| summary: |
1) ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами; сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження; показано наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію й публікації; надано іншу інформацію загального характеру.
Розділ 1 “Історичний шлях виникнення оціночних понять і термінів у кримінальному судочинстві, їх поняття та види” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1 “Історичний досвід використання оціночних понять і термінів у кримінально-процесуальному законодавстві” акцентовано увагу на виникненні та розвитку оціночних понять в окремих галузях права, проблемах формування оціночних понять і термінів у працях відомих філософів, юристів. Особливу увагу приділено безпосередньо оціночним поняттям, які вживались у нормах права кримінально-процесуального напряму, а саме: “Руська правда”, Псковська та Новгородська судна грамота, Укладення про покарання у кримінальних та виправних судових провадженнях, Статут кримінального судочинства, Кримінально-процесуальні кодекси України 1922, 1927, 1961 рр. зі змінами і доповненнями 2001 р. та проекти КПК України.
У кожному із зазначених документів оціночні поняття розглядаються як категорія, що має універсальний характер, судова діяльність – як практична активність, спрямована на досягнення певної мети – покарання злочинців, наприклад оціночні поняття і терміни, які містила Кароліна – кримінально-судове укладення Священної Римської імперії, мали на меті впорядкування кримінального судочинства в місцевих судах. Саме тому перша частина Кароліни присвячена виключно регламентації кримінального процесу, де вживається термін “законна перешкода” у “випадках неявки особи”. Не є винятком і інші історичні документи, де ми зустрічаємо такі оціночні поняття, як: “доброякісні докази”, “засвідчено добрими свідками”, “фальшиве звинувачення”, “вирішення справ по дружбі”, “безволокітно” та “зайвої тяганини не було” тощо.
Аналіз сучасного кримінально-процесуального законодавства свідчить, що уряд прагнув удосконалити стиль і мову законодавства шляхом введення оціночних понять та термінів. Це підтверджено постановою ЦВК від 29 липня 1929 р., Декретом Раднаркому 1925 р. Аналогічні вказівки містяться й у багатьох інших правових актах того часу. Більше того, у 1931 р. ЦВК СРСР було створено спеціальну комісію з учених-юристів і філологів, до завдання якої входило вивчення існуючої мови закону, виявлення недоліків та розробка науково обґрунтованих рекомендацій щодо мови законодавства й введення в закон понять і термінів.
Узагальнюючи, автор дійшов висновків, що вивчення оціночних понять у праві відбувалось повільно, для остаточного формування окремих з них потрібні були навіть не сотні, а тисячі років, і хоча нам вони видаються остаточними, насправді вони будуть змінюватися й надалі. Перші правові поняття мали конкретний характер, оскільки здатність до абстрагування була ще дуже незначною. Поступово розвиток ішов у напрямі все більш абстрактних і всеохопних понять. Це призвело до того, що сьогодні право отримало можливість декількома поняттями й нормами охопити велику соціальну реальність і здійснювати її регулювання, тоді як раніше за допомогою недостатньо абстрактних понять могло охопити лише невелику частину дійсності, що спричиняло створення великої кількості норм. Зміна кількості оціночних понять і термінів, видозміна їх форм, окремі випадки виключення їх з тексту норм не завжди є результатом осмисленої діяльності законодавця. Швидше ці процеси пояснюються загальними тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку суспільства.
