| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, наукова новизна, рівень теоретичного вивчення проблеми, визначені мета та завдання дослідження, його методологічна основа, основні положення, які складають новизну, теоретична та практична значимість отриманих результатів, наводяться дані про їх апробацію та структуру дисертації.
Розділ 1 «Поняття та криміналістична класифікація економічних злочинів, які вчиняються з використанням банків» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Розвиток криміналістичних знань про економічну злочинність у сфері банківської діяльності» досліджено історію та стан наукової розробленості теми дослідження. Визначено, що перш ніж стати об’єктом окремого криміналістичного дослідження, злочинна діяльність у банківській сфері у своєму розвитку пройшла декілька етапів. Зміни, які були помічені на кожному з етапів, обумовлені не тільки внутрішньою логікою розвитку наукового знання, але й еволюцією самого досліджуваного явища — економічної злочинності у цій сфері. Відправною точкою еволюції криміналістичних знань про економічні злочини, що вчиняються з використанням банків, стали дослідження «професійної» злочинності Е. Сатерленда, М.Г. Полянського, В.Я. Осеніна, А.М. Позднякова, Я.М. Козіцина, В.І. Теребілова, В.Г. Танасевіча та ін.
Помічено, що «тіньові» схеми економічних відносин між банками та господарюючими суб’єктами були закладені ще за часів перебудови в СРСР. В умовах ринкових перетворень швидка трансформація способів злочинної поведінки у розглянутій сфері вказала на значне відставання темпів наукових розробок протягом першого десятиріччя незалежності України. Чималим поштовхом до створення основ методик розслідування злочинів, що вчиняються з використанням фінансових інститутів ринкової економіки, стали праці В.Д. Ларичева, Н.П. Яблокова, Г.А. Матусовського, А.Ф. Волобуєва та ін. Автором підкреслена цінність комплексного підходу до розв’язання проблем протидії економічної злочинності, необхідність подальшого розвитку прогностичної функції криміналістики та розширення можливостей застосування криміналістичних знань в інтересах захисту банківської діяльності від злочинних посягань.
У підрозділі » визначено, які саме злочини включені до криміналістично однорідної групи економічних злочинів у сфері банківської діяльності. Під економічною злочинністю у сфері банківської діяльності пропонується розуміти здійснення певних заборонених кримінальним законом діянь, які посягають на нормальний порядок суспільних відносин у банківській сфері, в механізмі яких використовуються банківські операції та посадові можливості працівників банків.
Злочинна діяльність у банківській сфері представляє собою виконання певних алгоритмів дій, які неоднорідні за своєю кримінально-правовою характеристикою, але мають спільні криміналістичні ознаки. Причому ці дії виходять за межі традиційного в криміналістиці поняття способу чи механізму вчинення окремого злочину. Один економічний злочин є необхідною умовою вчинення іншого, більш тяжкого злочину. Охарактеризовано це наявністю основних і допоміжних злочинів. Вони відображають логіку поведінки злочинців і є певними етапами в досягненні злочинної мети. Таким чином, уся злочинна діяльність набуває вигляду складних взаємопов’язаних діянь, суттєвість яких адекватно відображує термін «технологія злочинного збагачення». Під останньою розуміється існуюча у межах криміналістично значимого відрізку часу та впорядкована в декілька стадій система передбачених кримінальних законом діянь та пов’язаних з ними посткримінальних дій, спрямованих на досягнення загальної мети — отримання прибутків від незаконних дій у сфері банківської діяльності.
Відзначається, що технологія злочинного збагачення у банківській сфері поєднує однорідні чи різнорідні підсистеми (компоненти) в єдину систему злочинної поведінки. У якості компонентів виступають: злочини (основні та допоміжні), предмет злочинного посягання, способи та засоби вчинення злочинів, суб’єкти та мета. Остання є системоутворюючим фактором, яка відображена у сутності основного злочину. Злочинні технології володіють ознаками структурності, цілісності, інтегративності та ієрархічності.
