СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПРАВОСЛАВНОГО КАНОНІЧНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання дисертації, її об’єкт та предмет, схарактеризовано використані в роботі методи, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі «Генезис православного канонічного права в контексті правового розвитку», який поділено на три підрозділи, проаналізовано стан наукового розроблення теми, схарактеризовано залучені джерела за темою дослідження, визначено зміст канонічного права як науки, його предмет, методи регулювання, завдання та систему.

У підрозділі 1.1. «Стан наукового розроблення теми дисертаційного дослідження» проведено аналіз наукових праць із проблеми, що досліджується.

Науковцями минулих століть приділено мало уваги питанням православного канонічного права в контексті правової науки. Загалом серед дослідників канонічного права майже не було фахівців, які б вивчали юридичні аспекти канонічного права. У період наукового атеїзму канонічне право було не лише викреслено із навчальних програм, але й вилучено із самої науки.

Останнє десятиліття ХХ ст., а особливо перше десятиліття ХХІ ст. ознаменувалися для науки канонічного права другою хвилею піднесення. Саме тоді почалося введення канонічного права у сферу юридичної науки. Сьогодні намітилася стійка тенденція до розвитку цілого наукового юридичного напрямку в дослідженні канонічного права. Однак, сучасний стан наукового розроблення проблеми становлення і розвитку православного канонічного права в Україні є недостатньо дослідженим і представлений лише фрагментарно деякими вченими.

З-поміж сучасних юридичних наукових праць із канонічного права та з дотичних тем слід відзначити праці вітчизняних дослідників, а також російських колег. Однією з перших у цій галузі стала монографія та інші роботи протоієрея В. Ципіна, який представляє напрямок богословської науки. Юридичне спрямування мають дослідження М. Вар’яса, П. Астапенко, Т. Федоренко, Н. Нижник, Ю. Цвєткової, В. Момотова, І. Заікіної, Д. Борового, О. Гаранової, С. Місевича, Р. Достдар, О. Дорської, О. Волощенко, М. Левчук.

Теоретико-методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження є праці В. Бабкіна, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, Ю. Шемшученка та інших провідних представників правової науки.

Сучасна наука канонічного права трактується у комплексному розумінні, саме це відображено в наукових поглядах та розробках українських правознавців, істориків держави і права, філософів, а також інших дослідників.

Можна виокремити такі напрямки наукових досліджень, що стосуються питань канонічного права та його співвідношення зі світським правом. До них належить напрямок історії держави і права, який в своїх роботах представляють Б. Андрусишин, О. Васянович, Д. Вовк, Ю. Задорожний, Л. Кушинська, І. Міма, О. Скрипнюк, Є. Харитонов, Л. Ярмол. Окремий потужний вектор складає дослідження актуальних проблем державно-церковних відносин. Його репрезентують Б. Андрусишин, М. Бабій, І. Бальжик, В. Бондаренко, А. Колодний, В. Ореховський. Питанням історії Церкви в українській державі, її правового статусу та суспільній консолідаційній ролі присвячені наукові розробки Б. Андрусишина, А. Киридон, В. Ластовського, В. Ульяновського. Філософсько-правовий аспект висвітлено у працях О. Бучми та В. Вовк. Питання відродження національного духовного надбання України, законодавчого регулювання реституції культурних цінностей на рівні взаємодії міжнародного права з внутрішнім правом України, де переплітаються інтереси Церкви і суспільства, представлені роботами В. Акуленка та В. Максимова.

До сучасних науковців, роботи яких стосуються цього напрямку досліджень, відносяться С. Ковбасюк, В. Озель, Н. Толкачова, Р. Гапонов, Є. Сагулін, а також зарубіжні дослідники: архієпископ Петро (Л’Юільє), митрополит Калліст (Уер), архієпископ Григорій (Афонський), В. Глухов, М. Трапезникова та ін.

