ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ГАЛИЦЬКОГО СТАНОВОГО СЕЙМУ (1775

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; мета та завдання дисертаційного дослідження, визначено об’єкт і предмет; методологічну основу; визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також дані про їх апробацію і впровадження, публікації, структура роботи.

Розділ 1 «Історіографія та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів, що присвячені аналізу наукових праць, які стосуються теми дослідження, узагальненню австрійського законодавства, що регулювало правові основи організації та діяльності Галицького станового сейму, а також опублікованих документів та архівних матеріалів.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» визначено, що питання історії державно-правового розвитку на українських землях досліджували Б. Бабій, А. Дубровіна, П. Захарченко В. Калинович, В. Корецький, А. Рогожин, В. Сокуренко, К. Софроненко, А. Ткач, Й. Трайнін і інші, які опублікували низку монографій, навчальних посібників і наукових статей, однак ніхто з них у своїх дослідженнях не звертався спеціально до проблеми історії політичних і правових установ Галичини в другій половині ХVII – на початку ХIХ століття.

Значний внесок у розвитку даної проблеми вніс В. Кульчицький. Його праці досі залишаються єдиним україномовним джерелом з історії державних установ Галичини в період Австрії та Австро-Угорщини.

Узагальнюючі праці з історії Галичини, зокрема історії суспільно-політичного руху (з акцентом на український рух), належать О. Аркуші, М. Кугутяку, М. Мудрому, О. Сухому, І. Чорноволу та іншим. Вони аналізують взаємини між поляками та українцями, їх протистояння, еволюцію національної свідомості галицьких українців. Проаналізовано умови суспільно-політичного та національного життя галицьких українців

У контексті даного дослідження значний інтерес мають праці сучасних правознавців – І. Бойка, К. Кіселичника, О. Мікули, І. Настасяк, М. Никифорака, Б. Тищика та ін. В своїх дослідженнях вони вказували передумови та обставини створення Королівства Галичини і Лодомерії, особливості національного та соціального складу його населення, висвітлили місце і роль вищих та місцевих органів управління Галичини в державно-правовій системі Австрії

Крім того, проблема Галицького станового сейму стала предметом дослідження польських авторів, зокрема, Й. Бушка, С. Гродзіського, К. Гжибовського та А. Дзядзя, які проаналізували значну кількість австрійських нормативних актів, що стосувалися діяльності австрійських центральних і місцевих органів влади, а також судових органів.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» проаналізовано різноманітні за походженням, змістом, значимістю й характером джерела. Загалом, джерельну базу роботи можна поділити на дві частини: неопубліковані джерела (архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові) та опубліковані джерела (збірники документів, звіти та протоколи Галицького станового сейму та Станового комітету, спогади, преса).

Першу й основну групу неопублікованих джерел становлять архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові. Так, фонд 163 (Галицький становий сейм, м. Львів) містить у собі два описи, що відтворюють діяльність інституції упродовж 1775–1845 рр. У першому описі знаходиться 302 справи – протоколи роботи станового комітету сейму. Структура протоколу виглядала таким чином: коротко викладена суть справи (наприклад, подання цісаря) та рішення. Традиційно подавали звернення імператора до станів, а також виступи галицького губернатора, урядових комісарів і нерідко латинського архієпископа. Кожна справа мала відповідний номер, а секретар наприкінці протоколу зазначав про відповідність записів реальному стану речей. Протоколи на початках роботи сейму писались латиною, а згодом німецькою, дублюючись польською мовою.

Іншу групу архівних документів становить фонд 146 (Галицьке намісництво) ЦДІА України у м. Львові (1772–1854 рр.). Збірка містить імператорські декрети, урядові обіжники, інструкції, директиви Галицького губернаторства – звичайні (“Normalia”) і таємні (“Geheime”). Цікавими є матеріали діяльності окремих департаментів: громадсько-адміністративні справи; справи оподаткування; торговельні справи; військові справи. Усі вони охоплюють найрізноманітніші сторони життя Галичини під час австрійського панування, відповідно до діяльності окремих департаментів і спеціальних комісій Намісництва. Документи діяльності губернаторів об’єднані загальною назвою “Особливі акти” (“Besondere Akten”) і охоплюють період 1772–1859 рр. Найдавніші документи вказаної групи відображають організаційний період австрійського владарювання в Галичині, формування законодавчої бази.

