Державно-правова думка в Західній Україні (1919

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, мету, основні завдання дослідження, його хронологічні і географічні межі, охарактеризовано методологічні засади дисертації, її наукову новизну і практичне значення.

Перший розділ “Теоретико-методологічні, джерельні та історіографічні аспекти проблеми” присвячений аналізу основних методологічних засад, стану наукової розробки і джерельної бази дисертації.

У першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади”, виходячи з розуміння методології як системи наукових принципів, що забезпечує вибір пізнавальних методів, засобів та прийомів дослідження, в методологічну основу даної праці лягли принципи загальнофілософської та загальнонаукової методологій, які застосовуються всіма науками, а також конкретно-наукові методи правової науки.

Здобуття достовірних знань, отриманих внаслідок глибокого і всебічного вивчення всієї сукупності фактів, стало можливим завдяки принципу об’єктивності.

Важливим загальнонауковим методом дослідження є логічний, який проявляється в таких дослідницьких прийомах як аналіз і синтез, індукція і дедукція. Значного поширення в історико-правових дослідженнях набув системно-структурний метод, який зобов’язує такий об’єкт пізнання, як держава та його інститути, розглядати як систему, що складається зі структурних елементів.

Враховуючи особливість теми дослідження, важливим було застосування генетичного, проблемно-хронологічного, компаративного методів. Останній дав змогу зосередитись на вивченні конкретних державотворчих концепцій шляхом зіставлення їх окремих рис і якостей з ознаками інших однотипних державницьких моделей, вітчизняних і зарубіжних.

Безпосереднє використання методологічних принципів і методів пізнання здійснювалось через застосування конкретно-наукових методів роботи, пов’язаних, перш за все, з джерельним матеріалом. Серед застосованих слід виділити методи системного, а також критичного аналізу, метод абстрагування. Застосування наведених методологічних принципів і прийомів допомогло сформулювати концепцію власного комплексного наукового пошуку, відобразити її в тексті й змісті дисертації.

У другому підрозділі “Джерельна база дослідження” розкрито наявний обсяг неопублікованих і опублікованих джерел, що стосується даної теми.

Джерельну базу дослідження склали, перш за все, неопубліковані архівні документи і матеріали українських державних структур в краї і за кордоном, політичних партій і громадських організацій, міжнародних інституцій, польських органів державної влади. Важливим джерелом дослідження стали періодичні видання, газети і журнали, а також матеріали польських і радянських видань, спогади діячів партій, учасників визвольних змагань.

Значна кількість першоджерел з історії державно-правової думки 20– 30-х рр. ХХ ст. міститься в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові. Документи і матеріали з даної проблематики зосереджено в 30-ти фондах цього архіву.

Особливий інтерес для досліджуваної теми становить фонд “Наукового товариства ім. Т. Шевченка” (ф. 309), у якому зосереджено документи державних структур ЗУНР, матеріали з’їздів, конференцій, зборів, засідань центральних і місцевих органів українських політичних партій.

До наукового обігу введено чимало матеріалів з фонду “Західноукраїнського товариства Ліги Націй” (ф. 355), “Української парламентарної репрезентації у польських законодавчих органах” (ф. 392), колекції документів про діяльність урядів і армій УНР і ЗУНР (ф. 581).

Значна кількість неопублікованих документів з історії державно-правової думки знаходиться у персональних фондах видатних діячів – О.Назарука (ф.359), В.Охрімовича (ф. 372), Ю.Романчука (ф. 382), В.Старосольського (ф.360), С.Томашівського (ф. 368), Т.Войнаровського (ф. 682), А.Шептицького (ф. 358), В.Децикевича (ф. 715), К.Студинського (ф. 362) та інших. Важливе значення мають також матеріали фонду “Українського національно-демократичного об’єднання” (ф. 344).

Цінним джерелом для вивчення державотворчих платформ українських партій послужили документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, зокрема матеріали фондів “Диктатора ЗУНР” (ф. 2192), представництва ЗУНР у Празі (ф. 4440), у Берліні (ф. 3698) та інші.