Підрозділ 1.2. «Витоки та джерела православного канонічного права» присвячено вивченню джерел канонічного права відповідно до періодів його розвитку. У ньому проведено класифікацію церковно-правових пам’яток, починаючи від часу зародження християнства, які є спільними для християнських церков, до часу їх розколу. Пам’ятки канонічного права перших трьох століть християнства відображали церковно-правові звичаї та норми на основі зібрання апостольських переказів. У IV-IX ст. формується право християнської Церкви, з яким вона входить у життя європейських народів. Пам’ятками цього періоду стали грецькі та латинські збірники церковних та церковно-цивільних законів на Сході та Заході, а також праці каноністів. Головним джерелом права були рішення І-VІІ-го Вселенських Соборів, помісних соборів та імператорські закони. У ХІ ст. розвиток канонічного права виражається в уже сформованому законодавстві. Праці церковних каноністів спрямовані здебільшого на вивчення та роз’яснення давнього канонічного права, хоча вже і з зверненням до місцевих джерел.

Також розкрито роль національних пам’яток канонічного права Православної Церкви, які охоплюють період від часу християнізації Київської Русі (кінець Х ст.) до періоду розпаду Російської імперії (початок ХХ ст.). Усі джерела права Православної Церкви можна поділити за їх змістом. Матеріал суто церковного змісту складають джерела внутрішнього права Церкви (власне церковного права), а пам’ятки зовнішнього права Церкви (взаємовідносин Церкви з іншими суспільними організаціями та державою) становлять її канонічне право. Джерелами внутрішнього права Церкви є церковні звичаї, Біблія як головне джерело церковного права, богослужбові та символічні книги, Кормчі книги, постанови церковних соборів, патріарші грамоти та ін. До джерел зовнішнього права української Церкви належать пам’ятки часів Київської Русі: Церковний Устав князя Володимира Великого та Церковний Устав князя Ярослава Мудрого. Також важливе правове значення мали церковно-уставні грамоти удільних князів, ханські ярлики. Державне законодавство з церковних питань подальшого часу засвідчене в пам’ятках литовсько-польської та козацької доби (у грамотах і законах литовських князів та польських королів). Пам’ятки доби української національної революції ХVІІ ст. представлені в договорах гетьмана Б. Хмельницького з московською та польською державами, з одного боку, та у московських законах – з іншого. В період Російської імперії, яка постала в ХVІІІ ст., розвиток церковної правотворчості позначився на указах російських царів стосовно церковних справ. За часів українського визвольного руху на початку 1918 р. першим установчим актом українського державно-церковного права став закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви. Сучасні українські православні церкви функціонують в Україні, визнаючи різну юрисдикцію церковної влади. У своїй діяльності вони керуються, передусім, загальними джерелами канонічного права вселенського та українського православ’я, а також спеціальними внутрішніми церковно-правовими нормами.

У підрозділі 1.3. «Система православного канонічного права» головну увагу зосереджено на визначенні змісту канонічного права як науки, її предмету, методів регулювання, завдань та системи. Отже, предметом вивчення науки канонічного права є позитивне право Церкви. Предметом регулювання в канонічному праві виступають відносини Церкви у її внутрішній та зовнішній сфері, що мають правовий характер. Тому канонічне право охоплює суспільні відносини, що складають симбіоз церковних та правових відносин. Канонічному праву притаманні такі методи правового впливу на суспільні відносини: імперативний – акривії (що не допускає відступів від основних положень християнського вчення), та протилежний йому диспозитивний – ікономії (що припускає часткову заміну законності практичною доцільністю).

Зміст канонічного права розглядається в об’єктивному (як сукупність всіх церковно-правових норм, якими регулюються права та обов’язки Церкви та її членів як частини суспільства) та суб’єктивному (як сукупність прав та обов’язків, що стосуються Церкви в її внутрішніх і зовнішніх відносинах) значеннях. Завданням науки канонічного права є впровадження канонічно-правових норм в сучасний суспільно-правовий простір та національне законодавство. Систему канонічного права складає внутрішнє та зовнішнє право Церкви. Визначено місце канонічного права в системі права та проаналізовано його відповідність основним вимогам, що висуваються до позитивного права. Простежено зв’язок науки канонічного права з іншими науками.

Як окрема галузь наукового знання канонічне право сформувалося лише в середині XIX ст. Норми канонічного права охоплюють суспільно-правові відносини, що знаходяться на межі правового регулювання цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права, тому воно є комплексною галуззю. Якщо характеризувати канонічне право як галузь права, то внутрішнє та зовнішнє право можна зарахувати до його підгалузей. Проаналізовано відповідність канонічного права характеристикам галузі права в загальній теорії права.