При написанні дисертації нами використано опубліковані у різний час збірники документів, серед яких варто відзначити документальну підбірку “Галичина від першого поділу до “Весни народів” за редакцією М. Титовича. У ній поміщено витяги з основних документів, які ілюструють історію краю в зазначений період (політика, економіка, культура): інструкція про перейняття влади в Галичині (витяг з інструкції Надвірної ради), вступ до меморандуму губернатора Йоганна Антона Пергена (1772–1774) про стан Галичини, анонімний меморандум польської шляхти до Йосифа ІІ, проект конституції для Галичини цісаря Леопольда ІІ, законодавство про державний устрій, спогади подорожніх.

Отже, при написанні дисертаційного дослідження опрацьовано значну кількість різноманітних джерел (архівних матеріалів, збірників документів, мемуарів, преси), багато з яких уперше запроваджуються у науковий обіг. Їх критичний аналіз і співставлення дозволяють об’єктивно висвітлити правові основи організації та діяльності Галицького станового сейму та з’ясувати його вплив на громадське життя краю.

Розділ 2 «Формування державно-правових інститутів у Галичині в складі Австрії» складається з чотирьох підрозділів, в яких розкриваються особливості державного ладу Австрії в останній третині XVIII ст., висвітлено політико-правове обґрунтування входження Галичини до складу держави Габсбургів, охарактеризовано повноваження і діяльність органів управління Галичиною у складі Австрії, а також проаналізовано джерела права, які діяли у той час на галицьких землях.

У підрозділі 2.1. «Особливості державного ладу Австрії в останній третині XVIII ст.» з’ясовано, що в умовах освіченого абсолютизму Австрійська централізована держава вимагала уніфікації інститутів управління. Реформи імператриці Марії Терезії створили, фактично, нову державу, посиливши централізацію державного управління монархією, землі якої охоплювали майже третину тогочасної Європи. У 1743 р. було утворено новий орган державного управління під назвою Державна канцелярія, що була перейменована згодом на Таємну придворну державну канцелярію, до складу якої увійшли три державні міністри, три державні радники і один референт.

Повноваження Державної канцелярії у період правління Марії Терезії та Йосифа ІІ та її місце в системі державного управління помітно змінилися. Ця установа, яку очолював Вищий канцлер, відала всіма внутрішніми справами, за винятком фінансових та судових. У 1742 р. була утворена Особлива канцелярія, у відання якої в 1760 р. перейшли питання зовнішньої політики, вилучені з компетенції Державної канцелярії. Особлива канцелярія з деякими змінами проіснувала до 1848 р. У другій половині 1761 р. через створення Державної ради засновано найвищу над усіма надвірними установами дорадчу колегію, яка мала дбати про координацію роботи усіх офіційних установ в імперії.

Галицька придворна канцелярія була створена у 1774 р., але ще певний період не мала чітко визначених повноважень. На час створення, ця канцелярія займалася втіленням у життя австрійської загальнодержавної внутрішньої політики на новоприєднаних землях.

У 1776 р. Галицька придворна канцелярія була ліквідована, а справи стосовно Галичини перейшли у відання Об’єднаної придворної чесько-австрійській канцелярії. Окрема канцелярія для королівства Галичини і Лодомерії була відновлена у 1797 р. під керівництвом Й. Майлата. У 1802 р. галицькі справи знову увійшли до компетенції Об’єднаної придворної канцелярії, яка відала ними протягом півстоліття.

