АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчій, правозастосовній, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Теоретичні засади дослідження інформації з обмеженим доступом» складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню історичних і теоретичних аспектів адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом у вітчизняній адміністративній доктрині, дослідженню стану наукової розробленості теми, визначенню поняття інформації з обмеженим доступом, відмежуванню його від інших споріднених понять, окресленню видів інформації з обмеженим доступом.

У підрозділі 1.1 «Історіографія дослідження інформації з обмеженим доступом у вітчизняній адміністративній доктрині» подається історіографія дослідження інформації з обмеженим доступом у вітчизняній адміністративній доктрині.

Рівень наукових розробок у досліджуваній сфері є недостатнім порівняно з потребами українського суспільства і держави та іншими європейськими країнами. Інформація з обмеженим доступом як правовий феномен у вітчизняній адміністративній доктрині є доволі новим та не розробленим достатньою мірою. Дослідження генезису наукових джерел, присвячених інформації з обмеженим доступом, дало змогу дійти таких висновків: 1) інформація з обмеженим доступом є предметом дослідження багатьох юридичних наук – теорії держави та права, інформаційного права, адміністративного права, кримінального права, цивільного права та інших; 2) здебільшого інститут інформації з обмеженим доступом виступає предметом дослідження наукових праць у рамках інформаційного права та інформаційної безпеки; 3) адміністративний аспект інформації з обмеженим доступом розкривається в межах адміністративних розвідок, присвячених інформаційній безпеці; 4) відсутність законодавчого закріплення відповідних дефініцій та класифікації інформації з обмеженим доступом призводила до неоднозначного тлумачення видів інформації з обмеженим доступом та наявності полісемії основних понять, коли один і той же вид інформації з обмеженим доступом має не тільки різне визначення, а й назву (Закон України «Про доступ до публічної інформації», згідно з нормами якого було визначено види інформації з обмеженим доступом, був прийнятий лише у 2011 році); 5) серед інформації з обмеженим доступом найбільш досліджуваними у вітчизняних наукових розвідках є такі види таємниць, як: державна, комерційна, таємниця персональних даних.

Було виділено три основні етапи становлення наукової думки, присвяченої інформації з обмеженим доступом у вітчизняній адміністративній доктрині. Перший етап (1991–2005 рр.) характеризується поверховим розглядом інформації з обмеженим доступом у контексті дослідження різних аспектів інформаційної безпеки та інформаційного права, де захист інформації з обмеженим доступом визначається як важливий напрям інформаційної безпеки чи інститут інформаційного права, а також актуальний напрям наукової діяльності. Для другого етапу (2006–2007 рр.) властива поява досліджень монографічного рівня, предметом яких є безпосередньо інформація з обмеженим доступом, особливості доступу до зазначеної вище інформації та виділення основних видів таємниць. Третій етап (2008 – донині) характеризується інтенсивним проведенням наукових досліджень, формуванням наукових шкіл та опублікуванням робіт різної спеціалізації, предметом яких виступають конкретні види таємниць (банківська, комерційна, персональна таємниця тощо).

У підрозділі 1.2 «Інформація з обмеженим доступом як вид інформації» окреслюється специфіка інформації з обмеженим доступом як вид інформації, досліджується поняття «інформація з обмеженим доступом», виділяються конститутивні ознаки цього феномена у адміністративно-правовому контексті.

Аналіз вітчизняного законодавства у сфері інформації з обмеженим доступом дав змогу дійти висновку про відсутність уніфікованої законодавчої дефініції поняття «інформація з обмеженим доступом». Визначення цього поняття можна знайти лише в окремих міжнародних угодах про співробітництво у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, що були підписані між Урядом України та урядами інших держав. Здебільшого у вищезазначених угодах інформація з обмеженим доступом визначається як інформація та матеріали незалежно від їх форми, природи й способу передачі; інформація у будь-якій формі та будь-які документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація; будь-який документ, рисунок, план, карта, фотографія, звукова чи відеоплівка або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію; інформація, відображена в будь-якій формі. Отже, здебільшого в міжнародних документах акцентується увага на певних матеріальних носіях, де може міститися інформація, а не на визначенні сутності, специфіки такої інформації.