Другий розділ «Вплив православного канонічного права на розвиток сучасної правової системи України», який охоплює чотири підрозділи, присвячений дослідженню впливу канонічного права на розвиток національної правової системи, його ролі у формуванні правової культури; історії розвитку православного канонічного права як науки та його викладання як навчальної дисципліни; його значення для сучасної вітчизняної правової науки та освіти в Україні.

У підрозділі 2.1. «Вплив канонічного права на розвиток національної правової системи» досліджено роль канонічного права у процесі формування та подальшого розвитку національної правової системи, розкрито особливості давньоруського канонічного права та його головні відмінності від візантійського права. Зроблено висновок про те, що давньоруська правова система, у порівнянні з візантійською, була значно ширшою внаслідок доповнення привнесеного законодавства власними національними нормами. Можемо констатувати, що церковна правова система давньоруського суспільства одержала національне забарвлення. Тому, власне національне право не було поглинуте візантійським, навпаки воно збагатилося новими нормами, що значно розширило сферу його правозастосування.

У підрозділі окреслено питання поєднання норм світського та канонічного права в національній правовій культурі через зіткнення двох течій в тодішньому правовому світогляді: першої - національного звичаєвого права (де законами виступали старі язичницькі звичаї), другої – течії канонічного права (з новими законами, породженими християнством та привнесеними на Русь греками), що породило зміну форм права зі звичаєвого на християнське. Загалом, давньоруське національне право водночас було і світським, і церковним, оскільки стосувалося та регулювало не тільки внутрішньо-церковні, але найперше суспільні відносини, чим значно доповнювало світське право. Отже, канонічне право впливало на правотворчість та розширювало сферу дії національного права.

З прийняттям християнства Київською Руссю сформувалася нова правова система, яка складалася із двох підсистем – звичаєвого руського права, що утворилося на основі власних звичаїв правового спрямування, та канонічного права на основі рецепції (прийняття) давньоруською державою правових норм з римських, юдейських, візантійських та болгарських джерел, однак без галузевого об’єднання їх між собою та з тими національними відмінностями, що були притаманні слов’янській культурі. Отже, канонічне право являється основою національної правової культури, відігравши визначну роль у формуванні сучасної системи права.

Визначено правові основи (щодо кримінального, цивільного, процесуального права), які були закладені в канонічному праві. До них належать: 1) накладення санкцій та визначення ступеня (обґрунтованість) покарання відповідно до: а) соціального становища правопорушника та потерпілого; б) тяжкості скоєного правопорушення (за різними видами злочинів); 2) презумпція невинуватості (необхідність доведення вини як основної й обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину); 3) врахування розкаяння правопорушника; 4) застосування виправної мети покарання; 5) здійснення судочинства за територіальним принципом; 6) позовна давність (установлювалися загальні процесуальні терміни пред’явлення позову до органів судочинства протягом 3 років); 7) встановлення публічного начала світського суду у зв’язку із застосуванням у церковному суді елементів розшукового процесу, який з часом разом зі значним обсягом справ, що стосувалися кримінальних злочинів, перейшов до юрисдикції світської влади; тощо.

Унаслідок аналізу церковно-правових джерел проведено класифікацію правопорушень за галузевим принципом. Досліджено положення про покарання в канонічному праві. Окреслено сферу церковної та світської юрисдикції. З’ясовано місце церковного суду в адміністративній системі держави. Досліджено інститут шлюбу, що посідає провідне місце в науці канонічного права, та його вплив на сучасну шлюбно-сімейну галузь права.

У підрозділі 2.2. «Роль канонічного права у формуванні правової культури» канонічне право визначено як важлива складова розвитку європейського права, яке відіграло велику історичну роль у процесі формування європейських правових систем. Загалом правова наука на території Європи протягом століть мала спільне підґрунтя для вивчення права: римське та канонічне. Канонічне право, ставши першою загальноєвропейською правовою системою, лягло в основу сформованих пізніше національних правових систем Європи.