Зроблено висновок, що у XVIII ст. в Австрії посилився процес централізації державного управління. Було створено достатньо ефективну систему управління підвладними територіями як у центрі, так і на місцях. Їх методи управління повністю відповідали традиціям австрійського абсолютизму. Спроби модернізувати державно-правову систему були половинчастими і залежними від вимог часу. Та навіть попри певні невдачі у модернізації, Габсбурзька імперія трималася завдяки особі цісаря та численного бюрократичного апарату.

У підрозділі 2.2. «Політико-правове обґрунтування входження Галичини до складу держави Габсбургів» встановлено, що в останній третині XVIII ст. сформувалося нове співвідношення політичних сил у тогочасній Європі, що дало змогу Австрії розширити свої володіння на сході. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р., здійсненого Австрією, Пруссією і Росією, до складу монархії Габсбургів включено етнічні польські й українські землі, які утворили окрему провінцію – Королівство Галичини і Лодомерії (Königreich Galizien und Lodomerien). В урядовій австрійській термінології захоплення цих земель отримало назву “ревіндикації”, або “прийняття”. У сучасній історико-правовій літературі вживаються терміни, що визначають входження Галичини, частини Волині та Поділля, по суті справи, витіснені поняттям “інкорпорація”.

Зроблено висновок, що в результаті внутрішньополітичної нестабільності в Речі Посполитій, Галичина у 1772 р. була інкорпорована до складу держави Габсбургів під назвою Королівство Галичини та Лодомерії. Короткочасне перебування Галицько-Волинського князівства в ХІІІ ст. у складі Корони Св. Стефана (Угорщини) послужило історичним виправданням анексії. Але Галичина не була приєднана до Королівства Угорщини, а трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підпорядковувалася Відню.

Підрозділ 2.3. «Повноваження і діяльність органів управління Галичиною у складі Австрії» присвячений дослідженню питань формування і функціонування губернського правління, військової адміністрації на Буковині та Галицького станового сейму; а також особливостям правового статусу місцевих органів управління. Австрійська адміністрація на першому етапі панування у Галичині намагалася розв’язати питання територіально-адміністративного поділу Галичини, який був організований на зразок чинного в Австрійській монархії, що давало змогу здійснювати ефективне управління віддаленими від столиці землями. Проте де-факто найбільше повноважень в системі місцевого управління Галичини належало губернатору, а не представницьким органам влади.

У підрозділ 2.4. «Застосування джерел австрійського права у Галичині (1772–1848 рр.)» звернуто увагу на джерела права, робота над кодифікацією яких особливо пожвавилася в останній чверті XVIII ст., і Галичина стала своєрідним місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалася на інші австрійські краї.

До таких належали: Цивільний кодекс 1811 р., Цивільний процесуальний кодекс 1895 р., Кримінальний кодекс 1852 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р., які, хоч і мали ряд феодальних пережитків, однак в основному відповідали інтересам пануючого класу. За їх допомогою австрійський уряд через відповідні органи державного апарату і насамперед суд та прокуратуру забезпечував своє панування на західноукраїнських землях, які після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. були включені до складу відродженої польської держави.

Розділ 3 «Політико-правові передумови утворення, структура та організація Галицького станового сейму» складається з трьох підрозділів, в яких висвітлено питання утворення, порядку формування, складу та регламенту роботи Галицького станового сейму.

У підрозділі 3.1. «Організаційно-правові засади створення та функціонування сейму» показано процес утворення Галицького станового сейму, який не мав реального політичного авторитету, а свої обмежені ініціативи міг висловлювати лише за посередництва губернатора.

Історію Галицького станового сейму можна поділити на декілька етапів: 1) 1775–1782 рр. – від Терезіанської ординації, що задекларувала створення сейму – до першого реального скликання інституції за Йосифа ІІ; 2) 1782–1788 рр. – період, коли сейм скликався що два роки, але його діяльність не справила жодного впливу на суспільне життя краю; 3) 1788–1817 рр. – час, коли сейм не скликався головно через зовнішньополітичні обставини, зокрема наполеонівські війни; 4) 1817–1845 рр. – період визначеного законодавством функціонування інституції; 5) 1845–1848 рр. – сейм перебував у невизначеному стані – не скликався, але й не скасовувався.

