АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИХОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, охарактеризовано методологічну, теоретичну й емпіричну базу дисертації, висвітлено наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, а також наведено відомості щодо їх апробації та публікації.

Розділ 1. «Загально-правова характеристика виховної діяльності вищих навчальних закладів України» об’єднує три підрозділи і присвячений розкриттю етапів становлення ВНЗ як суб’єкта виховного процесу держави, особливостей функціонування ВНЗ як об’єкта адміністративно-правового регулювання; дослідженню наукової думки щодо формування мети, завдань, функцій та методів виховної діяльності ВНЗ.

У підрозділі 1.1. «Становлення вищого навчального закладу як суб’єкта виховного процесу держави» підкреслюється, що становлення вищого навчального закладу як суб’єкта виховного процесу держави відбувалось поетапно та визначалося конкретними історичними умовами, характером завдань, які стояли перед державою у той чи інший історичний період. Зазначається, що 17 – 18 століття (поява ВНЗ та їх становлення на території сучасної України) – це період формування абсолютно нового типу навчальних закладів, система управління якими була недосконалою, оскільки, попри певний розподіл обов’язків між керівним персоналом ВНЗ, основне навантаження лягало на ректора. Негативною особливістю також варто вважати недоступність навчання, що зумовлювалось невеликою кількістю місць у ВНЗ та обмеженнями стосовно віросповідання. Основними здобутками тогочасного ВНЗ були розширення напрямів підготовки, спроби викладання українською мовою та надання можливості закладам присвоювати вчені ступені. 19 – 20 століття (адміністративно-правові реформи управління ВНЗ) ознаменувалися позитивними тенденціями змін стилю управління закладом, формами та методами, що використовувались під час виховної роботи зі студентством. Вища освіта стала більш доступною, у ВНЗ могла навчатись молодь різного соціального статусу, без обмежень щодо віросповідання; було розширено географію діяльності ВНЗ. Почала формуватися система вечірнього навчання, значно змінились напрями підготовки – поряд з філологічними факультетами набувають популярності медицина, економіка, технічне навчання. Початок 21 століття (розвиток ВНЗ України в складі Радянського Союзу) відзначився тим, що основними напрямами функціонування ВНЗ стали навчальна, наукова й просвітницька діяльність. На базі ВНЗ створюються підготовчі курси та робочі факультети, запроваджуються вечірня й заочна форми навчання, розробляються однотипні плани діяльності ВНЗ країни та визначається структура підготовки студентів, вводиться нова система присвоєння наукових ступенів, значна увага приділяється підготовці кадрів для викладання у ВНЗ. Сучасний період розвитку ВНЗ (1990 р. – до теперішнього часу (зміни стилю функціонування ВНЗ незалежної України)) – характеризується реформаторськими змінами у функціонуванні ВНЗ, що сприяло деідеологізації його діяльності та наближеності до міжнародних стандартів. ВНЗ розпочали ступеневу підготовку студентів за трьома новими кваліфікаційними рівнями. По суті, відбулись зміни в усіх напрямах діяльності ВНЗ – у навчанні, вихованні, професійній підготовці професорсько-викладацького складу, встановлено організаційні, фінансові й інші засади функціонування ВНЗ.

У підрозділі 1.2. «Функціонування вищого навчального закладу України як об’єкт адміністративно-правового регулювання» на основі аналізу нормативних актів та наукових напрацювань сформульовано організаційно-правові риси сучасного ВНЗ України: забезпечує підготовку фахівців за визначеними освітньо-кваліфікаційними рівнями; здійснює навчальний та виховний процеси; є самостійним суб’єктом управлінських відносин та несе відповідальність за реалізацію державних освітніх стандартів, освітніх програм. Визначено поняття «функціонування вищого навчального закладу України» та охарактеризовано особливості його функціонування.

Наголошується та тому, що управління вищими навчальними закладами України вимагає поступової, але радикальної трансформації на державному та локальному рівнях. У такому контексті здійснено аналіз завдань та функцій ВНЗ, які класифіковано на первинні та похідні. Характеризуючи методи ВНЗ, підкреслюється що зміст адміністративно-правового регулювання функціонування ВНЗ полягає у здійсненні загальними та спеціальними органами управління своїх повноважень. Зазначається, що ВНЗ є об’єктом керованим, тому форми та методи реалізації ним державної освітньої політики практично у повному обсязі залежать від рішень суб’єктів управління та нормативно-правової регламентації його функціонування на законодавчому рівні.