У підрозділі 1.3. «Криміналістична класифікація економічних злочинів, які вчиняються у сфері банківської діяльності» аналізуються існуючі в криміналістичній науці погляди на проблему класифікації злочинів. Автор дійшов висновку про недостатність лише кримінально-правової класифікації злочинів, оскільки злочинна діяльність у досліджуваній сфері здебільшого являє собою складну сукупність різних за своєю природою кримінально караних дій.
Для визначення підстав для класифікації та виходячи зі специфіки діяльності банків, на наш погляд, важливого значення набувають види банківських операцій та їх виконавець (суб’єкт). У якості загального криміналістичного критерію поділу злочинів виступають особливості підготовки, вчинення та приховування слідів злочинних дій. Виділяються основні та допоміжні злочини. До основних злочинів віднесені ті, які безпосередньо спрямовані на незаконне заволодіння коштами та іншими цінностями, використовуючи можливості банківської сфери: шахрайство з фінансовими ресурсами банку — ст. 222 КК України, розкрадання коштів, які знаходяться на рахунках банку, шляхом зловживання службовим становищем — ч. 2 ст. 191 КК України та ін. (ст.ст. 190, 212 КК України). Допоміжні злочини найчастіше виступають формою, способом або необхідною умовою підготовки, вчинення чи приховання основного злочину: створення фіктивної фірми (ст. 205 КК України), службове підроблення, підробка документів (ст.ст. 366, 358 КК України). Прикладом способу приховання злочинної діяльності найчастіше виступає легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом з використанням банківських операцій (ст. 209 КК України).
Інтегруючи наведені у роботі класифікації, автором було взято за основу систематизацію комплексів економічних злочинів, вчинених з використанням банків за технологіями злочинного збагачення. Така класифікація обумовлюється наступними чинниками: предмет доказування по кримінальній справі визначається декількома пов’язаними між собою злочинами, одними і тими ж джерелами доказової інформації, що складають єдину систему, однаковими слідчими діями, тощо. Криміналістична класифікація за технологіями злочинного збагачення виглядає наступним чином: 1) технологія злочинного збагачення шляхом незаконного отримання та розкрадання кредитних ресурсів банку; 2) технологія розкрадання безготівкових грошових коштів клієнтів банку з використанням фіктивних поточних документів та електронно-обчислювальної техніки; 3) технологія злочинного збагачення шляхом створення конвертаційних центрів та легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.
Розділ 2 «Криміналістична характеристика економічних злочинів, вчинених з використанням банків» складається з чотирьох підрозділів і представляє структуру та види технологій злочинного збагачення у сфері банківської діяльності, узагальнені дані про типові ознаки обстановки, предмета, суб’єктів і слідів злочинів.
Підрозділ 2.1. «Характеристика банківської системи та обстановки вчинення в ній злочинів». Концентруючи величезні суми коштів, банківська діяльність, природно, виступала і виступає сферою для здійснення розкрадань та інших зловживань як з боку банкірів, так і з боку суб’єктів господарювання. Сприяє цьому відповідна обстановка, яка складається за тих чи інших умов протягом виникнення та розвитку банківської справи. До обстановки вчинення комплексу розглянутих економічних злочинів належить певна сукупність обставин, умов і факторів зовнішнього та внутрішнього характеру, що складаються до, в момент і після вчинення злочину, а саме: а) нормативно-правове регулювання сфери банківської діяльності; б) службове становище працівників, їхні професійні й особисті якості; в) можливості доступу посадових осіб до грошових коштів та інших фінансових ресурсів, що зосереджені на банківських рахунках; г) характер, вид та особливості проведення тієї чи іншої фінансової операції, що виконується в банку; д) особливості документообігу, обліку, звітності та контролю за проведенням операцій в банку.
Гнучкість і пристосовництво з боку зловмисників до вказаних обставин потребують постійної уваги з метою розробки адекватних заходів протидії злочинності.
У підрозділі 2.2. «Технології злочинного збагачення у сфері банківської діяльності», який складається з трьох пунктів, розглянуто зміст технологій злочинного збагачення у сфері банківської діяльності, які поділені за основними сферами банківської діяльності.
