АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕРСОНАЛУ ОВС Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та опублікування.

Розділ 1 – „Ґендерна рівність як соціальне та правове явище в Україні” – містить два підрозділи, які присвячено загальнотеоретичним питанням: характеристиці ґендерної рівності як правового явища та дослідженню існуючих в науці адміністративного права концептуальних підходів до розуміння гендерної рівності.

У підрозділі 1.1. „Концептуальні підходи до визначення ґендерної рівності” розглянуто ґенезу поглядів на ґендерну рівність та запропоновано власне визначення цього явища.

Структурні перетворення останнього десятиліття сприяють формуванню та розвитку вітчизняних ґендерних досліджень. Тож на часі було дослідити проблему, наскільки зміна старого (тоталітарного) політичного й соціально-економічного режиму, з одного боку, і протистояння реформуванню ґендерних відносин у структурах влади сьогодні, з другого, можуть сприяти запровадженню нового, ґендерного підходу у праві України.

Ґендерний підхід не існує як щось єдине ціле, а фактично являє собою низку теорій, концепцій і підходів, які дещо по-різному трактують поняття „ґендер” та „ґендерна рівність”, у кожному з них ці терміни набувають особливого змістовного значення. Тому на сьогодні має місце переусвідомлення глибинних основ мислення в цьому напрямку і особливо в органах внутрішніх справ.

Необхідно зазначити, що переважна більшість учених принцип ґендерної рівності розглядають, на нашу думку, дуже вузько, тобто тільки як забезпечення реалізації жінками передбачених нормативними актами прав та обов’язків на рівні з чоловіками. Однак слід констатувати і те, що недотримання принципу ґендерної рівності, це не тільки порушення прав жінок, але і чоловіків, хоча ми і погоджуємося з тими авторами, які відзначають менш сприятливі умови для жінок, більше того, і сама постановка проблеми „ґендерної рівності”, яка ініційована переважно жінками - вченими, та низкою нормативних актів, в яких йдеться про порушення прав жінок, наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 № 1834 „Про затвердження Державної програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р.”, дають підстави на акцентування уваги під час дослідження ґендерної рівності саме на проблемні аспекти дотримання прав жінок.

Незважаючи на наявність певного кола визначень та ознак такого поняття, як „ґендерна рівність” універсальної формули-дефініції цього поняття в науці не існує, оскільки їх сприйняття змінюється залежно від геополітичних чинників, культурних традицій, моральних і правових цінностей суспільства й законодавства певних держав. Тому проаналізувавши зміст визначень поняття „ґендерної рівності”, було запропоновано власне визначення: „ґендерна рівність” – це універсальний принцип у галузі прав людини, який наділяє осіб різних статей рівними правами та можливостями для їх участі у всіх сферах суспільного, державного та приватного життя. З урахуванням наведеного поняття та специфіки служби в ОВС було визначено поняття „ґендерна рівність в ОВС” як принцип, який наділяє осіб різних статей рівними правами та можливостями для вступу та проходження служби в ОВС з урахуванням фізіологічних особливостей особи. Зокрема, не вважатиметься порушенням ґендерної рівності встановлення диференційованих нормативів фізичної підготовки для чоловіків та жінок; графіку чергувань для жінки, під час грудного вигодовування дитини тощо.

У підрозділі 1.2. „Адміністративно-правове регулювання ґендерної рівності в Україні” досліджено загальний стан адміністративно-правового регулювання ґендерної рівності на національному рівні.

Зокрема, було встановлено, що правове регулювання державної ґендерної політики в Україні здійснюється нормативно-правовими актами двох рівнів: наднаціонального та національного. При цьому формування та розвиток національного рівня нормативно-правової бази державної політики щодо ґендерної рівності в Україні має відбуватись відповідно до концепції необхідного і достатнього складу нормативно-правових баз, тобто її здійснення за етапами: „створення функціонального ядра – розроблення необхідного складу нормативно-правових документів – розроблення достатнього складу нормативно-правових документів” дає змогу впорядкувати вже напрацьований масив правових актів різної юридичної сили.

