МЕДИЧНИЙ ПРАЦІВНИК ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан її наукової розробки, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження.

Перший розділ «Поняття, система та еволюція кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблеми кримінальної відповідальності медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину» автор на підставі аналізу наукової літератури, присвяченій кримінальній відповідальності медичного працівника робить висновок, що до 1 вересня 2001 року (до моменту набрання чинності КК) науковці, в основному, висвітлювали такі питання: доцільність виокремлення професійних медичних злочинів у самостійну структурну частину; визнання суб’єктом цих злочинів не лише медичних, а й фармацевтичних працівників; можливість (неможливість) визнання медичного працівника службовою особою; виокремлення обставин, що виключають кримінальну відповідальність медичного працівника. З набуттям чинності КК науковці, як правило, висвітлювали окремі склади професійних медичних злочинів. Автор робить висновок, що проблема кримінальної відповідальності медичних працівників як спеціального суб’єкта злочину в Україні на монографічному рівні комплексно не досліджувалася.

У підрозділі 1.2. «Поняття та система злочинів, що вчиняються медичним працівником як спеціальним суб’єктом злочину» дисертант звертає увагу на те, що у кримінально-правовій літературі відсутнє визначення поняття професійних медичних злочинів. На підставі аналізу додаткових ознак цієї групи злочинів, а також враховуючи загальне поняття злочину, автор вважає, що професійні медичні злочини – це суспільно небезпечні протиправні винні (умисні або необережні) діяння (дія або бездіяльність) медичних працівників, які спрямовані проти порядку суспільних відносин у сфері кваліфікованого надання медичної допомоги та полягають у порушенні професійних обов’язків. Враховуючи різні види тлумачення кримінально-правових норм (зокрема, буквальне, систематичне, лінгвістичне), зроблений висновок, що до професійних медичних злочинів належать ті, що передбачені у ч. 4 ст. 130, статтях 131, 132, 134, 138, 145, 319 КК). Вони поділені на такі види: за об’єктом кримінально-правової охорони (злочини проти життя та здоров’я особи (ч. 4 ст. 130, статті 131 – 132, 134, 138-145 КК); проти особистої свободи (ст. 151 КК); у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 319 КК); за суспільно небезпечним діянням (злочини, що вчиняються шляхом дії (статті 134, 138, 141-145, 151, 319 КК); шляхом бездіяльності (статті 131, 139, 140 КК); як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності (ч. 4 ст. 130 КК); за наявністю суспільно небезпечних наслідків (злочини, які мають формальний (ч. 4 ст. 130, статті 132, 139, 143, 144, 151, 319 КК) або матеріальний склад (всі інші посягання); залежно від того, чи лише медичний працівник може бути суб’єктом злочину («чисті» та «змішані» злочини: відповідно статті 139, 140 − 144, 151, 319 КК та ч. 4 ст. 130, статтями 131, 132, 134, 137, 145 України); залежно від ступеня вираженості у кримінально-правовій нормі ознак медичного працівника («явні» та «латентні» злочини (відповідно статті 131, 132, 139, 140 КК та ч. 4 ст. 130, 134, 138, 141-145, 151, 319 КК); залежно від форми вини (умисні, необережні злочини (відповідно ч. 4 ст. 130, статті 132, 134, 139, 143-145, 151, 319 КК та статті 131, 140 КК) та ті, що можуть бути вчинені зі змішаною формою вини (статті 141, 142 КК)

