СУД ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ Автореферат

Актуальність теми. Судово-правова реформа розпочала, а реформа органів кримінальної юрисдикції продовжила серед учених і практиків у галузі кримінального судочинства дискусію про роль суду в кримінально-процесуальному доказуванні.

Протягом десятків років кримінально-процесуальне законодавство визнавало суд центральною ланкою усієї системи доказування. Саме на суд з метою встановлення істини у кримінальній справі покладався обов’язок здійснювати усі, необхідні на його думку, дії по збиранню доказів.

Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 р., однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом України від 21.06.2001 р. КПК України був доповнений ст. 16¹ «Змагальність і диспозитивність», в якій змагальність розкривається через неприпустимість покладення на один і той же орган чи особу функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи, а також рівність прав сторін та свободу у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних прав та обов’язків.

Тлумачення принципу змагальності і визначення її меж у кримінальному процесі тісно пов’язане з питаннями встановлення ролі і повноважень суду в здійсненні доказування в кримінальній справі. Так, зокрема, виникають питання: якщо діяльність по збиранню доказів здійснюється сторонами, то чи повинен суд зберегти такі повноваження або він повинен бути тільки суб’єктом перевірки та оцінки наданих сторонами доказів? Чи повинен суд при недостатності наданих йому доказів за своєю ініціативою витребувати нові дані, чи це є обов’язком сторін?

Варто зазначити, що у радянський період також достатньо багато говорилось про змагальність, однак однією з її ознак називалась саме активність суду у збиранні та перевірці доказів.

Українські учені-процесуалісти, досліджуючи принцип змагальності у кримінальному судочинстві, постали перед проблемою його співвідношення з іншим принципом, який тривалий час вважався основоположним у теорії кримінального процесу і виступав як мета кримінально-процесуального доказування – вимогою встановлення об’єктивної істини.

Як відомо, у процесуальній літературі поширення набула позиція, відповідно до якої в результаті кримінально-процесуального доказування встановлюється юридична (формальна) істина, що характеризується високим ступенем імовірності. Однак, якщо сьогодні переважає думка про те, що для винесення рішення суд повинен лише дослідити надані сторонами докази незалежно від їх обсягу (внаслідок чого у 2001 р. зазнала змін ч. 1 ст. 22 КПК України – суд був виключений з числа суб’єктів обов’язку всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи), то у працях учених дореволюційного періоду (В.К. Случевського, І.Я. Фойницького, С.В. Познишева та ін.) йдеться про те, що навіть при використанні усіх можливих способів і засобів доказування істинну картину діяння не завжди можна встановити через суб’єктивні та об’єктивні причини.

Разом з тим, процес правосуддя не може бути безцільним. Очевидно, що навіть за умови такої процедури судочинства, яка побудована на класичній змагальності, суддя не виноситиме обвинувальний вирок, якщо не буде переконаним у винності підсудного. У будь-якому разі вирок суду має бути законним, обґрунтованим і справедливим, інакше, навіщо тоді правосуддя?

Безперечно, що суд має бути об’єктивним і неупередженим. І навіть якщо суд не відповідатиме за результати доказування, це не означає, що він повинен байдуже ставитись до того, чи будуть встановлені обставини, що підлягають доказуванню, в кожному конкретному випадку. В іншому разі суд перетвориться на простого фіксатора певного рішення, що випливатиме з наданих сторонами доказів, а роль суду як органу правосуддя буде знівельована.

Сказане свідчить про те, що є необхідними нові підходи до питань кримінально-процесуального доказування, розробка таких форм кримінального судочинства, в яких будуть відображені та реалізовані як суспільні, публічні інтереси, так і інтереси окремих громадян.

Проблемам прийняття рішень посадовими особами, що ведуть кримінальний процес, у тому числі судом при здійсненні кримінально-процесуального доказування, за різних часів присвятили свої наукові розробки відомі юристи XIX ст. Л.Є. Владимиров, А.Ф. Коні та сучасні вчені С.А. Альперт, Ю.П. Аленін, Л.Є. Ароцкер, М.І. Бажанов, Т.В. Варфоломєєва, В.І. Галаган, Н.В. Глінська, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубінський, А.В. Іщенко, Н.С. Карпов, В.З. Лукашевич, Є.Д. Лук’янчиков, М.М. Михеєнко, О.Р. Михайленко, Ю.В. Манаєв, В.Т. Нор, В.М. Савицький, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Л.Д. Удалова, С.Ф. Шумілін та багато інших.

Після введення до кримінального процесу України нового напрямку діяльності суддів – судового контролю – у юридичній літературі в роботах В.І. Борисова, В.Д. Бринцева, Т.Б. Вільчик, Н.В. Глинської, Ю.М. Грошевого, Л.М. Давиденка та П.М. Каркача, В.С. Зеленецького, О.В. Капліної, Т.В. Каткової, І.М. Коз’якова, О.В. Кондратьєва, Н.В. Куркіна, Л.М. Лобойка, В.Т. Маляренка, В.І. Мариніва, Є.О. Мірошніченка, В.П. Півненка, М.А. Погорецького, В.О. Попелюшка, О.С. Ткачука, Л.В. Черечукиної, О.Г. Шило, М.Є. Шумило, Л.В. Юрченко та інших висвітлюються окремі питання, що стосуються порядку та форми прийняття суддею рішень про арешт, обшук, продовження строків тримання під вартою, примусову виїмку, зняття інформації з каналів зв’язку, забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві.

Наведені питання та необхідність їх дослідження з формулюванням науково-обґрунтованих пропозицій щодо ефективного їх вирішення й втілення в життя свідчать про актуальність теми дисертаційної роботи, що і обумовило її вибір.