тобто соціальність права є органічною для правового дискурсу.

Сучасне правознавство, постійно стикаючись із проблемою двоякого існування права – як нормативних приписів, і як певної соціальної реальності, уже не може, як це було в ранніх версіях позитивізму, обходити цю подвійність, а намагається знайти такий спосіб узгодження цих реальностей, який би зберігав базові онтологічні характеристики права, перш за все - нормативність. При цьому важливим стає врахування кількох ключових методологічних положень.

Соціальність об’єктів пізнання – це фундаментальна світоглядна проблема кожної науки про суспільство, в тому числі і сучасного правознавства. Характер цього феномену не може обмежуватись простою констатацією факту «існування права в суспільстві», а вимагає розрізняти «соціальність» права у широкому значенні (як аналог поняття «суспільне буття» права) і соціальність у вузькому значенні (що використовується в соціології для позначення специфічного способу взаємодії суб’єктів життєдіяльності, що утворює «сполучну тканину» суспільного життя і обумовлює зміст предметної сфери соціологічного пізнання). Соціологічний підхід має ознаки універсального, міждисциплінарного способу осмислення соціальності, однак соціальність може отримувати інтерпретації і на основі інших методологічних підходів (антропологічного, порівняльного, економічного, історичного тощо), які змушені здійснювати соціологічну реконструкцію своєї предметної сфери, оскільки без цього вона не набуває цілісності та завершеності.

У підрозділі 1.3. «Дослідження соціальності правових феноменів: тематика та парадигмальні моделі пояснення в радянському та пострадянському правознавстві» на основі теорії тематичного аналізу науки Д. Холтона визначено основні методологічні теми радянського та пострадянського правознавства, в рамках яких були створені моделі пояснення соціальності права. Серед них ключовими є наступні: правовідносини, правосвідомість, правова поведінка та однопорядкова тема – правова діяльність, ефективність права, правова система, соціальні функції права (правових інститутів), соціальний механізм правового регулювання (дії права). Аналіз тематики, тематичних понять та вихідних методологічних гіпотез цих досліджень дозволив зробити висновок про спільність деяких базових онтологічних та епістемологічних постулатів, які можуть бути зведені до наступних: 1) застосовується редукціоністський «сферний» підхід до суспільства, в якому розрізняються рівні суспільних відносин (економічні, політичні, соціальні тощо) з прагненням знайти їх субординацію та ієрархію; 2) право розглядається, як зовнішня «соціальна сила», що «регулює поведінку» людей, впливаючи на неї через їх свідомість; в основі такого пояснення класична теза марксизму про модель взаємодії базисних та надбудовних елементів – «внутрішня залежність і зовнішня самостійність»; 3) фактично зберігається натуралістичне переконанням в існуванні незалежної від дослідника реальності («права», «правової реальності», «соціальної реальності права»), що є об’єктом наукового пізнання; 4) взаємодія правових приписів і особистості переважно розглядається на рівні абстрактної, гранично загальної моделі суб’єкта, без прив’язки до реально існуючих соціальних взаємодій і соціальних структур, тобто мова йде не про «соціального суб’єкта», а про «гносеологічного індивіда».

У підрозділі 1.4. «Некласичні концептуалізації соціальності права: теоретичні перспективи правознавства» розглядається гносеологічна специфіка категорії «соціальність права» в її некласичних інтерпретаціях. Обґрунтовується теза, що соціальність права має не онтологічний, а світоглядно-теоретичний характер, тобто виконує функцію світоглядного імперативу при інтерпретації права як «сущого», що необхідний як на рівні теоретичного правопізнання, так і в будь-яких позанаукових формах, забезпечуючи цілісність сприйняття правової реальності як світу феноменів, де соціальна «забарвленість» правового – реальний спосіб пояснення взаємозалежності і єдності всіх явищ цієї дійсності.

В основу визначення змісту конструкту «соціальність права» пропонується покласти гносеологічну процедуру, яка поєднує принципи соціального конструювання понять, референції, конвенції, відображення. Основою для інтеграції зазначених підходів має стати прийняття тези про те, що поняття науки це не чисто гносеологічний продукт, а результат («відображення») соціальної взаємодії, що є каркасом наукового пізнання. Соціальність права є продуктом соціальної взаємодії, об’єктивно неминучим у силу того, що «суще», як «явище права», завжди соціально «осмислене» і тому сконструйоване в ході такої взаємодії.

