КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь розроблення теми, її зв’язок з науковими програмами; визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дисертації; розкрито її методологічні засади, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів; зазначено апробацію результатів роботи, публікації, структуру та обсяг дисертаційного дослідження.

Розділ 1 “Доктринальні дослідження та правова регламентація незалежності судової влади” складається з двох підрозділів, що присвячено дослідженню етимологічних особливостей поняття “судова влада”, сучасних тенденцій розвитку самостійної і незалежної гілки влади та її регламентації у вітчизняному законодавстві.

У підрозділі 1.1. “Наукові дослідження незалежності судової влади” акцентується увага на доктринальне осмислення поняття влади, найкоротше визначення якої дає сучасний енциклопедичний словник: “влада – це здатність і   можливість здійснювати певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою волі, авторитету, права, насилля…”. Поняття “судова влада” – похідне від поняття “влада”. З огляду на це, деякі автори вважають, що судова влада – це система судових органів. Так, положення Концепції судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 р. визначає, що судовою владою є система незалежних судів. Проте інші автори зазначають, що, незважаючи на тісний взаємозв’язок і взаємообумовленість інститутів судової влади та судової системи, зміст судової влади не слід зводити лише до системи судів.

Автор зазначає, що судова влада – це незалежна та самостійна гілка державної влади в системі розподілу влад, що представлена системою судів, суддів та органів, які забезпечують їх діяльність, наділена державно-владними повноваженнями для здійснення управління в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави у сфері правосуддя та судового контролю, що реалізуються в чітко встановленій процесуальній формі.

Поняття “незалежність судової влади”, “незалежність судів”, “незалежність та недоторканність суддів” є тісно взаємопов’язаними. Адже розглядати незалежність суддів поза поняттям незалежності судової влади та незалежності судів неможливо, оскільки не може бути залежної судової влади й незалежного судді. Незалежність суддів є легітимною тільки у процесуальній діяльності носіїв судової влади, при виконанні ними обов’язків щодо здійснення правосуддя і не виходить за цю сферу.

У підрозділі 1.2. “Правова регламентація незалежності судової влади” розгляд правової регламентації незалежності судової влади розпочинається з часу існування радянської влади на території України. У Конституції СРСР 1936 р. вперше законодавчо визначено, що суд незалежний і підкоряється лише закону. Дисертант прослідковує “законодавчу” невідповідність, яка полягає в тому, що зовнішньо судоустрій та судочинство виглядали пристойно, законодавство УРСР передбачало виборність суддів народом шляхом таємного голосування. Проте практика реалізації цих положень свідчить про те, що кандидат у судді не міг потрапити у виборчий бюлетень інакше, як за рекомендацією районного комітету Комуністичної партії. У списках для голосування, як правило, значився єдиний претендент, і таким чином створювалась ілюзія виборності суддів, а також ілюзія участі народу у формуванні судового корпусу.

Після здобуття незалежності Конституція України закріпила положення, що судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону.
Це конституційне положення конкретизується в Законі України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р., а саме: “суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання”. Практика реалізації цих правових гарантій свідчить про те, що існують проблеми з реалізацією цих конституційно-правових гарантій незалежності судової влади на практиці, а саме, на думку дисертанта, норми кримінального та адміністративного законодавства не достатньою мірою забезпечують таку незалежність, про що свідчить проведене анкетування серед суддів.

Аналіз міжнародних актів, конституцій європейських держав дає змогу зробити висновок про те, що принцип незалежності суддів визначає сутність та   зміст правового статусу судді як умову забезпечення справедливого правосуддя. Відсутність реальної гарантованості принципу незалежності суддів втрачає свою правову цінність. Основною метою європейських держав є створення таких внутрішніх та зовнішніх умов, у яких закріплені положення про незалежність судової влади мали б змогу реалізуватися в повному обсязі.

Розділ 2 “Ґенеза, поняття та зміст конституційно-правових гарантій незалежності судової влади” складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню генезису конституційно-правових гарантій та їх розвитку на різних історичних етапах становлення держави.