У підрозділі 1.3. «Сутність та система виховної діяльності вищого навчального закладу України» сформульовано поняття «виховна діяльність ВНЗ України» та визначено мету виховної діяльності ВНЗ України. Систему виховної діяльності ВНЗ розглянуто у контексті взаємодії «суб’єкт – об’єкт виховної діяльності ВНЗ». Суб’єктів виховної діяльності ВНЗ поділено на дві категорії: власне суб’єкти та суб’єкти управління. До першої категорії віднесено увесь персонал ВНЗ – від керівників до рядових працівників; до другої – громадські та адміністративні структури: ректорат, деканат, факультет, кафедра, органи студентського самоврядування, профспілки та інші громадські організації ВНЗ; умовно їх поділено на два рівні: загальні (Вчена рада, ректор, ректорат, деканат/факультет, органи студентського самоврядування, студентські ради гуртожитку, бібліотека) та локальні суб’єкти виховної діяльності ВНЗ (Вчена рада інституту/факультету, деканат, кафедра, студентське самоврядування інституту/факультету, куратори, старости, академічна група).

У контексті аналізу напрямів виховної діяльності ВНЗ визначено такі завдання виховної діяльності ВНЗ: розвиток демократичного стилю функціонування ВНЗ; формування кадрового потенціалу ВНЗ; забезпечення виховної роботи ВНЗ сучасним науково-методичним супроводом; забезпечення заходів щодо правового й соціального захисту студентських сімей; формування сучасної матеріально-технічної бази у ВНЗ – та запропоновано шляхи їх реалізації.

У процесі визначення функцій виховної діяльності ВНЗ (планування, організації, корекції діяльності, контроль виконання, оцінка ефективності та якості виховної діяльності) та розкриття їхньої сутності зазначено, що центральною й основною функцією є планування. Здійснено аналіз особливостей планування виховної роботи на загальному й локальному рівнях управління ВНЗ.

Дослідження методів виховної діяльності ВНЗ дає підстави говорити про те, що невідкладним завданням науково-педагогічних колективів ВНЗ є досягнення відповідності форм і методів виховної роботи особливостям сучасного етапу суспільного розвитку, високому виховному, культурному й політичному рівню студентства.

Розділ 2. «Адміністративно-правове регулювання виховної діяльності вищих навчальних закладів України» містить три підрозділи і присвячений характеристиці нормативно-правового забезпечення виховної діяльності ВНЗ України, механізму його реалізації, з’ясуванню адміністративно-правового статусу суб’єктів виховної діяльності ВНЗ в умовах реформування вищої освіти України, визначенню поняття й класифікації адміністративно-правових форм виховної діяльності ВНЗ.

У підрозділі 2.1. «Нормативно-правове забезпечення виховної діяльності вищих навчальних закладів України» сформульовано поняття «нормативно-правових засад виховної діяльності ВНЗ України» та охарактеризовано їх становлення за хронологією прийняття й впровадження в освітню діяльність. Аналіз нормативно-правового забезпечення виховної діяльності ВНЗ дозволив виділити низку питань, які потребують законодавчого врегулювання та перегляду з організаційної точки зору, зокрема: 1) відсутність нормативно-правового регулювання оцінки та моніторингу виховного потенціалу й виховних процесів вищого навчального закладу; 2) відсутність окремого нормативно-правового акта, що регулює діяльність органів громадського самоврядування в управлінні освітою й у ВНЗ; 3) відсутність правового механізму регулювання діяльності ВНЗ у роботі з обдарованою молоддю, створення спеціальних графіків, навчально-виховних програм здобуття ними освіти з максимальним розвитком їхніх здібностей.

Механізм реалізації адміністративно-правового забезпечення виховної діяльності ВНЗ досліджено на трьох основних рівнях: державному, регіональному та локальному. Аналіз наукових розробок у заданій тематиці дав автору підстави виділити низку проблем у адміністративно-правовому забезпеченні виховної діяльності ВНЗ і дійти висновку, що виховний процес на регіональному рівні вивчений недостатньо, а питанням забезпечення виховного процесу ВНЗ на цьому рівні окремої уваги взагалі не приділялось.

У підрозділі 2.2. «Адміністративно-правовий статус суб’єктів виховної діяльності вищих навчальних закладів України в умовах реформування вищої освіти» обґрунтовується позиція віднесення до основних суб’єктів виховної діяльності ВНЗ керівника ВНЗ, професорсько-викладацького складу, осіб, що навчаються у ВНЗ, органів студентського самоврядування. Їх адміністративно-правовий статус розкрито у контексті реформування освітнього законодавства, а саме внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». Аналіз адміністративно-правового статусу суб’єктів виховної діяльності дозволив авторові запропонувати власне бачення позицій, які можуть бути враховані законодавцем при вдосконаленні норм закону України «Про вищу освіту». Запропоновано низку змін та доповнень до діючого законодавства.

