ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження, а також його теоретичні, нормативні та емпіричні основи. Показано наукову новизну роботи, практичне значення отриманих результатів, а також відомості про їх апробацію.

Розділ 1. „Сутність закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Розвиток законодавства та теоретичних уявлень про закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування” проаналізовано підстави та порядок закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування у законодавчих актах, починаючи зі Статуту кримінального судочинства 1864 року до сьогодення.

Виділено три періоди становлення законодавства щодо застосування підстав закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування. Перший період (з 1864 року до 1926 року) характерний тим, що всі підстави закриття кримінальної справи які передбачені різними нормативно-правовими актами цього періоду, на стадії досудового розслідування не застосовувалися, а закривалися лише в судовій стадії. Другий період (з 1926 року по 2001 рік) характерний передбаченням у законах цього періоду можливості закривати кримінальні справи на стадії досудового розслідування за всіма передбаченими підставами. Третій період (з 2001 року по сьогодення) характерний тим, що закривати кримінальні справи у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності можливо лише в судовій стадії. На стадії досудового розслідування застосовуються тільки ті підстави, які не передбачають альтернативи направленню справи до суду з обвинувальним висновком.

Поділяючи висловлені в юридичній літературі думки (Л.В. Головко, Л.А. Хруслова) зазначено, що надання лише суду права закривати кримінальні справи у зв’язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності не усунуло проблему відповідності цього рішення презумпції невинуватості. Адже звільнити особу від кримінальної відповідальності можливо лише після встановлення цієї відповідальності в обвинувальному вироку суду. Наголошено, що кримінальній відповідальності особа підлягає лише після винесення обвинувального вироку суду, а не постанови суду про закриття кримінальної справи на стадії попереднього розгляду справи суддею. Адже мета цієї стадії – вирішення питання щодо можливості призначення справи до судового розгляду, а не вирішення питання винуватості особи. Передбачення ж повного судового розгляду справи для її закриття призведе до втрати однієї з головних переваг цього рішення – можливості прискорення процесу, альтернативи у розв’язанні кримінально-правових конфліктів, диференціації кримінального судочинства.

У підрозділі 1.2. „Поняття закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування” автором зроблено висновок, що у разі встановлення відповідних фактичних даних, які вказують на наявність підстав до закриття кримінальної справи, кримінальне переслідування повинно бути припинено, оскільки подальше його здійснення буде протизаконним. Автор погоджується з думками (В.Я. Навроцька) про те, що закриття кримінальної справи – це завжди припинення кримінального переслідування, але його припинення не завжди означає закриття кримінальної справи в цілому, оскільки в кримінальній справі можуть існувати декілька кримінальних переслідувань стосовно кількох осіб, або коли встановлено, що злочин вчинено не тією особою, стосовно якої здійснювалося кримінальне переслідування, а іншою. З цього зроблено висновок, що припинення кримінального переслідування не завжди означає розв’язання кримінально-правового конфлікту, а тому це рішення може і не бути остаточним для кримінальної справи, тобто вирішувати її.

Закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування автором розглядається як рішення, що є остаточним для кримінальної справи (вирішує її). Такий висновок робиться з урахуванням визначення мети кримінального судочинства – вирішення кримінально-правового конфлікту, причиною виникнення якого може бути як правильне, так і помилкове припущення заявника про порушення його охоронюваних кримінальним законом прав, певною особою. Досліджуючи динаміку кримінально-правового конфлікту, визначено, що його слід вважати розв’язаним у разі припинення усіх протиборчих процесуальних дій, що здійснюються його сторонами, а саме потерпілим (суспільством) та підозрюваним (обвинуваченим), незалежно від причини, що спонукала сторони конфлікту до цього. Таке вирішення кримінально-правового конфлікту на стадії досудового розслідування відбувається шляхом припинення кримінального переслідування.

У підрозділі 1.3. „Класифікація підстав закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування” дисертантом, залежно від способу розв’язання кримінально-правового конфлікту, здійснено класифікацію підстав закриття кримінальної справи на дві групи: 1) закриття кримінальної справи, за яких кримінально-правовий конфлікт вирішується примусово; 2) закриття кримінальної справи в результаті добровільного вирішення кримінально-правового конфлікту його сторонами.