На основі норм цих міжнародних угод автором було виділено так зване широке та вузьке розуміння інформації з обмеженим доступом. У вузькому розумінні інформацію з обмеженим доступом становлять «будь-який документ, рисунок, план, карта, фотографія, звукова чи відеоплівка або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію», тобто інформацією з обмеженим доступом є лише та інформація, що перебуває на певних матеріальних носіях. Саме вузьке трактування інформації з обмеженим доступом закріплене і у вітчизняному законодавстві, зокрема у ст. 1 Закону України «Про інформацію». Згідно з широким розумінням таку інформацію становить і інформація незалежно від «форми, природи, способу передачі» чи «виду і умов відтворення». Робиться висновок, що саме широке трактування відповідає сучасним реаліям, оскільки специфіка інформації як феномена полягає в тому, що вона має певну самостійність та автономність від матеріального носія, на якому міститься.

Було виділені наступні конститутивні ознаки інформації з обмеженим доступом у адміністративно-правовому контексті: 1) інформація з обмеженим доступом – це, насамперед, відомості, дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; 2) інформацією, до якої може бути застосовано обмежений режим доступу, є така, що не суперечить чинному законодавству України; 3) певне коло користувачів отримали доступ до неї виключно на законних підставах (добросовісні користувачі); 4) інформація з обмеженим доступом має особливу цінність для вищезазначеної категорії суб’єктів (моральну, матеріальну, особисту тощо) в силу невідомості її іншим суб’єктам; 5) власники та добросовісні користувачі інформації з обмеженим доступом здійснюють адекватні законні заходи з метою унеможливлення доступу сторонніх суб’єктів; 6) за порушення вищезазначених заходів встановлена юридична відповідальність.

Беручи до уваги ці ознаки, на думку автора, інформацію з обмеженим доступом слід визначати як відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, доступ до яких обмежено відповідно до законодавства України її власником чи добросовісним користувачем (суб’єктом владних повноважень, фізичною або юридичною особою) у зв’язку з її особливою цінністю для них на законних підставах.

У підрозділі 1.3 «Класифікація інформації з обмеженим доступом» досліджуються наукові позиції щодо класифікації інформації з обмеженим доступом. Зазначається, що у вітчизняному законодавстві застосовується кілька десятків термінів для позначення того чи іншого виду інформації з обмеженим доступом (секретна інформація, таємна інформація, конфіденційна інформація, конфіденціальна інформація, нерозкрита інформація, незагальновідома інформація тощо), що значно ускладнює правореалізацію, оскільки їх правовий режим не забезпечено необхідним правовими засобами. На законодавчому рівні також не визначено критерії, за допомогою яких можна однозначно кваліфікувати ті чи інші відомості (дані) як інформацію з обмеженим доступом чи виділити основні її види.

Найбільшого поширення в наукових колах набула класифікація інформації з обмеженим доступом на конфіденційну та таємну інформацію, до останньої належить винятково державна таємниця. Щодо переліку конфіденційної інформації, то до неї включають всю інформацію, яка становить будь-яку таємницю, що не має ознак державної таємниці (комерційна, банківська, професійна та службова тощо). Поряд із вищезазначеними видами таємниць слід зауважити, що в законодавстві України термін «таємниця» є доволі часто вживаним. Це зокрема медична, військова, комерційна, адвокатська таємниці, а також таємниця дорадчої кімнати, страхування, вчинюваних нотаріальних дій, усиновлення, листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо. Однак не кожен із цих видів інформації можна віднести до категорії таємної. Наприклад, комерційна таємниця чи усиновлення відповідно до вітчизняного законодавства за умов бажання власника цієї таємниці може бути розголошена. Тобто закон не вимагає таємності інформації в силу її існування, а обмеження доступу виникає з моменту прийняття власником рішення про це. Отже, незалежно від назви таємниці за змістом така інформація є конфіденційною. Робиться висновок, що термін «таємниця» не є визначальним при віднесенні певної інформації до такого виду інформації з обмеженим доступом, як таємна інформація.

