КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЯКІ ВЧИНЮЮТЬСЯ СЛУЖБОВИМИ ОСОБАМИ ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробленості; указується зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами; визначається об’єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження; її основна нормативно-теоретична, правова і емпірична основа; практичне значення одержаних результатів дослідження, форми апробації.

Перший розділ “Генезис законодавства та кримінально-правова характеристика суспільної небезпеки злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” складається з двох підрозділів і містить історичну та кримінально-правову характеристику суспільної небезпеки злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства.

У підрозділі 1.1. “Історико-правовий аналіз генезису законодавства про злочини, які вчинюються службовими особами у сфері правосуддя” розглянуто історію формування інституту злочинів проти правосуддя, які вчиняються службовими особами органів дізнання та досудового слідства, у національному кримінальному законодавстві протягом XIII – XX століть та початку ХХІ століття.

Зроблено висновок про те, що генезис законодавства про кримінальну відповідальність службових осіб органів дізнання та досудового слідства у процесі здійснення правосуддя безпосередньо пов’язаний з відповідними історичними шляхами розвитку та становлення державності, формування національної кримінально-правової політики, правової культури й свідомості, а також правової системи держави.

У підрозділі 1.2. “Кримінально-правова характеристика суспільної небезпеки злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” обґрунтовується, що поняття і зміст (рівень, характер та ступінь) суспільної небезпеки злочинів розглядається в юридичній літературі при нерозривному зв’язку та поєднанні їх об’єктивних і суб’єктивних ознак.

Проведене емпіричне дослідження статистичних даних дозволяє стверджувати про підвищену небезпеку для суспільства і держави вчинення цих злочинів. Саме на початковій стадії кримінального судочинства (дізнання або досудового слідства) остаточно формується та укріплюється в учасників і суб’єктів цього процесу й інших членів суспільства віра у своєчасність, повноту та об’єктивність розслідування злочинів, дотримання законності, гуманності, справедливості в діяльності працівників правоохоронних органів. На цій стадії відповідні службові особи зобов’язані збирати, досліджувати й оцінювати докази, тобто здійснювати всі необхідні процесуальні заходи щодо розслідування кримінальної справи та притягнення винних до кримінальної відповідальності.

Доведено, що вчинення злочинів, передбачених ст. ст. 371 – 373 КК України, у процесі здійснення правосуддя заподіює тяжку або особливо тяжку шкоду суспільним відносинам (цінностям, благам), а також підриває авторитет органів державної влади, правоохоронних та інших органів, що надає підстави як для подальшого вдосконалення правозастосування у справах про ці злочини, так і національного законодавства, зокрема КК України.

Другий розділ “Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” складається із чотирьох підрозділів та містить юридичний аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства.

У підрозділі 2.1. “Ознаки об’єкта злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” доведено, що родовий об’єкт злочинів проти правосуддя – це встановлений порядок діяльності, який забезпечує нормальне функціонування органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду, органів і установ виконання покарань та реалізації конституційних принципів їх діяльності. Безпосередній об’єкт досліджених злочинів – це встановлений порядок діяльності, який забезпечує захист прав і законних інтересів людини і громадянина, якими вони наділені як учасники чи суб’єкти кримінального судочинства. Додатковим безпосереднім факультативним об’єктом є: у ч. 3 ст. 371 КК України – життя, здоров’я, честь, гідність, майнові та інші особисті інтереси; у ч. 2 ст. 372 КК України – встановлений порядок діяльності державного органу та окремих його представників щодо підготовки, складання та використання офіційних документів; ч. 2. ст. 373 КК України – здоров’я, свобода, честь й гідність особи, відносини власності тощо.

Ураховуючи розглянуте поняття родового об’єкта досліджених злочинів проти правосуддя обґрунтовано підстави для поділу розділу ХVІІІ ОЧ КК України на підрозділи: ХVІІІ-І “Злочини проти нормальної діяльності органів судової влади та судового процесу”, до якого внести ст. ст. 371 – 376, 382 – 397 КК України; ХVІІІ-ІІ “Злочини проти діяльності інших суб’єктів у сфері сприяння та реалізації завдань правосуддя”, до якого внести ст. ст. 377 – 381, 398 – 400 КК України.