На основі аналізу проблеми онтологічних проявів соціальності правових феноменів в роботі обґрунтовується теза про те, що соціальність права отримує несуперечливе пояснення в тих парадигмах, де проголошується та реалізується той чи інший спосіб поєднання об’єктивних структур соціальної дії (до яких належить і позитивне право) і їх «агентів» (діючих суб’єктів). Серед різних варіантів цих підходів найбільш обґрунтованими можна вважати комунікативну теорію права Ю. Хабермаса, теорію структурації Е. Гідденса, конструктивний постструктуралізм (концепція «правового поля») П. Бурд’є. Для правознавства ці теоретичні моделі привабливі тим, що вони пропонують певні способи пояснення дихотомії «трансцендентного» та «соціального» у праві, перетворюючись в один з основних методологічних ресурсів сучасної правової науки в подоланні спрощених уявлень про соціальність, як атрибутивну ознаку власної предметної сфери.

Розділ 2 «Соціологічний підхід в контексті інваріантності методологічного знання правової науки» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Підхід як аспект методологічного дискурсу в правознавстві» обґрунтовується недостатність традиційної категоріальної пари «теорія-метод» для відображення складності наукового дискурсу в сучасному правознавстві та його «зануреності» в соціальний контекст. Автор констатує, що широке використання поняття підхід в правознавстві не супроводжується коректним визначенням його змісту та меж застосування.

У роботі пропонується визначити підхід як специфічний спосіб осмислення дійсності, що виникає, як сполучення «фундаментальних ідей» і певних методів, тобто, як специфічна єдність світоглядного, теоретичного і методичного знання, в якій головним є певний спосіб поєднання теорії і методу. Цінність поняття підхід в методологічній рефлексії правознавства пояснюється наступним: а) «відтинається» емпіричний базис науки; б) поліморфізм теоретичного знання зводиться до «фундаментальних ідей» та базисних онтологічних постулатів, системно осмислюючи їх як «наукову картину правової реальності»; в) розмаїтість методів, методик, технік дослідження зводиться до найбільш істотних та іманентних для цього способу пізнання, з виключенням чисто технічних прийомів та засобів; г) визначаються вихідні філософські та світоглядні принципи, що забезпечують цілісність підходу та його функціонування, як специфічного способу пізнання права.

В загальному вигляді структура підходу має три рівні: а) інструментальний, який охоплює певні стандартні процедури та методи отримання наукового знання; б) теоретико-концептуальний, на якому у формі категоріально-понятійних конструкцій формулюються базові онтологічні постулати про об’єкти досліджень, правила їх опису чи пояснення; в) світоглядний, який містить філософські та загальні світоглядні засади дослідження.

У підрозділі 2.2. «Диференціація підходів у сучасному правознавстві» автор пропонує виходити з того, що соціологічний підхід проявляє свої ознаки лише в реальному науковому процесі, тобто при взаємодії з іншими методологічними підходами.

Контур такої взаємодії визначається юридичним підходом, який є системоутворюючим для методології пізнання права. Оскільки право здобуває соціальну значимість насамперед як «позитивне право», то зневага логіко-понятійним аналізом нормативного матеріалу, яка відрізняє деякі підходи в рамках соціології права, створює небезпеку виникнення таких концепцій права, що «зрозумілі» тільки соціологам.

Разом з тим методологія правознавства не може бути розкрита лише на основі юридичного підходу, оскільки сучасне правознавство вже давно не схоже на «юриспруденцію понять» ХІХ ст., і його погляд на правові феномени не обмежується формально-логічними, понятійними формами. У роботі визнається, що система підходів динамічна і принципово «незамкнута», відкрита для адекватного реагування на суспільний контекст розвитку науки. В сучасному правознавстві інституційно зрілі форми мають наступні підходи: історичний, порівняльний, економічний, соціологічний, системний, інформаційний, антропологічний, семіотичний, кібернетичний, філософський, організаційний, інституційний, гендерний (феміністський), конфліктологічний і деякі інші. Підходи можуть бути поділені за ознакою характеру генетичних зв’язків з конкретною наукою на два типи: а) підходи, які мають чіткий зв’язок з конкретною «материнською» наукою, б) підходи, що в генетичному аспекті не мають чіткої дисциплінарної ідентифікації і визнаються загальнонауковими або міждисциплінарними за своєю природою. В роботі показана евристична обмеженість типології існуючих у правознавстві підходів на основі розрізнення типів праворозуміння, оскільки в рамках одного підходу можливі різні типи праворозуміння. Автор аналізує особливості епістемологічного статусу окремих сучасних підходів.

У підрозділі 2.3. «Соціологічний підхід у правознавстві: базові епістемологічні ознаки» пропонується авторська концепція соціологічного підходу в сучасному правознавстві, в структурі якого виділяються три групи елементів.