У підрозділі 2.1. “Ґенеза незалежності судової влади” досліджується багатовікова історія законодавства про суд і судоустрій, відправною точкою якої вважається Київська Русь, оскільки з виникненням державності створювалось право держави, відображенням чого був суд.

Без сумніву, суд існував в умовах первіснообщинного ладу, у якому відновлення порушеного права було справою роду. За умов існування звичаю, коли не виділяються чіткі норми, якими необхідно керуватись у суді, на суддю було покладено велику відповідальність. Уся гарантія правосуддя, за тих часів, полягала в особистій гідності судді. З розвитком держави великому князю дедалі важче було здійснювати функції законодавчої, виконавчої, військової та судової влади, тому він об’єктивно змушений був звертатися за допомогою до своїх слуг, які поступово переймали на себе функції публічних урядовців. Судові функції виконували представники органів центрального (князь, рада при князі, у деяких випадках – віче) та місцевого (посадники й волостелі) управління. Князь вважався найвищою інстанцією в судовій владі.

У період феодальної роздробленості ослаблена Русь стала об’єктом експансії з боку сусідніх народів і держав, спочатку навали монголо-татар, а потім – литовських і польських феодалів. Після створення у 1569 р. дуалістичної держави Річ Посполита, шляхтич користувався правом суду над підвладними йому людьми, що закріплювалось у Привілеї 1447 р.

Розвиток російсько-українських відносин з XVII ст. характеризується діяльністю судів згідно із загальним для Росії порядком. Губернатори, яких призначав цар, очолювали місцеву адміністративну систему. Кримінальні справи в обов’язковому порядку направлялись їм для ознайомлення. У разі розбіжності думки губернатора з вироком суду справу передавали спочатку до Сенату (що вирішував справи державного управління, поточного законотворення і суду), а потім імператору. Як правило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її, таким чином попередній вирок суду втрачав силу.

Судова система першої половини XIX ст. мала низку серйозних суперечностей, однією з основних була повна залежність суду від адміністрації, яка втручалась у вирішення судових справ. Радикальна судова реформа 1864 р. стала відліковою точкою законодавчого визнання незалежності судової влади та закріплення положень про відокремлення суду від адміністративних органів, проголошення публічності, гласності та незалежності судової влади. Згодом, за  часів Олександра ІІІ у процесі реалізації закріплені принципи піддалися суттєвим змінам, які анулювали викладені положення, унаслідок чого було проведено судову контрреформу.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. та  повалення самодержавства докорінно змінили систему влади й суспільно-політичне життя. На території України визнавалася дія декретів та інших законодавчих актів радянської Росії. Найпершими правовими актами щодо побудови нової судової системи стали Декрет № 1 та Декрет № 2 про суд. Першим Декретом було утворено місцеві суди, другим Декретом було скасовано апеляційне оскарження, а для розгляду справ у касаційному порядку створено обласні суди.

Цей період ознаменувався заміною старих інститутів судової влади на поспіх створені суди та неконституційні судові утворення, що контролювали судову систему. Відбувався процес створення системи революційних та військово-революційних трибуналів. Їх виникнення пояснювалося важкими умовами, в яких опинилися радянські республіки в період громадянської війни. У нормативно-правових актах зазначалося, що у своїх рішеннях трибунали керуються інтересами соціалістичної республіки та оборони від ворогів революції, інтересами класової війни заради перемоги пролетарської мети. Ці органи напряму залежали від військових структур виконавчої влади.

Період незалежної України характеризується законодавчим визнанням та  закріпленням принципу незалежності судової влади Основним Законом держави, що свідчить, про зміну орієнтирів розвитку держави та намагання втілити у внутрішнє законодавство міжнародні стандарти незалежності судової влади.

