АДМІНІСТРАТИВНА ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, висвітлено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, вказано на апробацію результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади адміністративної процесуальної правосуб’єктності» складається з двох підрозділів, які присвячено дослідженню теорії правосуб’єктності, аналізу адміністративної процесуальної правосуб’єктності, її змісту та реалізації різними суб’єктами адміністративно-процесуальної діяльності.

У підрозділі 1.1 «Поняття та структура адміністративної процесуальної правосуб’єктності» проаналізовано розвиток теорії правосуб’єктності у різних галузях юридичної науки, досліджено існуючі погляди вчених щодо визначення понять правоздатності та дієздатності, на підставі яких виділено основні підходи стосовно вказаних правових явищ і проведено їх порівняльний аналіз. Зроблено висновок про те, що адміністративна процесуальна правосуб’єктність є самостійною юридичною категорією, яка не тотожна правоздатності та дієздатності.

Відзначено, що адміністративна процесуальна правосуб’єктність закріплює правове становище суб’єктів адміністративних процесуальних відносин, якими постають адміністративний суд та учасники судового адміністративного процесу. Вона знаходить своє відтворення у їх процесуальному статусі. Разом з тим адміністративна процесуальна правосуб’єктність повинна розглядатися не лише як загальна передумова виникнення адміністративно-процесуальних правовідносин, але і як змістовна характеристика реалізації наданих прав усіма суб’єктами процесуальної діяльності при здійсненні правосуддя.

Структурно-функціональний аналіз адміністративної процесуальної правосуб’єктності дозволив встановити наступний комплекс елементів, які входять до її структури: адміністративну процесуальну правоздатність, адміністративну процесуальну дієздатність, адміністративні процесуальні права та адміністративні процесуальні обов’язки. Структурно складний зміст адміністративної процесуальної правосуб’єктності проявляється у тому, що всі її елементи становлять органічну єдність і мають функціональний зв’язок.

Доведено, що адміністративна процесуальна правоздатність визначає можливість адміністративного суду та учасників судового адміністративного процесу мати процесуальні права та обов’язки. Вона являє собою правовий засіб набуття інших процесуальних прав і обов’язків, спрямованих на здійснення процесуально-розпорядчих дій, закріплених нормами КАС України. У свою чергу, адміністративна процесуальна дієздатність виступає здатністю учасника судового адміністративного процесу набувати адміністративні процесуальні права та здійснювати процесуальні обов’язки.

У ході розкриття змісту адміністративної процесуальної правосуб’єктності підкреслюється, що єдиної правосуб’єктності для всіх суб’єктів адміністративно-процесуальної діяльності не існує. Для кожного суб’єкта адміністративних процесуальних відносин вона має особливості, які позначаються на структурі процесуального статусу, обсязі процесуальних прав та обов’язків.

У підрозділі 1.2 «Особливості реалізації адміністративної процесуальної правосуб’єктності» розглядається механізм її реалізації суб’єктами адміністративно-процесуальних відносин. Проаналізовано умови, за яких певний суб’єкт може бути учасником адміністративного процесу. Розкрито особливості прояву правосуб’єктності у різних осіб, які беруть участь у справі.

Враховуючи структуру адміністративної процесуальної правосуб’єктності встановлено, що як загальна передумова правоволодіння та правоздійснення вона проявляється у процесуальній формі, у межах реалізації суб’єктивних прав, обов’язків і повноважень адміністративного суду та інших учасників адміністративного судочинства.

Дисертантом підкреслюється, що реалізація адміністративної процесуальної правосуб’єктності є можливою за наявності складного юридичного фактичного складу та при виникненні адміністративно-процесуальних правовідносин. При цьому прояв адміністративної процесуальної правосуб’єктності зумовлює існування цілої системи адміністративно-процесуальних правовідносин, що виникають між адміністративним судом та іншими особами, які беруть участь у справі.