У регулюванні питання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків Україна використовує декілька підходів, серед яких: відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі; рівні умови для реалізації рівних прав жінок і чоловіків; позитивні дії, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізувати рівні права, надані їм Конституцією; рівний правовий статус жінок і чоловіків на рівні можливості для його реалізації; ґендерно-правову експертизу чинного законодавства, результатом якої є надання висновку щодо їх відповідності принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Результатом ґендерної експертизи має стати такий комплекс дій: висловлення (оцінка) ставлення до правової ситуації в країні з точки зору закріплення в законодавстві ґендерного аспекту, виявлення політичних і правових ініціатив до дійових осіб найвищого політичного і державного рівня, виконання певної аналітичної, видавничої, пропагандистської роботи, поширення матеріалів серед державних діячів та населення, пропозиція регламентуючих документів, програм, конкретних кроків, технологій тощо.

Така ґендерно-правова експертиза має бути, в першу чергу, спрямована на проведення комплексного дослідження чинного законодавства та проектів нормативно-правових актів, що стосуються прав людини і громадянина, щодо принципу дотримання рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; підготовку обґрунтованих висновків щодо відповідності цьому принципу, а також запобігання нормативно-правовим актам, які містили б дискримінаційні положення за ознакою статі.

Розділ 2 – „Правове регулювання ґендерної рівності в системі ОВС України” – складається із двох підрозділів і присвячений поглибленому аналізу порядку забезпечення ґендерної рівності в ОВС адміністративно-правовими засобами.

У підрозділі 2.1. „ Адміністративно-правове забезпечення проходження служби в ОВС України: ґендерний аспект” досліджується законодавство, що безпосередньо регулює адміністративно-правовий статус працівника ОВС України з точки зору забезпечення рівних можливостей чоловіка і жінки при вступі та проходженні служби в ОВС.

В дисертації наголошується, що сьогодні деякі нормативно-правові акти йдуть в розріз із законом, мають внутрішні протиріччя і вступають у колізію із нормами інших галузей права, подекуди допускається невиправдане дублювання нормативних приписів. Серед таких насамперед слід відзначити закони України “Про забезпечення рівних прав та рівних можливостей чоловіків та жінок”, “Про міліцію”, “Про війська внутрішньої та конвойної охорони”, “Про надзвичайний стан”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, “Про державну службу” та ряд інших законів і підзаконних актів.

Водночас, слід відмітити, що останнім часом спостерігаються тенденції до активного залучення жінок на службу в органи внутрішніх справ, що безумовно сприятиме підвищенню ефективності діяльності цих органів, позаяк скорочується некомплект кадрів, заповнюються вакансії, зміцнюється морально-психологічний клімат у колективах. Це, у свою чергу, дозволяє планомірно й стійко вирішувати органам внутрішніх справ завдання й забезпечувати належне виконання своїх функцій.

Актуальним є формування позитивного ставлення до жінок, які обіймають керівні посади. На жаль, у суспільстві існує стереотипне уявлення, що жінка-керівник виконує свої службові обов’язки гірше за чоловіка-керівника, особливо у змішаних та чоловічих колективах. Тому важливо змінити цей поширений погляд за допомогою різноманітних методів заохочення, стимулу, наприклад, використовуючи засоби масової інформації, друковані видання. До того ж формування високої жіночої самооцінки є дуже важливим чинником подолання застарілих стереотипів, але не менш актуальним виявляється формування ґендерно нейтральної свідомості й у самих чоловіків.

Водночас необхідно враховувати, що процес адміністративно-правового регулювання проходження служби жінками в органах внутрішніх справ України повинен мати свої особливості, що залежать від певних об’єктивних чинників. При цьому їх урахування жодним чином не суперечить принципу ґендерної рівності.

На нашу думку, оптимальне поєднання адміністративно-організаційних методів, методів переконання і заохочення з соціально-психологічними методами впливу можуть бути використані для зменшення ґендерної дискримінації та забезпечення ґендерної рівності персоналу ОВС.

У підрозділі 2.2. „Стан забезпечення ґендерної рівності в органах внутрішніх справ України” акцентовано увагу на умовах забезпечення ґендерної рівності в ОВС та рівні і якості організаційної роботи в цій сфері при проходженні служби особами різної статі.

