ПРИНЦИПИ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюється її зв’язок з науковими планами, темами та програмами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, методологія дослідження, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, апробація результатів роботи, наводяться відомості про публікації, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Тлумачення норм права як різновид юридичної діяльності» присвячений дослідженню сутності тлумачення норм права, його способів і видів.

У підрозділі 1.1. «Поняття тлумачення норм права» надається загальнотеоретична характеристика юридичної інтерпретації. Обґрунтовується тісний зв’язок тлумачення норм права з деякими філософськими вченнями, зокрема, з герменевтикою та феноменологією; на прикладі розмежування правотворчості та тлумачення права розглядається питання визначення меж інтерпретаційної діяльності. Звертається увага на те, що при дослідженні феномену тлумачення слід брати до уваги існування статичної і динамічної, а також суб’єктивної й об’єктивної методик. При цьому робиться висновок про доцільність використання всіх зазначених методик, висуваючи на перший план одну з них залежно від конкретної проблеми. У роботі також проаналізовані три основні точки зору на розуміння природи інтерпретаційної діяльності: тлумачення як з’ясування; тлумачення як роз’яснення; тлумачення як з’ясування та роз’яснення змісту норм права.

Наприкінці підрозділу виокремлено основні риси тлумачення права: 1) воно є різновидом юридичної діяльності; 2) має пізнавальний (інтелектуальний, розумовий, творчий) характер; 3) має цільовий характер; 4) має уточнюючу (конкретизаційну) природу, що обумовлюється нормативністю права; 5) має опосередкований характер; 6) здійснюється різними суб’єктами, особливості яких визначають вид тлумачення; 7) ґрунтується на певних принципах.

На підставі визначених рис пропонується визначення тлумачення права як різновиду юридичної діяльності, що має пізнавальний характер, ґрунтується на певних принципах і здійснюється відповідним суб’єктом з метою відшукання й уточнення змісту норм права, а в необхідних випадках передбачає також його роз’яснення для інших суб’єктів.

У підрозділі 1.2. «Способи тлумачення норм права» відзначається, що способом тлумачення є сукупність однорідних прийомів, які допомагають інтерпретаторові з’ясувати зміст норми права, що ним тлумачиться, й обумовлюють необхідність дотримання певних правил, а також розкривається зміст мовного, логічного, системного, історичного й телеологічного способів юридичної інтерпретації.

При цьому зауважується, що зрозумілість норми права в деяких випадках може бути досягнута без одночасного звернення до всіх способів тлумачення. Разом з цим наголошується на необхідності контрольної перевірки отриманого висновку, яка має здійснюватися за допомогою фундаментальних принципів права з метою відшукання можливих суперечностей основним цінностям, змістовних і функціональних суперечностей або невідповідності консенсусу в суспільстві.

Зазначається, що поряд зі способами інтерпретації норм права існують канони тлумачення, або правила правового міркування, які вироблені англо-американською правовою сім’єю. У роботі проаналізовано їх співвідношення зі способами тлумачення, а також досліджене питання про можливість їх використання в межах вітчизняної правової системи.

У підрозділі 1.3. «Види тлумачення норм права» пропонується класифікувати тлумачення права за об’єктами, кількістю суб’єктів, статусом інтерпретатора, елементами системи права. При цьому більш детально досліджуються дві основні класифікації тлумачення норм права: за ступенем відповідності змісту і тексту правового акта та залежно від наявності повноважень щодо здійснення інтерпретаційної діяльності.

Відзначається, що на основі поділу інтерпретації норм права за ступенем відповідності змісту («духу») і тексту («букви») правового акта в літературі зазвичай виокремлюється буквальне, розширювальне й обмежувальне тлумачення. Водночас розглядається альтернативний підхід, прихильники якого, враховуючи особливості мови права, ставлять під сумнів існування розширювального й обмежувального видів інтерпретації.

Зауважується, що залежно від наявності повноважень щодо здійснення інтерпретаційної діяльності виокремлюються офіційне та неофіційне тлумачення. Офіційним визнається те тлумачення, що здійснюється суб’єктом у зв’язку з реалізацією ним повноважень щодо інтерпретації права. Обґрунтовується, що офіційне тлумачення може мати як обов’язковий, так і переконливий (авторитетний) характер. У свою чергу, офіційна інтерпретація поділяється на нормативну й індивідуальну залежно від того, яку природу (нормативну або індивідуальну) має акт, що підлягає інтерпретації, а нормативне тлумачення поділяється на абстрактне та казуальне залежно від того, що породжує необхідність тлумачення – з’ясування змісту відповідної норми права чи вирішення конкретної справи. Офіційна інтерпретація диференціюється також на автентичну та делеговану залежно від того, які правові акти, «свої чи чужі», уповноважений тлумачити суб’єкт інтерпретації.