1. Загальні світоглядно-філософські засади. В основі підходу – певні світоглядні принципи отримання та концептуалізації соціологічного знання. У сучасних умовах сутність соціологічного знання розкривається не через «канонізацію» певних методологічних постулатів, а через визначення «теоретичного поля» існування соціологічного пізнання, тобто ключових проблем, що інституалізують соціологічний дискурс в правознавстві (утворюють «соціологізм» підходу). Серед них основними є наступні: пояснення причин соціальної інтеграції, засад соціального порядку та цілісності суспільства; тлумачення співвідношення соціального та індивідуального, як спосіб пояснення витоків активності особи; реляційний підхід, як обґрунтування соціальних відносин (взаємодій) у якості основи реальності, з якою має справа соціологія; визнання соціальної стратифікації у якості фундаментального атрибуту суспільного життя та підстави розрізнення емпіричного та трансцендентного суб’єктів; відмова від моделі «належного (ідеального) суспільства» з визнанням існування лише реального суспільства. Ці елементи «соціологізму» поєднуються з універсальними категоріями, що є базовими онтологічними постулатами в концептуалізації «предметного поля» соціологічного пізнання права. Онтологічні постулати фіксуються категорією «праворозуміння», що у якості світоглядного знання є апріорним (трансцендентним) відносно правової науки. Автор не погоджується з визначенням соціологічного праворозуміння у якості атрибутивного і обов’язкового для соціологічного підходу і обґрунтовує можливість існування в його рамках різних типів праворозуміння.

2. Засоби теоретичної концептуалізації схем пояснення правових феноменів. В їх основі стандартні форми теоретичного знання (поняття та категорії), що існують як ідеальні моделі явищ досліджуваної реальності і легко піддаються «онтологізації». Такі поняття змістовно та функціонально поділяються на кілька типів: а) поняття, що конкретизують загальні світоглядні категорії (онтологічні постулати про правову реальність) і є конвенційними в рамках соціологічного дискурсу про право; б) поняття, що мають парадигмальний характер і існують як фундаментальні поняття пізнання соціальності права лише в рамках певної парадигми; в) поняття, які є спільними для соціологічного підходу та інших підходів, що застосовуються в правознавстві, включаючи також і доктринальні поняття правової науки та стосуються інверсійних об’єктів, тобто таких феноменів, які є «спільними» для онтологічних площин різних підходів. На основі цих понятійних рядів формуються цілісні пізнавальні конструкції (теорії, концепції, науково-дослідні програми тощо), в яких реалізується соціологічний підхід і які є парадигмальними зразками вирішення завдань пізнання права. Такі теоретичні конструкції можуть бути прямим запозиченням із соціології або власними розробками правознавців на основі певних елементів соціологічного теоретичного знання.

3. Інструментальні компоненти утворюють специфічні методи, що використовуються як іманентно властиві даному підходу, тобто як органічні для нього стандартні пізнавальні процедури. В роботі визначаються основні особливості інструментальної складової соціологічного підходу (система його методів) та можливості їх поєднання з пізнавальними стандартами юридичної науки. Особливий акцент зроблено на проблемах взаємодії кількісних та якісних методів, що є елементами різних методологічних парадигм соціального пізнання.

Розділ 3 «Еволюція соціологічного підходу в пізнанні права: типологічний аналіз» складається з шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Критерії типологізації еволюційних форм соціологічного підходу» у якості базового критерію пропонується використовувати типи наукової раціональності, що є певним стандартом наукового пізнання, який охоплює не тільки його світоглядні, гносеологічні і епістемологічні характеристики, але й особливості інституційного статусу науки, її соціальну організацію, функції і т.п. У філософії науки звичайно виділяються три типи наукової раціональності: класичний, некласичний, неонекласичний (постнекласичний). В роботі обґрунтовується висновок, що в правовій науці навряд чи можна вести мову про зміну типів наукової раціональності як чіткий та завершений процес, оскільки в ній пануючим залишається класичний тип наукової раціональності, що зазнає суперечливих за своїми наслідками впливів динаміки соціокультурного середовища соціального пізнання. Відповідно, для розуміння стану пізнання соціальних аспектів правового життя слід визначити співвідношення класичних та некласичних (а також постнекласичних) методологічних інтенцій на різних етапах розвитку соціологічного підходу у правознавстві.

У підрозділі 3.2. «Передумови інституалізації соціологічного підходу у правознавстві» розкриваються особливості становлення класичних форм соціологічного підходу в правознавстві.

В роботі визначаються особливості взаємозв’язку змін у правовому житті у другій половині XIX ст. та процесів соціологізації правознавства. Автор робить висновок, що формулювання принципів соціологічного підходу базувалось на теоретичних постулатах, що набували поширення в правознавстві як результат власних теоретичних пошуків правознавців, і, в меншій мірі - як запозичення ідей з інших сфер соціального пізнання. Такі запозичення ставали можливими лише тоді, коли вони відповідали методологічним інтенціям самого правознавства. Тобто змістом соціологізації правознавства не була механічна екстраполяція соціологічних ідей в сферу пізнання права. Це був процес, в якому поєднувалися «відкриття права соціологами» і «відкриття соціології юристами».

