ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНИХ ТА ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан її наукової розробки, визначена мета та завдання, наукова новизна і практична цінність дослідження, сформульовано положення, що подаються на захист.

Розділ 1. «Поняття земельної реформи та її вплив на правове регулювання відносин в аграрному секторі економіки»

Розділ складається з двох підрозділів, у яких розглядаються поняття власності, починаючи з аналізу історії його розвитку в законодавстві різних країн світу, а також проблеми правового регулювання та вдосконалення аграрного законодавства з урахуванням проблем вступу України до Європейського співтовариства.

У підрозділі 1.1 «Становлення інституту власності у сфері земельних відносин» розглядається поняття власності в юридичному аспекті разом з аналізом історії його розвитку в законодавстві різних країн світу. Вчені, коментуючи законодавство минулих часів, зокрема, російське, заклали правовий фундамент з комплексом міркувань, висновків щодо правового регулювання суспільних відносин. Зазначені правові здобутки мають сприяти розробці правової бази, адекватної сучасним проблемам подолання економічної та фінансової кризи в країні.

Звертається увага на обмеження права власності в силу закону. Велика правомочність, що надавалася власникові, могла б відбитися досить шкідливо на інтересах інших членів суспільства, а також самого суспільства.

Звертається увага на юридичний інститут «давнина володіння», яким називався спосіб набуття права власності, заснований на безперечному і безперервному володінні впродовж десяти років. Істотними умовами набуття права власності за давниною були: володіння у вигляді власності, безперечність і безперервність володіння, строк.

Особлива увага звертається на способи припинення права власності, що відбувалися за участі влади, являли собою примусове позбавлення або відчуження права. Такі випадки мали місце за судової постанови, експропріації і конфіскації.

Судова постанова обмежувалась визначенням належності права власності.

Експропріацією вважалось примусове оплатне відчуження або обмеження прав, що провадилось державною владою через загальнокорисну мету.

Під конфіскацією розумілось відібрання державною владою у вигляді покарання у власника належної йому речі. Втрата права власності – це результат скоєної злочинної дії.

Загальна власність. Акцентується увага на понятті загальної власності, неодмінною умовою якої є наявність двох умов: а) однієї речі як об'єкта права і б) декількох суб'єктів того ж права.

Приділяється увага поняттю «сервітут» як речовому праву користування чужою річчю в інтересах визначеної особи, його характерним рисам, історичному походженню, встановленню та припиненню сервітутів, їх видам.

Обґрунтовано сутність заставного права як права на чужу річ, що належало вірителеві в забезпечення його права вимоги по зобов’язанню і полягало в можливості переважного задоволення з цінності даної речі.

Підрозділ 1.2. «Аналіз сучасного аграрного та земельного законодавства» присвячений розв’язанню проблем, що випливають з діючого аграрного, земельного та екологічного права.

У підрозділі констатуються проблеми правового регулювання аграрного права, вдосконалення аграрного законодавства, аграрних правовідносин як визначальних складників будь-якої галузі права, з урахуванням при цьому аграрно-правових проблем вступу України до Європейського Співтовариства (Європейського Союзу).

До предмета аграрного права юридична література традиційно відносить комплекс суспільних відносин, що виникають у ході виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації.

Доведено, що предметом аграрного права є відокремлена група суспільних відносин з організації й діяльності сільськогосподарських підприємств, організацій, що має однорідну характерну спрямованість.

Перспективою розвитку предмета правового регулювання аграрного права є включення до нього поряд із відносинами з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації, також тісно пов’язаних із ними відносин з матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва та із соціального розвитку села.

Щодо перспектив розвитку аграрного законодавства у контексті розвитку аграрного права в цілому, переважаючою серед науковців є думка про необхідність кодифікації аграрного законодавства шляхом розроблення та прийняття Аграрного кодексу України.

Підкреслюється також необхідність прийняття Основ земельного та аграрного законодавства України, в яких, крім розвитку принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, має бути закріплений принцип пріоритетного правового статусу селянина на цих землях.

Звертається увага на те, що у чинному Земельному кодексі України кодифіковані лише основні, принципові положення та норми земельного законодавства України, що зумовлює необхідність прийняття інших законодавчих актів з питань регулювання земельних відносин, що розвивають та доповнюють норми Земельного кодексу України.

Лише після введення в дію в цілому пакета законів щодо землі, в нашій країні сформуються стабільні земельні правові відносини, виникнуть передумови для прийняття повного Земельного кодексу України, в якому будуть не тільки імплементовані конституційні положення щодо власності на землю, а й кодифіковані законодавчі та інші нормативно-правові акти про землю.

Особлива увага в підрозділі приділяється питанню правового регулювання суспільних відносин у сфері екології, дослідженню та аналізу процесуальних положень екологічного права.

Констатується, що еколого-процесуальна підгалузь права не має ще законодавчо виділених загальних положень у вигляді загального правового інституту, який встановлює еколого-процесуальну форму реалізації матеріальних норм екологічного права.

Доводиться, що еколого-процесуальні правовідносини, маючи певну специфіку, є предметом еколого-процесуального права як самостійної підгалузі екологічного права України.

Проаналізовані правові аспекти земельної реформи в Україні.

Обґрунтовано, що реформування базисних відносин власності на землю як процес і встановлення плюралізму форм власності на землю як кінцева мета цього процесу займають значну частину земельної реформи. Результатом реформування відносин власності має стати створення умов для раціонального використання і охорони земель.

Аргументується пріоритетність реформування відносин, об’єктом яких є землі сільськогосподарського призначення, від ефективності використання яких залежить вирішення продовольчої проблеми в країні.

Обґрунтовується юридичне визначення поняття земельної реформи як врегульованих нормами права суспільних відносин процесуального характеру, опосередковуючих зміну норм земельного права та земельних правових відносин з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів України.

На вдосконалення механізму правового регулювання земельної реформи спрямовується наукова позиція щодо прийняття єдиного кодифікованого акту земельного законодавства – Кодексу законів про землю, в якому були б врегульовані питання сучасної земельної реформи.

Наголошується, що основою закріпленої в Конституції України нової юридичної моделі регулювання земельних відносин є дворівнева конструкція права власності на землю: право власності Українського народу на землю як право вищого рівня і суб’єктивне право власності на землю громадян, юридичних осіб, держави як похідне від права власності народу на землю (нижчий рівень). Сутність такої концепції полягає в тому, що земля як основне національне багатство, як об’єкт особливої охорони держави належить Українському народові на праві власності.

З’ясовується правова природа такого об’єкта правової регламентації як земельна частка (пай). Доводиться, що за своїми ознаками земельна частка (пай) – це не визначена в натурі земельна ділянка, а особлива юридична категорія, яку не можна ототожнювати з конкретною земельною ділянкою як і з середньою земельною часткою.

З аналізу земельних відносин як одних з вирішальних для проведення радикальних соціально-економічних перетворень випливає складність правових аспектів розмежування земельних та цивільних відносин у процесі їх кодифікації.

Аргументується необхідність розмежовувати поняття «земля» і «землі» з різною економічною, екологічною і юридичною сутністю.

Констатується, що права селян як надзвичайно важливої верстви суспільства, від якої залежить його добробут, спеціалізовано не закріплені у законодавстві.

Науково доводиться, що за своїм характером земельні відносини є економіко-екологічними, оскільки вони виникають з приводу землі як елемента природи, а також засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві, як територіального базису будь-якої діяльності.

Констатується, що норми земельного права як самостійної підгалузі екологічного права регулюють земельні відносини з приводу екологічно збалансованого користування, відтворення та охорони земель з метою забезпечення нормального екологічного стану в країні.