Зокрема, в роботі підкреслюється, що проходження служби жінками в органах внутрішніх справ України має свої особливості, які залежать: від займаної посади старшого й середнього начальницького складу або рядового й молодшого начальницького складу; від підрозділу, в якому безпосередньо жінка-співробітник проходить службу; від регіону; від сімейного стану жінки-співробітника органів внутрішніх справ.

На нашу думку, активне залучення жінок на службу в органи внутрішніх справ сприяє підвищенню ефективності діяльності цих органів, тому що скорочується некомплект кадрів, заповнюються вакансії, зміцнюється морально-психологічний клімат у колективах, що, у свою чергу, дозволяє планомірно й стійко вирішувати органам внутрішніх справ завдання й забезпечувати належне виконання своїх функцій.

Але, не зважаючи на високий відсоток жінок, які працюють в ОВС, та причетність МВС України до виконання Державної програми з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року, можна констатувати, що напрямок реалізації державної політики ґендерної рівності не є пріоритетним для ОВС. Показники статистики також свідчать, що особи вищої управлінської ланки представлені в основному чоловіками, а на посадах середньої начальницької ланки відсоток жінок-керівників незначний. За всю історію української міліції на посаду керівника районного відділу органів внутрішніх справ було призначено жінку лише один раз – керівника Суворовського райвідділу міліції в Херсонській області.

Отже, на сьогодні в Україні існує явище ґендерної нерівності, яке полягає в непропорційній зайнятості обох статей в різних сферах життя, різниці оплати праці жінки і чоловіка (заробітна плата жінок у середньому становить 68,6% від заробітної плати чоловіків і це незважаючи на те, що їх знання, вміння і здібності знаходяться на такому ж рівні, як і у чоловіків), існуванні стійких ґендерних стереотипів, що мають яскраве патріархальне забарвлення, проявах дискримінації за статевою ознакою, що закриває особам однієї статі доступ до ресурсів або джерел доходу. Подібне співвідношення прав та можливостей безперечно веде до фактичної дискримінації.

Дані опитування відносно порушення прав чоловіків і жінок та дискримінації за ознакою статі в органах внутрішніх справ дають підстави вважати, що більшість персоналу органів внутрішніх справ чоловічої і жіночої статі мають стереотипне мислення і виявилися носіями патріархальних ґендерних стереотипів, які є перепонами суспільної реалізації та кар’єрного росту жінок. Більшість керівників обох статей віддають перевагу при прийнятті на службу чоловікам. Чоловіки-керівники не готові приймати жінок на роботу та сприяти їх просуванню на службі. Респонденти вважають умови праці, важкість покладених завдань та тривалість робочого дня більш складними для жінок.

Говорячи про проблеми ґендерної рівності в суспільстві, не можна обминути проблеми чоловіків, оскільки вони також у певних випадках стикаються з виявами ґендерної дискримінації та порушенням їх прав. З іншого боку, ці прояви ґендерної нерівності мають зворотний ефект проти жінок, оскільки підсилюють певні стереотипи про соціальну роль жінки в суспільстві. Серед основних загальних недоліків можемо зазначити, що, як не дивно, дискримінація відносно чоловіків виявляється в отриманні освіти. В деяких підрозділах у працівників ОВС виникають значні проблеми при спробі одержати необхідні дозволи та документи для вступу в навчальні заклади, або при спробі піти на сесію. Керівники мотивують свою відмову тим, що „нікому буде працювати”. Це свідчить про існування перешкод на шляху професійного й духовного зростання співробітників. Відносно жінок такої дискримінації нами не виявлено.

Дискримінація стосовно чоловіків виявляється і в отриманні права на звільнення за бажанням працівника. В більшій частині випадків безпосереднє керівництво не чинить перешкод працівникам при їх бажанні звільнитися з лав ОВС, хоча при цьому частина респондентів (10,5%) вважає, що звільненню у трудовій книжці обов’язково передуватиме дисциплінарне стягнення або відмітка „за порушення дисципліни”, що може завдати певних проблем при подальшому працевлаштуванні. Проте відносно жінок, бажаючих звільнитися, така дискримінація практично не зустрічається.