У підрозділі 3.3. «Класичні соціологічні теорії права: М. Вебер, Е. Дюркгейм» проведено аналіз положень вчень М. Вебера та Е. Дюркгейма та визначено їх місце в процесах інституалізації соціологічного підходу.

Автор приходить до висновку, що в класичній соціологічній традиції в рамках правової науки слід розрізняти дві конкуруючі парадигми: веберівську та дюркгеймівську, які мали не лише відмінності в своїх онтологічних та гносеологічних засадах, але й досить суттєві відмінності в їх проекціях на правопізнання. Ідеї Е. Дюркгейма про сутність соціологічного методу, як способу пізнання соціальних фактів та про витоки суспільної єдності, створювали схеми раціонального пояснення причинно-наслідкових зв’язків правових та неправових феноменів. З іншого боку, пояснення соціальності права на основі методології «розуміння» та визнання соціальної взаємодії основою онтології права дозволило М. Веберу провести розмежування нормативного та емпіричного змісту правового порядку і на цій підставі знайти предметну сферу для соціологічного підходу як такого способу пізнання права в рамках правознавства, що звільняло його від «чар трансцендентності». Це дало автору підстави для висновку про те, що конкуренція цих парадигм в значній мірі формувала проблемну сферу сучасних концептуалізацій соціологічного підходу у дослідженні права.

У підрозділі 3.4. «Соціологізація правознавства: американська та європейська традиції» обґрунтовується теза про те, що інституалізація соціологічного підходу в пізнанні права мала суттєво різні прояви у двох різновидах цього процесу: європейському та американському. Ця відмінність, зовні обумовлена відмінностями правових систем, мала більш глибокі підстави – відмінність соціокультурного середовища, світоглядних, філософських традицій.

В роботі аналізуються дві ключові традиції в американських процесах соціологізації правознавства: соціологічна юриспруденція та правовий реалізм. Вони мають багато спільного як у гносеології, так і в онтології, перш за все - в їх інтерпретації соціальності права через виділення аспекту поведінки, як основного типу фактів в правовій сфері і зведенні наукового методу до сукупності емпіричних процедур збору, опису і пояснення фактів. Ця спільність є підставою для об’єднання цих шкіл у рамках «прагматичного інструменталізму», що був і залишається домінуючою методологією в американському правознавстві.

Європейський варіант соціологізації правознавства має більше різноманіття проявів та містить ознаки більш виразного впливу некласичних соціально-філософських ідей. Автор звертає увагу на значення концепції «живого (або в інших варіантах – вільного) права» (Є. Ерліх, Г. Канторович, Е. Юнг, Е. Фукс, Ф. Жені, Р. Салейль), як найбільш чіткий прояв прийняття правознавцями деяких принципів соціологізму, оскільки в даному випадку заперечувався базовий онтологічний постулат правознавства про державу, як джерело права. Однак ці концепції орієнтувались на позитивістський соціологізм з його натуралізмом в поясненні соціального пізнання та «соціологічним імперіалізмом» в розумінні співвідношення соціології та правознавства. Ознаки некласичного пояснення соціальності права характеризують концепцію права Л. Петражицького, яка в основі фактично мала мікросоціологічні ідеї феноменологічного типу.

Автор приходить до висновку, що некласичні ідеї викликали поступову трансформацію навіть засад «класичного юридичного позитивізму», що знаходить підтвердження, наприклад, в наявності тісного зв’язку між ідеями М. Вебера про реляційну природу права як феномену реального соціального буття і теорією «чистого права» Г. Кельзена, який був схильний визнати необхідність «інтерпретативного соціологічного пояснення» феномену права, як органічного елементу «чистої теорії права», що дозволить розв’язати деякі методологічні проблем правопізнання.

У підрозділі 3.5. «Соціологічний підхід на засадах марксизму» автор звертає увагу на те, що суперечливість тенденцій соціологічного підходу на засадах марксизму в значній мірі була обумовлена відсутністю завершеної концепції права у роботах К. Маркса і Ф. Енгельса. Ця проблематика формулювалась їх послідовниками на основі більш загальних положень марксизму, що робило таке теоретизування залежним від соціального та ідеологічного контексту.

В соціологічній моделі пояснення права марксизм поєднав реляційну концепцію (тобто тлумачення соціальних феноменів, і права, як одного з них, у якості проявів взаємодії соціальних суб’єктів) з додатковою передумовою – економічним детермінізмом, як базовим положенням історичного матеріалізму. Це поєднання не було органічним, оскільки воно мало суто ідеологічне підґрунтя, створюючи внутрішні протиріччя в марксистській моделі пояснення соціальних явищ. Автор приходить до висновку, що західний марксизм (неомарксизм) виявив більшу гнучкість в ситуації формування некласичної (постнекласичної) соціальної науки, трансформуючись в досить обґрунтовані та сучасні теоретичні моделі за рахунок відмови від деяких схематизацій та спрощень класичного марксизму (перш за все - економічного детермінізму). У якості прикладу розглядається «конститутивна теорія права», що в основу поклала принцип реляційності, який орієнтував правове дослідження на вивчення взаємозв’язку людських відносин та інституційних сторін правового життя та робив можливим включення ціннісних та ідеологічних компонентів.

