РИМСЬКЕ ПРАВО ЯК ФЕНОМЕН ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ :

summary

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та впровадження, кількість публікацій, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Джерельна і теоретико-методологічна база дослідження римського права» складається із двох підрозділів і присвячений аналізу джерельної бази дослідження та характеристиці основних методологічних підходів до дослідження римського права як явища соціокультурного ряду.

У підрозділі 1.1. «Огляд літератури за темою дисертації» вказується на те, що римське право стало предметом теоретичного зацікавлення європейських мислителів ще в середньовіччі (школи глосаторів і постглосаторів). Започаткування наукового вивчення римського права пов’язане з епохою Відродження, зокрема, вивчення античного спадку проводилося з юридичних, історичних і філологічних позицій. Найбільш відомими дослідниками римського права вказаної епохи були Ж. Куяций і Д. Готофред, які представили науковій громаді «Звід Юстиніана» в такому вигляді, у якому він відомий і сучасній науці.

Ретельне наукове вивчення римського права пов’язане з іменем Дж. Віко, який вперше використав порівняльно-історичний метод у дослідженні історії і римської культури зокрема. Започаткований науковий підхід до вивчення римської культури і права Дж. Віко став теоретичним підґрунтям дослідження римо-античних феноменів для такого мислителя ХVІІІ ст., як Луї де Бофор. XVIII ст. ознаменоване суто науковим освоєнням римського права в межах так званої історичної школи права, засновниками якої були Г. Гроцій і Ф. К. Савіньї. Відповідно до методологічних настанов цієї школи система права може бути вибудована лише на основі римського права, а правильне розуміння головних інститутів права дає римська правова культура. Для європейських мислителів XVII – XIX ст. було характерним надання особливого значення цінностям римського права, яке проголошувалося важливим складником європейського правознавства в цілому. Європейська правотворчість вказаного періоду зазнала безпосереднього впливу римської правової системи і римської догматики в традиції «нового застосування» (були створені такі відомі кодекси, як Французький цивільний кодекс 1804 р. і Німецьке цивільне уложення 1896 р.).

Остання третина ХVІІІ − початок ХІХ ст. у дослідженні римської історії і права пов’язана з іменами німецьких антикознавців: Й. В. Гете, Ф. Шиллера, Е. Гоффмана, Ф. Вольфа і Б. Нібура. Для середини ХІХ ст. характерною була спроба створення синтезуючого напряму дослідження римської культурно-історичної спадщини, який би виконав конструктивне завдання, поставлене ще Б. Нібуром, з використанням методу і методологічних прийомів, розроблених А. Швенглером. З цим завданням успішно впорався німецький дослідник Т. Моммзен.

Справжній вибух наукового інтересу до проблем римського права спостерігається у другій половині ХХ ст. Сучасна світова романістика перебуває у стані постійного наукового невдоволення, результатом чого є поява численних наукових праць, найбільш яскравими серед яких можна вважати праці романістів М. Бартошека, М. Х. Гарсіа Гарридо, Ч. Санфіліппо, І. Пухана і М. Поленак-Акімовської.

Таким чином, проведений джерелознавчий огляд засвідчує той факт, що, безсумнівно, західна і вітчизняна наукова література багата і на загальні, і на конкретні дослідження в галузі римського права. Сучасна романістика перебуває в постійному науковому пошуку, який є реакцією на постійні зміни в суспільному житті у формі розв’язання нових завдань правового характеру, що потребує опанування класичного правового спадку і створення нових науково-теоретичних напрямів.

У підрозділі 1.2. «Теоретичні та методологічні основи дослідження» доведено, що особливістю сучасного стану філософсько-правового знання є можливість розгляду в межах філософсько-правового дискурсу найрізноманітніших тем і проблем. Це загалом сприяє розширенню дослідницького поля та поглибленню знань про право. Сучасний підхід до дослідження права і правових явищ вимагає відходу від «механоморфізму», на який впродовж тривалого часу було орієнтоване вітчизняне правознавство, тобто віднаходження власне «людського» компонента в праві.

Вказується на те, що дисертаційне дослідження виконано у руслі загальних настанов гуманітаристики ХХІ ст., яка засвідчує методологічні пошуки реабілітації практичної філософії та спроби шляхом дослідження інтерсуб’єктивних структур буття, свідомості та символічних форм повернутися до розгляду буття людини в світі. Сучасні умови дослідження права передбачають використання різних підходів, що взаємодоповнюють один одного, дозволяють одержати більш глибокі і різнобічні знання про складне та багатогранне явище, яким є право. У межах запропонованого культурно-антропологічного підходу з’явилася можливість розглянути римське право не стільки як власне юридичне явище, скільки як соціокультурний феномен.

Доведено, що для реалізації поставлених дослідницьких завдань доцільно використовувати антрополого-культурологічний підхід у вивченні римського права, який передбачає дослідження ландшафту римського правового життя через означення та з’ясування сутності таких «ландшафтних» феноменів, як світоглядно-ідеологічний універсум стародавніх римлян та його відображення в юридично-правових феноменах, системі цінностей, а також їх екстраполяції у праві, символічно-знаковості римської правової регуляції та її «тілесного» аспекту. Основою такого підходу стала методологія дослідження соціальних феноменів, розроблена представниками школи «Анналів»: Ж. Ле Гоффом і М. Блоком.