У підрозділі 1.2 “Розвиток наукових знань про оціночні поняття й терміни в праві” зазначено, що оціночні поняття використовувались у кримінально-процесуальному законі ще з давніх часів, проте єдності в поглядах щодо їх поняття, класифікації, оцінки та використання так і не було досягнуто, про це свідчить проведений аналіз наукових праць. Так, А.Ф. Черданцева, П.А. Лупинська вживають термін “оціночні поняття”, водночас дехто вживає поняття “оціночні терміни” (А.С. Піголкін, Л.М. Бойко), а В.М. Дубовицький використовує й такий термін, як “оціночні категорії”, В.В. Питецький у своїх працях веде мову про “оціночні ознаки”. У такому розмаїтті думок дійсно важко визначитись з конкретним визначенням досліджуваного “оціночного поняття”. В.Є. Жеребкін вважає, що оціночні поняття – це не визначені в законі, теорії чи судовій практиці терміни правової науки, але цей термін вважає майже загальновизнаним. На наш погляд, ототожнювати оціночні приписи з категоріями права не можна. Оціночні поняття дійсно є абстрактними явищами, але їх не можна назвати кінцевими за рівнем спілкування, тим більше фундаментальними поняттями теорії кримінального процесу. А такий термін, як “оціночні ознаки”, узагалі не можна використовувати в процесуальному праві. У кримінальному праві можливо їх використання, оскільки в Особливій частині є велика кількість складів злочинів, кваліфікуючі ознаки яких встановлюються за допомогою оціночних понять. Аналіз їх застосування зустрічаємо в КПК України: “всякі фактичні дані” (ст. 65 КПК), “достатні дані” (ст. 29 КПК), “кожна особа” (ст. 68 КПК), “інші обставини” (ст. 73; КПК), “інші випадки” (ст. 23-2; 26 КПК), “інші особи” (ст. 68; 144 КПК), “особливе громадське значення справи” (ч. 3 ст. 27 КПК), “необхідні заходи”, “відповідні підстави” (ст. 97; 127 КПК), “інші порушення” (ст. 99 КПК), “поважні причини” (ст. 90 КПК), “інші дані” (ст. 106 КПК), “складність (особлива складність) справи” (ст. 119 КПК), “необхідні випадки” (ст. 121; 128-1 КПК), “поважні і неповажні причини” (ст. 135 КПК), “достатні підстави” (ст. 148 КПК), “особи, які заслуговують довіри” (ст. 152 КПК), “успішне провадження” (ст. 79 КПК), “не належна поведінка” (ст. 165-1; 165-2 КПК), “інші (речі) предмети” (ст. 78 КПК), “обставини (предмети, відомості), що можуть мати значення (істотне значення) для справи” (ст. 186; 187 КПК), “інші можливі докази” (ст. 206 КПК), “істотні суперечності” (ст. 162, 281, 286), “сутність справи” (ст. 94, 95, 99, 100, 205, 209), “достатні дані” (ст. 94 КПК), “тяжке захворювання” (ст. 206 КПК) тощо. Слід зазначити, що наведений перелік оціночних висловів, які використовуються в тексті КПК України, не є вичерпним. Для обґрунтування такого висновку автором наведено аргументи.
Оціночні поняття органічно вплетені в термінологічну систему права: у ряді випадків обійтися без них просто неможливо або надзвичайно складно. Вводячи в законодавство оціночні терміни, законодавець тим самим звільняє себе від необхідності формулювання групи казуїстичних норм. Дисертант доходить висновку, що оціночні поняття відображають абстрактні явища, встановити ознаки яких вичерпним чином неможливо або дуже важко, а з погляду правового регулювання й не завжди доцільно. Унаслідок першої ознаки зміст оціночних понять законодавцем детально не встановлюється і в більшості випадків навіть не конкретизується. Крім того, часто оціночні поняття взагалі випадають або навмисне не включаються в ланцюг “термін – поняття – явище”. У ході реалізації приписів закону, що містять оціночні поняття, правозастосовуючий суб’єкт визначає зміст такого поняття з урахуванням обставин конкретної кримінальної справи, при цьому велику роль відіграє його професійна правосвідомість. Тобто тільки після процедури оцінки конкретної ситуації й можливості зробити висновок про правомірність застосування оціночної норми до цієї індивідуальної події, а отже, ознаки оціночного поняття можуть встановлюватися та встановлюються суб’єктом, який застосовує поняття, що, на думку автора, призводить до суб’єктивізму.
Проблеми, що виникають, можна вирішити шляхом творчого застосування загальної норми права до конкретного випадку, а також відповідності встановленої загальної норми конкретним ситуаціям. Цього можна досягти простим шляхом, а саме введенням оціночних понять і термінів, зміст яких повинен розкривати суб’єкт правотворчості.