Зазначається, що неофіційне тлумачення права здійснюється суб’єктом, не уповноваженим на інтерпретацію; воно завжди має необов’язковий характер. На підставі виокремлення наукового, професійного і побутового видів правосвідомості виділені та проаналізовані доктринальне, професійне й повсякденне неофіційне тлумачення.

Розділ 2 «Принципи тлумачення норм права: поняття і види» об’єднує три підрозділи, в яких досліджується природа принципів юридичної інтерпретації та їх зв’язки з принципами права і правозастосування, а також аналізуються окремі принципи тлумачення норм права.

У підрозділі 2.1. «Принципи тлумачення норм права як різновид принципів, що діють у правовій сфері» категорія «принцип» насамперед співвідноситься з іншими філософськими категоріями – ідеєю, положенням, вимогою, стандартом, цінністю.

Пропонується у структурі принципу виокремити ядро та рухливу частину, що, з одного боку, дозволяє характеризувати принцип як незмінне явище, закріплюючи його найсуттєвіші ознаки, і водночас відобразити його здатність впливати на поведінку суб’єкта найбільш ефективним способом, застосовуючи для цього актуальні переконливі аргументи.

У цьому підрозділі визначені та проаналізовані риси принципів тлумачення норм права: 1) в їх основі знаходяться принципи пізнання; 2) вони є принципами діяльності; 3) мають фундаментальний характер; 4) мають орієнтуюче значення; 5) мають властивість імперативності; 6) забезпечують ефективність, якість, єдність і доцільність усього інтерпретаційного процесу; 7) принципи тлумачення найтіснішим чином взаємодіють і здійснюють взаємовплив один на одного; 8) мають підвищену стійкість і стабільність протягом невизначеного тривалого часу. На підставі цих рис наводиться визначення принципів тлумачення норм права як фундаментальних, імперативних положень, що забезпечують ефективність, якість, єдність і доцільність інтерпретаційного процесу, перебувають у тісному взаємозв’язку та спрямовують пізнавальну діяльність інтерпретатора.

У роботі зазначається, що обов’язковість дотримання принципів тлумачення пояснюється не юридичною відповідальністю за їх недотримання, а насамперед здоровим глуздом, їх авторитетністю і переконливістю. Якщо інтерпретатор ігнорує принципи тлумачення норм права чи не визнає їх існування, то він не зможе ефективно здійснювати інтерпретаційну діяльність. Водночас зауважується, що неврахування принципів тлумачення, відхилення від їх вимог може іноді мати для суб’єкта тлумачення певні негативні юридичні наслідки (наприклад, програш справи в суді, скасування юридичного акта, який ґрунтується на помилковому тлумаченні тощо).

У підрозділі здійснюється порівняння принципів тлумачення і принципів права, визначаються їх спільні та відмінні риси. Доводиться вплив принципів права на принципи тлумачення права, який обумовлений здатністю перших визначати змістовний характер системи права і напрямки її подальшого розвитку; наголошується на тому, що існування цього впливу активно використовується при юридичній інтерпретації.

У роботі також демонструється співвідношення принципів тлумачення з принципами правозастосування. Нерозривний зв’язок між цими двома видами юридичної практики дозволив зробити висновок, що деякі принципи тлумачення норм права співпадають з принципами правозастосування, а вимоги останніх розповсюджуються і на інтерпретаційний процес.

Пропонується класифікувати принципи тлумачення норм права за різними критеріями: залежно від стадії інтерпретації, за офіційністю, залежно від професійності інтерпретатора, за джерелом походження, за ступенем обов’язковості, залежно від характеру здійснення інтерпретаційної діяльності. Водночас обґрунтовується, що найбільш вагомою є класифікація принципів тлумачення права залежно від того, засади яких юридичних явищ реалізуються у сфері інтерпретаційної діяльності: права чи правозастосування.

Підрозділ 2.2. «Принципи тлумачення норм права, що конкретизують загальні принципи права в сфері інтерпретаційної діяльності» присвячується дослідженню принципів тлумачення норм права, що відображають дію загальних принципів права, – справедливості, гуманізму, добросовісності та пропорційності.

Відзначається, що справедливість є засадою інтерпретаційної діяльності, згідно з якою норми права мають тлумачитися з урахуванням індивідуальності випадків та потреб конкретної людини, а також спираючись на уявлення про справедливість, сформовані в певний час у певному суспільстві, та в результаті якої кожен має отримати належне. Обґрунтовується, що однією з головних вимог справедливості є вимога неупередженості при здійсненні тлумачення, у межах якої виокремлюються зовнішня та внутрішня сторони. Разом з цим розглядаються формальний, змістовний і процедурний аспекти справедливості, при чому формальний аспект розкривається через вимогу одноманітності тлумачення. У підсумку робиться висновок, що тлумачення буде справедливим у тому разі, якщо справедливими будуть три його складові: інтерпретаційний процес, його результат і юридичний матеріал, що підлягає тлумаченню.