Виходячи з цього, пропонується законодавчо закріпити вичерпний перелік видів інформації, що становить «іншу, передбачену законом таємницю», або перелік критеріїв віднесення інформації до категорії таємної. Щодо вичерпного переліку конфіденційної інформації, то, зважаючи на її легальну дефініцію, це є неможливим, оскільки її власник (фізична чи юридична особа, крім суб’єкта владних повноважень) уповноважений відносити будь-яку інформацію до категорії конфіденційної, крім законодавчо закріплених обмежень. Також на основі аналізу досвіду Російської Федерації в цій сфері було аргументовано доцільність встановлення приблизного переліку відомостей, які можуть бути віднесені до категорії конфіденційної інформації. Було запропоновано наступні дефініції: конфіденційна інформація – будь-яка інформація з обмеженим доступом, що не має ознак державної таємниці, таємна інформація – будь-яка інформація з обмеженим доступом, що має ознаки державної таємниці.

Розділ 2 «Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню змісту адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом та характеристиці його елементів.

У підрозділі 2.1 «Зміст адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні» досліджуються поняття та особливості адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні.

Під адміністративно-правовим режимом інформації з обмеженим доступом пропонується розуміти урегульований у вітчизняному законодавстві порядок діяльності уповноважених суб’єктів права шляхом імперативного методу правового впливу та системи спеціальних засобів з метою захисту і охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом.

Якщо відкрита інформація не має чітко визначеного правового режиму в силу своєї доступності, свободи циркулювання тощо, то для інформації з обмеженим доступом правовий режим має бути встановлений як важливий засіб її захисту та охорони. Інформація з обмеженим доступом є цінною насамперед тому, що вона є не загальновідомою та доступною для будь-якої особи. Відповідно особа, яка фактично контролює таку інформацію, може надати або обмежити доступ сторонніх осіб. Саме тому адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом, поряд з іншими правовими режими, виступає важливим засобом її захисту й охорони.

Було виділено ознаки адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом: це порядок діяльності уповноважених органів державної влади, інших уповноважених державою інституцій, органів місцевого самоврядування, окремих громадян щодо захисту і охорони інформації з обмеженим доступом; ця діяльність є врегульованою у вітчизняному законодавстві шляхом визначення режимних правил, відповідно до яких вказуються права, обов’язки людини і громадянина, повноваження відповідних інституцій, адміністративна відповідальність за їх порушення тощо у сфері інформації з обмеженим доступом; наявність імперативного методу правового впливу між учасниками відносин у сфері інформації з обмеженим доступом; здійснюється за допомогою відповідної системи різноманітних спеціальних засобів; метою такої діяльності є забезпечення захисту і охорони суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом, тобто відповідних прав і свобод людини та громадянина, інтересів держави й суспільства.

Автором також подано класифікацію адміністративно-правових режимів. Було акцентовано, що найбільш доречним є використання інтегративного підходу задля повного, всебічного та обґрунтованого визначення конкретного адміністративно-правового режиму.

Зважаючи на доктринальні підходи до класифікації адміністративно-правових режимів та екстраполюючи їх на предмет дослідження, а також норми Законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», де виокремлено види інформації з обмеженим доступом, було зроблено висновок, що адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом можна класифікувати на три види: адміністративно-правовий режим таємної інформації; адміністративно-правовий режим конфіденційної інформації; адміністративно-правовий режим службової інформації. Кожен із цих адміністративно-правових режимів може бути також класифіковано на певні групи. Так, адміністративно-правовий режим таємної інформації може бути класифіковано на: адміністративно-правовий режим державної таємниці; адміністративно-правовий режим банківської таємниці; адміністративно-правовий режим професійної таємниці; адміністративно-правовий режим таємниці слідства тощо.

У підрозділі 2.2 «Характеристика елементів адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні» охарактеризовані елементи адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні.

Здійснений автором аналіз деяких нормативно-правових актів України, які встановлюють різні види правового режиму, дав змогу дійти висновку, що здебільшого певний правовий режим розкривається через визначення мети, правових основ, організаційно-функціональної структури органів державної влади, інших інституцій, а також правового статусу громадянам в умовах цього режиму, відповідальності за порушення «режимних норм», просторово-часових меж дії правового режиму.

Метою адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом є забезпечення співробітництва державної адміністрації і окремих осіб у сфері інформації з обмеженим доступом задля задоволення інтересів особи, держави і суспільства, повнішої реалізації громадянами інформаційних прав і свобод у цій сфері, а також дієвого захисту і охорони, поновлення даних прав у разі їх порушення.