Пункт 2.2.1. Технологія злочинного збагачення шляхом незаконного отримання та розкрадання кредитних ресурсів банку. Ця технологія найбільш характерна для банківської сфери, оскільки кредитування є однією з розповсюджених і, одночасно, уразливих у кримінологічному відношенні банківських операцій. Основними злочинами при здійсненні позикових операцій банку виступають: привласнення кредитних ресурсів банку (ч. 2 ст. 191 КК України), шахрайське одержання кредиту (ст. 190 КК України), шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України). Допоміжними на шляху вчинення основного злочину, як правило, виступають наступні дії: створення фіктивного підприємства (ст. 205 КК України), службове підроблення (ст. 366 КК України) та інші злочини у сфері службової діяльності (ст.ст. 364, 365–368 КК України). Як спосіб приховання (маскування) наслідків злочинної діяльності може виступати доведення до банкрутства (ст. 219 КК України) та ін. Основною ціллю у даній технології збагачення є заволодіння кредитними коштами банку.
Пункт 2.2.2. Технологія злочинного збагачення шляхом створення конвертаційних центрів та легалізації за їх допомогою доходів, отриманих злочинним шляхом. Створення так званих конвертаційних центрів та легалізація (відмивання) грошових коштів або іншого майна, здобутого злочинним шляхом, є необхідною умовою існування та розвитку більшості «тіньових» кримінальних економічних структур. При вчиненні зазначених економічних злочинів банки складають необхідну ланку в технології злочинного збагачення у розглянутій сфері. Прикладами найчастіше виступають використання можливостей посадового становища окремих працівників банку (ст.ст. 191, 364–369 КК України).
У дослідженні звернено увагу на використання можливостей банків у структурі центру по конвертації грошей. Технологія злочинної діяльності конвертаційних центрів забезпечується завдяки наступним діям працівників банку: відкриття поточних рахунків для фіктивного підприємства, використання лоро-рахунків для перерахування грошей і купівлі іноземної валюти; забезпечення прикриття незаконних фінансових операцій по рахунках фіктивних фірм; організація домовленостей з посадовими особами з контролюючих органів (наприклад, НБУ) та ін. Головною функцією злочинців–банкірів у даній технології збагачення є створення умов для ухилення від відповідальності за відверто злочинну діяльність керівників легальних підприємств різних форм власності та маскування слідів від цих злочинів.
Пункт 2.2.3. Технологія розкрадання безготівкових грошових коштів клієнтів банку з використанням фіктивних розрахункових документів та електронно-обчислювальної техніки. Цей різновид злочинної діяльності швидко поширюється в умовах електронної системи платежів та дистанційного доступу до поточних рахунків. В алгоритмі дій злочинців найчастіше вбачаються ознаки наступних складів злочинів: основні — розкрадання безготівкових грошових коштів клієнтів банку (ч. 2 ст. 191 КК України) та шахрайство (ст. 190 КК України). Допоміжними є такі: незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків (ст. 200 КК України); незаконне використання електронно-обчислювальної техніки і документів, а також інші злочини (ст.ст. 364–368, 205 КК України).
У якості засобів досягнення злочинної мети зловмисники найчастіше використовують: а) розкрадання коштів вкладників, що знаходяться на депозитних рахунках, шляхом підробки банківських документів (у 67,5% випадків від загальної кількості вивчених кримінальних справ); б) розкрадання коштів банківських установ за допомогою фіктивних кредитних договорів на втрачені документи громадян або з використанням документів осіб, які мали або мають банківські депозити (у 32,5% випадків); в) розкрадання коштів банківських установ з використанням акредитивів і векселів (у 13,8% випадків). Окремо у досліджені були розглянуті способи вчинення економічних злочинів, що вчиняються працівниками банків за умов доступу до рахунків клієнтів («непостійний вибір», «за хвіст», «аварійний», тощо).