Величезна кількість документів, що характеризують політику польської державної влади, міститься у фондах воєводських управлінь – Станіславського (ф. 2, оп. 1), Львівського (ф.1), Тернопільського (ф. 231), Волинського (ф. 46).

У науковий обіг уведено раніше не доступні матеріали, які зберігалися в Національній бібліотеці у Варшаві й передані у Центральний державний історичний архів України у м.Львові. Це одна з найбільших колекцій документів з історії боротьби за відродження української державності.

Цінним джерелом для вивчення української державно-правової думки є суспільно-політична література, опублікована в 20–30-х рр. ХХ ст.

Доповненням до архівних джерел виступають збірники опублікованих документів і матеріалів з історії державно-правової думки.

У дисертації широко використані матеріали преси, зокрема понад 50 газет і журналів.

До джерельної бази дисертаційного дослідження увійшла також мемуарна література, спогади відомих державних і політичних діячів – К.Левицького, Є.Олесницького, С.Барана, Д.Паліїва, І.Кедрина, О.Назарука, І.Макуха, А.Чернецького, Д.Дем’янчука та інших.

Уся сукупність наявних джерел робить можливим розв’язання поставлених у дослідженні завдань.

У третьому підрозділі “Історіографія проблеми” вся наукова література з питань розвитку державно-правової думки в Західній Україні поділена на чотири основні групи: довоєнну, радянську, українську діаспорну і сучасну вітчизняну.

Специфіка досліджень проблем розвитку державно-правових концепцій міжвоєнного періоду пов’язувалася з історією національно-визвольного руху, державотворчими процесами, діяльністю політичних партій, а тому в переважній своїй більшості даної теми науковці торкались опосередковано і фрагментарно.

Більшість праць авторів міжвоєнного періоду мали суспільно-політичний характер. Вони виступають, скоріше, як джерела до вивчення української державно-правової думки. З обґрунтуванням своїх ідейних і державницьких позицій тоді виступили такі відомі політичні діячі, як В.Липинський, М.Шлемкевич (Іванейко), С.Томашівський, О.Назарук, Д.Донцов, М.Сціборський, М.Стахів, К.Коберський, М.Лозинський та інші. Після поразки української революції вони стояли на різних державотворчих платформах.

Концептуальністю викладу матеріалу про державотворчі процеси на західноукраїнських землях, оригінальністю висновків і узагальнень виділяються дослідження М.Лозинського та В.Кучабського. Широтою охоплення матеріалу відзначається робота М.Стахіва “Історія українського політичного руху”. Заслуговує на увагу обширна, довідково-інформативного характеру, книга А.Бельціковської, в якій містяться важливі програмні документи 92 українських, польських та єврейських політичних партій першої половини 20-х рр. ХХ ст.

Загалом публікації міжвоєнного періоду, в переважній своїй більшості, відзначаються джерельним характером, фрагментарно-фактологічним підходом до висвітлення проблем розвитку державно-правової думки в Західній Україні.

З ідеологічних класово-партійних позицій до історико-правових досліджень загалом і до аналізу державотворчих процесів в Україні зокрема підходили радянські дослідники. Більшу частину праць характеризувала крайня ідеологічна спрямованість, відсутність об’єктивного аналізу державно-правових процесів, глорифікація ролі й місця Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Перша спроба перегляду офіційного трактування національно-визвольного руху було зроблено в період хрущовської відлиги. Викладена в праці О.Карпенка нова наукова концепція ставила під сумнів усталені стереотипи про характер державно-правових відносин в ЗУНР, виключну революційну прерогативу робітничого класу і провідну роль марксистсько-ленінської партії.

Констатуючи загалом імперський, офіційно-догматичний характер радянської історіографії, слід зазначити, що проблематика, пов’язана з розвитком української державно-правової думки в Західній Україні 20–30-х рр. ХХ ст., зазнала найбільше фальсифікацій і перекручень. За весь радянський період вона не була прямо поставлена і об’єктивно висвітлена в жодному науковому дослідженні.