Щодо принципів адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом, то вони детерміновані загальноправовими принципами права, а також галузевими принципами права, зокрема адміністративного та інформаційного права. Специфіка інформації з обмеженим доступом обумовлює необхідність формування деяких додаткових, спеціальних принципів, основним серед яких є баланс між відкритістю і прозорістю діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, свободою пошуку, отримання, передачі, виробництва і розповсюдження відкритої інформації будь-яким законним способом, крім закріплених на законодавчому рівні обмежень, з метою забезпечення безпеки особи, суспільства і держави. Щодо об’єкта адміністративно-правового режиму, то він охоплює лише ті відносини у сфері інформації з обмеженим доступом, які фактично потрапили під дію адміністративно-правових норм. Уведення адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом спрямоване на врегулювання передусім відносин у зв’язку з необхідністю реалізації права на інформацію, а також на доступ до інформації та захистом національних інтересів між різного роду запитувачами інформації (фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи) та розпорядниками інформації.

Основним елементом будь-якого адміністративно-правового режиму є «режимні правила». Серед основних режимних правил адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом слід виділити такі: обґрунтування необхідності віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом шляхом окреслення можливої шкоди від її розголошення національній безпеці, інтересам окремих громадян, суспільству; формулювання переліку відомостей, які не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим доступом; віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом, тобто прийняття рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до інформації з обмеженим доступом з установленням її виду; закріплення прав, свобод і обов’язків учасників правовідносин у зв’язку з доступом до інформації з обмеженим доступом; визначення правового статусу органів державної влади у сфері захисту та охорони інформації з обмеженим доступом; формування системи контролю і нагляду за виконанням режимних вимог фізичними, юридичними особами, а також посадовими особами тощо.

Не менш важливим елементом адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом є виокремлення спеціальних державних органів, основним завданням яких виступає забезпечення реалізації мети адміністративно-правового режиму. Коло таких суб’єктів в Україні становить багаторівневу систему, що об’єднані спільною метою, але мають при цьому різні повноваження, можливості, засоби тощо. Найважливішими серед яких є державні інституції, а саме: Верховна Рада України, Президент України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, а також спеціально уповноважені органи державної влади, яким надані відповідні повноваження.

Було досліджено їхні повноваження у сфері інформації з обмеженим доступом і зроблено висновок, що органи виконавчої влади як суб’єкти адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом, незважаючи на значну та розгалужену сукупність, не є сформованою системою. Ситуація ускладнюється перманентною реструктуризацією вищезазначених інституцій та зміною тих завдань, функцій, повноважень, що на них покладаються. А тому відстежити якість виконаних зобов’язань доволі важко. Усі вищезазначені органи забезпечують лише окремі напрями (вектори) у цьому контексті. Отже, актуальним напрямом удосконалення захисту і охорони інформації з обмеженим доступом в Україні є підвищення ефективності функціонування вищезазначених органів шляхом корекції їхньої компетенції та повноважень, оптимізації їх організаційно-функціональної структури, а також створення спеціалізованого центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у цій сфері, беручи до уваги законодавчо закріплені види інформації з обмеженим доступом.

Як окремий елемент адміністративно-правового режиму виокремлюють відповідальність за порушення режимних норм. Залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки порушень передбачається кримінальна, адміністративна, цивільна чи дисциплінарна відповідальність.

Щодо іншого елемента адміністративно-правового режиму, а саме: встановлення просторово-часових меж чинності адміністративно-правового режиму, тобто визначення тієї території, на якій буде введено режим, і того терміну дії, впродовж якого він буде діяти, зазначимо наступне. На відміну від режимів надзвичайного, воєнного, екологічного стану, для адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом такий елемент не має такого важливого значення. За територією адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом може охоплювати як всю державу, так і окремий район, область чи територію Автономної Республіки Крим. За терміном дії адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом є постійним. Загалом питання строків щодо окремих видів інформації з обмеженим доступом, крім державної таємниці, на законодавчому рівні не визначено.

У розділі 3 «Особливості адміністративно-правових режимів окремих видів інформації з обмеженим доступом в Україні» проаналізовано специфіку адміністративно-правових режимів окремих видів інформації з обмеженим доступом в Україні, зокрема державної таємниці і персональних даних (інформації про особу) та визначено основні шляхи їх удосконалення.