Особливу увагу приділено початковому моменту реалізації адміністративної процесуальної правосуб’єктності учасниками адміністративного процесу. Встановлено, що він не однаковий у часі, оскільки складний юридичний фактичний склад у адміністративному провадженні розвивається поступово. Зокрема адміністративна процесуальна правосуб’єктність реалізується з моменту виникнення адміністративних процесуальних правовідносин у сфері здійснення адміністративного судочинства і закінчує свою дію з їх припиненням.

Реалізація конкретної адміністративної процесуальної правосуб’єктності адміністративним судом та учасниками судового адміністративного процесу здійснюється відповідно до їх правового становища, яке вони займають у судовому процесі, та у певній послідовності, визначеній нормами КАС України.

Розділ 2 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність адміністративних судів» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню проблемних питань юрисдикції та компетенції, адміністративної процесуальної правосуб’єктності адміністративного суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

У підрозділі 2.1 «Сутність адміністративної процесуальної правосуб’єктності адміністративних судів» досліджувалися питання щодо розвитку й становлення інституту адміністративної юстиції у вітчизняній системі органів судової влади, з урахуванням світового практичного досвіду функціонування адміністративної юстиції.

Встановлено, що світова практика розробила ряд моделей адміністративної юстиції виходячи з особливостей національного державного будівництва і традицій, які склалися в тій чи іншій країні. Створення моделі адміністративної юстиції, встановлення адміністративної процесуальної правосуб’єктності вітчизняних адміністративних судів відбулося поступово і пов’язане із законодавчим закріпленням відповідної форми адміністративної юстиції.

Особливістю прояву правосуб’єктності адміністративних судів є те, що її зміст відрізняється від змісту правосуб’єктності сторін, третіх осіб, інших учасників адміністративного процесу і складається з юрисдикції, процесуальних прав, процесуальних обов’язків, підвідомчості, підсудності, якими зазначені органи наділені законом.

Відзначено, що правосуб’єктність адміністративного суду має структурований характер і складається з предметних та функціональних повноважень. Предметні повноваження – це такі повноваження адміністративного суду, які визначають межі компетенції певного судового органу, а функціональні – пов’язані з вирішальними діями адміністративного суду щодо керівництва адміністративним процесом у межах існуючих судових проваджень як структурних компонентів судочинства.

На підставі аналізу предметної судової компетенції дисертант вважає, що такі поняття, як юрисдикція, повноваження, підвідомчість, підсудність не є тотожними. Кожне з них має самостійне наповнення і відображає зміст їх адміністративної процесуальної правосуб’єктності.

Доведено, що юрисдикцію адміністративного суду необхідно розглядати як певну формально визначену діяльність суду щодо здійснення правосуддя в адміністративних справах. До складу компетенції адміністративного суду зараховано юрисдикцію як діяльність щодо здійснення правосуддя в адміністративних справах, а також процесуальні права та обов’язки (повноваження), необхідні для здійснення такої діяльності. При цьому процесуальні права та обов’язки як складові компетенції мають певні відмінності залежно від стадії адміністративного провадження.

Підвідомчість адміністративних судів визначено як коло питань, вирішення яких віднесено законодавством до їх компетенції. Підвідомчість набуває значення функції розмежування компетенції, в межах існуючих судових інституцій, і визначає обсяг судової влади різних судових установ.

Підсудність адміністративних судів визначається як розмежування компетенції між окремими ланками системи адміністративних судів і між адміністративними судами однієї ланки щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції (адміністративних справ).

Оскільки при здійсненні правосуддя реалізуються юрисдикційні повноваження адміністративного суду, обґрунтовується положення, що предметом його судової діяльності є публічно-правовий спір, який вказує на дві характерні особливості справ адміністративної юрисдикції. По-перше, це характер справи – спір, що відмежовує адміністративну юрисдикцію від конституційної, кримінальної та провадження у справах про адміністративні правопорушення, які також належать до публічної юрисдикції. По-друге, це характер спору – публічний, який вказує на присутність публічного інтересу в спірних правовідносинах, що відрізняє адміністративну юрисдикцію від цивільної та господарської.