Свій вклад у наукове вивчення державотворчих процесів у Західній Україні внесли українські дослідники діаспори. Характерною особливістю їх досліджень є, в першу чергу, висвітлення історії націоналістичного руху в краї. Значну кількість праць про Українську військову організацію (УВО) та Організацію Українських Націоналістів підготував З.Книш. Однак державотворчих аспектів теми він торкнувся лише при висвітленні відносин уряду ЗУНР і УВО. У першому томі “Нарису історії ОУН” П.Мірчука зроблена спроба узагальнити діяльність ОУН у 1920–1930-х рр., однак її державотворча концепція не стала предметом окремого розгляду.

Серед дослідницької проблематики науковців у діаспорі важливе місце займала тема української державності початку ХХ ст. Цій темі присвятили свої роботи І.Нагаєвський, С.Ярославин, С.Ріпецький, однак вони не торкались діяльності урядових структур ЗУНР. Різносторонні аспекти зовнішньополітичної діяльності ЗУНР, спрямованої на відродження української держави, функціонування її урядових інституцій знайшли відображення в обширній і ґрунтовній праці М.Стахіва.

Низку проблем, які більшою чи меншою мірою стосуються теми і періоду даного дослідження, висвітлено у працях І.Лисяка-Рудницького, О.Субтельного, Т.Гунчака.

Таким чином, українські дослідники в діаспорі лише торкалися теми, пов’язаної з державно-правовим облаштуванням західноукраїнських земель.

Новий етап у вивченні державотворчих процесів в Україні у ХХ ст. розпочався після відновлення незалежності української держави. Комплексно-узагальнюючий підхід до висвітлення історії України застосовано у п’ятнадцятитомному академічному виданні “Україна крізь віки”, а також шеститомній праці “Політична історія України. ХХ століття”, в яких розкрито державно-правові моделі Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР. Однак, дана тема залишалась на маргінесі стосовно 1920–1930-х рр.

Однією з провідних тем сучасної вітчизняної історіографії стала українська державність початку ХХ ст. З цієї багатоаспектної проблеми побачили світ десятки ґрунтовних монографій. Серед них слід виокремити, насамперед, роботи О.Копиленка, О.Зайчука, В.Вериги, О.Реєнта, І.Патера, М.Кармазіної. Нової динаміки набрали дослідження з історії ЗУНР. Правові аспекти державотворення в період української революції 1917–1920 рр. висвітлили О.Копиленко, О.Кузьминець, В.Калиновський, А.Шевченко, Ж.Дзейко, Б.Тищик, О.Вівчаренко, Н.Лешкович.

За роки незалежності проблема державно-правових відносин сформувалась у новий напрям наукових досліджень. Для вивчення ролі й місця державознавчої проблематики важливе значення мають праці Н.Оніщенко, С.Макарчука, В.Журавського, Ю.Михальського, О.Мироненка, О.Майбороди, Ю.Шаповала, О.Красівського, І.Цепенди, Ю.Левенця, В.Котигоренка та інших. Однак, теми українських державотворчих візій міжвоєнного періоду автори торкалися в окремих випадках і то побіжно.

Наукових досліджень про розвиток державотворчих концепцій у Західній Україні у вітчизняній історичній і політико-правовій науці загалом небагато. Серед таких праць виділяється робота В.Потульницького, в якій висвітлюються державотворчі концепції українських учених-емігрантів міжвоєнного періоду. У монографії С.Гелея розкрито державотворчу концепцію В.Кучабського. Державницькі моделі західноукраїнських націонал-демократів 1919–1929 рр. знайшли відображення у працях М.Кугутяка.

За останні роки активізувалось вивчення історії політичних партій, зокрема побачили світ роботи А.Кентія, О.Зайцева, О.Жерноклєєва та І.Райківського.