Охарактеризувавши архівні матеріали про організацію і діяльність Галицького станового сейму, автор дійшов висновку, що будь-яке рішення могло вступити в силу лише після санкції імператора. Пропозиції сейму зустріли небажання з боку уряду і повільність австрійської процедури. Впродовж діяльності сейму не було жодного випадку, коли приймалися резолюції чи давався імператорський дозвіл в справі, яка чим-небудь могла бути корисною для Галичини. Галицький становий сейм був створений і в своїй роботі керувався Терезіанським патентом Йосифа ІІ 1782 р., Великою Хартією Вільностей 1790 р.

У підрозділі 3.2. «Порядок формування інституцій» проаналізовані питання формування Галицького станового сейму. Встановлено, що, згідно з імператорським законодавством, Галицький становий сейм повинен був складатися з представників трьох суспільних верств: магнатів, рицарства (шляхти), міщанства.

Перший стан репрезентували князі, графи і барони з цілої Галичини, а також архієпископи (два львівські – римо-католицький і вірменський), єпископи та інфулати римо-католицького і греко-католицького обрядів.

Другий стан у сеймі був представлений шляхтою (ті, що сплачували щорічно не менше 75 золотих ринських податку з майна – домінікальної контрибуції), та прелатами і каноніками обох обрядів. Шляхта в умовах приєднання до Австрійської держави продовжувала володіти майже усіма видами промислової переробки сільськогосподарської продукції, гірничими підприємствами. У 1774 р. в Галичині нараховувалось більше двох тисяч сіл і міст. З них шляхті належало в колишньому Руському воєводстві – 792, Белзькому – 705 малих містечок і сіл, заселених переважно українцями, поляками і меншою мірою євреями. В Австрійській імперії вирізняли п’ять ступенів шляхетства: 1) Елдер фон (особисте шляхетство); 2) рицарське (фон); 3) баронство; 4) графство; 5) князівство (принц, фурст, герцог, ерцгерцог).

Два перші суспільні стани, тобто магнати і рицарі, могли брати участь у роботі сейму за умови відсутності у них подвійного підданства. Про подвійне підданство свідчила нерухома власність, що внаслідок поділів Речі Посполитої опинилася на території інших держав, а також ті, чиї землі знаходились у Галичині, але самі вони постійно жили за межами австрійських володінь.

Третій стан представляли міщани. Міста мали у сеймі обмежене представництво – лише два депутати від Львова як столиці Королівства Галичини і Лодомерії. У Становому комітеті мав засідати один депутат з двох, що складали четвертий стан, і це при тому, що представники міст (буржуазія) посідали впливові позиції в інших європейських країнах (наприклад, Франція чи після виборчої реформи Англія).

Отже, керуючись цісарськими патентами, Галицький становий сейм формували представники трьох, а з 1817 р. чотирьох станів – духовенства, магнатів, рицарства та міщанства Королівства Галичини та Лодомерії. Кількість депутатів не була сталою, а побоювання того, що на сесії сейму з’явиться надто велика кількість бажаючих, не справдилися. Помітними недоліками даної процедури формування Галицького станового сейму були недостатнє представництво міст Галичини та відсутність у його складі селянства. Таким чином, існують підстави констатувати низький рівень забезпечення принципу демократизму при формуванні складу сейму.

У підрозділ 3.3. «Регламент роботи» показано, що сесії Галицького станового сейму мали відбуватися раз на рік, під керівництвом губернатора. Імператор мав право скликати надзвичайні зібрання сейму, проте цим правом ніколи не користувався. У 1823 р. з’явилась пропозиція збирати сейм раз у три роки, однак така пропозиція не знайшла належної підтримки. Якщо на першому етапі своєї історії (1775–1782 рр.) існування сейму було лише на папері, то у другий період (1782–1788 рр.) становий сейм скликався всього тричі для розв’язання питання про встановлення порядку обрання війтів і присяжних у сільських громадах та з метою обрання нових членів Станового комітету.