У підрозділі 2.2. “Поняття та зміст конституційно-правових гарантій незалежності судів” з’ясовано, що більшість юридичних теоретико-практичних досліджень незалежності судової влади пов’язано з її правовим статусом у суспільстві та державі. Дисертант визначає, що конституційно-правові гарантії незалежності судової влади – це сукупність передбачених у конституційному законодавстві правових умов, засобів та способів, реалізація яких унеможливлює вплив на суддю з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, громадян та  їх  об’єднань з метою забезпечення здійснення правосуддя неупередженим, об’єктивним і справедливим судом.

Конституційно-правовими гарантіями незалежності судів є гарантування державою фінансування та належних умов для функціонування судів; відповідальність за неповагу до суду або судді; самостійність судів.

Про незадовільну практику реалізації закріплених конституційно-правових гарантій незалежності судів свідчить звернення Ради суддів України 29 травня 2009 р. до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, що зумовлено вкрай незадовільним фінансуванням потреб судів на здійснення правосуддя. Суди не мають коштів на здійснення необхідних процесуальних дій, не можуть забезпечити оплату комунальних послуг, оренди приміщень судів, їх охорони, виплати відповідних коштів потерпілим та свідкам. Окремі судді практикують придбання необхідних витратних матеріалів за власні кошти, залучаючи до цього учасників судових процесів, що є неприпустимим і може сприяти втягненню суддів у корупційні діяння.

Станом на 1 травня 2009 р. фактично зупинили судову діяльність апеляційні суди Харківської, Закарпатської, Запорізької областей, Шевченківський районний суд міста Києва, майже всі окружні адміністративні суди, Львівський і Луганський апеляційні адміністративні суди.

У підрозділі 2.3. “Поняття та зміст конституційно-правових гарантій незалежності та недоторканності суддів” зазначається, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їх статусу, конституційним принципом організації та  функціонування судів і професійної діяльності суддів. Незалежність суддів полягає в їх самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею. Недоторканність суддів призначена забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, об’єктивним і справедливим судом. Незалежність є більш ширшим за недоторканність поняттям, вони співвідносяться між собою як ціле й частина відповідно.

Аналіз законодавства передбачає, що конституційно-правові гарантії незалежності суддів забезпечуються: особливим порядком призначення або обрання на посаду та звільнення з посади; забороною впливу на них у будь-який спосіб; тим, що судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону; особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, притягненням до юридичної відповідальності судді, притягнення до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до судді; таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошувати; недоторканністю суддів.

В історії ХХІ ст. відомі приклади, що ілюструють призначення суддівської недоторканності. У тому, що в суспільстві існують настрої проти суддівської недоторканності, здебільшого винні самі судді: зловживання повноваженнями, нехтування законом, участь у злочинних схемах призводить до того, що недоторканність судді викликає негативну реакцію. Проте, на думку автора, необхідно взяти до уваги досвід зарубіжних країн, конституційна практика яких засвідчує існування “золотої” середини, що гарантує як незалежність, так і відповідальність судді.

Розділ 3 “Конституційно-правові гарантії незалежності судової влади: міжнародний та зарубіжний досвід” складається з двох підрозділів, які присвячені дослідженню окремих гарантій та їх конституційно-правовому закріпленню в конституціях країн європейського простору.

У підрозділі 3.1. “Міжнародно-правові стандарти незалежності судової влади” проводиться аналіз міжнародно-правових стандартів незалежності судової влади, що закріплені в міжнародних та європейських документах.

Норми, що містяться в міжнародних документах, необхідні для законотворчості держав, мають назву “міжнародні стандарти”. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, а саме: правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій. Проте міжнародні стандарти – це не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя. Існування вказаних стандартів у внутрішньому законодавстві держави закладає правову основу того, що з часом права людини у країні будуть відповідати зразкам світового рівня.

У розвиненому суспільстві судова влада виконує функцію основного захисника прав та законних інтересів громадян, вона є остаточним арбітром у  вирішенні спорів, у тому числі між різними гілками влади. З’ясовано, що Україна, взявши на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції незалежності судової влади, закріпила вимоги цих конвенцій у внутрішнє законодавство.