Підрозділ 2.3. «Особливості предмету злочинного посягання та слідів злочину» визначений специфікою статусу банків як фінансових посередників по акумулюванню, розподілу та перерозподілу капіталу суб’єктів економічних відносин. У якості предмета вчинення основного злочину, як правило, виступають: а) безготівкові грошові кошти, що знаходяться на рахунках банку (у 52,3% вивчених кримінальних справ); б) готівкові грошові кошти (у 37,3% вивчених кримінальних справ); цінні папери (у 10,4% вивчених кримінальних справ). Предметами вчинення допоміжних злочинів найчастіше виступають документи (87,6% вивчених справ), які стають об’єктом здійснення підробок, виправлень та інших фальсифікацій або слугують засобом вчинення злочину. До таких документів віднесені: а) розрахункові документи на паперовій чи електронній основі (платіжні доручення, платіжні вимоги–доручення, векселі тощо); б) документи нормативно-розпорядчого характеру. Специфічним предметом злочину в окремих випадках виступає банківська інформація, що зберігається на комп'ютерних носіях: конфіденційні дані, програмне забезпечення та ін.
До спектру об’єктів слідоутворення, що зберегли на собі інформацію про подію злочину в банківській сфері, віднесені: 1) документи (бухгалтерського обліку, правозастосовчі, реєстраційні, господарчо-розпорядчі); 2) предмети (штампи, зразки бланків, тощо); 3) матеріальні цінності (готівкові кошти, їх еквіваленти, в тому числі електронні банківські розрахунки); 4) електронні носії інформації (комп’ютери, жорсткі диски, накопичувачі, тощо); 5) пам'ять людей (ідеальні сліди).
Особливе значення для всіх видів злочинів у розглянутій сфері мають сліди в документах, які можна класифікувати за змістом: предмета злочинного посягання; засобу вчинення злочину; за допомогою яких приховується злочин; що характеризують особу злочинця; що містять інформацію про інші обставини справи. При дослідженні документів важливо визначити зв’язок ланок у системі «документ — відображений у ньому факт — виконавець документа».
Підрозділ 2.4. «Характеристика особи злочинця та злочинних груп у сфері банківської діяльності». Механізм вчинення злочину обумовлюється об’єктивною можливістю здійснення певних дій з коштами, які знаходяться на рахунках банків, або з їх еквівалентами. Ця можливість, у свою чергу, залежить від службового становища конкретної особи, обсягу і характеру її повноважень та злочинних зв’язків. Серед осіб, що вчиняли злочини у досліджуваній сфері, порівняно високий рівень освіченості, у 87% осіб є вища освіта. Розподіл за віком відбувся такий: а) 18–24 рр. — 1,7%, б) 25–29 рр. — 7,4%, в) 30–45 рр. — 60,7%, г) від 46 р. і старше — 30,2%. У цьому списку переважає третя вікова група як економічно активна, досвідчена і працездатна частина населення. Представники банківської сфери вчиняють злочини групою осіб і, дуже рідко, одноособово: 92,1% проти 7,9% відповідно.
Аналіз слідчо-судової практики дозволив провести систематизацію осіб, які вчинили злочини з використанням банків. До першої групи осіб ми включили: 1) керівники банківських установ чи філій та їх заступники; 2) керівники структурних відділів банківської установи (кредитних та кредитно-фінансових відділів, валютних операцій, інноваційного розвитку, тощо) та головні бухгалтери банків; 3) інші працівники банку: кредитні інспектори, економісти, операціоністи, касири, фахівці з інформаційно-програмного забезпечення, тощо.
До другої групи включено представників суб’єкта господарювання, які вступають у договірні відносини з банківською установою: власники чи керівники підприємств різних форм власності, їх заступники та головні бухгалтери, а також інші особи, які мають організаційно-розпорядчі повноваження. Вікова характеристика злочинців дозволяє стверджувати, що найбільш кримінально активна група осіб — у віці 29–45 років (46,7%). Вони відрізняються здатністю легко вступати в контакт з людьми та заводити знайомства з впливовими особами з числа державних органів та бізнес структур, які мають корупційну спрямованість. До професійних якостей можна, насамперед, віднести відмінне знання чинного законодавства та недоліків у ньому, які дозволяють приховано здійснювати різного роду розкрадання; знання у сфері економіки та фінансів, іноземних мов, комп’ютерних технологій, тощо.