Після 1817 р. сейм мав збиратися раз на рік, у визначений імператором час. Сеймові сесії тривали, звичайно, не довше ніж тиждень – як правило кілька днів – і лише остання сесія 1845 р. – два тижні. Засідання сейму розпочиналися, як правило, у другій половині жовтня, а в останні роки існування цього представницького органу – у другій половині вересня – як найзручніший період для такої роботи.

Сесії Галицького станового сейму були цілковитою формальністю і не вирізнялась особливою цікавістю (так тривало до 1840-х рр.). Рішення Галицького станового сейму приймалися більшістю голосів і надсилалися до Відня на підпис імператорові, який мав право при бажанні накласти вето. Робочими мовами сейму визнавалися “місцеві мови”. Очевидно, малися на увазі мови, якими розмовляли поляки, українці чи, можливо, представники інших національностей, що населяли у досліджуваний період коронний край Галичини. Митрополит греко-католицької церкви Михайло Левицький, користуючись таким перебігом справи, пропонував аби українську мову вивчали у сільських школах. Однак у вересні 1816 р. дано відпис, що українська мова є діалектом, тому не може вивчатися.

Імператорський декрет 1817 р. конкретно не визначав, якою мовою слід вести сесійні засідання. На пропозицію губернатора Ф. Гауера, засідання тимчасово проводилися польською мовою, а в діловодстві – німецькою. На пропозицію депутатів користуватися латиною, така практика тривала досить не довго.

7 травня 1821 р. у відповіді з Надвірної канцелярії йшлося, що згідно патенту цісаря Йосифа ІІ від 1786 р., усі депутати, кандидати до Станового комітету Галицького сейму повинні обов’язково знати німецьку мову. Змін у регламенті роботи сейму було небагато, а якщо і були, то формальні.

Отже, регламент роботи Галицького станового сейму був чітко розписаний і не передбачав жодних відхилень від букви закону. Сесії характеризувались одноманітністю і лише пишній церемоніал надавав їм оригінальності, привертаючи увагу громадськості. Якщо на початках своєї діяльності сейм збирався коли це було потрібно імператорові, то з 1817 по 1845 р. щорічно. Уся робота інституції зводилась до затвердження урядових пропозицій та підготовки вірнопідданських адресів, а усі спроби відійти від усталеної системи завершувались безрезультатно. Характерно також і те, що регламент роботи Галицького станового сейму після 1817 р. не зазнав суттєвих змін, а ті зміни, що відбулися, стосувалися переважно зовнішнього боку діяльності інституції.

Розділ 4 «Механізм функціонування та основні напрямки діяльності Галицького станового сейму» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню компетенції інституції діяльності керівних органів сейму та порядку ухвалення адресів на ім’я імператора.

У підрозділі 4.1. «Компетенція інституції» зазначено, що з часу заснування Галицького станового сейму у 1775 р. він мав надзвичайно обмежені повноваження. Патент австрійського імператора Йосифа ІІ встановлював, що компетенція сейму поширюються на всі сфери суспільного життя коронного краю Галичини і Лодомерії: оподаткування, рекрутський набір, призначення посадових осіб місцевої влади тощо. Сейм під керівництвом губернатора повинен був згідно зі статутом “в найнижчому послухові і покорі погоджуватись на всі побажання і вказівки уряду”. Ніякої ініціативи сейм не мав, а свої найбільш обмежені побажання і пропозиції міг висловлювати лише за посередництвом губернатора. У цісарському патенті від 1782 р. обумовлювалося також, що “обов’язком сейму має бути піклування про поліпшення ситуації в краї, підготовка проектів і пропозицій до трону”.

Аналіз компетенції і діяльності сейму свідчить, що цей орган, так чи інакше, був елементом державного апарату Австрійської імперії, який, через обмежені повноваження, аж ніяк не міг обмежити абсолютизм монарха. Його створення мало на меті привернути на свій бік шляхетську верхівку краю і таким чином зміцнити у ньому австрійське панування. Це й зумовило, що сейм діяв як становий орган галицької і буковинської шляхти не відіграв визначальної ролі у суспільно-політичному житті краю.