Проте на реальне досягнення загальновизнаних стандартів незалежності судової влади впливає багато чинників, насамперед, статус судді в державі, побудова судової системи, система гарантій незалежності суду, а також політичний режим країни, її економічний, соціальний та культурний рівень розвитку. Стабільні економічні відносини в державі – основа стабільної організації публічної влади. Перехідні ж стани економіки чи її різкі коливання негативно впливають на відносини публічної влади, тоді судова влада підпадає під негативні впливи цих процесів, стає вразливою та слабкою.

У підрозділі 3.2. “Упровадження міжнародного та зарубіжного досвіду у  сфері незалежності судів і суддів в національне законодавство України” дисертант досліджує конституційну основу діяльності судової системи
в розвинутих країнах Європи, таких як Німеччина, Франція та Велика Британія.
У суспільстві, яке організоване згідно з принципами демократії, інститут правосуддя є втіленням ідеї справедливості. Для демократичного суспільства важливо мати добре організовану судову систему, спроможну забезпечити всім громадянам доступ до безстороннього та неупередженого судді, й таку судову процедуру, в якій їх право визначалось би виключно на підставі доведених фактів і закону. Правова система такого суспільства гарантує кожному громадянинові повну реалізацію прав і свобод, підґрунтям існування яких є фундаментальні цінності демократії.

Здійснення правосуддя в Німеччині безпосередньо пов’язано з розумінням ідеалу правової держави. Головну увагу акцентовано на доступність судів, що є  гарантією захисту від дій органів влади та ефективності судового захисту.
У статті 97 Основного Закону Німеччини вказано, що судді є незалежними від впливів з боку органів адміністративної влади під час розгляду справ. Питання обмеженості незалежності суддів належать до компетенції спеціальних судів щодо дисциплінарних справ суддів, утворення яких передбачено Законом про суддів.

Організація державної влади у Франції ґрунтується на принципі розподілу судових й адміністративних функцій. Конституція Франції визначає компетенцію Вищої ради магістратури: призначення і дисциплінарні повноваження щодо суддів. Вона пропонує призначення суддів Касаційного суду, перших президентів апеляційних судів (президентів судів великої інстанції), а також повноважна отримувати та вивчати досьє кандидатів, вирішує питання стосовно внесення Президентові Республіки кандидатів на призначення.

Міністерство юстиції повідомляє Вищу раду магістратури про факти, які
є підставою для відкриття дисциплінарного переслідування. Голова Касаційного суду є одночасно головою дисциплінарної ради Вищої ради магістратури, призначає доповідача із членів Ради й доручає проведення службового розслідування, якщо для цього є підстави. Голова Касаційного суду одночасно може заборонити такому магістратові виконувати службові обов’язки до ухвалення остаточного рішення в його справі. Дисциплінарна рада виносить рішення в режимі закритого засідання, воно має бути мотивованим й оскарженню не підлягає.

Територіальний устрій держави Сполученого Королівства Великої Британії позначився на устрої судової системи. За федерально-територіальним поділом
у Великій Британії існують три самостійні судові системи – в Англії та Уельсі,
у Шотландії та в Північній Ірландії, які ієрархічно майже не перехрещуються.
За традицією судді є одними із стовпів громадянського суспільства Великої Британії. Члени судів призначаються з числа баристерів, які мають власну практику. Оскільки баристерами здебільшого стають у двадцять років, а суддями ніколи не призначають тих, кому менше сорока, то найчастіше ними стають 50-річні та старші особи. Тому перш ніж з’являється можливість стати суддею, баристер відбуває тривалий час стажування, часом багатолітній період. Баристер, який переходить на суддівську посаду, завдяки пільговому оподаткуванню має досить високі прибутки та пенсійне забезпечення. На нашу думку, таке матеріальне забезпечення з боку держави свідчить про високу повагу до суддів як тих, хто виконує судову функцію держави. Такий досвід варто врахувати у вітчизняному державотворенні.