Доведено, що примусове розв’язання кримінально-правового конфлікту досягається закриттям кримінальної справи відповідно до встановлених фактичних даних, незважаючи на бажання сторін конфлікту щодо способів його розв’язання. Ці підстави поділяються на дві групи. Перша – це підстави закриття кримінальної справи, які надають право на реабілітацію (п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК). Аналізуючи наявні формулювання поняття «реабілітаційні підстави» та поняття «реабілітації» (М.Є. Шумило) автором висловлено думку про необхідність відрізняти кримінально-правову реабілітацію від кримінально-процесуальної реабілітації. Зроблено висновок, що реабілітаційні підстави закриття кримінальної справи завжди означають кримінально-правову реабілітацію, оскільки ними встановлюється, що особа не вчиняла злочину. Друга група – це підстави закриття кримінальної справи, які не надають право на кримінально-правову реабілітацію (п.п. 9-12 ч. 1 ст. 6 та ч. 3 ст. 11-1 КПК). Згідно з цими підставами органи досудового розслідування зобов’язані припинити кримінальне переслідування та закрити кримінальну справу, незважаючи на встановлення факту вчинення злочину.

Констатується, що добровільне розв’язання кримінально-правового конфлікту – це підстава закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування, що застосовується в результаті самостійного розв’язання цього конфлікту самими його сторонами (потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим)). Добровільне розв’язання кримінально-правового конфлікту, на думку дисертанта, відбувається у разі примирення сторін конфлікту та у випадку виконання підозрюваним (обвинуваченим) умов заохочувальних норм Загальної та Особливої частини КК.

У разі встановлення факту примирення конфліктуючих сторін, враховуючи рекомендації № R (87) 18 1987 р., прийняті Комітетом Ради Європи, автор наголошує на необхідності врахування в першу чергу інтересів потерпілого у злочинах, де фактично зачіпаються лише його інтереси, а тому аргументує необхідність надання можливості вирішити кримінально-правовий конфлікт найбільш сприятливим для сторін чином. У разі примирення сторін кримінально-правового конфлікту з додержанням передбачених у законі умов, держава повинна констатувати недоцільність здійснення кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин.

Враховуючи те, що у 53 % вивчених кримінальних справ, закритих за примиренням сторін (ст. 8 КПК), примирення відбулося на стадії досудового розслідування, дисертантом запропоновано застосовувати підстави закриття кримінальної справи в результаті добровільного вирішення кримінально-правового конфлікту (примирення) як підстав, що звільняють особу від кримінального переслідування. Таку думку підтримали 76 % опитаних практичних працівників.

Аргументовано, що за підставою звільнення від кримінального переслідування доцільно застосовувати також заохочувальні норми Загальної (дійове каяття) та Особливої частини КК, на підтримку чого висловилося 57 % опитаних практичних працівників. Законодавець, пропонуючи в нормах КК та КПК особі (обвинуваченому), яка вчинила злочин, сприяти у його розкритті (дієво каятися), гарантує тим самим такому учаснику кримінального процесу альтернативний спосіб розв’язання кримінально-правового конфлікту. Наявність зазначених гарантій повинно розцінюється державою як визнання недоцільності здійснення подальшого кримінального переслідування такої особи.

Розділ 2. „Закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування за обставин примусового вирішення кримінально-правового конфлікту” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Закриття кримінальної справи з обставин, що унеможливлюють кримінальне переслідування та надають право на реабілітацію” підтримуючи думку про те, що кримінально-правовий конфлікт виникає внаслідок припущення (як правильного, так і помилкового) однієї сторони про порушення кримінально-правової заборони іншою стороною, автором констатовано, що «відсутність події злочину» (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК) як підстава закриття кримінальної справи застосовується у разі встановлення відсутності суспільно небезпечного діяння людини, припущення наявності якого спричинило початок кримінального судочинства.