Антропо-культурний підхід до вивчення римського права як одного з найбільш продуктивних потребує розкриття антропологічної сутності римського права, обґрунтування варіативності цього історичного типу права і його дослідження через багатоманітність соціокультурної реальності. У правовій реальності наявне все те, що є в людині, тобто соціокультурна сутність, обумовлена глибинами людської сутності. Саме тому право постає в багатьох предметних формах свого існування, здебільшого несхожих одне з одним, які є виявами єдиного соціокультурного формоутворення. Водночас у природі самої людини наявні висхідні прафеномени або архетипи всіх нормативно-ціннісних конструкцій, які і визначають її правову поведінку. Римське право з позицій культурно-правової антропології трактується не як сукупність юридичних приписів, а як система явищ правової регуляції, створених та «одухотворених» римлянами.

Проведена дослідницька робота слугує для реалізації намічених пізнавальних завдань у сучасному правознавстві: право – це не лише феномен духовної культури, але й явище певної, конкретно-історичної культури і цивілізації. У зв’язку з цим стає зрозумілою теза про те, що правова система будь-якого суспільства, і римського зокрема, завжди, навіть якщо вона і видається непристосованою до сучасних умов і втрачає певну практичну значущість, є невід’ємним складником культурної спадщини, який відрізняє одне суспільство від іншого, один народ від іншого.

Розділ 2 «Бінарно-опозиційний характер римської правової дійсності» складається з чотирьох підрозділів, які присвячені дослідженню римської правової дійсності крізь призму її бівалентності.

У підрозділі 2.1. «Біполярність людського буття як основоположна засада римської правової реальності» зроблено спроби довести, що неоднорідність і неоднозначність людського буття позначається на всіх сферах життєдіяльності людства, в тому числі і права. Такий спосіб орієнтації в довкіллі певною мірою був перенесений людиною і в духовно-ідеальний світ, і світ міжіндивідних відносин. Основною опозиційною парою суспільного буття людини було і залишається протиставлення «добре»−«погано» в різних варіаціях. Людині, незалежно від того, в яку історичну епоху вона живе, властивий принцип бінарної опозиції як фундаментальної структури людського розуму, що переноситься людьми на зовнішній світ. Право є одним із способів орієнтації людини в навколишньому світі, як вияв її здатності до позначення навколишнього світу через бінарні поняття-протилежності.

Доведено, що в межах конкретної культурної епохи реалізується принцип бінарно-опозиційного «обживання» світу: антична людина в середині своїх просторових систем орієнтацій, які притаманні всій індоєвропейській традиції, спрямована не на орієнтування за опозицією «верхній»-«нижній», що було характерним для середньовіччя, а за опозицією горизонтального порядку: «свій»-«чужий», «лівий»-«правий». Здійснена реконструкція «картини римського права» через наявні в ньому бінарні опозиції, які виконували функцію каркасу існування всього римського права. Ці «каркасні конструкції» римського права за своєю природою були духовними явищами, а їхнє змістовне та світоглядне наповнення значно залежало від менталітету римської спільноти.

У підрозділі показано, що принцип бінаризму є орієнтуючим началом людського буття, а відтак, реалізується і у правовій сфері. Скрупульозний аналіз форм буттєвості права, його представлення та функціонування свідчить про те, що право і правова реальність доволі часто органічно поєднують у собі протилежні або і взаємовиключаючі моменти. Наприклад, неможливо уявити правову реальність без психо-емоційного компонента, співіснування раціональних та ірраціональних елементів, явищ суто прагматичного та романтично ідеалістичного характеру. Проблеми бінарності правової реальності яскраво постають, по-перше, через призму розмежування понять і явищ «правова система» і «правова реальність», а по-друге, через визнання дуальної природи римської правової реальності.

У підрозділі 2.2. «Опредметнення принципу бінарних опозицій у системі римського права» акцентується увага на тому, що зміст римської правової реальності не може бути вичерпаний лише комплексом юридичних настанов, чинних в Римі. Римська правова реальність є сукупністю правових взаємопов’язаних елементів у широкому розумінні, утворюючи реальне поле правової взаємодії. Тобто, римська правова реальність є комплексом чинних предметних форм права та ідеально-духовних правових феноменів, які характерні для римської культури в широкому розумінні, що передбачає тісний зв’язок римського права з релігією, мораллю і магією.

Доведено, що в Римі існувала особлива система права як сукупність предметних форм існування права, власне юридичних явищ, ідеальних і природничо-правових феноменів, які розрізнялися за джерелами походження, сферами регулювання та способами існування, але в сукупності представляли собою комплекс правових настанов, що діяли в Римі і здійснювали правову регуляцію.

Здійснений аналіз пам’яток римського права вказує на неоднорідність римського права з погляду його структурно-функціональних і генетико-онтологічних характеристик, а також впливу на його формування різних світоглядних підвалин.

Особливу увагу звернено на архітектоніку системи римського права як вияву правової дійсності. Основними архітектонічними елементами системи римського права були: божественне право (fas) i людське право (ius); публічне право (іus publicum) і приватне право (іus privatum); природне право (ius naturale); закон і звичай; писане право (ius scriptum) і неписане право (ius non scriptum).