Поширенню канонічного права слугувало передусім те, що воно є правом за релігійною належністю. Воно відрізнялося шириною суспільних відносин, які ним регулювались, оскільки містило питання духовного і світського життя, відображаючи при цьому взаємозв’язок світської влади та Церкви. Канонічне право призвело до появи ряду правових інститутів, які в подальшому органічно увійшли до системи світського права. Його норми охоплювали напрямки, що стосувалися здійснення правосуддя, договорів, заповітів, спадкування та, особливо, шлюбно-сімейних відносин.

Отже, пройшовши довгий шлях свого становлення і розвитку, канонічне право збагатило правову культуру кожної держави, в якій воно функціонувало. Воно було прямим відображенням впливу християнської релігії на право тих країн, які її прийняли, особливо великий слід залишивши і в українській правовій культурі, змінивши її докорінно від язичницьких звичаїв до морально-правових християнських норм.

Розкрито етимологію слова «канон» та вживання цього терміну в сфері канонічного права. Визначено зміст понять канонічне та церковне право, висвітлено відмінності та з’ясовано співвідношення між ними. Проаналізовано правові позиції в наукових поглядах на ці поняття як в історичному аспекті, так і в сучасній юридичній науці. Наведено класифікацію канонічного права в контексті правової науки. Опрацьовано різні правові погляди стосовно відношення канонічного права до публічного та приватного права. Відображено правовий бік природи Церкви.

У підрозділі 2.3. «Вплив досліджень православного канонічного права на юридичну науку» висвітлено процеси становлення та окреслено періоди розвитку канонічного права як науки.

Початком науки канонічного права на Сході вважається VІ ст., а періодом її найбільшого розвитку, відображеного в працях східних каноністів, ХІІ ст., і до ХІV ст. (до завоювання турками Константинополя), після чого вона припинила свій подальший розвиток, знову відродившись лише в ХІХ ст. З цього часу виділяють також дореволюційний (кінець ХІХ ст. – 1917 р.), післяреволюційний (1917 р. - кінець ХХ ст.) та сучасний (кінець ХХ ст. – донині) періоди.

Загалом ХІХ ст. ознаменувалося значним науковим піднесенням у вивченні питань канонічного права. Перші розробки в цій галузі петербурзького юриста – барона Г. Розенкампфа відносяться до 1829 р. У 1844 р. виходить у світ робота архімандрита Гавриїла (Воскресенського). Відзначено також праці архімандрита Іоана (Соколова) та професора Київської духовної академії – протоієрея І. Скворцова, який читав канонічне право в Київському університеті святого Володимира та видав на той час перший повний (хоча й дуже стислий за змістом) курс із церковного права. Багато праць належить професорові Казанської духовної академії та Казанського університету І. Берднікову, а також професорові Московської духовної академії та Московського університету М. Соколову. Його послідовниками вважають О. Павлова та М. Суворова.

Визначною постаттю київської науки канонічного права був професор Київської духовної академії П. Лашкарьов, який з 1886 р. читав лекції на кафедрі церковного права Університету святого Володимира. Слід також відзначити такого каноніста, як професора церковного права Харківського університету М. Остроумова. Він зазначав, що наука канонічного права, пройшовши богословський період, отримала юридичний напрямок свого розвитку.

Важливе значення для каноніки мають праці В. Пєвцова, Т. Барсова, М. Заозерського, І. Нікольського, М. Горчакова, М. Альбова, М. Богословського, Ф. Курганова, М. Качалова, І. Срезневського, М. Красножена, В. Бенешевича, Є. Голубинського, Ф. Тітова, С. Григоровського, Ф. Терновського, К. Неволіна, І. Чистовича, єпископа Петра (Л’Юільє), протоієрея Іллі (Громогласова), архієпископа Григорія (Афонського), а також визначного сербського каноніста єпископа Никодима (Мілаша), румунського митрополита Андрія (Шагуни), Н. Поповича, К. Дрона та болгарського каноніста й богослова К. Цанкова.