Розділ 2 “Сучасний стан визначення оціночних понять та термінів їх тлумачення та застосування” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 “Проблемні питання визначення понять та термінів у кримінально-процесуальному законі України” подано аналіз результатів опитування правозастосовуючих суб’єктів. За результатами опитування слідчих, виявлено основні проблеми, які виникають під час їхньої професійній діяльності. Це дефіцит часу, вирішення великого кола питань у відносно короткі строки (66% опитаних), необхідність отримання погодження та санкцій (43% опитаних). При цьому у 51,4% опитаних слідчих постійно виникають проблеми пошуку раціональних рішень процесуального та тактичного характеру в слідчій ситуації, яка склалася на момент розслідування. У 45% опитаних складності з прийняттям рішень виникають епізодично, 14% опитаних звертаються до термінологічних словників для отримання роз’яснення окремих понять та термінів.
Основною проблемою, яка існує сьогодні в кримінальному процесі, є формування правових норм і закону в цілому з дотриманням вимог юридичної техніки, мовного його викладення та вживання (використання) у редакціях окремих норм оціночних понять і термінів. У межах окресленого гносеологічного завдання важливим методологічним підґрунтям дослідження є науково-практична ідея. Вона формується відповідно до прагнень людини зрозуміти й пояснити явище правової дійсності, яке вивчається, що потребує проведення комплексного системного аналізу закономірностей його виникнення та розвитку. Безумовно, навіть ґрунтовна наукова розробка теми “оціночні поняття та терміни кримінально-процесуального закону” не гарантує ідеальної моделі відповідності змісту й форми КПК України, єдності “явище-поняття-термін”. Такий ідеал практично не буде існувати. Обмеженість людського мислення в пізнанні та відображенні соціальних явищ, складність процесу формування й вираження думок через мову закону, багатство та варіантність української літературної мови й разом з тим поширеність іншомовних слів є об’єктивними та суттєвими перепонами на шляху до досягнення ідеальної моделі КПК України.
Автор детально аналізує всі проблемні питання, які виникають у процесі правозастосовної діяльності, наприклад логіко-граматичне тлумачення положення, яке наявне в ст. 192, а саме: “коли неможливо викликати судово-медичного експерта, то запрошується найближчий лікар”, дає підстави для висновку, що для провадження огляду трупа необхідна присутність спеціаліста взагалі – чи судово-медичного експерта, чи будь-якого лікаря. Виникає запитання щодо формулювання “запрошується найближчий лікар”. Термін “запрошується” означає, що особа має право відмовитися від запрошення. Як у такому разі чинити слідчому: запрошувати іншого лікаря? Крім того, незрозуміло, що означає термін “найближчий”.
Обґрунтовано, що велике значення для тлумачення норм має визначення юридичних термінів і понять, які містяться в КПК України. Неточність цих визначень залишає можливість для неправильного тлумачення закону. З метою запобігання цьому КПК України містить статтю, в якій роз’яснюються терміни, що вживаються в кодексі, а саме: “суд”, “законні представники”, “близькі родичі” тощо (ст. 32 КПК). Загалом таких роз’яснень у кримінально-процесуальному законі України налічується 20, тоді як у КПК Російської Федерації їх 64, тому запропоновано розширити роз’яснення термінів, які вживаються в цій нормі, та аналогічній нормі проекту кримінально-процесуального законодавства.
У підрозділі 2.2 “Тлумачення й застосування кримінально-процесуальних оціночних понять і термінів” вказано, що в спеціальній літературі абсолютно справедливо відзначається, що “правозастосування” – це основний “полігон” перевірки істинності правових норм. Це те “дослідне поле”, де із самого початку виявляється ступінь істинності і якість чинної юридичної норми, тому автор приділив основну увагу характеристиці процесуального правозастосування з тим, щоб виявити причини, які виникають у ході оперування оціночними поняттями та термінами в кримінальному процесі. На думку дисертанта, лакмусом, який характеризуватиме проблеми щодо тлумачення, оцінювання та використання оціночних понять і термінів, є результати опитування практичних працівників, які показують, що наявність невизначеності в тих чи інших нормах закону є одним з факторів, що впливають на прийняте ними рішення. Так, переважна більшість слідчих, прокурорів і суддів (90,5%, 86,6% і 58% відповідно) при виборі одного з рішень, що допускаються оціночною нормою, враховують можливість настання несприятливих наслідків (таких як: оскарження прийнятого рішення учасниками кримінального процесу, визнання рішення незаконним, необґрунтованим і його скасування вищими інстанціями). У тому випадку, якщо рішення, що здається суб’єкту права єдино правильним у цій ситуації, суперечить сформованій судово-слідчій практиці, 43,5% слідчих, 25,7% прокурорів і 66% суддів приймуть його, не рахуючись з усталеним звичаєм. У суворій відповідності з укоріненою практикою діятимуть 43,5% слідчих, 58,1% прокурорів, 22% суддів. Решта респондентів – 13% слідчих, 16,2% прокурорів і 12% суддів – перед тим, як прийняти рішення, вдадуться до допомоги та консультацій керівництва або вищих інстанцій. Висловлюючи власну думку з приводу заходів, вжиття яких дасть змогу уніфікувати практику застосування оціночних термінів, один зі слідчих запропонував виключити з КПК норми, що закріплюють повноваження наглядових інстанцій (прокуратури, суду), скасовувати незаконні й необґрунтовані рішення органів досудового розслідування. На його думку, слідчий краще за інших обізнаний про обставини справи, оскільки спілкувався з усіма учасниками процесу, і лише він має моральне право оцінювати свої рішення. Проте дисертант, посилаючись на результати емпіричних досліджень, доводить, що наявність контролю з боку вищих інстанцій змушує слідчих, прокурорів, суддів приймати більш зважені й обмірковані рішення в справі.