Окрему увагу приділено аналізу тенденцій надання статусу державних службовців педагогічному та науково-педагогічному персоналу ВНЗ усіх форм власності. У результаті дослідження адміністративно-правового статусу органів громадського самоврядування освіти зроблено висновок, що питання функціонування цих органів визначаються законодавством фрагментарно, відсутнє повне розкриття їхніх повноважень. Автор вважає за необхідне розроблення та прийняття окремого нормативно-правового акта, що визначить систему та гарантії органів громадського самоврядування освіти, правові, організаційні засади їх створення та функціонування.

У підрозділі 2.3. «Адміністративно-правові форми виховної діяльності вищих навчальних закладів України» досліджено сутність адміністративно-правових форм виховної діяльності ВНЗ, визначено їх поняття та запропоновано класифікацію. Автор під поняттям «адміністративно-правові форми виховної діяльності ВНЗ» пропонує розуміти зовнішній вияв дій суб’єктів виховного процесу, спрямованих на забезпечення реалізації виховної діяльності навчального закладу. Такі дії класифікуються за низкою ознак: а) за наявністю правових наслідків; б) за суб’єктом застосування; в) за адресатом; г) за формою застосування.

За наявністю правових наслідків адміністративно-правові форми виховної діяльності ВНЗ поділено на нормативні й організаційні. Нормативні форми виховної діяльності ВНЗ використовуються під час розробки, вдосконалення та скасування правових норм, які містяться у нормативних чи індивідуальних актах керівництва ВНЗ. Організаційні форми застосовуються систематично та спрямовані на забезпечення виховного процесу у ВНЗ, ефективної роботи усіх суб’єктів виховної діяльності закладу. Організаційними формами виховної діяльності можуть виступати наради органів громадського самоврядування ВНЗ, диспути, інспектування працівниками відділів виховної роботи, роз’яснення змісту законодавчих актів, здійснення матеріально-технічних операцій тощо.

За суб’єктом застосування адміністративно-правові форми виховної діяльності ВНЗ поділяємо відповідно до особи (групи осіб), яка в межах своєї компетенції їх застосовує. Вважаємо, що суб’єктами застосування адміністративно-правових форм виступають ректор, проректори, структурні підрозділи ВНЗ, професорсько-викладацький склад, куратори академічних груп та органи студентського самоврядування.

Залежно від адресата адміністративно-правові форми виховної діяльності ВНЗ можуть бути персоніфіковані та загальні. Персоніфікованими формами є індивідуальні бесіди зі студентами, заохочення студента, проведення анкетування в окремому колективі, додаткові консультації викладача тощо. Як приклад загальних форм можна назвати нормативні акти адміністрації, відповідно до яких забезпечується увесь виховний процес у закладі чи в конкретному підрозділі; збори курсу, різного роду наради, засідання тощо.

За формою застосування адміністративно-правові форми виховної діяльності ВНЗ класифікуємо на прямі та опосередковані. Для прямих характерні такі ознаки, як: директивність, наказовий характер безпосередніх суб’єктів; однозначність, яка, власне, не залишає об’єктові можливості вибору варіантів; наявність норм та вказівок, покликаних найбільш повно регулювати діяльність об’єкта; стимулювання, що здійснюється на розсуд суб’єкта, та використання елементів примусу. Опосередкованим властиві такі особливості: створення ситуацій, які становлять інтерес для об’єкта; управлінський акт як засіб, що уповноважує на певні дії; можливість вибору одного з кількох або навіть багатьох варіантів поведінки; прописаний нормою механізм стимулювання. Зроблено висновок про необхідність ретельного дослідження адміністративно-правових форм виховної діяльності ВНЗ та узагальнення відповідного передового досвіду у вітчизняних і зарубіжних ВНЗ, результатом якого має стати розробка методичних рекомендацій щодо застосування адміністративно-правових форм виховної діяльності ВНЗ із конкретизацією системи та повноважень суб’єктів виховної роботи.

Розділ 3. «Удосконалення адміністративно-правових засад виховної діяльності вищих навчальних закладів України» присвячено аналізу адміністративно-правових засад навчально-виховної діяльності вищих навчальних закладів Франції як однієї із провідних країн із високою якістю освіти та виробленню пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення адміністративно-правових засад і практичної виховної діяльності вищих навчальних закладів України.