В роботі аналізуються особливості еволюції марксистської парадигми соціологічного пояснення права в рамках радянського та пострадянського правознавства, виділяються її основні етапи.

У підрозділі 3.6. «Соціологічний підхід в умовах конкуренції класичної та некласичної раціональності» аналізується проекція методологічної кризи 70–80-х років минулого століття на функціонування соціологічного підходу в межах правознавства. Специфіка цієї ситуації в правознавстві була обумовлена поєднанням двох груп протиріч. Традиційна для правознавства дискусія позитивістських та антипозитивістських світоглядно-теоретичних орієнтацій була включена в контекст внутрішнього для всіх соціальних наук протиріччя між «об’єктивізмом» (функціоналізм, марксизм, структуралізм тощо) та «суб’єктивізмом» (феноменологія, етнометодологія, інтеракціонізм тощо).

В роботі визначаються три основні ознаки нової ситуації. 1. Криза структурного функціоналізму, який був втіленням класичної раціональності та в середині минулого століття став пануючою теоретичною парадигмою в соціологічному підході в правознавстві, створивши його категорійне ядро, стиль пізнання та інтерпретації правової реальності. Автор приходить до висновку, що саме ця парадигма була найбільш зручною для пояснення соціальності правових феноменів, оскільки органічно поєднувалась з натуралізмом та об’єктивізмом юридичного підходу. 2. Інституалізація соціально-правових досліджень, як методології емпіричного дослідження з позицій соціологічного підходу, що у якості методологічної альтернативи протиставлялася класичним традиціям соціологічного аналізу права та була обумовлена об’єктивною потребою доповнити й збагатити методичний інструментарій традиційної юриспруденції за рахунок запозичення класичних емпіричних методів соціальних наук. Саме така методологія мала б забезпечити органічне поєднання юридичного та соціологічного підходу. 3. Спроби створення універсальних теорій, що переборювали б і надлишковий емпіризм соціально-правових досліджень і абстрактний схематизм структурного функціоналізму. Такі теорії досить часто спиралися на вже існуючі теоретико-методологічні традиції (не лише в соціології, але й в інших соціальних науках) і значною мірою були їх розвитком. Можна вести мову про існування щонайменше десяти таких теоретичних традицій (системна теорія права Н. Лумана, біхеовіральна соціологія права Д. Блека, економічна теорія права тощо). Поряд з цим, пропонуються принципово нові інтегративні підходи, що мають поєднати «суб’єкта» та «об’єктивні структури», макро- і мікрорівень аналізу соціальності права. Найбільш суттєвий вплив мають «комунікативна теорія права» Ю. Хабермаса, теорія «правового поля» П. Бурд’є, «теорія структурації» Е. Гідденса.

Розділ 4 «Соціологізація правознавства: епістемологічні ситуації» складається з п’яти підрозділів.

В підрозділі 4.1. «Рівні взаємодії соціологічного та юридичного підходів як базові моделі соціологізації правознавства» дається загальна характеристика соціологізації правознавства, що базується на виділенні трьох ситуацій міждисциплінарної взаємодії соціології та правознавства. 1. Ситуація, коли одна наука виступає стосовно іншої у вигляді зразка. Така ситуація мала місце на етапі становлення як соціології, так і правознавства, коли їх зближувало те, що вони базувались на позитивістській методології, намагаючись максимально відповідати ознакам «точної науки». В правознавстві така методологічна орієнтація завершений вигляд отримала в правовому формалізмі, а в соціології – в класичному соціологічному позитивізмі. 2. Ситуація, коли відбувається поширення методологічних принципів, теоретичних схем і методичних процедур та технік соціології на об’єкти, що вже одержали в правознавстві відображення за допомогою іманентних для цієї науки пізнавальних засобів – формально-догматичного аналізу, частково – історичного, порівняльного й інших підходів. Однак такі взаємодії можливі тільки у випадку так званих «інверсійних об’єктів», наділених «подвійною модальністю», тобто здатних бути об’єктом і соціології, і права. Стосовно соціології і права така інверсія є обмеженою їх базовими теоретико-методологічними та світоглядними засадами. 3. Ситуація, що є традиційною для радянської і пострадянської юридичної науки, коли центральною методологічною проблемою стає взаємозалежність об’єктів двох наук. За таких умов все зводиться до певної моделі взаємодії соціального і правового, які є різними онтологіями, а їх взаємодія це лише причинно-наслідкові зв’язки. Саме цим шляхом розвивалася радянська соціологія права в поясненні соціальної обумовленості права і саме такі методологічні інтенції знаходимо в дослідженнях значної частини вітчизняних авторів. Однак в даному випадку існує ризик того, що дослідження залишається «чисто» соціологічним, не демонструючи ознак власне соціально-правового дослідження.