Принцип гуманізму розкривається через категорію «людська гідність», тобто через внутрішню оцінку людиною власної самоцінності. Зазначається, що згідно з принципом гуманізму інтерпретованій нормі права має надаватися найбільш м’який сенс, через що відповідному суб’єктові забезпечується найбільш поблажливе до нього ставлення. Крім того, цей принцип використовується при перевірці інтерпретаційних висновків на людяність, якою мають бути просякнуті акти, що підлягають тлумаченню.

Принцип добросовісності тлумачення розглядається як принцип, що відображає внутрішню сторону діяльності інтерпретатора. Підкреслюється, що ефективність тлумачення права визначається ступенем чесного й сумлінного використання ним своїх прав і виконання обов’язків. Звертається увага на те, що цей принцип тлумачення знайшов своє закріплення в багатьох юридичних документах (зокрема, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Зауважується, що принцип пропорційності спрямований на пошук такого варіанту тлумачення, при якому в нормі був би дотриманий необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод й інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямована ця норма. Зазначається, що цей принцип тлумачення: 1) використовується при оцінці обтяжень у правовому статусі особи, а також при тлумаченні пільг, преференцій і застосуванні заохочень; 2) відображає співвідношення між обтяженням та його метою, при чому позитивні очікування від досягнення мети повинні безперечно переважати як втрату частини особистих прав особою, так і ризики, що можуть виникнути у зв’язку з цим; 3) стосується насамперед тих обмежень, що мають суспільно корисний характер, однак є ефективним і при встановленні балансу між суб’єктивними правами приватних осіб; 4) буде реалізованим лише тоді, коли буде обраний такий інтерпретаційний висновок, за якого на особу накладаються мінімальні обтяження; 5) виходить з того, що обмеження не повинні покладати таких обов’язків, які неможливо виконати.

У підрозділі 2.3. «Принципи тлумачення норм права, що забезпечують додержання основних вимог до правозастосування» виокремлюються та піддаються аналізу принципи законності, розумності, доцільності, своєчасності, а також обґрунтованості та зрозумілості результатів інтерпретації.

Принцип законності визначається як складне явище, задля реалізації вимог якого суб’єкти, які здійснюють тлумачення, повинні керуватися у своїй діяльності правовими актами, діяти в межах своєї компетенції та приймати акти тлумачення, що не суперечать законодавству. У цьому контексті досліджується зв’язок принципу законності з англійською доктриною ultra vires. Аргументується також, що принцип законності не слід ототожнювати з принципом верховенства права, оскільки законність зосереджується лише на формальному аспекті останнього – відповідності дій законові.

Наголошується на тому, що на підставі принципу розумності інтерпретатор повинен вирішити поставлені перед ним питання таким чином, аби уникнути абсурдності висновків, досягти максимуму обов’язкової корисності та відшукати компроміс між конфліктуючими нормами чи особами, що узгоджувалися би із загальними уявленнями про розумність.

Зазначається, що принцип доцільності тлумачення характеризує юридичну інтерпретацію як активну прагматичну діяльність, в основі якої завжди знаходиться певна мета, яка, в свою чергу, надає всьому процесові тлумачення виваженості та цілеспрямованості. Він спрямовує інтерпретатора на досягнення поставленої цілі, отримання корисного результату від своєї діяльності шляхом використання оптимального набору засобів для цього. Підкреслюється, що принцип доцільності пов’язаний з таким міжнародно визнаним принципом тлумачення, як ефективність, або корисний ефект.

Звертається увага на те, що принцип своєчасності тлумачення права містить вимогу до інтерпретатора враховувати часовий вимір своїх дій та усвідомлювати небезпеку, передусім, зволікання. Разом з цим аргументується і шкідливість від передчасного здійснення інтерпретації. Відзначається, що цей принцип притаманний насамперед офіційній інтерпретації.

Наголошується на тому, що принцип обґрунтованості спрямований на забезпечення належної, перевіреної та переконливої аргументації щодо прийнятого рішення, в процесі якої інтерпретатор повинен дотримуватися вимог узгодженості та всебічності дослідження, а також доведеності, достовірності й об’єктивності доказів, на яких засновується інтерпретаційний висновок. Відзначається, що цей принцип реалізується через низку вимог, зокрема: будь-яке рішення щодо того чи іншого варіанта тлумачення потрібно аргументувати; усі недоведені факти не повинні братися до уваги; аргументи й докази мають бути повними, переконливими та узгодженими.

Принцип зрозумілості результатів тлумачення розкривається як засада, що відображає якість роз’яснення і визначається як вимога виключення суперечностей і різних тлумачень і тих самих нормативних положень, а також установлення однозначного розуміння сенсу інтерпретованої норми та чіткого визначення способу поведінки її адресата. Зазначається, що додержання принципу зрозумілості обумовлюється необхідністю виконання вимог принципу правової визначеності.