Дисертант не поділяє думки (С.М. Благодир, А.Я. Дубинський) щодо об’єднання підстав закриття кримінальної справи «відсутність події злочину» та «відсутність в діянні складу злочину» (п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК), оскільки застосування зазначених підстав має різні юридичні наслідки. Автором підтримано думки (М.Б. Опарін), що на відміну від «відсутності в діянні складу злочину» у разі закриття кримінальної справи за «відсутністю події злочину» особа, стосовно якої здійснювалося кримінальне переслідування, не може притягатися до інших видів юридичної відповідальності (адміністративної, цивільної). Адже встановлення відсутності діяння людини, припущення наявності якого спричинило виникнення кримінально-правового конфлікту, означає відсутність будь-якого іншого юридичного конфлікту (адміністративно-правового, цивільно-правового).

Аналізуючи підставу «відсутність в діянні складу злочину» (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК), автором звертається увага на те, що вона ґрунтується на теоретичному визначенні поняття «склад злочину», стосовно змісту якого в теорії кримінального права існують думки (І.А. Водолаз) щодо недоцільності включення до нього такого елемента, як «суб’єкт». Дисертантом запропоновано викласти зазначену підставу, використавши законодавчо визначений термін «злочин».

У разі встановлення обставин, передбачених розд. VІІІ КК, кримінальна справа не повинна закриватися за процесуальним порядком, передбаченим підставою «відсутність в діянні складу злочину» (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК), оскільки обставини розд. VІІІ КК передбачають суспільно корисні дії особи, на відміну від випадків закриття кримінальної справи за «відсутністю складу злочину» (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК), яка застосовується також у разі встановлення діяння, яке не є кримінально караним, але може містити у собі склад інших правопорушень. У зв’язку з цим запропоновано ввести до КПК окрему норму, якою б передбачалося застосування зазначених підстав закриття кримінальної справи (66 % опитаних працівників правоохоронних та судових такої ж думки).

Аналізуючи підставу закриття кримінальної справи «недоведеність участі обвинуваченого у вчинені злочину» (п. 2 ч. 1 ст. 213 КПК), автор дійшов висновку про необхідність її застосування лише як підстави припинення кримінального переслідування, що надаватиме право особі, стосовно якої здійснювалося кримінальне переслідування, на кримінально-правову реабілітацію. Закриття кримінальної справи за цією підставою означатиме невстановлення причетності особи до вчиненого злочину та вказуватиме на те, що крім цієї особи даний злочин вчинити ніхто не міг. Таке рішення не відповідатиме сутності реабілітаційної підстави закриття кримінальної справи.

Зазначено, що процесуальне рішення про закриття кримінальної справи має оформлятися постановою про закриття кримінальної справи, яка повинна бути обґрунтована і вмотивована з посиланнями на конкретні факти, відомості про які містяться на відповідних процесуальних документах кримінальної справи. У постанові повинно бути чітко та однозначно вказано, що особою, стосовно якої здійснювалося кримінальне переслідування, або взагалі не вчинялося діяння, або ж вчинене діяння не є злочином.

Враховуючи нерівне правове становище особи, стосовно якої закрито кримінальну справу за реабілітаційною підставою та особи, стосовно якої винесено виправдувальний вирок, автором запропоновано передбачити термін в один місяць, впродовж якого прокурор вправі скасувати рішення про закриття кримінальної справи за п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, а після його спливу скасувати таку постанову можливо буде лише в судовому порядку.

У підрозділі 2.2. „Закриття кримінальної справи з обставин, що унеможливлюють кримінальне переслідування та не надають права на реабілітацію” автор обґрунтовує необхідність винесення постанови про закриття кримінальної справи стосовно осіб, які на час вчинення злочину не досягли 11-річного віку (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК), тільки в суді. Адже у разі вчинення суспільно небезпечного діяння такою особою кримінально-правовий конфлікт не може бути вирішеним на користь сторони захисту. Цим рішенням неповнолітній визнається таким, який вчинив суспільно небезпечне діяння, що ставить його в нерівні процесуальні умови порівняно з іншими неповнолітніми.