У підрозділі 4.2. «Сучасний соціологізм і світоглядні засади правознавства» аналізується вплив соціологічного підходу на світоглядні трансформації сучасного правознавства.

Для визначення сукупності світоглядних принципів правопізнання може бути використане поняття «юридичний світогляд», що є однопорядковим з такими усталеними в наукознавчих дослідженнях поняттями як економічний світогляд, екологічний світогляд, історичний світогляд. В основі юридичного світогляду лежить принцип, що був започаткований ще так званим «римським юридизмом» та пізніше визначений як «юридична ілюзія», сутність якої полягала в абстрагуванні правовідносин від усього різноманіття соціальних зв’язків, перетворенні їх в самостійні сутності. Джерелом такого світогляду була юриспруденція в її класичних нормативістських формах, що заперечує можливість розглядати соціальні відносини, як об’єкт правової науки та вимагає абстрагування від соціальності правових феноменів.

Соціологізація правознавства створювала умови для перенесення в сферу правопізнання деяких нових фундаментальних світоглядних принципів, що були спільними для гуманітарних наук в цілому, і визнання яких у якості принципів теоретичного правопізнання означало прийняття правознавством некласичних стандартів гуманітарного знання.

Можна вести мову про такі напрямки трансформації юридичного світогляду, у яких вплив соціологічного підходу є найбільш відчутним: а) переосмислення вихідного постулату і класичної юридичної науки, і юридичного світогляду у цілому – абсолютизації розрізнення суспільства і держави, а також юридичних та соціальних феноменів, що унеможливлювало включення в правовий дискурс соціальної природи правових феноменів; б) визнання принципу цілісності суспільства як світоглядний принцип, що вимагає розглядати правові феномени в контексті соціальної тотальності суспільства, тобто як елемент у системній взаємодії різних суспільних феноменів; в) діяльнісний підхід, що дозволив сформулювати найважливіші положення про природу фактуальності, яка складає об’єкт правового пізнання і створює механізми зв’язку соціального і юридичного на основі поведінки реальних соціальних суб’єктів та визнати, що саме діяльність людини лежить в основі оформлення певних соціальних інститутів, як феноменів правової сфери, завдяки чому «діяльнісний редукціонізм» став принципом юридичного мислення; г) «деформалізація» правового суб’єкта та його персоналізація на основі звернення до таких індивідуальних та групових характеристик, які раніше свідомо виключались із сфери правового при тлумаченні в правознавстві особи на основі моделі «розсудливого суб’єкта» ; д) актуалізація аксіологічного компоненту юридичного світогляду під впливом соціологічних моделей тлумачення проблеми цінностей та соціальних інтересів на основі виділення соціальних спільнот як носіїв таких інтересів.

У підрозділі 4.3. «Соціологічні поняття в правовому дискурсі та законодавстві» аналізується ситуація використання в законодавстві та правовій доктрині теоретичних елементів соціологічного підходу, що виражені в понятійних конструкціях і є базовими моделями соціологічної концептуалізації правових феноменів.

Необхідно розрізняти два шляхи імплементації соціологічних понять в правовий дискурс: а) через «легалізацію» соціальних (соціологічних) понять, тобто їх перетворення в законодавчі терміни і б) через залучення таких понятійних конструкцій для вирішення теоретичних проблем у рамках юридичного підходу (тобто на рівні правової доктрини).

Застосування соціологічних понять і категорій у юридичній науці та юридичній практиці є формою «проникнення» саме теоретичного соціологічного знання, оскільки головним у даному випадку є не механічне термінологічне запозичення, а прийняття схем пояснення, що ґрунтуються на цих поняттях. Тому практично неможливо уявити методологічно чи парадигмально «нейтральні» соціологічні поняття. Разом з тим, в роботі обґрунтовується неможливість механічного ототожнення змісту правових понять та законодавчих термінів з відповідними елементами теоретичного соціологічного знання у вигляді дефініцій та понятійних рядів, в яких такі поняття експлікуються. Фактично правознавство в питаннях тлумачення соціологічних понять зіткнулось із світоглядно-теоретичною проблемою, що є відображенням існування в сучасному соціальному пізнанні двох конкуруючих парадигм: а) класичних натуралістичних (об’єктивістських) теорій, які проголошують існування соціальних об’єктів, як об’єктивної реальності, б) інтерпретативних теорій, що базуються на уявленні про «соціальну сконструйованість» об’єктів пізнання.