Знайомство зі здобутками сучасної вітчизняної історіографії показує, що українські дослідники виявляють значний інтерес до розвитку державно-правової думки, партійно-політичної історії України. Однак, предметом вивчення стали лише окремі аспекти теми. На сьогодні політико-правова наука знаходиться на початковому етапі вивчення державно-правової думки 20– 30-х рр. ХХ ст. Нагальною потребою є заповнення цієї прогалини в історії держави і права України.

У другому розділі “Консервативно-клерикальні моделі державотворення українських християнських суспільників” показано, що державно-правова думка в Західній Україні у міжвоєнний період була представлена п’ятьма основними напрямками: консервативно-клерикальним, націоналістичним, національно-демократичним, народницько-соціалістичним та ліворадикальним.

Український християнсько-суспільний рух у Галичині мав консервативно-клерикальний характер. На різних етапах історичного розвитку його державотворчі підходи, як і впливи, зазнали суттєвих змін. На початку 1920-х рр. християнські суспільники в особі Української християнсько-суспільної партії (УХСП) виступили активними поборниками відновлення західноукраїнської державності, входили до складу Міжпартійної ради.

Після 1923 р. УХСП занепала. З середини 20-х і до кінця 30-х рр. ХХ ст. християнські суспільники були представлені двома течіями – окциденталістів (латинників) і орієнталістів (візантійців). У найбільш завершеному варіанті державотворча концепція була представлена окциденталістами С.Томашівським, Г.Хомишиним та О.Назаруком.

Витоки української державності С.Томашівський виводив з Галицько-Волинського князівства, а її відродження пов’язував з двома основними засадами: 1) тривалим формуванням української нації на основі західної культури, католицизму і консерватизму; 2) національно-територіальною автономією, як етапом відбудови суверенної української держави, в якій ключова роль відводилась Галичині і греко-католицькій церкві. Взірцем для організації державного ладу галицької автономії мала послужити парламентарна англійська монархія з широкими повноваженнями громад і округів, обмеженням центральної влади та розширенням компетенції місцевих властей. Виконавча влада повинна була належати державній раді, сформованій представниками греко-католицького духовенства і громадськості. Законодавча влада зосереджувалася в палаті представників місцевих органів влади. Монарх, як символ держави, міг обиратися або членами державної ради, або володіти спадковою владою.

Клерикально-консервативні ідеї С.Томашівського лягли в основу політичної діяльності галицьких християнських суспільників окцидентального напрямку. 4 серпня 1925 р. була створена Українська християнська організація (УХО), яка відстоювала ідею автономії Галичини в складі Польщі. На базі УХО 24 вересня 1930 р. була створена Українська католицька народна партія (УКНП), перейменована в 1932 р. в Українську народну обнову. Державотворчі засади УКНП були сформульовані О.Назаруком і Г.Хомишиним на основі концепції С.Томашівського. У стратегічному плані вони передбачали здобуття правовим шляхом незалежної української держави з монархічно-гетьманським устроєм. Тривалим етапом на шляху до відбудови власної державності мала стати національно-територіальна автономія у складі Польщі.

Помірковане крило християнських суспільників, представлене орієнталістами на чолі з А.Шептицьким, не сформулювало чіткої державотворчої програми. Платформа Українського католицького союзу, створеного орієнталістами 1 січня 1931 р., була спрямована на досягнення консолідації нації, створення легально-правових умов для її розвитку як передумови побудови самостійної соборної української держави.

У третьому розділі “Державно-правові концепції українських націоналістів” з’ясовано, що український націоналізм не був єдиним цілісним явищем. У 20–30-х рр. ХХ ст. вирізняються три його різновиди: “чинний” націоналізм Д.Донцова, який сповідувала група “Заграва” і частково Українська партія національної р(оботи) (УПНР), “інтегральний” або “організований” націоналізм, уособленням якого виступила Організація Українських Націоналістів (ОУН) і “творчий” націоналізм Д.Паліїва та М.Шлемкевича (Іванейка), відповідником якого був Фронт національної єдності (ФНЄ). Визначальними для УПНР, ОУН і ФНЄ були ідеї нації і держави. Передбачалось, що відродження соборної української держави відбудеться у результаті національної революції проти всіх окупаційних режимів. Відзначаючи різний ступінь довершеності державно-правових програм УПНР, ОУН і ФНЄ, слід звернути увагу на різні підходи до тактики і стратегії побудови української держави.