Результати дослідження також свідчать про розуміння працівниками ОВС відносно необхідності законодавчого забезпечення рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків та державної підтримки реалізації цих прав через формування та реалізацію державної ґендерної політики в Україні, зокрема в органах внутрішніх справ. Основними складовими цього напрямку є здійснення ґендерної експертизи законодавства та приведення чинного законодавства та нормативно-правових актів МВС України у відповідність до принципу рівних прав та рівних можливостей жінок та чоловіків. Також необхідно провести ґендерну експертизу законодавчих та нормативно-правових актів, які регламентують трудові правовідносини, порядок соціального забезпечення працівників органів внутрішніх справ України і на основі здійсненої експертизи розробити та внести зміни в існуючу нормативно-правову базу для дотримання принципу ґендерної рівності в діяльності МВС України.

Розділ 3 – „Перспективи розвитку законодавства у сфері забезпечення ґендерної рівності в органах внутрішніх справ України” – складається з двох підрозділів і присвячений аналізу зарубіжного досвіду нормативного закріплення засад забезпечення ґендерної рівності в органах внутрішніх справ України із формулюванням основних шляхів його запозичення в Україні, а також основним перспективам розвитку вітчизняного законодавства.

У підрозділі 3.1. „Міжнародно-правовий досвід регулювання ґендерної рівності у правоохоронних органах зарубіжних країн” досліджується законодавство США, Великобританії, Німеччини, Російської Федерації тощо.

Аналізуючи законодавство зарубіжних країн, необхідно зупинитись і акцентувати увагу на їх позитивному досвіді, який можна застосувати в умовах України, зокрема:

По-перше, доцільно прийняти за основу побудови органів внутрішніх справ України континентально-європейську модель поліцейської організації, властиву романо-германській правовій сім’ї; закласти рекомендований тип моделі поліцейської організації в Україні в Концепцію реформування системи органів внутрішніх справ України.

По-друге, для побудови ОВС України за основу необхідно взяти те краще, що відноситься до ґендерної рівності персоналу органів внутрішніх справ у двох різних моделях правоохоронних органів зарубіжних країн та привести українську нормативно-правову базу щодо діяльності ОВС до узагальнених європейських норм, зокрема Рекомендацій Ради Європи.

По-третє, сучасний період діяльності поліції Західної та Східної Європи, США, а також країн Сходу характеризується тенденцією на збільшення кількості жінок в особовому складі, а також залученням жінок до виконання всього спектру функцій і завдань, покладених на правоохоронні органи. Європейські стандарти правоохоронної діяльності передбачають, що прийнятий на службу поліцейський має пройти у повному обсязі не тільки професійно-службову підготовку, а й отримати відповідний інструктаж із соціальних проблем, демократичних свобод, прав людини і, зокрема, з Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до п.4 Декларації про поліцію „професійні, психологічні та матеріальні умови, за яких поліцейський має виконувати свої обов’язки, повинні захищати його честь, гідність та неупередженість”.

На думку європейських поліцейських, служба жінки в поліції дуже результативна. Жінки є більш комунікабельними при врегулюванні сімейних конфліктів, робота жінок-поліцейських незамінна при спілкуванні з жертвами насильницьких дій, з підлітками-правопорушниками. Жінки набагато краще складають іспити й засвоюють матеріал у ході навчання. Поліцейських-жінок не залучають лише до спецоперацій з агресивними демонстрантами, при звільненні заручників, але в основному у професійній підготовці жінки-поліцейські проходять такий самий курс навчання, як і чоловіки.

Загалом, інноваційні процеси, що відбуваються в Україні, в тому числі і в системі правоохоронних органів, відкривають реальні перспективи широкого використання міжнародного досвіду поліції в організації діяльності ОВС, зокрема, забезпечення щодо ґендерної рівності. Узагальнення та використання новітніх досягнень поліцейської науки й практики, безперечно, сприятиме розв’язанню відомчих проблем, оптимізації професійної орієнтації, адаптації до вимог професії (зокрема, жінками), освоєнню професійних та організаційних цінностей, досягненню професійної майстерності, опануванню нових видів діяльності та перепідготовці персоналу, а також виконанню завдань кадрового моніторингу, збереженню працездатності та запобіганню професійній деформації працівників міліції, поліпшенню робочого клімату в підрозділах, зокрема в питаннях ґендерної рівності серед персоналу. Це дасть змогу якісно й ефективно виконувати службові обов’язки й поліпшить імідж міліції як у середині країни, так і за її межами. Але найважливішим є те, що виважене застосування передового зарубіжного досвіду допоможе переорієнтувати роботу ОВС України із силових і адміністративних методів на більш демократичні, спрямовані передусім на захист прав і свобод людей, у тому числі і персоналу ОВС, зокрема жінок. А це, у свою чергу, виведе діяльність правоохоронних органів України на європейський рівень.