Основні склади досліджених злочинів за своєю конструкцією є формальними, а ч. 3 ст. 371 та ч. 2 ст. 373 КК України – матеріальними, оскільки суспільно небезпечні наслідки передбачено як кваліфіковані ознаки цих злочинів.

У підрозділі 2.2. “Ознаки об’єктивної сторони злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” зазначено, що досліджені злочини характеризується їх вчиненням шляхом активних, свідомих і вольових дій та є бланкетними кримінально-правовими нормами. Для з’ясування змісту цих злочинів необхідно звертатися до положень інших галузей права, зокрема Конституції України, кримінально-процесуального законодавства. Ці злочини вважаються закінченими з моменту порушення вказаних положень.

Доведено взаємопов’язаність статей 371 і 372 КК України зі ст. 373 КК України. Указані злочини є спеціальними, більш суспільно небезпечними видами зловживання владою або перевищення службових повноважень, вчинюваним у сфері нормальної діяльності органів правосуддя.

У підрозділі 2.3. “Ознаки суб’єкта злочинів, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства”.

Обґрунтовано, що суб’єкт цих злочинів – спеціальний (дізнавач, слідчий). За певних умов може бути й начальник слідчого відділу (як співучасник) в разі надання конкретних вказівок слідчому щодо проведення слідчих дій всупереч закону. Суб’єктом за ст. ст. 371 та 372 може бути й прокурор. Емпіричним дослідженням встановлено, що вказані злочини здебільшого вчинюють саме слідчі (81,25 %). Переважну більшість серед засуджених за вчинення цих злочинів становлять особи віком до 30 років та особи, які прослужили в ОВС до 10 років, а кожен другий з обох категорій мав вищу освіту. В окремих випадках суб’єкт злочинів може бути загальним, якщо він виступає як співучасник у злочині, який вчинюється виконавцем (дізнавачем або слідчим).

Проведений юридичний аналіз злочинів, передбачених ст. ст. 371 – 373 КК України, та статистичні звітні дані Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної судової адміністрації України, учинених працівниками органів внутрішніх справ, а також дані проведеного автором анкетування свідчать про: небажані тенденції в підрозділах правоохоронних органів; поверхове вивчення кандидатів на посаду працівників органів внутрішніх справ при зарахуванні їх на службу; незадовільне вивчення їхніх моральних і ділових якостей, як на початку, так і в процесі проходження служби; відсутність належного контролю з боку безпосередніх керівників за поведінкою підлеглих.

У підрозділі 2.4. “Ознаки суб’єктивної сторони злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” зазначено, що суб’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. ст. 371 – 373 КК України, є умисною (прямою) формою вини. Непрямий умисел у цих злочинах виключається, хоча це положення дискутується науковцями. Натомість наявність змішаної форми вини в досліджених злочинах, передбачених ч. 3 ст. 371 та ч. 2 ст. 373 КК України, не виключається. У разі врахування пропозицій науковців щодо вдосконалення ст. 372 КК України (передбачення у диспозиції статті заподіяння тяжких наслідків), психічне ставлення до настання таких наслідків може полягати як в умисній, так і необережній формі вини, тобто наявність змішаної форми вини теж не слід виключати і в цьому злочині.

Третій розділ “Спеціальні питання кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства” складається з двох підрозділів і містить кваліфікуючі ознаки, відмежування досліджених злочинів проти правосуддя від суміжних складів та покарання за вчинення службовими особами органів дізнання та досудового слідства за національним кримінальним законодавством і законодавством окремих країн злочинів, передбачених ст. ст. 371 – 373 КК України.

У підрозділі 3.1. “Кваліфікуючі ознаки та відмежування злочинів проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства, від суміжних складів” доводиться доцільність конкретизації оціночного поняття “тяжкі наслідки” при конструюванні диспозиції цієї статті. Розглянуто, що в ч. 3 ст. 371 КК України заподіянням тяжких наслідків є самогубство, замах на самогубство або заподіяння шкоди здоров’ю (тілесні ушкодження) тощо. Мотив у вчиненні злочину має такий характер: низький (користь, заздрість тощо) і такий, що не містить низького характеру (хибно сприйняті інтереси служби, підвищення по службі, співчуття тощо). Іншими особистими інтересами є кар’єризм, протекціонізм, ревнощі, сімейність, помста, заздрість, ненависть, бажання прикрасити результативність у службовій діяльності, отримати взаємну послугу, заручитися підтримкою у вирішенні будь-якого питання, приховати свою некомпетентність тощо.

