СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчій, правозастосовній, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 „Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню генезису наукової думки у сфері систематизації інформаційного законодавства, методологічним аспектам та понятійно-категоріальному апарату.

У підрозділі 1.1 «Огляд літератури за темою дослідження» подається аналіз стану розробленості вітчизняних та зарубіжних доктринальних наукових досліджень, присвячених окремим аспектам систематизації інформаційного законодавства.

Дана дисертаційна робота є однією з перших наукових розвідок, що досліджує правові аспекти систематизації інформаційного законодавства України, а тому значного масиву літератури з цієї тематики сучасною правовою наукою не напрацьовано. Беручи до уваги міждисциплінарний характер предмета дослідження, дисертантом розглядались загальнотеоретичні розвідки, що містять важливі висновки та рекомендації щодо теоретичних засад систематизації та особливостей її проведення в різний історичний час. Незважаючи на постійне зростання наукових розвідок, предметом яких виступають окремі аспекти систематизації інформаційного законодавства України, а також прийняття чисельних нормативно-правових актів, у яких закріплено необхідність її проведення, зміст, етапи, види, механізм, специфіка систематизації українського інформаційного законодавства є доволі дискусійними та недостатньо визначеними. Розгляд наукових досліджень у контексті порушеної проблематики надав змогу дійти висновку про відсутність комплексного і системного на монографічному рівні дослідження систематизації інформаційного законодавства України. Здебільшого загальнотеоретичні наукові розвідки присвячені лише кодифікації як формі систематизації, залишаючи осторонь висвітлення загалом систематизації та інших її форм — консолідації, інкорпорації.

Констатовано, що стан інформаційного законодавства України розглядається дослідниками через висвітлення окремих його інститутів, найбільш популярним з яких є інститут інформаційної безпеки. Акцентовано увагу, що в більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом його систематизації, але без конкретних рекомендацій щодо форми її проведення.

У підрозділі 1.2 «Методологічні засади дослідження систематизації інформаційного законодавства України» досліджується поняття систематизації інформаційного законодавства, методологічні підходи та методи, за допомогою яких здійснювалось дослідження.

Важливим і необхідним етапом процесу наукового пізнання є правильний, обґрунтований вибір методології та методів дослідження. Методологічна основа будь-якого дослідження загалом, так і даного зокрема, складається із сукупності наукових методів, які, комплексно застосовуючись, вирішують поставлені завдання та мету дослідження. Тим більше, що інформаційне законодавство України є складною системою, в якій галузі та інститути містять норми різних галузей права або створюються на підґрунті інституту або підгалузі адміністративного, цивільного, кримінального тощо права.

Розкриття питання методологічних засад дослідження систематизації інформаційного законодавства України, дозволяє дійти деяких висновків: систематизація інформаційного законодавства України як правовий феномен є об’єктом наукового розгляду; досліджуючи інформаційне законодавство України, слід ураховувати його перманентну динаміку, мінливість, нестабільність, історію розвитку тощо; вивчаючи систематизацію інформаційного законодавства України, необхідно брати до уваги плюралізм її зв’язків з іншими правовими феноменами та загалом з соціально-економічним, політичним, культурним тощо розвитком країни; лише комплексне використання методологічних підходів та методів дослідження сприятимуть об’єктивному, всебічному, повному і достовірному розкриттю предмета даної наукової роботи. Висновується, що нерозробленість, дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України зумовлює необхідність здійснення ретельного комплексного вивчення даного феномена, яке має проводитись із використанням діалектичного, історичного, системного, структурно-функціонального, логіко-семантичного та герменевтичного методів.

У підрозділі 1.3 «Визначення понятійно-категоріального апарату дисертаційного дослідження» окреслюється, що інформаційне право є новою науковою спеціальністю та галуззю права, а тому постає наукове завдання щодо вироблення і подальшого ствердження його аксіоматики.

Складність формування понятійно-категоріального апарату інформаційної складової національного права полягає в необхідності роз’яснення надзвичайно незрозумілих для пересічних громадян, але застосованих в нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, технічної термінології. Оскільки ряд категорій, що репрезентують інформаційну проблематику, стали юридичними категоріями, то наявність великого спектру дефініцій різних понять негативно впливає на правореалізацію, а відтак і на ефективність правового регулювання інформаційних відносин в Україні. У зв’язку з чим дисертантом висловлена авторська позиція щодо розуміння тих понять, якими він оперує в даній науковій розвідці: «інформація», «інформаційне законодавство», «систематизація інформаційного законодавства» тощо.