Автором запропоновано власне розуміння змісту більшості оціночних термінів, засноване на судово-слідчій практиці, що склалася при реалізації приписів чинного КПК. Закріплення безпосередньо в кримінально-процесуальному законі трактування окремих оціночних термінів (навіть приблизне) дало б змогу уніфікувати практику їх застосування, уникнути численних правозастосовних помилок.
У підрозділі 2.3 “Процедура оцінки та класифікація кримінально-процесуальних оціночних понять” доведено, що ця процедура є найважливішою ознакою оціночних понять, причому критерії такої оцінки закріплені нормативно (ст. 67 КПК), де в структурі практично будь-якого процесуального рішення знаходиться й оціночний момент. Водночас КПК України включає й формально-визначені норми та приписи, що містять оціночні терміни. Хоча норми, до яких входять оціночні поняття, становлять лише незначну частину кримінально-процесуальних норм (порівняно з формально-визначеними), їх наявність характерна для більшості розділів і глав КПК, для всіх стадій кримінального процесу. Так, винесення постанови про порушення кримінальної справи означає, що в ході дослідчої перевірки були зібрані достатні дані, які вказують на ознаки злочину (ч. 2 ст. 94 КПК). При провадженні досудового розслідування слідчому, особі, яка провадить дізнання, доводиться встановлювати зміст уже ряду оціночних понять. Наприклад, при вирішенні питань: про наявність достатніх підстав вважати, що в будь-якому приміщенні чи іншому місці або в будь-якої особи знаходяться знаряддя злочину, предмети й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети або документи, що можуть мати значення для справи, крім того, про можливість проведення обшуку без подання судді в невідкладних випадках (ст. 177 КПК); про необхідність примусового приводу свідка, потерпілого при неявці останніх без поважних причин (ст. 70, 72 КПК); про можливість продовження терміну дізнання чи досудового слідства, зважаючи на складність (особливої складності) справи (ст. 120 КПК); про достатність доказів для пред’явлення обвинувачення конкретній особі (ст. 131 КПК); про застосування одного із запобіжних заходів за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений сховається від дізнання, досудового слідства або суду, або перешкоджатиме встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю (ст. 89 КПК); про зупинення розслідування у разі психічного або іншого тяжкого захворювання обвинуваченого (п. 2 ст. 206 КПК); про наявність достатніх підстав для розгляду справи (ст. 245 КПК) тощо. Одержавши від слідчого справу, прокурор повинен дати їй належне спрямування (ст. 233 КПК), суд вирішує питання про нове обвинувачення (ст. 276 КПК). На стадії попереднього розгляду справи суддею суддя за наявності достатніх підстав призначає справу до судового розгляду (ст. 245 КПК). При розгляді та вирішенні справи по суті суду першої інстанції слід з’ясувати: чи буде справа розглядатись тривалий час і визначити, чи доцільний виклик запасного засідателя (ст. 259 КПК); чи можливий розгляд справи за відсутності обвинуваченого (ст. 262 КПК); при встановленні попередньої статті (ст. 287; 299 КПК); повторний виклик осіб здійснюється лише в необхідних випадках (ст. 292 КПК); чи є підстави для виклику нових свідків (ст. 296 КПК); чи є суттєві суперечності між показаннями підсудного (свідка) у суді і свідченнями, даними ними при провадженні дізнання чи досудового слідства, та чи може мати місце оголошення показань свідчень у суді (ст. 306 КПК).