Для вітчизняного правознавства найбільш поширеним є намагання в доктринальному аналізі будь-яких соціологічних вкраплень в законодавчі тексти механічно запозичувати пояснення та інтерпретації з соціологічної науки. Навпаки, в практичному правозастосуванні такий шлях виявляється неадекватним, створюючи достатньо нетрадиційну ситуацію, коли практичне (правозастосовче) правопізнання досить часто дає приклади більш інноваційних підходів, ніж правова наука. Це пояснюється прагматизмом правового дискурсу, який керується не стільки пошуком істини в її класичному розумінні, скільки пошуком оптимального вирішення певних правових ситуацій, що примушує у ситуаціях з соціологічними поняттями такі тлумачення виводити за межі суто формально-логічних процедур в площину встановлення змісту цих понять у певному соціальному контексті, імпліцитно орієнтуючись на пізнавальні процедури соціального конструктивізму. Доктринальним закріпленням цих процедур стає обґрунтування принципів автономності понять, функціональності норми та принципу контекстуальності. Їх гносеологічним механізмом є конвенційність соціального пізнання, що засвідчує аналогію механізмів правопізнання та інших видів соціального пізнання. Пояснення гносеологічних механізмів формування таких тлумачень потребує критичного переосмислення підходів традиційної правової гносеології, що залишається переважно на позиціях позитивізму. Аналізуючи правові поняття (тобто понятійні форми правового дискурсу), варто звернути увагу на співвідношення вербальної складової (дефініції) і змісту поняття як когнітивного образу (фрейму), що особливо важливим стає в контексті проблеми розрізнення сутності та існування, оскільки на цьому базується сама можливість існування «трансцендентних понять» як базових для правового мислення. Виділення в понятійних формах правового мислення деякого «фонового знання» у вигляді фреймів дозволяє, по-перше, відобразити включеність в реальний соціокультурний контекст, а по-друге – пояснити конвенційну природу уявлень про соціальні феномени, що виникають в правовому дискурсі, як результат його «зануреності» в реальний соціальний світ формування та дії права.

У підрозділі 4.4. «Інструментальне застосування соціологічного підходу: методи соціально-правових досліджень» аналізується ситуація інструментального застосування соціологічного підходу в правових дослідженнях.

Визнаючи існування «емпіричного базису правової науки» та наявність в ньому не лише правових феноменів, але й неправових, дослідники традиційно виходили з того, що методи конструювання емпіричних соціально-правових фактів обумовлені статистичною природою реальних явищ. На цій підставі робився висновок про те, що соціальні процеси формуються на основі поведінки великої кількості суб’єктів, а, відповідно, «соціально–правові факти є проявом масової поведінки». В цьому було філософське обґрунтування необхідності застосування саме методів кількісного аналізу. Однак цим створювались і перешкоди для застосування соціологічних методів в емпіричному дослідженні правових феноменів, які мають принципові обмеження стосовно можливостей їх формалізації та квантифікації.

Ознакою сучасної ситуації у сфері емпіричних соціально-правових досліджень стає втрата пріоритетності кількісних методів соціального аналізу, яка обумовлена новим тлом методології наукового пізнання, що проголошує принцип «недовизначеності» теорії емпіричними даними. Найбільш чітко це формулюється в тезі Дюгема-Куайна, відповідно до якої теорія не може бути логічно доведена чи відкинута посиланням на який-небудь корпус емпіричних свідчень. Цим викликана переорієнтація на якісні методи, для яких характерною є наявність імпліцитного припущення про спорідненість інформації, отриманої такими методами, з досвідом повсякденності. Відповідно, саме така соціологія має найбільші шанси бути зрозумілою навіть не соціологами. Тобто якісні методи вимагають більшого «соціологічного професіоналізму» в їх використанні, однак вони набагато простіше входять у науковий дискурс правознавства, оскільки репрезентація та інтерпретація результатів максимально наближена до наукової та практичної «повсякденності» правового життя.

Аналіз практики соціально-правових досліджень в умовах конкуренції кількісної та якісної методології дозволив запропонувати деякі шляхи вирішення методичних та методологічних проблем. Оцінка надійності (валідності) результатів якісного дослідження не може базуватись на стандартних статистичних процедурах, а передбачає нові підходи: повторне дослідження, тріангуляція, використання стандартних критеріїв науковості, прийняття висновків дослідження тими, хто був його об’єктом. Кількісні та якісні методи мають справу з різними соціальними об’єктами, а отримані результати через відмінність онтологій стосуються якісно відмінних соціальних фактів. Цим обумовлюється питання про можливість суміщення не стільки методів, скільки отриманих на їх основі результатів. Пропонуються три базових алгоритми поєднання результатів досліджень: конвергенція даних, поєднання результатів на основі принципу додатковості, колізійність (дивергенція) даних.