До третьої групи віднесені: 1) представники органів державної влади та місцевого самоврядування (депутати, посадові особи виконавчих органів влади); 2) представники контролюючих органів; 3) представники органу нагляду та управління, які мають виключні повноваження у банківській сфері (підрозділи НБУ). Специфіка цих суб’єктів полягає у тому, що вони можуть не тільки сприяти підготовці та вчиненню злочинів, але й виконувати провідну роль у «прикритті» системної злочинної діяльності та протидії розслідуванню.
Дослідження організованої злочинної діяльності у банківській сфері вказало, що такі групи розрізнюються за кількісним складом, ступенем організованості, рівнем підготовки та досвіду. У зв’язку з цим, виділено дві класифікаційні групи: 1) ситуативні або нестійкі злочинні об’єднання (групи) (у 62,3% вивчених справ); 2) стійкі організовані злочинні групи (злочинні організації) (27,7%).
Ситуативні групи включають у себе, як правило, невеликий склад учасників (до 4–5 чоловік). Для цієї групи не є характерним високий ступень організованості її учасників. Об’єднанні спільною метою, злочинці не ставлять за мету вигадування складних схем злочинного збагачення та отримання систематичного кримінального доходу. Діяльність стійких організованих груп спрямована на винаходження складних схем та технологій злочинного збагачення з метою системного отримання кримінального прибутку. До складу цієї групи входить широкий спектр представників сфери господарювання та органів влади, яких привертає увагу, перш за все, перспектива систематичного безкарного одержання злочинним шляхом величезних коштів через використання корупційних зв’язків. Діяльність цієї групи може мати транснаціональний характер.
Розділ 3 «Основні положення розслідування економічних злочинів, які вчиняються з використанням банків» складається з чотирьох підрозділів.
Підрозділ 3.1. «Особливості порушення кримінальної справи і початковий етап розслідування». Аналіз слідчо-судової практики дозволяє визначити типовий перелік документів у матеріалах дослідчої перевірки, який необхідний для обґрунтованого порушення кримінальної справи: 1) рапорт оперативного працівника начальнику свого підрозділу (входив до первинного матеріалу у 78% вивчених кримінальних справ); 2) заява та письмове пояснення від потерпілої сторони (містилися у первинному матеріалі у 83,6% досліджених справ); 3) письмові пояснення свідків протиправних дій (у 96% вивчених справ); 4) документи (копії), які є підтвердженням злочинних дій, що були використанні як засіб вчинення злочину (64,7%), що послугували засобом приховання злочину (37,6%), які є предметом злочину (12,5%); 5) матеріали спеціальних перевірок (82,4%); 6) письмове пояснення особи (осіб), запідозреної у вчиненні злочину, про факти вчинення протиправних дій (83% вивчених кримінальних справ) та ін.
До обставин, що підлягають оцінці на стадії порушення кримінальної справи, варто відносити: кримінально-правові ознаки кваліфікованого складу економічного злочину; криміналістичні ознаки діяльності організованої злочинної групи; достатність даних, що вказують на ознаки злочинних технологій; час та місце вчинення злочину; матеріальні наслідки злочинних дій. У зв’язку з цим, оцінка зібраних фактичних даних носить процесуально-криміналістичний характер.
Особливістю стадії порушення кримінальної справи також є налагодження тісної взаємодії слідчого з працівниками оперативних підрозділів ДСБЕЗ, УБОЗ або СБУ. Змістом співпраці у даному випадку визнано: закріплення за оперативними працівниками при заведенні оперативно-розшукових справ слідчих, що спеціалізуються на розслідуванні банківських злочинів; складання узгоджених планів дослідчої перевірки; спільний аналіз первинних матеріалів з точки зору з’ясування наявності підстав для порушення кримінальної справи й визначення невідкладних дій, тощо.
