УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ЕФЕКТИВНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ РИНКОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

summary

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми та її зв'язок з науковими програмами і планами, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, відображено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методичні основи земельних відносин і землекористування в аграрному секторі України» розкрито значення та особливості землі як природного блага, економічного ресурсу й об'єкта ринкових відносин, охарактеризовано стан земельних відносин на сучасному етапі, висвітлено питання про перерозподіл рентних доходів в Україні.

На основі вивчення наукових джерел показано, що земля з її ґрунтовим і рослинним покривом, водою та надрами – незмінна матеріальна умова існування людства. Земля, як природний об'єкт, виконує ресурсну (сировина) та екологічну функцію; як умова існування і місце в житті людини – соціальну функцію; як кордон і територія держави – просторово-політичну функцію; як необхідний об'єкт господарювання – економічну функцію. У науковій літературі поняття земельних ресурсів визначається як функція землі. Вона повинна систематично використовуватися для конкретних господарських цілей. Земля стає предметом праці тоді, коли у виробничому процесі її обробки створюються необхідні умови для вирощування та формування врожаю.

На підставі наукових досягнень українських економістів, уточнене поняття категорії «земельні відносини», яке складається з деяких обов'язкових елементів:

- історично сформована форма земельної власності (общинна, державна, приватна);

- обов'язковість щодо господарського використання землі;

- система політичних, соціально-економічних, правових, адміністративних заходів, яка визначає форми управління земельними ресурсами;

- методи і способи державного регулювання земельних відносин.

Розглянуто питання земельної власності і думки українських вчених щодо цієї проблеми. Власність на землю є частиною категорії власності, але беручи до уваги природно-економічні властивості землі як основного засобу виробництва в сільському господарстві, поняття «власність на землю» набуває більш глибокого сенсу щодо поняття «власність на інші засоби виробництва».

На основі вивчення літературних джерел запропонована модель управління земельними ресурсами для власників землі. Саме для них особливо актуальна побудова ефективної моделі управління земельною власністю, яка враховує не лише місце розташування, а й сільськогосподарську цінність землі.

Сучасна аграрна дійсність наполегливо доводить, що село й аграрна економіка, господарювання на землі – це особлива система, не порівнювана із жодною відомою у світі галуззю. Якщо з огляду на якісь обставини підірвано один з її внутрішніх елементів, це впливає на всю систему, причому при кожному новому підриві система лише опускається на нижчу ступінь деградації, відбуваються незворотні процеси і відновлення не відбувається.

Питання про приватну власність на землю є основним. Дослідження підприємницького потенціалу села показують, що індивідів, здатних організувати власну справу, не більше 10-12%. Що стосується потенціалу зростання фермерства як укладу, то він практично вичерпаний. Досягнувши свого піку (280,1 тис. осіб) до кінця 2005 р., кількість селянських (фермерських) господарств поступово стала зменшуватися, хоча середній розмір земельної ділянки кожного господарства зріс із 43 га до 81 га. Однак у міру деградації сільськогосподарського виробництва і реальної загрози безробіття лише 5% селян схильні до  організації фермерського господарства, значна ж частина сільських респондентів (близько 40%), ймовірно, перейде виключно в особисті господарства. Усього 9% респондентів включили виплати за земельний пай у перелік джерел доходу, що призводить до втрати інтересу до сільськогосподарської трудової діяльності.

У дисертації дано аналіз якості земельного фонду України, що дозволяє стверджувати про його високоякісний склад, але рівень використання земель, на жаль, значно поступається розвиненим країнам світу. Внаслідок високого господарського освоєння земельного фонду держави (72,2%), рівня обробітку (57,1%), у тому числі сільгоспугідь (79,8%), і екстенсивного використання угідь посилюється деградація земель, ґрунти втрачають свою родючість і виснажуються. За даними Держкомстату України, 13,2 млн. га сільгоспугідь схильні до водної ерозії, 19,3 млн. га – вітрової, 10,7 млн., га мають підвищену кислотність, 3,9 млн. га – засолені і солонцюваті, 3,6 млн. га – заболочені і перенасичені вологою. Площа еродованої ріллі впродовж останніх 25 років збільшилася на 1/3 і щороку розширюється на 90-100 тис. га, а вміст гумусу в ґрунті знизився на 20%.

У дисертації висвітлено питання щодо проведення земельної реформи в Луганській області. У 2010 р. основними землекористувачами стали сільськогосподарські підприємства (різних форм власності) та громадяни Луганської області, а також користувачі інших категорій. В їхньому користуванні сконцентровано 75,1% усіх земель, у тому числі 94,2% усіх сільськогосподарських угідь, з яких 97,9% – рілля, практично всі площі багаторічних насаджень, 81,3% –природних кормових угідь.

Охарактеризовані абсолютна та диференційна рента – диференційна рента 1 і диференційна рента 2. Так само дані поняття економічної, монопольної, екологічною ренти і квазіренти.

У другому розділі «Тенденція розвитку земельних відносин в Україні» досліджено стан і динаміку розвитку земельного фонду в Україні, методи оцінки землі та можливість їх застосування в діяльності сільгосппідприємств, проблеми орендних відносин в Україні та методику визначення орендної плати за землю.

У дисертації проаналізовано та дано оцінку стану приватизації землі в Луганській області. Якісний аналіз свідчить про те, що приватизація ще не досягла своєї головної мети – не підвищила соціально-економічну ефективність економіки, оскільки не створила ефективного приватного власника. Трансформація державної власності на землю у приватну в Україні, на нашу думку, для сільського населення – не тільки набуття статусу реального господаря і місце роботи, а й джерело доходу.