АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначається її зв’язок з науковими планами та програмами‚ окреслюються мета і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ вказується на наукову новизну та практичне значення одержаних результатів‚ наводяться дані, що свідчать про апробацію результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади адміністративно-правового регулювання освітньої діяльності в Україні» присвячено історико-правовому огляду освітньої діяльності в Україні, визначенню функцій освіти, вивченню їх сутності та значення в умовах розвитку сучасної держави, характеристиці правової регламентації освітньої діяльності в контексті реформування системи освіти та забезпечення конституційного права на освіту в Україні.

У підрозділі 1.1 «Історико-правовий огляд становлення та розвитку освітньої діяльності в Україні» зазначається, що проголошення незалежності зумовило позитивні зміни в усіх галузях суспільного життя, зокрема у сфері української освіти, яка зробила головний акцент на формуванні української інтелігенції, здатної перетворити свою країну у високорозвинену європейську демократичну державу.

Підкреслено, що за роки незалежності України в освітній галузі розроблена нова законодавча база; створено вітчизняні підручники і педагогічну пресу; оновлено зміст освіти, насамперед у суспільно-гуманітарній сфері; розширено масштаби україномовної освіти; зроблено великий крок уперед на шляху входження української освіти в Європейський і світовий освітній простір. Зокрема приведено у відповідність до міжнародних вимог освітньо-кваліфікаційні рівні та ступеневість освіти, розроблено держстандарти освіти, укладено угоди про співпрацю з багатьма країнами світу.

У підрозділі 1.2 «Функції освіти, їх сутність та значення в умовах розвитку сучасної держави» наголошується на тому, що освітня діяльність є складним багатоманітним феноменом, осмисленням якого займається багато наук. Адміністративне право зосереджує свою увагу на вивченні освіти як соціального структурного інституту, механізмах її взаємодії з суспільством, адже вона відповідає за своєчасну і адекватну підготовку людини до повноцінного функціонування в суспільстві і державі.

Визначено, що сутність освіти як соціального інституту полягає передусім у її функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди окреслюються неоднаково. Вони реалізуються в складних, багаторівневих, розгалужених структурах і трансформуються разом з ними (сім’єю, наукою, культурою і т.д.). Основними з ним є такі: 1) головною функцією освіти в сучасних умовах є розвиток особи і забезпечення стійкого соціально-економічного та науково-технологічного поступу країн з урахуванням як особливих національних і соціокультурних цінностей, так і глобальних тенденцій. 2) культуротворча функція освіти. Умовою її виконання є інтеграція освіти в культуру і навпаки — культури в освіту; 3) функція соціалізації, тобто забезпечення засвоєння та відтворювання індивідом соціального досвіду, що свідчить про його нормальне входження в життя суспільства. Соціалізація відбувається в процесі спільної діяльності та спілкування в певному культурному середовищі, її результатом є соціальна позиція, самосвідомість, ціннісно-смислове ядро світогляду та інші компоненти індивідуальної свідомості; 4) соціальна функція — це роль, яку виконує освіта стосовно потреб суспільства. Різновидом соціальної функції є функція професійності, фаховості, тобто підготовка професіоналів для певних сфер громадянського життя; 5) функція взаємодії освіти і суспільства, яка полягає в тому, що освіта формує і визначає соціально-класову структуру (концепція «меритократії») — освіта розподіляє людей відповідно до їх здібностей; 6) виховна функція освіти. За допомогою цілеспрямованої діяльності уряду формується світогляд, окреслюються норми поведінки, визначаються цінності; 7) стабілізуюча й адаптивна функція освіти; 8) інтегруюча функція освіти. Завдяки освіті відбувається інтеграція особи й окремих груп населення в соціальну систему. Вони стають суб’єктами спільних дій; 9) контролююча і наглядова функція освіти; 10) функція загальноосвітньої підготовки; 11) науково-дослідна функція освіти; 12) функція національної безпеки держави. Результати системи освіти проявляються на всіх рівнях безпеки — від суспільства та держави в цілому до конкретної особистості. Економічна і військова безпека держави базується на фахівцях; технологічна безпека тісно пов’язана з науковими розробками та ін.

Зроблено висновок, що Україна нині потребує комплексної національної стратегічної концепції в галузі освіти, що орієнтуватиме державу на пріоритетний розвиток освітньої політики, головною ідеєю якої є розвиток освіти за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості.

У підрозділі 1.3 «Правова регламентація освітньої діяльності в Україні» увага акцентується на тому, що проблема створення, вдосконалення та подальшого розвитку правового регулювання освітньої діяльності в Україні залишається однією із найактуальніших.

Правове регулювання освітньої діяльності в Україні — це сукупність правових засобів, за допомогою яких держава здійснює правовий вплив на суспільні відносини в галузі освіти.

Мета правового регулювання освітньої діяльності — забезпечення безперешкодного руху інтересів суб’єктів до цінностей.

Зазначено, що одним із методів забезпечення правового регулювання освіти є законодавча регламентація. На жаль, в Україні склалася ситуація, коли законодавче забезпечення освітньої діяльності не відповідає реаліям сьогодення і не враховує загальновідомо факту, що ефективність діяльності системи освіти є одним із визначальних чинників соціально-економічного розвитку будь-якої держави.