Підтримано думки (Г.І. Глобенко) про те, що підстава закриття кримінальної справи «щодо померлого» (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК) не повинна застосовуватися на стадії досудового розслідування, оскільки у разі її застосування кримінально-правовий конфлікт вирішується на користь сторони обвинувачення, оскільки дії померлого визнаються злочинними. Дисертант поділяє також думку (Г.В. Рось) про доцільність об’єднання норм, передбачених п.п. 9, 10, 11 ч. 1 ст. 6 КПК в одну підставу закриття кримінальної справи, пропонуючи її викласти в такій редакції: «наявність не скасованого преюдиціального кримінально-процесуального рішення за одним і тим же фактом». Застосування підстави закриття кримінальної справи «стосовно злочину, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу» (п. 12 ч. 1 ст. 6 КПК) означає неможливість здійснення кримінального переслідування у зв’язку з відсутністю відповідної згоди між Україною та державою, що видала особу. Зазначена підстава не надає права на реабілітацію, оскільки означає встановлення факту вчинення злочину.

Враховуючи відмінності закриття кримінальних справ у зв’язку із закінченням строків давності стосовно особи, та справ, де злочинця не встановлено чи він переховується, автором, враховуючи думки науковців (В.Т. Маляренко, Г.В. Рось, О.О. Чепурний), зроблено висновок про доцільність передбачити в КПК підставу закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування у зв’язку із закінченням строків давності, у справах де особу злочинця не встановлено.

Автор підтримує думку (С.Г. Волкотруб) про те, що наявність імунітету державного службовця не є підставою закриття кримінальної справи, а лише зупинення провадження у ній. Таку думку підтримують також 54 % опитаних практичних працівників.

Розділ 3. „Закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування за обставин добровільного вирішення кримінально-правового конфлікту” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Закриття кримінальної справи у зв’язку з примиренням сторін кримінально-правового конфлікту” автором доведено, що зазначена підстава закриття кримінальної справи повинна застосовуватися в імперативному порядку. Аналізуючи думки вчених (Ю.В. Баулін, О.Є. Соловйова), автор дійшов висновку, що примирення на стадії досудового розслідування може відбутися лише між сторонами кримінально-правового конфлікту, тобто потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим) особисто. Дисертантом констатовано, що примирення в кримінальному судочинстві – це досягнення взаємної згоди між сторонами кримінально-правового конфлікту про визнання його вичерпаним через проведення особою, яка вчинила злочин, посткримінальної соціально-схвальної позитивної поведінки.

Дисертант поділяє думку (А.В Єндольцева, О.Є. Соловйова) про необхідність передбачення в КПК обов’язку органів досудового розслідування роз’ясняти потерпілому та підозрюваному (обвинуваченому) право примиритися, внаслідок чого справа буде закрита. Така пропозиція є досить слушною, оскільки у 53 % вивчених автором кримінальних справ примирення відбулося на стадії досудового розслідування, а 52 % опитаних практичних працівників слідства зазначили, що сторони примиряються на стадії досудового розслідування у 15 % випадків у кожній другій справі, у 13 % –кожній четвертій, у 24 % – у кожній п’ятій справі.

Автор поділяє думку (Л.М. Лобойко, Л.М. Лянго, В.Я Навроцька), що примирення може відбутися лише у тих випадках, коли злочином спричинено шкоду виключно інтересам потерпілого, аргументуючи тим самим доцільність передбачення в КПК переліку статей Особливої частини КК, що передбачають злочини, після вчинення яких сторони кримінально-правового конфлікту зможуть примиритися.

Ґрунтуючись на дослідженні теоретичних поглядів, дисертантом констатовано, що умовами закриття кримінальної справи за примиренням конфліктуючих сторін є: вчинення злочину вперше; вчинення злочину, передбаченого ст. 123; 124; ч. 2 ст. 126; ч. 1 ст. 127; 128; 132; ч. 1 ст. 133; ч. 1 ст. 136; ч. 1 ст. 144; ч. 1 ст. 146 (якщо злочин пов’язаний з незаконним позбавленням волі, а не з викраденням людини) КК; у разі вчинення злочину щодо приватного майна (ч. 1 ст. 185; та ч. 1 ст. 186; ч. 1, ч. 2 ст. 190; ч. 1 і ч. 2 ст. 192; ч. 1 ст. 194; ч. 1 ст. 355 КК); злочином заподіяно шкоду виключно інтересам фізичної особи; відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди.