На підставі існуючих теоретичних напрацювань щодо сутності правового конфлікту, змісту спору про право визначені основні ознаки публічно-правового спору як предмета юрисдикції адміністративних судів: 1) наявність адміністративно-правової норми; 2) наявність адміністративно-правових відносин; 3) наявність справи адміністративної юрисдикції, яка є проявом процесуальної форми такого спору; 4) зовнішнє вираження результатів вирішення такого спору у законодавчо встановленій процесуальній формі.

У підрозділі 2.2 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність адміністративного суду першої інстанції» зосереджено увагу на адміністративній процесуальній правосуб’єктності суду першої інстанції, що складається з компетенції, змістом якої є функціональні та предметні повноваження.

Доведено, що предметні повноваження адміністративного суду першої інстанції становлять підвідомчість та підсудність адміністративних справ, а функціональні повноваження пов’язані з діями суду першої інстанції щодо керівництва адміністративним процесом, які знаходять своє відображення в актах правосуддя у справі, що ґрунтуються на встановлених у судовому засідання фактах, і застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Автором обґрунтовано, що реалізація адміністративним судом адміністративної процесуальної правосуб’єктності обумовлена природою його процесуальних функцій, у межах нормативних положень КАС України.

На основі аналізу адміністративного процесуального законодавства і судової практики аргументується висновок про наявність ряду функцій адміністративного суду, зумовлених його конституційною функцією щодо здійснення правосуддя. Вони використовуються адміністративним судом під час реалізації адміністративної процесуальної правосуб’єктності та сприяють реалізації процесуальних прав та обов’язків сторін й інших учасників адміністративного процесу.

Функціональні повноваження адміністративного суду першої інстанції розглядаються з урахуванням того, що провадження у судах адміністративної юрисдикції здійснюється за певними етапами, які об’єднані сукупністю процесуальних дій, що здійснюють суд і учасники адміністративного процесу для досягнення самостійної мети, зокрема: 1) повноваження, пов’язані з відкриттям провадження в адміністративній справі; 2) повноваження, пов’язані з підготовкою справи до судового розгляду; 3) повноваження, пов’язані з проведенням попереднього судового засідання; 4) повноваження, пов’язані із судовим розглядом справи.

У підрозділі 2.3 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність адміністративного суду апеляційної та касаційної інстанцій» досліджуються правова природа, особливості та сутність апеляційного та касаційного перегляду рішень адміністративного суду, що зумовлюють специфічність повноважень адміністративного суду апеляційної та касаційної інстанцій.

Доведено, що адміністративний суд апеляційної інстанції для реалізації адміністративної процесуальної правосуб’єктності у повному обсязі використовує як предметні, так і функціональні повноваження, які відрізняються від подібних повноважень адміністративного суду першої інстанції. Це пояснюється тим, що апеляційне провадження має свої специфічні цілі, предмет судового розгляду, зміст, які відрізняють його від інших проваджень адміністративного процесу.

У роботі підкреслюється, що вказані повноваження мають свої відмінності, на які безпосередньо впливають особливості апеляційного перегляду, зокрема: а) кількісний склад суддів, які здійснюють апеляційний розгляд адміністративної справи; б) зміст доповіді судді-доповідача на судовому засіданні; в) послідовність надання слова для пояснень учасникам апеляційного провадження; г) наявність процедур апеляційного розгляду справи у порядку письмового провадження; д) наявність певних прав суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги на постанову чи ухвалу суду першої інстанції.

Встановлено, що сукупність предметних повноважень визначається компетенцією та об’єктом апеляційного перегляду, які реалізуються з моменту подання позовної заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги без попереднього подання такої заяви, за умови, що скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Функціональні повноваження суду апеляційної інстанції розглянуто та класифіковано за такими підставами: 1) керівництво та організація апеляційного перегляду рішень адміністративного суду; 2) роль у доказовій діяльності; 3) вирішення питань про юридичну долю рішення адміністративного суду першої інстанції. Особливий вплив на реалізацію функціональних повноважень суду апеляційної інстанції має встановлення меж перегляду справи, тобто максимально допустимий обсяг перевірки законності та обґрунтованості судового рішення адміністративного суду першої інстанції.