Першою з усіх українських націоналістичних організацій постала група “Заграва”, яка згодом оформилась в УПНР. Програма партії обстоювала республіканські засади державного ладу; при цьому категорично заперечувала “гетьманство”, “федерацію”, “народне” республіканство УНР, “радянство як синонім панування чужинців”. Державний устрій України мав бути підпорядкований інтересам збереження державності, її зовнішньої безпеки.

Концепція чинного націоналізму знайшла свій розвиток у праці Д.Донцова “Націоналізм” (1926 р.). Донцовській візії чинного націоналізму з його культом “боротьби”, “влади” і “експансії”, ідеями “ініціативної меншості”, “войовничого ордену”, волюнтаризму і фанатизму, антипартійністю, антикомунізмом і антилібералізмом бракувало позитивно формуючої програми українського державотворення.

За реалізацію такої програми взялось нове покоління націоналістичних ідеологів – Д.Андрієвський, М.Сціборський, Ю.Вассиян, В.Мартинець та інші, які виступили з концепцією організованого або інтегрального націоналізму ОУН.

Націоналісти передбачали три послідовні етапи будівництва української держави – національне визволення, державне закріплення і розвиток, яким відповідали форми державної влади. На першому етапі – національна диктатура, витворена провідними верствами нації. На другому етапі вона мала бути ліквідована. На чолі впорядкованої республіки ставав обраний представницьким органом голова, який призначав виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим органом. Основою адміністративного устрою ставало місцеве самоврядування.

Значний вплив на розвиток націоналістичної державно-правової думки мали ідеї корпоративної держави. Повною мірою це стосується опублікованої в 1935 р. праці М.Сціборського “Націократія”, у якій він заклав три головні ідеї: 1) “нація й держава понад кляси і партії”; 2) корпоративний устрій держави; 3) творча роль провідної верстви, вождя нації. Всупереч фашизму, М.Сціборський ішов від нації до держави. На чолі нації і держави стояв Голова держави, вождь нації, який обирався Національними Зборами. Законодавчою установою була Державна Рада. Голова Держави одночасно був Головою Державного Секретаріату. На державотворчій думці українського організованого націоналізму позначились жорсткі внутрішні і зовнішні обставини.

По-іншому підходили до вирішення державотворчих завдань представники українського творчого націоналізму. Створений Д.Паліївим ФНЄ не мав чіткого державотворчого плану дій. У загальних рисах він зводився до відновлення соборної української держави на всіх її етнографічних територіях у результаті воєнного розгрому СРСР і знищення Версальської системи. Фронтовики різко виступили проти автономістської концепції УНДО. Засади державного устрою ФНЄ ґрунтувались на запозичених ідеях авторитаризму, вождизму, монопартійності.

У четвертому розділі “Розвиток державно-правової думки українських націонал-демократів” розкрито чотири основні етапи розвитку державотворчої думки Української народно-трудової партії і Українського національно-демократичного об’єднання.

У першому підрозділі “Проблема державно-правового статусу Західної України у політичних концепціях УНТП – УНДО” розкрито державно-правові моделі націонал-демократів після поразки ЗУНР. Спираючись на невирішеність проблеми державно-правового статусу Галичини, Лізі Націй був запропонований проект “Основ державного устрою Галицької Республіки”, підготовлений членом екзильного уряду К.Левицьким. Проект передбачав утворення правової Галицької Республіки як незалежної суверенної держави з республіканською формою правління. Планувалась парламентсько-президентська структура державної влади, законодавча гілка якої мала належати Державній Раді, обраній загальними всенародними виборами. За таким самим принципом мав обиратись глава держави Президент Галицької Республіки, який уповноважувався створювати Кабінет міністрів. Розділ “Судівництво” передбачав створення та засади функціонування незалежної судової гілки влади. Окремим розділом регулювалось адміністративне право. “Основи” передбачали надання широких прав національним меншинам. Державам Антанти пропонувалося сформувати Міжкоаліційну комісію для галицької держави, яка мала передати краєвій адміністративній раді, утвореній з членів Української Національної Ради, всю політичну і мілітарну владу. Ідея незалежної Галицької Республіки була панівною в українському політикумі до березня 1923 р.