У підрозділі 4.5. «Соціологічний підхід та інтегративні тенденції в методології сучасного правознавства» взаємодія соціологічного підходу з юридичним розглядається в площині інтегративних процесів в методології правознавства.

Ця проблематика найчастіше обговорюється в контексті «інтегративної юриспруденції», яка є однією з важливих тем в пострадянському правознавстві. Однак проблема інтегративності обмежена лише світоглядним рівнем - праворозумінням (поняттям права), а її змістом фактично стає лише нове обґрунтування вже традиційного багатоаспектного (широкого) поняття права. Поза межами методологічної рефлексії залишаються не менш важливі рівні пізнавальної діяльності, що стосуються використання якісно відмінних за своїми онтологічними припущеннями пізнавальних засобів (методів, підходів, парадигм тощо) в рамках єдиного пізнавального процесу. Основною проблемою в даному випадку має бути визначення способів взаємодії соціологічного та юридичного підходів. В роботі дається обґрунтування чотирьох моделей такої взаємодії. 1) Соціологічний редукціонізм – спосіб пояснення соціальної обумовленості і соціальної природи права на основі зведення правового до соціального на основі використання законів певних сфер суспільства для розкриття законів правової реальності. В роботі аналізуються основні варіанти редукціоністських пояснень соціальності права та робиться висновок, що це стандартний тип наукового пізнання в епоху класичної науки. 2) Взаємодія на основі принципу додатковості ґрунтується на необхідності «роздвоєння об'єкту пізнання», тобто такому тлумаченні правових феноменів, коли у певних гносеологічних ситуаціях вони можуть сприйматися нами і як об'єкти («об’єктивні феномени»), і як суб'єкти (чи «суб'єктивовані об'єкти»), що робить необхідним та єдино можливим такий гносеологічний механізм, де існує додатковість пояснення і розуміння (в його класичному веберівському тлумаченні). Взаємодія на основі принципу додатковості передбачає, що існує онтологічна специфіка підходів, а додатковість розглядається, як спосіб узгодження онтологій. Однак, таке припущення суперечить реаліям «життя права», де онтології злиті реальною діяльністю людини воєдино, а не розщеплені суб'єктом пізнання за правилами застосовуваних ним процедур та методів пізнання. 3) Концепція «подвійної модальності» або «полімодальності» права базувалась на некласичній моделі пояснення взаємодії соціологічного та юридичного підходів, акцент в якій було зроблено на умовах єдності їх онтологій як цілісних суспільних феноменів нормативності, коли вона інституалізується не лише в належному, але й в сущому, а розрізнення останніх є лише штучною аналітичною процедурою, яка порушує органічність об’єкту дослідження. Відповідно, необхідно не стільки констатувати «взаємодію належного та сущого», або просто оголошувати право суто соціальним фактом, як робили теоретики «живого права», скільки вивчати комплексні соціальні феномени нормативності. При цьому мова йде не лише про «інкорпорацію соціологічних моделей пояснення у юридичні моделі» чи «юридичну рецепцію соціології», але й про визнання існування в рамках єдиної епістемологічної моделі правознавства «конкуруючих конструкцій реальності», що дозволяють порівнювати ці способи осмислення правової реальності. 4) Взаємодія отримує пояснення і в рамках постмодернізму. В роботі робиться висновок про існування двох варіантів такого пояснення. Існує радикальний постмодерністський проект, в якому взагалі проголошується «безоб'єктний підхід» та необхідність подолання демаркації підходів, дисциплін, методів з метою створення нового глобального правового дискурсу як заміни класичної юридичної науки. Однак його вплив є фрагментарним та суперечливим. В роботі обґрунтовується висновок, що найбільш продуктивно методологічні інтенції постмодернізму, і перш за все - ідея епістемологічного синтезу соціального конструктивізму та класичних теорій права отримала вирішення в сучасних парадигмах, де проголошується та реалізується той чи інший спосіб поєднання об’єктивних структур соціальної дії і їх «агентів» (діючих суб’єктів). Це - комунікативна теорія права Ю. Хабермаса, теорія структурації Е. Гідденса (в її застосуванні до аналізу правових феноменів), конструктивний постструктуралізм (концепція «правового поля» П. Бурд’є ).

На підставі проведеного аналізу автор обґрунтовує розрізнення двох типів інтегративних теорій на основі взаємодії соціологічного та юридичного підходів. По-перше, теорії, що базуються на визнанні існування різних онтологій права (нормативності та соціальності), що узгоджуються на основі принципу додатковості у відповідності до стандартів класичної науки. По-друге, теорії, в яких інтегративність базується на визнанні «єдиної онтології», яка є плюралістичною у якості єдиного об’єкту пізнання для «різних гносеологій». Така інтегративність звичайно асоціюється з некласичною та постнекласичною наукою.