Підрозділ 3.2.». Типові слідчі ситуації, які виникають на початковому етапі розслідування, розглядаються з урахуванням комплексного характеру злочинної діяльності. Структура та зміст ситуацій визначаються, виходячи з: характеру вихідної інформації про злочин; того, за яким злочином (основним чи підпорядкованим) порушується кримінальна справа, та результатів обізнаності слідчого про епізоди злочинної діяльності.
З урахуванням виявлених епізодів злочинної діяльності типовими можуть бути такі ситуації: а) кримінальна справа порушена як за основним, так і за підпорядкованим злочином (злочинами); б) кримінальна справа порушена за основним злочином; в) кримінальна справа порушена за підпорядкованим злочином. Своєрідність названих ситуацій багато у чому обумовлена наявністю та характером інформації, що стала приводом порушення кримінальних справ. Типізація слідчих ситуацій за цим критерієм відносно нашого дослідження може мати наступний вигляд:
1) від банків або контролюючих органів надійшли матеріали документальної перевірки, в яких виявляються ознаки злочинних дій у банківській сфері;
2) від оперативних підрозділів отримані матеріали, що містять дані про кримінальні факти у фінансовій діяльності окремих працівників банків та комерційних організацій;
3) матеріали, що надійшли до слідчих від оперативних підрозділів, дають підстави вважати, що злочин у сфері банківської діяльності вчинений добре замаскованою організованою групою, про кримінальну діяльність якої оперативно-розшукові органи досі не мали інформації;
4) особа, що скоїла злочин, затримана на місці злочину або одразу ж після нього (ситуація схожа до другої і відрізняється тим, що немає необхідності в розробці та проведені операції по затримці підозрюваного);
5) кримінальна справа порушена у зв’язку із розслідуванням іншої справи.
Відповідно до ситуацій визначаються тактичні завдання розслідування.
Підрозділ 3.3. «Особливості проведення тактичних операцій». На основі аналізу праць вчених–криміналістів, що досліджували проблематику тактичних операцій, сформульовано висновок, що тактична операція — це комплекс погоджених і взаємозалежних слідчих дій, оперативно-розшукових, контрольно-ревізійних, підготовчих, технічних та інших заходів, що здійснюються у процесі розслідування за єдиним планом під керівництвом слідчого, які спрямовані на розв’язання конкретних завдань, що виникають на певному етапі розслідування, у тій або іншій слідчій ситуації з метою реалізації такого тактичного завдання, яке не може бути вирішено проведенням окремої слідчої дії.
Особливості проведення тактичних операцій на початковому етапі розслідування визначаються змістом розв’язуваних завдань: а) встановлення обставин скоєння злочину, вилучення й фіксація його слідів, які можуть за тих чи інших обставин зникнути; б) встановлення, розшук і затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину; в) збирання доказів, достатніх для пред’явлення обвинувачення особі хоча б за одним епізодом злочинної діяльності. У дослідженні було розглянуто проведення таких тактичних операцій: «Документи», «Усунення протидії розслідуванню», «Встановлення причетності банківського працівника до вчинення злочину».
У підрозділі 3.4. «Взаємодія слідчого зі спеціалістами, іншими службами, органами та установами» аналізуються сучасний стан та перспективні напрямки взаємодії слідчого з відповідними суб’єктами. Авторська позиція, у даному випадку, полягає у розумінні взаємодії як основаної на законних та підзаконних нормативних актах узгодженої і належно організованої діяльності відповідних органів і посадових осіб у процесі розкриття та розслідування злочинів, спрямованої на досягнення спільної мети з найменшими витратами сил, засобів і часу. Склад суб’єктів, з ким доводиться взаємодіяти слідчому, ми об’єднали у три групи: а) взаємодія з представниками оперативних підрозділів ОВС, Державної податкової служби, Служби безпеки України та представниками експертних установ; б) взаємодія з державними контрольно-ревізійними органами та органами нагляду; в) взаємодія з представниками кредитно-фінансового сектору.
|