Доведено, що врахування заподіяння особливо тяжких наслідків дозволяє передбачити й інші негативні наслідки злочину у ч. 3 ст. 371 КК України (розірвання контрактів, банкрутство, настання фінансової неспроможності тощо – тяжкі, а заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого, доведення до самогубства, заподіяння смерті тощо – особливо тяжкі).

Обґрунтовано положення, що у ч. 2 ст. 372 КК України будь-яке штучне створення доказів обвинувачення спрямоване на те, щоб створити вірогідне уявлення про обґрунтованість та законність учинених слідчих дій.

Підтримуючи позицію науковців, що фальсифікація доказів у кримінальній справі вчинюється багатьма способами, зроблено висновок, що такі докази можуть заподіяти або заподіюють тяжкі наслідки (прийняття судом неправосудного рішення, винесення необґрунтованого вироку тощо). Важливе значення для правильної кваліфікації мають і мотиви вчинення злочину, що повинно бути врегульовано на законодавчому рівні. Уважаємо за доцільне врахувати на законодавчому рівні заподіяння особливо тяжких наслідків, подібно до ч. 3 ст. 371 КК України, а також його вчинення в інших особистих інтересах.

У контексті ч. 2 ст. 373 КК України доведено, що фізичне насильство – це будь-який суспільно небезпечний і протиправний вплив на життя і здоров’я людини, її права і свободи. Психічне насильство – це, як правило, погроза застосувати фізичне насильство, погроза знищити чи пошкодити майно, поширити відомості, які особа бажає зберегти в таємниці. Під знущанням слід розуміти заподіяння потерпілому моральних, психічних страждань, які принижують його людську честь та гідність. У законі не надається тлумачення змісту понять “фізичний вплив” та “психологічний психотравмуючий вплив аморального змісту”. Фізичний вплив – це застосування мускульної сили проти особи, наслідком якої можуть бути побої, мордування, легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження. Психологічний психотравмуючий вплив – це психічне насильство, яке полягає у висловлюваннях, які суперечать нормам моралі і заподіюють моральну шкоду.

Обґрунтовано доцільність урахування погрози як обов’язкової кваліфікуючої ознаки цього злочину.

Досліджено злочини проти правосуддя, суміжні за родовим об’єктом зі складами злочинів проти життя і здоров’я особи, проти власності та злочинів у сфері службової діяльності тощо (ст. ст. 121, 122, 125, 126, 127, 185, 194, 364, 365, 366, 374, 375, 383 КК України). Саме наявність спеціальних об’єктивних і суб’єктивних ознак цих злочинів відрізняють їх від суміжних злочинів.

У підрозділі 3.2. “Покарання за злочини проти правосуддя, які вчинюються службовими особами органів дізнання та досудового слідства за національним кримінальним законодавством і законодавством окремих країн” зазначено, що норми, які передбачають ці злочинні діяння, обсяг кримінальної відповідальності та покарання за них у кримінальному законодавстві окремих країн СНД, зокрема: Азербайджану, Киргизстану, Російської Федерації, Таджикистану, Узбекистану – утворюють самостійний основний склад злочину. Аналіз санкцій дозволяє зробити висновок про необхідність урахування у ст. ст. 372 та 373 КК України додаткового виду покарання (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) шляхом удосконалення чинного КК України.

За кримінальним законодавством Австралії, Аргентини, Болгарії, Голландії, Данії, Іспанії, Сан-Марино, Франції, Японії завідомо незаконне затримання, привід, арешт або тримання під вартою, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання вважаються злочинними діяннями. Це передбачено спеціальними нормами у Кримінальних кодексах Данії, Франції. З іншого боку у законодавстві окремих країн (КК Аргентини, КК Австралії, КК Голландії, КК Іспанії, КК Сан-Марино, КК Болгарії, КК Литви) спеціальні норми відсутні, а службова особа, яка вчинює такі діяння, підлягає кримінальній відповідальності за зловживання службовим становищем або перевищення влади.