Наслідком теоретичних напрацювань стали такі визначення понять: «інформація» як формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством; «інформаційне законодавство» як система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації; «систематизація інформаційного законодавства» як цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності право реалізації;

Крім того, систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак (властивостей) інформації, з позицій юридичної науки було виокремлено найбільш важливі з них: багаторазовість використання; збереженість після передачі, у суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Дисертантом було також зроблено висновок, що поряд із поняттям «систематизація» дослідники використовують інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». Саме тому було проведено розмежування термінів «систематизація інформаційного законодавства», «удосконалення інформаційного законодавства», «розвиток інформаційного законодавства», «ефективність інформаційного законодавства». «Удосконалення інформаційного законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація інформаційного законодавства» в зв’язку з тим, що остання є однією із численних форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток інформаційного законодавства», то воно є більш широким за обсягом ніж поняття «удосконалення інформаційного законодавства» оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, але і кількісних. «Ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо «удосконалення інформаційного законодавства», тому що удосконалення лише один із факторів, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Поняття «ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо поняття «удосконалення інформаційного законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність інформаційного законодавства — розвиток інформаційного законодавства — удосконалення інформаційного законодавства — систематизація інформаційного законодавства.

Розділ 2 „Правові стандарти регулювання інформаційних відносин” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню правових засад регулювання інформаційних відносин в Україні та окресленню міжнародного інформаційного законодавства.

У підрозділі 2.1 — „Стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні” окреслюються особливості вітчизняних чинних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у інформаційній сфері.

Зроблено висновок, що якщо поняття «правове регулювання» знайшло адекватне наукове визначення в юридичній літературі, то поняття «інформаційні відносини», нині ще не закріпилося в правовій українській науці.

Автором досліджено різноманітні визначення поняття «інформаційні відносини», виділено ознаки інформаційних відносин та надано авторське бачення визначенню поняття «правове регулювання інформаційних відносин в Україні» як здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла, насамперед, фрагментарному та ситуативному підході при створенні інформаційного законодавства. Ураховуючи різноманітні позиції науковців щодо недоліків чинного інформаційного законодавства в Україні, дисертантом було здійснено їх систематизацію та виокремлено такі найбільш суттєві недоліки правового регулювання інформаційних відносин в Україні як: наявність колізій та конкуренції нормативно-правових актів (НПА), що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність та ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в НПА; чисельність та розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

У підрозділі 2.2 «Міжнародно-правові стандарти регулювання інформаційних відносин» проаналізовано нормативно-правові акти, що регулюють інформаційні відносин, прийняті як окремими зарубіжними країнами, так і найвагомішими міжнародними організаціями.

Акцентовано, що магістральними напрямами розвитку міжнародного інформаційного законодавства є право на інформацію, побудова інформаційного суспільства та забезпечення інформаційної безпеки.

На основі дослідження національного інформаційного законодавства окремих зарубіжних країн та нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносин, прийнятих міжнародними інституціями, дисертантом було виділено основні засади міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин: розвиток інформаційних відносин обумовлює все більшу увагу міжнародних інституцій; міжнародне інформаційне законодавства має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується все більшою взаємозалежністю; міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи, щодо міжнародних норм інших інституцій набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства; здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі; у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але, зважаючи на потенціал конкретної країни; національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації; найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію; серед основних міжнародних тенденцій є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Висновується, що міжнародна спільнота приділяє значну увагу правовому регулюванню інформаційних відносин. Як самостійний учасник міжнародних відносин Україна має ураховувати міжнародні тенденції у цьому контексті та запозичувати позитивний досвід встановленню правових стандартів у цій сфері відповідно до власних національних інтересів.

У розділі 3 „Удосконалення правового регулювання інформаційних відносин в Україні” проаналізовано основні шляхи підвищення ефективності національного інформаційного законодавства та подано пропозиції щодо структури проекту Інформаційного кодексу України.

У підрозділі 3.1 «Шляхи підвищення ефективності інформаційного законодавства України» визначено, що на доктринальному та правовому рівнях вносяться численні пропозиції щодо підвищення ефективності різних аспектів інформаційної проблематики. Здебільшого ці пропозиції стосуються прийняття певних НПА в різних напрямах інформаційної тематики чи внесення змін або доповнень до вже чинних, тобто на загал мають фрагментарний характер. Разом із тим доведено, що недоліки чинного інформаційного законодавства України мають системний характер і потребують їхнього відповідного вирішення. Саме тому доречною є позиція більшості дослідників вищезазначеної проблематики, які зазначають про необхідність його систематизації.