У підрозділі 3.1. «Адміністративно-правові засади навчально-виховної діяльності вищих навчальних закладів Франції» зазначено, що система управління вищими навчальними закладами Франції є прозорою, простою та ефективною. Про це свідчить закріплений у Кодексі освіти Франції перелік повноважень Міністерства національної освіти Франції та консультативних Рад, створених при ньому. Основна робота по забезпеченню якості освітніх послуг та виховних процесів у державі лягає саме на Ради, які працюють злагоджено у різних напрямах, але мають єдину мету, яка чітко простежується при ознайомленні з їхньою компетенцію. Регіональний рівень, представлений Академіями, викликає особливий інтерес у контексті дослідження. Адже, порівнюючи аналогічний рівень системи управління освітою в Україні, можемо взяти за приклад те, що відповідальність за кожний окремий навчальний округ несе компетентна, спеціально уповноважена особа, що, в свою чергу, забезпечує прозорість фінансування вищих навчальних закладів, визначення стратегій розвитку та скоординованих управлінських процесів у кожному регіоні. Такий підхід значно спрощує реалізацію освітньої політики на державному рівні.

Управлінська система самого ж вищого навчального закладу Франції цікава тим, що Ради ВНЗ є першими інстанціями стосовно накладення дисциплінарних стягнень, адже те, що їхній перелік чітко прописаний у Кодексі освіти Франції, дає можливість раціонального використання методів виховного впливу при забезпеченні навчально-виховного процесу у ВНЗ. Крім того, Ради наділяються досить широкими повноваження, що, в свою чергу, звужують права керівника навчального закладу у таких напрямах, як: фінансово-господарська діяльність, представництво у судових інстанціях тощо. Така позиція, на нашу думку, є проявом демократичного стилю управління ВНЗ.

Цікавим для української системи освіти може бути і досвід Франції стосовно дисциплінарних стягнень, які застосовуються до студентів та слухачів ВНЗ Франції, а саме: законодавчо закріплена санкція заборони навчання у будь-якому навчальному закладі протягом певного періоду за порушення законодавства про освіту та внутрішніх правил ВНЗ. У такому випадку студент є повноцінним учасником правовідносин із установою чи адміністрацію навчального закладу, адже він реально втрачає можливість здобуття освіти на визначений термін. Вважаємо, що питання про можливість застосування дисциплінарних стягнень варто було б розглянути й використовувати у ВНЗ України. Крім того, обов’язкове страхування студентів та слухачів вишів Франції є надзвичайно важливим проявом турботи держави про майбутнє країни. Заслуговує на увагу у плані соціального забезпечення учасників навчально-виховного процесу й передбачена законом діяльність такої структурної одиниці Міністерства національної освіти Франції, як Національний Центр університетської та шкільної благодійності, представництво студентської молоді у якому є обов’язковим.

У підрозділі 3.2. «Шляхи удосконалення адміністративно-правових засад виховної діяльності вищих навчальних закладів України» визначаються проблеми й прогалини у забезпеченні виховної діяльності ВНЗ та пропонуються шляхи їхнього вирішення. Наголошується на необхідності перегляду організаційних рівнів управління ВНЗ (регіональному та локальному). Автором обґрунтовано необхідність розробки загальнонаціональної програми виховної роботи у ВНЗ України, як додатку до Концепції національного виховання студентської молоді. Підкреслюється, що розробка та впровадження такої Програми сприятиме координації державою виховних процесів у ВНЗ незалежно від їх форми власності, регіональних особливостей та низки інших об’єктивних і суб’єктивних факторів;

Особливу увагу приділено плануванню виховної роботи у ВНЗ. Автор наголошує на необхідності розробки та впровадження у виховну діяльність ВНЗ Типових планів виховної роботи у ВНЗ на весь період навчання студента. Розкриваються питання соціального захисту студентів, слухачів ВНЗ України у тому числі обов’язкового страхування.

Окремо аналізуються проблемні аспекти нормативно-правового забезпечення виховної діяльності ВНЗ України. У контексті чіткого регулювання освітніх правовідносин аналізуються позитивні наслідки кодифікації законодавства України про освіту. Автор наголошує на тому, що сліпе копіювання та впровадження зарубіжної практики організації навчально-виховного процесу у ВНЗ не може сприяти ефективному вирішенню питань реформування освітньої сфери в Україні.