У підрозділі 1.3. «Генезис кримінальної відповідальності медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину» дисертант досліджує історичні нормативні акти та робить висновок, що становлення та розвиток в Україні норм законодавства про кримінальну відповідальність медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину пройшов ряд етапів. Перший етап (до 1845 року) характеризується тим, що у нормативних актах цих років цілісно кримінальна відповідальність медичного працівника не передбачалася. Другий етап (від 1845 до 1917 року) ознаменувався дією Уложення про покарання кримінальні та виконавчі, яке детально регламентувало в самостійному розділі кримінальну відповідальність медичного працівника. Суб’єктами відповідних посягань визнавалися лікарі, оператори, акушери, фельдшери, повивальні бабки та гіпнотизери. На третьому етапі (від 1917 до 1991 року) діяли кримінальні кодекси 1922, 1927 та 1960 років. При цьому кримінальна відповідальність медичних працівників була менш диференційована, ніж на попередньому етапі. На четвертому етапі (від 1991 до 1 вересня 2001 року) діяв КК 1960 року. На сучасному, п’ятому етапі кримінальна відповідальність медичних працівників встановлена у КК 2001 року та характеризується детальною диференціацією їх відповідальності за вчинення професійних медичних злочинів, великою кількістю відповідних кримінально-правових норм

У підрозділі 1.4. «Відповідальність медичного працівника за кримінальним законодавством окремих зарубіжних країн» дисертант аналізує кримінальне законодавство країн пострадянського простору, а також окремих європейських країн. На підставі аналізу відповідних кримінально-правових норм зроблені такі пропозиції щодо вдосконалення КК: передбачити відповідальність за зараження ВІЛ-інфекцією у результаті неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків; встановити у ст. 138 КК відповідальність не лише за незаконне заняття лікувальною, а й фармацевтичною діяльністю; криміналізувати ненадання допомоги медичним працівником лише у випадку спричинення суспільно небезпечних наслідків; описувати суспільно небезпечні наслідки, які виражаються у шкоді здоров’ю потерпілого, з використанням формалізованих термінів (тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження, смерть потерпілого); виключити ст. 132 КК та передбачити вчинення відповідних дій як кваліфікуючу ознаку незаконного розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК); криміналізувати утримування психічно здорової особи у психіатричному закладі (ст. 151 КК).

Другий розділ «Кримінально-правова характеристика злочинів, що вчиняються медичним працівником як спеціальним суб’єктом злочину» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт злочинів, що вчиняються медичним працівником як спеціальним суб’єктом злочину» аналізуються основні концепції об’єкта складу злочину. Проведене дослідження дозволило автору підтримати пропозицію тих вчених, які визнають об’єктом злочину охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми у суспільстві. На думку дисертанта, видовим та безпосереднім об’єктом професійних медичних злочинів потрібно визнавати порядок надання кваліфікованої медичної допомоги, який охороняється КК. Однак, виділяти відповідну групу злочинів у самостійну структурну частину КК недоцільно.

Дисертант, проаналізувавши предмет та потерпілого професійних медичних злочинів, робить висновок, що в КК потрібно об’єднати кримінально-правові норми, передбачені статтями 132 та 145 КК, оскільки відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою є видом лікарської таємниці. Тому обґрунтований висновок про виключення з КК ст. 132 та доповнення ст. 145 КК кваліфікуючою ознакою відповідного змісту. Наведені додаткові аргументи з приводу того, що в КК недоцільно використовувати термін «хворий», оскільки за медичною допомогою може звертатися будь-яка особа. Тому зроблений висновок про доцільність заміни терміна «хворий» на термін «пацієнт».

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона злочинів, які вчиняються медичним працівником як спеціальним суб’єктом злочину» висвітлені теоретичні напрацювання вчених-криміналістів, присвячених характеристиці цього елемента складу злочину. Здійснений автором аналіз об’єктивних ознак професійних медичних злочинів дозволив зробити такі висновки: 1) у диспозиціях статей термін «вірус імунодефіциту людини» замінити на «ВІЛ-інфекція»; 2) у диспозиціях ч. 1 та ч. 2 ст. 134 КК термін «аборт» змінити на зворот «операція штучного переривання вагітності (аборт)»; 3) передбачити відповідальність за незаконне проведення аборту незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків; 4) у диспозиції ст. 138 КК термінологічний зворот «лікувальна діяльність» змінити на «медична практика» та передбачити відповідальність за незаконне зайняття фармацевтичною діяльністю; 5) назву ст. 141 КК викласти як «Незаконне проведення клінічних випробувань лікарських засобів»; 6) уточнити суспільно небезпечне діяння у диспозиції ч. 1 ст. 144 КК, вказавши на донорство крові або її компонентів; 7) криміналізувати утримування психічно здорової особи у психіатричному закладі.