У підрозділі 3.2. „Напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання ґендерної рівності персоналу ОВС” окреслюються шляхи вдосконалення чинного законодавства у сфері забезпечення ґендерної рівності персоналу ОВС з урахуванням результатів проведеного дослідження.

Для успішної реалізації ґендерної політики в органах внутрішніх справ України та для створення ґендерно недискримінаційних умов несення служби та кар’єрного зростання необхідно виробити єдині ґендерно недискримінаційні умови прийняття на службу та умови несення служби, пристосовані як до жінок, так і до чоловіків; створити належні умови для навчання дівчат-курсантів та роботи жінок-працівників ОВС.

Міністерство внутрішніх справ України на сьогодні активним чином задіяне до процесу формування та реалізації ґендерної політики держави. Зокрема, введення посади Радника з прав людини та ґендерних питань, створення та робота Громадської ради з питань забезпечення прав людини є виявом демократизації правоохоронних органів, готовності їх до сприйняття принципів захисту прав людини та виявом усвідомлення того факту, що впровадження та формування ґендерної політики в підрозділах органів внутрішніх справ сприятиме проведення адміністративних дій щодо ґендерної рівності персоналу ОВС: видача розпоряджень по роботі, складання посадових інструкцій, планів, настанов, різних інструкцій, а також залучення спеціалістів до проведення семінарів, тренінгів та занять з особовим складом.

Безперечно, сьогодні є нагальною потреба в удосконаленні адміністративно-правового підґрунтя становища жінок у системі органів внутрішніх справ України, формулюванні нових нормативно-правових напрямів регулювання їх діяльності з урахуванням реалізації принципу рівних прав та рівних можливостей. Враховуючи це, нами була обґрунтована необхідність та запропоновано ряд змін і доповнень до законодавства.

Аналіз законодавства, що існує сьогодні в Україні, свідчить, що воно не захищає повністю жінку, хоча проблема охорони материнства завжди була однією з головних при розгляді прав жінок. На наш погляд, стосовно вагітності, материнства і усиновлення потрібно було б внести такі зміни в законодавство, які зазначені в Консолідованому Акті № 213 „Про рівне ставлення до чоловіків і жінок в плані працевлаштування, надання декретної відпустки та інших соціальних гарантій” від 3 квітня 1998 р. (Копенгаген). Дані положення (зміни) ми пропонуємо внести до ст. 179 Кодексу законів про працю „Відпустка по вагітності, пологам і догляду за дитиною”.

Аналізуючи спеціальне законодавство про проходження служби в ОВС України, можна виокремити норми, які є дискримінаційними і містять підстави, що обмежують право жінок на працю в органах внутрішніх справ. Наприклад, такі норми містяться у п. 4 „Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України”, де передбачено, що „…рядовий і молодший начальницький склад органів внутрішніх справ комплектується на договірних засадах особами чоловічої статі …, а в необхідних випадках і жінками”, а також у п. 84 Наказу МВС України від 06.02.2001 № 85, який передбачає, що вагітні жінки, незалежно від терміну вагітності, є тимчасово непридатними для служби в органах внутрішніх справ і до прийняття в навчальні заклади МВС України. Вказані вище підстави є дискримінаційними за ознакою статі і суперечать статті 24 Конституції України та статтям 22 і 184 КЗпП України.

Окрім цих механізмів, держава має створити та гарантувати середовище, в якому права людини розглядаються як головні і такі, що практично реалізуються. Якщо такого середовища, що ґрунтується на верховенстві права людини, не існує, то всі проголошені права і формальні механізми їх ефективності не знайдуть реального втілення.