Спираючись на розроблений у теорії кримінального процесу порядок примирення (В.Т. Маляренко, Г.В. Рось, О.Є. Соловйова, В.М. Тертишник), а також Рекомендацію № R (99) 19 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради Європи, проект Закону України «Про медіацію», автором підтримано думку про доцільність здійснення примирення сторін конфлікту медіатором та складання про це договору про примирення, наявність якого повинна стати імперативною підставою для закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування.

З урахуванням думок науковців (А.В. Єндольцева, О.О. Житний) аргументовано, що у разі закриття кримінальної справи у зв’язку з примиренням сторін або заохочувальними нормами Загальної чи Особливої частини КК, повторно таке рішення стосовно однієї й тієї ж особи може бути застосовано лише після закінчення строку, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК, з моменту винесення попередньої постанови про закриття кримінальної справи за вказаними підставами.

У підрозділі 3.2. „Закриття кримінальної справи з обставин передбачених заохочувальними нормами Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу України” дисертантом аргументовано, що закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування за заохочувальними нормами Загальної та Особливої частини КК є доцільним з таких причин: по-перше, передбачення процесуального порядку закриття кримінальної справи на цій стадії мотивуватиме особу, яка вчинила злочин, до здійснення посткримінальної соціально-схвальної позитивної поведінки, яку держава передбачає в умовах заохочувальних норм; по-друге, вчинення такою особою суспільно корисних посткримінальних дій буде вигідно державі і суспільству, оскільки ці дії сприятимуть запобіганню вчиненню інших тяжких злочинів, а також усуватимуть настання тяжких наслідків вже вчиненого злочину.

Дисертантом доведено, що заохочувальні норми Загальної та Особливої частини КК повинні застосовуватися в імперативному порядку (65 % практичних працівників підтримують таку думку). Констатовано, що рішення про закриття кримінальної справи за підстави дійового каяття не повинно застосовується у випадках, коли злочином заподіяно шкоди потерпілому (фізичній особі), і останній заперечує проти цього. Таке твердження зроблено з урахуванням того, що, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, держава зобов’язана дослуховуватися до її думки, особливо якщо це стосується порушених злочином прав людини. Крім того, закриття кримінальної справи всупереч волі потерпілого (фізичної особи) не може означати добровільне вирішення кримінально-правового конфлікту, яким є застосування заохочувальних норм. А тому окрім існуючих, однією з умов застосування дійового каяття слід передбачити ще й таку: «потерпілий (фізична особа) не заперечує проти закриття кримінальної справи».

Умова закриття кримінальної справи «щире каяття» є суто внутрішнім, морально-психологічним переконанням особи щодо негативної оцінки вчиненого нею злочину, підтримано позицію О.О. Житного про неможливість достовірного встановлення щирості каяття у ході кримінального судочинства. У зв’язку з цим запропоновано однією з умов закриття кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям передбачити не «щире каяття», а його зовнішній прояв – «зізнання у вчиненні злочину».

Аналізуючи думки вчених (Х.Д. Алікперов, А.В. Єндольцева, М.В. Григор’єв, В.Я. Навроцька, Р.І. Матюшенко), автор пропонує передбачити в КПК окрему статтю, що регламентуватиме застосування умов заохочувальних норм. Дисертантом звертається увага на недоцільність передбачення процесуального порядку застосування заохочувальних норм Особливої частини КК в нормі КПК, якою буде регламентовано процесуальний порядок закриття кримінальної справи згідно із заохочувальними нормами Загальної частини КК (дійове каяття). Це аргументовано тим, що кожною заохочувальною нормою Особливої частини КК передбачено індивідуальні умови її застосування.

Закриттю кримінальної справи у зв’язку з дійовим каяттям повинно передувати обов’язкове ознайомлення потерпілого та підозрюваного (обвинуваченого) з матеріалами кримінальної справи. Справа закривається лише після отримання їхньої згоди на її закриття. У разі закриття кримінальної справи за підставами заохочувальних норм Особливої частини КК згода потрібна лише від підозрюваного (обвинуваченого). Рішення оформляється постановою про закриття кримінальної справи. У ній повинно бути обов’язково вказано на наявність усіх умов застосування підстави закриття кримінальної справи з обов’язковим посиланням на відповідні аркуші кримінальної справи. Постанова обов’язково повинна затверджуватися прокурором.