Визначено, що основними складовими нормативної бази сфери освіти в Україні є: Конституція України, Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національна доктрина розвитку освіти та закони України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та ін.

Констатується комплексність застосування адміністративно-правового регулювання освітньої діяльності. Можна спостерігати різноманітні норми адміністративного права, що регламентують освітню галузь, зокрема імперативні, дозвільні та рекомендуючі. Як правило, у сфері, що досліджується, здебільшого використовуються норми, які містяться у відомчих нормативних актах, зокрема наказах Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, переважно за такими напрямами, як удосконалення системи управління освітою; стандартизація змісту освіти, ліцензування, атестація та акредитація навчальних закладів; гуманізація та демократизація освіти, методологічна переорієнтація процесу навчання на розвиток особистості.

Запропоновано концептуальне вирішення питань систематизації та кодифікації законодавства України про освітню діяльність, співвідношення процесів реформування системи освіти та реформування освітнього права, проблеми модернізації чинного законодавства України.

Зроблено висновок, що участь вітчизняної системи освіти в євроінтеграційних перетвореннях має бути спрямована тільки на її розвиток, набуття нових якісних ознак, а це можливо лише шляхом проведення модернізації нормативно-правової бази, що регламентує освітню діяльність та створення програми послідовного зближення її з європейським освітнім і науковим простором.

У підрозділі 1.4 «Адміністративно-правове забезпечення конституційного права людини і громадянина на освіту в Україні» зазначається, що право на освіту посідає одне з найважливіших місць серед конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Воно є необхідним фактором розвитку не тільки особистості, її інтелектуального потенціалу, але й політичної та економічної системи суспільства.

Підкреслено, що Конституція України відповідає міжнародним стандартам у сфері освіти. За роки незалежності питання конституційності положень законодавства про освіту було поставлено перед Конституційним Судом України лише один раз і стосувалося співвідношення вимог доступності освіти та права на надання платних освітніх послуг.

Стаття 53 Конституції України закріплює положення, згідно з яким повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Зроблено висновок, що удосконалення адміністративно-правового забезпечення конституційного права на освіту залежить від здійснення конституційної реформи та модернізації за європейськими стандартами усієї системи державного управління в Україні.

Розділ 2 «Адміністративно-правові засади управління освітньою діяльністю в Україні» присвячено характеристиці системи державних органів управління у сфері освіти, аналізу повноважень органів місцевого самоврядування у галузі освіти, визначенню місця органів громадського самоврядування в управлінні освітою.

У підрозділі 2.1 «Система суб’єктів державного управління у сфері освітньої діяльності» зазначається, що сталий розвиток України та її входження у світовий освітній простір можливі лише за умови стабільності системи освіти. Досягти цієї мети можливо, якщо в ході реконструкції національної освітньої діяльності буде сформовано висококваліфікований менеджмент, який задаватиме тон у політиці, економіці й культурі України ХХІ ст.

Підкреслено, що освітня діяльність піддається обов’язковому державному регулюванню, головним завданням якого є пошук ефективних механізмів управління соціальною сферою держави — освітою, механізмів, зорієнтованих на продуктивне використання людських ресурсів та становлення і розвиток нової галузі соціальної сфери — галузі людського (інтелектуального) капіталу. Тому на сучасному етапі в умовах нової державної політики актуальною є проблема пошуку ефективних механізмів управління освітніми організаціями і установами, створення демократичних стратегічних моделей управління освітньою системою, які б дозволяли максимально реалізувати права людини: право на самоосвіту, саморозвиток, самовдосконалення, соціальний захист, свободу вибору.

Стаття 4 Закону України «Про освіту» проголошує, що Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Державна політика в галузі освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Управління в галузі освіти у межах їх компетенції здійснюється: спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки; іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади; органами влади Автономної Республіки Крим; органами місцевого самоврядування; власниками навчальних закладів; органами громадського самоврядування.

Зроблено висновок, що органам державного управління для удосконалення регулювання освітньою діяльністю слід здійснити низку організаційних заходів, а саме: оптимізацію державних управлінських структур, децентралізацію управління; перерозподілити функції та повноваження між центральними місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами; перейти до програмно-цільового управління; поєднати державний і громадський контроль; запровадити нову етику управлінської діяльності, що базується на принципах взаємоповаги, позитивної мотивації; запровадити прозорість розроблення, експертизи, апробації та затвердження нормативно-правових документів; створити систему моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях; організувати експериментальні перевірки та експертизи освітніх інновацій; впровадити новітні інформативно-управлінські і комп’ютерні технології; демократизувати процедури призначення керівників навчальних закладів, їх атестацію; удосконалити механізми ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; підвищити компетентність управлінців усіх рівнів; більш широко залучати до управлінської діяльності талановиту молодь, жінок, а також виховувати лідерів у сфері освіти. Крім того, слід привести у відповідність до світових тенденцій розвитку освіти та економіки структуру підготовки фахівців з вищою освітою. При цьому мають враховуватися загальнодержавні та регіональні потреби у фахівцях з вищою освітою та впорядкування державного класифікатора професій.