Під час вивчення адміністративної процесуальної правосуб’єктності адміністративного суду касаційної інстанції дисертант дійшов висновку, що предметні повноваження адміністративного суду касаційної інстанції зараховують повноваження, які пов’язані з його компетенцією та об’єктом перегляду.

У свою чергу, функціональні повноваження адміністративного суду касаційної інстанції визначено як повноваження, що пов’язані з вирішенням питання про юридичні наслідки перегляду рішень адміністративного суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку. До таких повноважень зараховано дії: 1) щодо керівництва й організації касаційного перегляду; 2) щодо вирішення питання про юридичні наслідки перегляду адміністративного суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку.

Розділ 3 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність учасників адміністративного процесу» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню адміністративної процесуальної правосуб’єктності сторін, третіх осіб, їх представників, а також осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

У підрозділі 3.1 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність сторін та третіх осіб» зосереджено увагу на правовому статусі сторін та третіх осіб.

Встановлено, що адміністративна процесуальна правосуб’єктність сторін та третіх осіб складається з адміністративної процесуальної правоздатності, адміністративної процесуальної дієздатності та конкретних адміністративно-процесуальних прав і обов’язків. На відміну від інших осіб, що беруть участь у справі, для сторін та третіх осіб правоздатність і дієздатність не становлять органічної єдності, оскільки реалізувати їх права і обов’язки можуть їхні представники.

Проаналізоване право на звернення до адміністративного суду та право особи на позов як елементи адміністративної процесуальної правосуб’єктності. Стверджується, що право на позов та право на судовий захист не можна розглядати як рівнозначні суб’єктивні права, оскільки право на звернення до адміністративного суду – загальне право (правоздатність), а право на позов – це конкретизація цього права. Право на звернення до суду має не лише позивач, а також треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

Встановлено, що з практичних позицій порядок звернення до адміністративного суду для громадян, іноземців та осіб без громадянства однаковий, за винятком того, що іноземцями та особами без громадянства під час подання адміністративного позову повинні надаватися оформлені належним чином документи, які є доказом їх статусу.

Стосовно третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, встановлено, що структурна характеристика адміністративної процесуальної правосуб’єктності вказаних учасників процесу дещо схожа з конструкцією правосуб’єктності третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Лише відсутність спеціальних прав, закріплених у ст. 51 КАС України, у третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вказує на різницю в обсязі процесуальних прав, як одного з елементів адміністративної процесуальної правосуб’єктності.

Характерними особливостями адміністративної процесуальної правосуб’єктності третіх осіб названо: 1) пізніший за часом, ніж у позивача та відповідача, момент початку її реалізації; 2) характер юридичної заінтересованості у результатах розгляду адміністративної справи, що пов’язується з наявністю чи відсутністю самостійних вимог на предмет публічно-правового спору.

Процесуальні права сторін та третіх осіб, як один із елементів їх адміністративної процесуальної правосуб’єктності, розглядалися з позицій дії принципів диспозитивності та змагальності, які відображають ключове становище у динаміці процесуальних правовідносин та роль у доказовій діяльності. У зв’язку з цим детально класифіковано та проаналізовано диспозитивні й змагальні процесуальні права за правовим статусом кожного з основних учасників адміністративного процесу.

Дослідження диспозитивних та змагальних процесуальних прав сторін та третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, встановило, що адміністративний суд зобов’язаний перевіряти підстави реалізації цими особами суб’єктивних прав, спрямованих на зміну або припинення адміністративного процесу, які ставляться в залежність від волевиявлення сторін (визнання адміністративного позову повністю або частково, відмова від адміністративного позову, досягнення примирення). Обґрунтовуючи цю позицію, автор доводить, що на підставі принципів диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин справи заінтересовані особи вирішують питання про реалізацію прав, спрямованих на припинення адміністративного процесу під контролем адміністративного суду.