З прийняттям Радою послів Антанти ухвали про передачу Галичини Польській державі на умовах утворення автономії в середовищі української національної демократії було випрацювано два підходи до вирішення державно-правових питань. Еміграційний уряд запропонував концепцію боротьби проти польської окупації, за незалежність усіх західноукраїнських земель, а також розширення повноважень УНРади. Однак, на той час у краї утвердилась думка про необхідність автономістичного курсу, що передбачав утворення національно-територіальної автономії Галичини в складі Польщі.

Розкол було подолано з утворенням Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) 1925 р., яке запропонувало програму боротьби за незалежну соборну демократичну українську державу з конституційно-парламентським устроєм. Вона передбачала невизнання міжнародно-правових актів, які суперечать суверенному праву українського народу на власну державність, боротьбу за державно-політичні, соціально-економічні і національно-культурні права. Після виборів до польського сейму і сенату 1928 р. українські посли акцентували увагу на міжнародно-правовому характері української проблеми, критикували польське законодавство, виступали ініціаторами цілої низки законодавчих актів.

У другому підрозділі “Боротьба навколо автономістських моделей державотворення ундовців та їх захист громадянських, соціально-економічних і національно-культурних прав українського народу” розкрито обставини формування загальноукраїнської соборницької концепції, опертої на ідеї автономії Західної України в складі Польщі.

Посилення репресивного курсу більшовицької влади в УСРР і Польщі в Західній Україні з початку 1930-х рр. привело до утворення нової державно-правової моделі вирішення українського питання. Репресії українства на Наддніпрянщині спричинились до того, що в середовищі національної демократії утвердилась ідея боротьби за соборну незалежну українську державу в результаті воєнного розгрому СРСР. За таких обставин Західна Україна мала своїм завданням стати форпостом боротьби проти більшовицького режиму, що своєю чергою вимагало нормалізації польсько-українських стосунків на засадах автономії Західної України в складі Польщі. Українські посли, провід УНДО в ході так званої “нормалізації” неодноразово звертались до міжнародних інституцій, польської влади виконати власні міжнародні зобов’язання про надання національно-територіальної автономії українському народу в Польщі. З цією метою ЦК УНДО 7 травня 1938 р. прийняв важливий політичний документ – “Декларацію в справі положення українського народу в Польській державі”.

Тема територіальної автономії знайшла своє відображення в сеймі 3 грудня 1938 р., коли 15 українських послів з Галичини і Волині подали проект конституційного закону про Галицько-Волинську землю (ГВЗ), який передбачав створення територіальної автономії всіх українських земель у Польщі. Виконавчу владу в ГВЗ мала здійснювати Рада Міністрів, яка обиралась місцевим Сеймом. До компетенції Сейму входив контроль за діяльністю уряду, прийняття бюджету, визначення податків тощо. Сейм обирався на 5 років. Президент Польщі мав право розпускати Сейм. На території ГВЗ діяв Найвищий суд у справах судових цивільних і карних. Найвищий Адміністративний Трибунал відповідав за дотримання норм адміністративного права.

Збройні сили ГВЗ мали формуватися за територіальною ознакою. Однак подібні автономістські моделі польська влада відкидала. Польсько-українська нормалізація зазнала краху.

У п’ятому розділі “Народницько-соціалістичні засади національного державотворення українських радикалів та соціал-демократів” розкрито їх державотворчі моделі, побудовані на засадах демократії і соціалізму.