У підрозділі 3.1 «Адміністративно-правовий режим державної таємниці» було визначено, що державна таємниця як вид інформації з обмеженим доступом є найбільш повно урегульованою чинним законодавством. Серед основних проблем, що негативно впливають на стан адміністративно-правового режиму державної таємниці, слід виділити соціально-економічні, кадрові, організаційні тощо, а саме: плинність кадрів, що працювали в режимно-секретних органах; відсутність необхідних спеціальних знань у сфері інформаційних технологій та правовій сфері, а також обізнаності зі специфікою діяльності правоохоронних органів і змістом завдань, на вирішення яких спрямована діяльність таких органів; недостатнє знання деякими особами, що мають допуск і доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю; неналежне обладнання приміщень режимно-секретних організацій та істотна застарілість форм і методів захисту державної таємниці тощо.

Було запропоновано передбачити проведення перевірки знання норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства особами, яким надається не лише допуск до державної таємниці, а й доступ. Механізм перевірки знань норм законодавства про державну таємницю пропонується передбачити на рівні певної Інструкції чи Правил, які б розробила Служба безпеки України як основний орган, що здійснює захист державної таємниці, та закріпила на рівні Наказу Служби безпеки України.

Серед шляхів удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері було підтримано позицію окремих авторів про необхідність доповнення чинного КУпАП (або закріпити це у новому Кодексі України про адміністративні проступки) нормою, що передбачала б адміністративну відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства про державну таємницю, а також підвищення суми санкції як попередження адміністративних правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено у ст. 212-2 КУпАП. Крім того, дисертант вважає за доцільне розширити спектр адміністративних стягнень, зокрема поряд зі штрафом передбачити такі стягнення, як: громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт. Є необхідність посилення санкції за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 212-2 КУпАП, у військовий час або військовій обстановці. Необхідним напрямом удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері є, по-перше, внесення змін до ст. 212-2 КУпАП, зокрема об’єднати п. 1, відповідно до якого передбачено відповідальність за недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації, та п. 8, згідно з яким передбачено відповідальність за недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними. На думку автора, п. 8 охоплює п. 1. Так, порушення порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації і є одним із порушень вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними. По-друге, дана стаття містить ряд оціночних понять, що потребують законодавчого визначення, серед яких: «реальна загроза», «порушення цілісності», «безпідставне засекречування інформації» тощо. Також було запропоновано чітко визначити на законодавчому рівні перелік підстав засекречування інформації.

У підрозділі 3.2 «Адміністративно-правовий режим персональних даних (інформації про особу)» визначається стан та перспективи адміністративно-правового режиму персональних даних (інформації про особу). Законодавчого забезпечення даний вид інформації з обмеженим доступом набув лише в 2010 році, коли був прийнятий Закон України «Про захист персональних даних».

Аналіз статей цього Закону дав змогу дійти висновку про відсутність уніфікованого розуміння змісту та складових персональних даних. Тому, ураховуючи норми Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про захист персональних даних», а також Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року, до персональних даних автором було віднесено такі відомості, як: прізвище, ім’я та по батькові; національність; освіта; сімейний стан; релігійні переконання; стан здоров’я, історія хвороби; мета запропонованих досліджень і лікувальних заходів; прогноз можливого розвитку захворювання (в тому числі й про наявність ризику для життя і здоров’я); адреса народження; дата народження; місце народження; майновий стан; расове або етнічне походження; політичні, релігійні або світоглядні переконання; членство в політичних партіях та професійних спілках; дані, що стосуються здоров’я чи статевого життя тощо.

Аргументовано, що, приймаючи Закон України «Про захист персональних даних», український законодавець використовував міжнародні та європейські стандарти у цій сфері, зокрема визначення поняття «персональні дані», хоча не врахував поділ цих даних на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо).

За європейськими традиціями забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта саме вразливих персональних даних, а не взагалі усіх персональних даних. Тому коло персональних даних, які забороняється обробляти без згоди суб’єкта персональних даних, згідно з українським законодавством є занадто широким, що ускладнює реалізацію права на інформацію. Було визначено основні недоліки адміністративно-правового регулювання персональних даних та шляхи його удосконалення.