У підрозділі 3.2 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність представників» досліджується адміністративна процесуальна правосуб’єктність представників, а також органів та осіб, яким законом надано захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді.

Аналіз проблемних питань процесуального представництва у судовому адміністративному процесі дозволив виділити два види представництва: законне та договірне. При цьому в договірному представництві виокремлено такі підвиди: 1) адвокатське представництво; 2) представництво працівниками інтересів юридичних осіб; 3) представництво, здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва. У результаті такого поділу розглянута адміністративна процесуальна правосуб’єктність законних представників та представників, які діють на підставі договору.

Особливу увагу приділено визначенню адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органів та осіб, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб. Зазначено, що вказані особи виконують у суді правозаступницькі функції, які необхідно відмежовувати від представницьких, здійснюваних адвокатами та іншими представниками. Наголошується на тому, що їх адміністративна процесуальна правосуб’єктність складається з компетенції як сукупності певних повноважень, чітко визначених у законодавчих та інших нормативно-правових актах, що регулюють їх правовий статус.

У підрозділі 3.3 «Адміністративна процесуальна правосуб’єктність осіб, які є іншими учасниками адміністративного процесу» досліджується адміністративна процесуальна правосуб’єктність осіб, які сприяють здійсненню правосуддя. Розгляд адміністративної процесуальної правосуб’єктності названих осіб здійснювався з урахуванням їх класифікації за критерієм мети участі в адміністративному процесі.

Встановлено, що змістом адміністративної процесуальної правосуб’єктності осіб, які є іншими учасниками адміністративного процесу, є обов’язкова єдність адміністративної процесуальної правоздатності та дієздатності, наявність прав та обов’язків.

Підкреслюється, що участь секретаря судового засідання та судового розпорядника, на відміну від інших осіб, які сприяють відправленню правосуддя (свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів) є обов’язковою при розгляді будь-якої юридичної справи незалежно від її категорії. Особливість процесуального становища названих суб’єктів полягає у тому, що всі надані їм функції входять безпосередньо до їх трудових обов’язків.

Доведено, що ст. 63 КАС України, яка має назву «Секретар судового засідання», присвячена лише визначенню основних обов’язків цього учасника адміністративного процесу. У результаті аналізу повноважень названого суб’єкта запропоновано доповнити ст. 63 КАС України нормою, яка б надавала секретарю судового засідання право на уточнення суті процесуальних дій з метою їх правильного відображення в журналі судового засідання.

У ході характеристики адміністративної процесуальної правосуб’єктності експерта зазначено, що підставою його участі в адміністративному процесі є дослідження певних фактів та фактичних обставин адміністративної справи з метою повідомлення суду відомостей, які мають значення для вирішення адміністративної справи. Висновок експерта визначено як засіб доказування, доказом будуть фактичні дані, що містяться в ньому, а джерелом доказу – експерт, який проводив дослідження та надав суду фактичні дані.

Дослідження адміністративної процесуальної правосуб’єктності спеціаліста дозволило виділити дві форми його участі в адміністративному процесі, зокрема: 1) консультативну діяльність; 2) надання допомоги технічного характеру під час вчинення процесуальних дій.

У результаті порівняльного аналізу процесуальних дій експерта та спеціаліста в адміністративному судочинстві встановлено, що обсяг адміністративної процесуальної правосуб’єктності останнього значно вужчий за обсяг правосуб’єктності експерта, що пояснюється відсутністю проведення самостійного дослідження спеціалістом, спрямованого на з’ясування обставин, що мають значення для вирішення адміністративної справи.

Доведено, що адміністративна процесуальна правосуб’єктність перекладача як самостійного суб’єкта адміністративних процесуальних правовідносин встановлена законодавцем з метою забезпечення належного розгляду та вирішення адміністративної справи. Зокрема діючим КАС України надані максимальні гарантії для належного виконання перекладачем своїх функцій (збереження заробітку за основним місцем роботи під час перебування у суді, відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням перекладу і т. ін), оскільки його участь у адміністративному процесі є гарантією повноцінного здійснення особою права на судовий захист.