Багато хто з представників галицької еліти сподівався, що скликання Галицького станового сейму є лише початком формування нового регіонального парламентаризму і повноваження інституції розширяться (принаймні до рівня сеймів Чехії та Угорщини). Однак такі сподівання не виправдалися, так само як і не справдилися припущення, що сейм стане “зав’язком” конституції краю.

У підрозділ 4.2. «Правові основи діяльності керівних органів сейму» показано, що згідно законодавства усі важливі справи краю мали вирішуватися на сесіях Галицького станового сейму, а для поточних справ було засновано Крайовий виділ, або Становий комітет (Landes Ausschuss). Він був єдиним виконавчим органом сейму, який складався з депутатів (асесорів), обраних сеймом зі свого складу на шість років. До першого складу Станового комітету входили: один представник від духовенства, та по три представники від магнатів і рицарів. Уже до Станового комітету 1817 р. належали два платні і два неплатні депутати з перших трьох станів і один представник від міста Львова. Комітет мав збиратися “у разі потреби” (фактично, не збирався після другого поділу Речі Посполитої).

Комісари як представники імператора були високоповажними людьми в Галичині та мали до себе особливе ставлення суспільства. Перед засіданням Галицького станового сейму їх урочисто зустрічали, а потім проводжали маршалок (губернатор) та інші посадові особи. Маршалок сейму визначав групу осіб із числа представників кожного стану, які привозили і відвозили комісарів до їхніх помешкань у парадних каретах із супроводом озброєних військових. Така місія виглядала дуже почесною. Самі ж комісари надто не перетруджувались, а їх робота виглядала простою формальністю. Згодом імператор перестав надсилати до Львова своїх комісарів, а їх повноваження перейшли до губернатора та його заступника.

Таким чином, правовий статус керівних органів Галицького станового сейму, як і правовий статус всього органу, перебували на низькому рівні, внаслідок чого він не зміг належно здійснювати місцеве управління Галичиною та представляти інтереси краю у загальнодержавних справах.

У підрозділі 4.3. «Ухвалення адресів на ім’я імператора» встановлено, що окрім розгляду цісарських подань, Галицький становий сейм був уповноважений подавати на ім’я імператора так званні адреси (петиції).

До 1817 р. складно вести мову про такі звернення, бо сейм перебував у невизначеному стані, та й збирався з часу заснування усього декілька разів. Інша ситуація після 1817 р., коли підготовка адресів стала звичним явищем. Основними питаннями, які порушувалися у цих зверненнях були податки, мова і навчальний процес в краї.

21 жовтня 1817 р. опубліковано губернський документ, у якому цісар, попри всю “прикрість” пропонував і на наступний 1818 р. зберегти подвійний ґрунтовий податок із стовідсотковим додатком. Окрім того, становий податок зберігав 50 % надбавку, а подушний податок складав 30 крейцерів. Сума податку з Галичини складала 425 405 золотих римських 8 крон, а з Буковини – 47 742 золотих ринських 28 крон. Оскільки ґрунтовий податок мав затверджувати Галицький становий сейм, але він цього не зробив за браком часу на інсталяційній сесії, то слід було скликати надзвичайну сесію сейму. Однак усі розуміли, буде скликаний сейм чи ні, його рішення формальне і не зашкодить впровадженню урядових ініціатив.

Таким чином, готуючи адреси на ім’я імператора, Галицький становий сейм виходив із тих повноважень, що були йому визначені законодавством. Здебільшого, це були вірнопідданські послання, поєднані із бідканням на тяжке соціально-економічне становище краю. Правовий статус сейму був мізерний, а відповідно і роль, яку йому судилося відіграти в історії Галичини, залишилась малопомітною. Проте, становий сейм став доброю політичною школою для польської шляхти, що стало особливо помітно з середини ХІХ ст.