Післяреволюційний період характеризується спадом наукової роботи в цій галузі. Лише за кордоном продовжувалися канонічні дослідження, розвиток яких припадає на початок 20-х рр. ХХ ст. Важливою подією цих років стало відкриття Руського богословського інституту святого Сергія в Парижі, в якому канонічне право читалося професором М. Афанасьєвим. У той час у Празі відкрився Російський юридичний факультет, викладання на якому здійснювали професори Г. Флоровський, С. Булгаков. Важливою науковою постаттю був професор С. Троїцький, який став видатним каноністом ХХ ст., викладачем зі світовою славою (викладав церковне право у Франції, Росії, Югославії, Болгарії, Греції). З другої половини ХХ ст. слід згадати праці С. Юшкова, а з 70-х рр. з’являються дослідження Я. Щапова.

Серед українських науковців того періоду, які досліджували канонічне право, широкої популярності набули праці митрополита Іларіона (Огієнка) та О. Лотоцького. Також окремим питанням державно-церковних відносин присвятили свої роботи такі вітчизняні вчені, як М. Грушевський, В. Липинський, І. Власовський, Ю. Федорів та ін.

У підрозділі 2.4. «Перспективи взаємодії православного канонічного права з сучасною правовою освітою в Україні» розкрито аспекти викладання канонічного права в контексті юридичної науки.

В Україні в церковно-освітній сфері слід відзначити Острозьку школу, засновану в 70-х рр. ХVІ ст., яка мала великий вплив на подальший розвиток національного канонічного права. Важливу роль у церковно-правовому житті того часу відіграла Київська Могилянська колегія, яка пізніше, отримавши статус академії згідно з грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р., стала фактично вищим навчальним закладом України. У Київській духовній академії серед навчальних дисциплін викладалося церковне законодавство, а починаючи з 1819 р. та до кінця ХІХ ст., функціонувала окрема кафедра церковного права.

Викладання каноніки здебільшого здійснювалося викладачами богословських дисциплін, які не мали належної юридичної підготовки, тому всі наукові розробки носили суто богословський характер. У такому вигляді канонічне (церковне) право увійшло до кола університетських дисциплін на юридичних факультетах.

Основними науковими центрами вищої юридичної освіти в Україні в той час були Київський та Харківський університети. Згідно з першим статутом Київського університету 1833 р. для читання церковного права запрошувалися викладачі з інших навчальних закладів, оскільки власної кафедри тоді ще не існувало. Курс церковного права в цьому університеті читав професор І. Скворцов з Київської духовної академії. І лише університетським статутом 1835 р. було запроваджено викладання спеціального курсу церковного права на юридичних факультетах університетів. А з 1863 р. починають діяти самостійні кафедри з церковного права, що обумовило викладання цієї дисципліни як обов’язкової для всіх студентів-юристів. Це посприяло тому, що вивчення канонічного права перейшло з богословської площини в юридичну, та стало поштовхом для проведення фундаментальних наукових досліджень із різноманітних аспектів права, а також підготовки нових правових наукових кадрів у цій галузі. З цього часу канонічне (церковне) право стає самостійним предметом викладання, яке в епоху монаршої Росії вивчалося в усіх університетах, оскільки виступало у якості права Церкви православної держави. Отже, поступово канонічне право почало набувати рис юридичної науки, розквіт якої припав на другу чверть ХІХ ст. та був спричинений загальною систематизацією імперського законодавства, яка поширилася і на норми канонічного права.

Після революційних подій 1917 р. і до 1945 р., коли були закриті всі духовні навчальні заклади, було припинено викладання канонічного (церковного) права в університетах, яке також перестало бути предметом наукових досліджень як в богословському, так і в юридичному аспекті. Можна констатувати, що на весь період існування радянської влади вітчизняна наука канонічного права припинила своє існування. І тільки в повоєнні 1945-1946 рр. почалося поступове її відродження на території СРСР, коли були відкриті духовні школи та відновилося викладання канонічного права.

Проаналізовано сучасний стан викладання курсу канонічного права в Україні для студентів-правознавців. Визначено вплив канонічного права на формування загальної та правової культури, правосвідомості майбутніх юристів, на розширення їхнього правового світогляду, збагачення правової лексики, а також поглиблення фахових юридичних знань. Значення науки канонічного права є, безумовно, освітнє і водночас історичне та правове (оскільки охоплює римське, візантійське, давньоруське та сучасне право). Тому, жоден юрист не може докорінно знати історію права своєї держави без вивчення особливостей її канонічного права.