Але здебільшого систематизація інформаційного законодавства науковцями зводиться лише до кодифікації, залишаючи осторонь інші її форми, що передують кодифікаційному процесу — інкорпорації та консолідації. На думку дисертанта, це не зовсім вірно, оскільки саме вони становлять передумови для кодифікаційного процесу. Аргументовано, що при виборі конкретної форми систематизації необхідно брати до уваги не лише складний і специфічний характер інформаційних відносин та становлення інформаційного права як самостійної галузі права, але й той факт, що інформаційне право як молода галузь права не є систематизованою. А тому не можна говорити про необхідність прийняття нових кодексів або їх нових редакцій із урахуванням змін, що відбулися у суспільному житті країни. Здебільшого стосовно нових галузей, предмет регулювання яких ще достатньо не визначений, найбільш раціональним та адекватним напрямом удосконалення є проведення систематизації нормативно-правового матеріалу за допомогою інкорпорації та консолідації. У даному випадку інкорпорація буде відігравати функцію обліку нормативно-правового матеріалу, а консолідація започатковувати процес подальшої кодифікації. Тим більше тривалий час можуть існувати не кодифіковані, а консолідовані нормативно-правові акти

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи декількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо. Найбільш доречним критерієм інкорпорації інформаційного законодавства, на думку дисертанта, є за галузями та інститутами, зокрема: 1) НПА, що регулюють суспільні відносини в сфері діяльності ЗМІ (в межах цієї галузі виокремити такі інститути як друковані ЗМІ, телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо); 2) НПА, що регулюють суспільні відносини в сфері забезпечення права на інформацію (в межах цієї галузі виокремити такі інститути як право на доступ до інформації тощо).

Було доведено, що процес інкорпорації інформаційного законодавства складається з декількох взаємопов’язаних етапів. На першому етапі інкорпоратор з’ясовує критерії систематизації, тобто здійснюється вибір виду інкорпорації (повна чи часткова; офіційна чи неофіційна; предметна чи хронологічна). Ураховуючи стан інформаційного законодавства України та правові недоліки правового регулювання інформаційних відносин, найбільш доречним, на думку автора, є проведення генеральної, предметної та офіційної інкорпорації. На другому етапі, визначається обсяг нормативно-правового матеріалу, який потребує інкорпорації, тобто коло тих НПА, предметом яких є суспільні відносини у сфері інформації. На третьому етапі здійснити дослідження, «чистку» НПА шляхом видалення з тексту окремих статей, пунктів, абзаців, що втратили силу, чи, навпаки, включення всіх подальших змін, доповнень із уточненням реквізитів актів, які внесли такі зміни чи доповнення; виключення з тексту тих частин, які не містять нормативних розпоряджень, зробивши позначку про причини відсутності в тексті таких частин; зібрання відомостей про осіб, які підписали нормативний акт тощо. На четвертому етапі усі НПА групуються відповідно до предмета регулювання в межах інформаційної проблематики (ЗМІ, інформаційна безпека тощо) та посідають відповідне місце в структурі інкорпораційного збірника.

Дослідження дій при проведенні консолідації дозволило автору дійти висновку, що під час консолідації і інкорпорації використовуються спільна методика, прийоми систематизаційної діяльності щодо удосконалення нормативного матеріалу. Резюмується, що усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими.

У підрозділі 3.2 «Інформаційний кодекс України: стан та перспективи» окреслюються основні недоліки проектів Інформаційного кодексу України та формулюються авторські пропозиції до вищезазначеного проекту.

Необхідність систематизації національного інформаційного законодавства у формі кодифікації висловлюють більшість вітчизняних науковців. Крім того, численні нормативно-правові акти також закріплюють необхідність кодифікації інформаційного законодавства. Але, закріплюючи необхідність кодифікації інформаційного законодавства України, законодавець не дає чіткого орієнтиру щодо її наслідків. Оскільки результатами кодифікації можуть бути різні нормативно-правові акти: конституції, основи законодавства, статути, положення, правила та кодекси. Кожен із результатів кодифікації має відмінне змістовне навантаження та структуру. Обґрунтовано необхідність затвердження на рівні загальнодержавної програми чи плану, на кшталт Плану законодавчих робіт на певний рік чи Державної програми розвитку законодавства України до певного року, порядок організації робіт із кодифікації вітчизняного інформаційного законодавства з чітким визначенням виконавців, строків та змісту робіт. Не менш актуальним напрямом кодифікаційної діяльності інформаційного законодавства України є створення відповідної кодифікаційної комісії як координаційної інституції із систематизації інформаційного законодавства між різними органами державної влади, діяльність яких безпосередньо пов’язана з реалізацією НПА, що регулюють інформаційні відносини, зокрема: Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України тощо.

Дисертантом досліджено ряд проектів Інформаційного кодексу України та зроблено висновок про неоднозначне розуміння фахівцями змісту інформаційного законодавства. Хоча визначення обсягу нормативного матеріалу, який підлягає кодифікації, є одним із найважливіших етапів процесу кодифікації. Зазначено, що систематизація інформаційного законодавства має здійснюватись поступово. Даний процес має проходите ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом, відмежувати сфери дії Інформаційного кодексу і Закону України «Про інформацію». На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. На третьому етапі, здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах не мають принципового значення. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акту відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу.

Визначені автором концептуальні засади формування майбутнього Інформаційного кодексу України, були покладено в основу запропоновано авторського проекту структури даного нормативно-правового акту. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з преамбули, загальної і особливої частин, прикінцевих положень; в роботі детально розкривається зміст кожного елемента структури документа.