В першому підрозділі “Боротьба УРП-УСРП за реалізацію своєї державно-політичної програми” висвітлено послідовну боротьбу соціалістів-радикалів за відновлення незалежної самостійної української держави на засадах етичного соціалізму і демократичного народоправства. На цьому шляху вони пройшли два етапи. Перший (1920–1923 рр.) характеризувався відстоюванням ідеї державної незалежності Галицької Республіки як передумови до відбудови соборної української держави. З 1923 р. утвердилась концепція боротьби за національне і соціальне визволення українського народу, побудови незалежної самостійної соборної української трудової республіки. УСРП виступила за парламентсько-президентську форму державного правління з розширеними повноваженнями місцевих органів влади у вигляді трудових рад. Соціалісти-радикали були поборниками представницької демократії, багатопартійності, соціальної справедливості й національної рівності, захисту прав і свобод людини і нації. Одночасно вони вели непримиренну боротьбу проти всіх окупаційних режимів на українських землях, будь-яких форм тоталітаризму і деспотизму, в першу чергу більшовизму і фашизму.

У другому підрозділі “Соціал-демократична візія державно-правової організації українського суспільства” розкрито еволюцію державно-правової концепції західноукраїнських соціал-демократів. З часу виникнення УНР вони виступили поборниками побудови незалежної соборної соціалістичної української держави, формування єдиного соціалістичного уряду, усуспільнення засобів виробництва, запровадження земельного законодавства Директорії УНР. З поразкою української державності в УСДП посилились ліворадикальні настрої, аж до переходу партії, практично, на більшовицьку платформу, яка передбачала здійснення соціалістичної революції в Польщі, об’єднання всіх українських земель в одну соціалістичну радянську державу. Новий етап в розвитку української соціал-демократії був пов’язаний з відродженням УСДП в кінці 1920-х років і переходом партії до нової державно-правової концепції, яка передбачала побудову незалежної соборної соціалістичної української держави з демократичним устроєм, де державне і приватне право виступало б регулятором суспільних відносин. Соціал-демократи засуджували практику державного будівництва в УСРР, так звану диктатуру пролетаріату. В теоретичних працях В.Левинського і В.Старосольського ідея нації й національної держави узгоджувалася з ідеєю соціалізму. Українська держава бачилась як соціалістична за змістом і національна за формою. На думку В.Старосольського, “метою нації є повна державна суверенність”.

У шостому розділі “Ліворадикальна програма Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ) боротьби за возз’єднання Західної України з УСРР” висвітлено особливості державотворчої концепції західноукраїнських комуністів. КПЗУ, як складова частина Комуністичної партії Польщі (КПП), Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) і Комінтерну, керувалась державотворчими постулатами більшовизму, який ґрунтувався на класово-партійному аналізі суспільних процесів, необхідності соціалістичної революції, встановлення радянської влади як форми диктатури робітничого класу. Однак у керівництві КПЗУ сформувалося своє бачення вирішення важливих політичних і державотворчих проблем. На противагу КПП і КП(б)У, ЦК КПЗУ послідовно відстоював ідею права націй на самовизначення, аж до відокремлення і возз’єднання Західної України з УСРР. Гасло національно-територіальної автономії в складі Польщі розглядалось лиш як тактичне, для залучення мас до національно-визвольної боротьби.

КПЗУ негативно оцінила суть і методи державного будівництва в УСРР, відстоювала ідею розбудови Української соціалістичної радянської держави з широкими повноваженнями в рамках федерації рівноправних республік. Західноукраїнські комуністи відстоювали союзно-федеративний принцип побудови СРСР, виступили з рішучим запереченням перетворення УСРР на автономію Російської федерації, розглядали процес українізації як важливий фактор державного будівництва. КПЗУ однією з перших серед комуністичних партій світу повела рішучу боротьбу проти сталінської диктаторської політики в КП(б)У і Комінтерні, застерігала від її негативних наслідків у майбутньому.