У підрозділі 2.3. «Загальні та спеціальні ознаки медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину» розглядаються питання, присвячені аналізу загальних та спеціальних ознак медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину. Проведений автором аналіз спеціальних ознак медичного працівника дозволив констатувати, що ним потрібно визнавати фізичну осудну особу, яка досягла 18-річного віку, відповідає кваліфікаційним вимогам (належна медична освіта, спеціалізація за певною спеціальністю медичного профілю, підвищення кваліфікації), має документ, який дає право займатися медичною діяльністю в Україні та виконує професійні обов’язки щодо надання медичної допомоги пацієнтам.

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона злочинів, що вчиняються медичним працівником як спеціальним суб’єктом злочину» висвітлені теоретичні напрацювання вчених-криміналістів щодо цієї ознаки складу злочину та охарактеризована суб’єктивна сторона професійних медичних злочинів. Проаналізувавши медичну та юридичну літературу, автор доводить, що медична помилка є необережним діянням медичного працівника, за допущення якої повинна наставати кримінальна відповідальність за ст. 140 КК.

Третій розділ «Кримінально-правова кваліфікація та караність за злочини, що вчиняються медичним працівником як спеціальним суб’єктом злочину» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Кримінально-правова кваліфікація професійних медичних злочинів» висвітлюється проблема кримінально-правової кваліфікації та розмежування професійних медичних злочинів з суміжними складами. Особа, яка підробила документи, що надають право на зайняття медичною практикою повинна вважатися неналежним суб’єктом, оскільки вона лише формально набула певний професійний статус.

Обґрунтовано, що склади злочинів, передбачені статтями 139 та 140 КК, є суміжними, оскільки не підпорядковані між собою ні за змістом, ні за обсягом та містять як спільні, так і розмежувальні ознаки. Зокрема, спільними ознаками є потерпілий від злочину, спеціальний суб’єкт злочину. А розмежувальними – суспільно небезпечне діяння та суб’єктивна сторона складів злочинів. З’ясовано, що злочини, в яких тяжкі наслідки або інші тяжкі наслідки (ч. 1, 2 ст. 140, ч. 2 ст. 139, ст. 141 КК) та злочини, передбачені ст. 119 «Вбивство через необережність» та ст. 128 «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження» перебувають у відносинах конкуренції цілого і частини, оскільки у них міститься вказівка на врахування законодавцем суспільно небезпечних наслідків, які передбачаються самостійними статтями Особливої частини КК (119 та 128) шляхом використання термінів «тяжкі наслідки», «інші тяжкі наслідки».

Підрозділ 3.2. «Кримінально-правові санкції за професійні медичні злочини» присвячується дослідженню відповідних проблем. Санкції за професійні медичні злочини потребують такого вдосконалення: 1) виключення виправних робіт; 2) доповнення такими основним покаранням, як штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 3) розташування покарань у санкції ст. 145 КК відповідно до порівняльної тяжкості покарань у ст. 51 КК; 4) конструювання мінімальних меж санкцій за кваліфіковані склади злочинів з урахуванням максимальної межі аналогічного покарання, передбаченого за основний склад злочину; 5) визначення строків покарань лише у тих випадках, якщо вони не дублюють строки, передбачені для відповідних видів покарань в Загальній частині; 6) уніфікація строків покарань за вчинення професійних медичних злочинів; 7) зміна статусу покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю з факультативного на обов’язковий.