Критерієм розмежування абсолютного або відносного характеру оцінок, що мають місце на різних етапах кримінального судочинства, повинен слугувати, на нашу думку, характер істини, встановленої на певний момент. У процесі доведення його суб’єкти прагнуть до досягнення істини абсолютної за допомогою з’ясування відносних істин. Відповідно до цього і процедура оцінки матиме відносний характер, коли в розпорядженні компетентних осіб є лише неповні, розрізнені знання про подію злочину і всі супутні обставини. У міру ж просування до абсолютної істини й оцінки будуть ставати такими. Якщо поширити наведене положення на кримінально-процесуальну діяльність, то тут основою оцінки можна вважати певну сукупність даних, яка дасть змогу зробити висновок про відповідність якого-небудь явища (предмета) змісту оціночного поняття. Дисертант переконує, що в основі оцінки повинні лежати об’єктивні критерії, але повністю виключити суб’єктивний момент неможливо. Водночас до об’єктивності оцінки слід прагнути, оскільки тільки в цьому випадку її правильність і обґрунтованість можуть бути перевірені.
Автор, характеризуючи критерії, котрі дають змогу розмежовувати оціночні поняття, доходить висновку, що вони не вичерпуються самим тільки характером ознак явищ, які вони узагальнюють, а тому пропонує власні підстави для їх класифікації: 1) залежно від сфери використання (правові поняття (“достатні докази”, “дійове каяття” тощо) та ті, які не є суворо правовими, що вживаються як у галузі права, так і в повсякденному житті (“поважні причини”, “винятковий випадок”, тяжка хвороба тощо); 2) при обмеженні сфери використання оціночних понять рамками права можуть бути виділені: оціночні поняття, що знайшли застосування в нормах як матеріального, так і процесуального права (“дійове каяття”, “зміна обстановки” тощо), так і ті оціночні поняття, що застосовуються в процесуальному праві для врегулювання порядку провадження в кримінальних та цивільних справах (“складність справи”, “особливе громадське значення справи”, “достатні докази” тощо); 3) оціночні поняття, що використовуються тільки в кримінально-процесуальному праві (істотне порушення кримінально-процесуального закону, однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства, невідповідність призначеного судом покарання тяжкості злочину й особи винного тощо); 4) залежно від суб’єкта, що оперує оціночними поняттями. Власне розуміння окремих оціночних понять можуть приводити у своїх клопотаннях, скаргах і інші учасники кримінального процесу, не наділені владними повноваженнями. Це стосується понять достатності доказів, законності та обґрунтованості проведених слідчих дій і прийнятих рішень. Підставою класифікації оціночних понять виступають і виконувані ними функції. Перелік критеріїв розмежування оціночних понять не є вичерпним. Видається, що можуть бути знайдені й інші підстави їх класифікації.
Розділ 3 “Перспективи розвитку та використання оціночних понять і термінів у кримінальному процесі” складається з двох підрозділів.
Охарактеризовано сучасний підхід до оціночних понять і термінів, які використовуються в кримінально-процесуальній діяльності, визначено їх форми, місце, роль, межі та види, проаналізовано
У підрозділі 3.1 “Використання оціночних понять і термінів у сучасному кримінально-процесуальному законодавстві зарубіжних країн” на основі аналізу кримінально-процесуального законодавства окремих зарубіжних держав показано, що проблема використання оціночних понять і термінів при регулюванні порядку провадження в кримінальних справах характерна не тільки для України. Навіть за наявності в англосаксонській системі такого джерела права, як судовий прецедент, законодавцю не вдається повністю відмовитися від введення оціночних термінів, які знаходять застосування практично в тих самих нормах, що й у КПК України. Разом з тим особливістю кримінально-процесуального закону більшості іноземних держав, на наш погляд, є прагнення максимально повно розшифрувати зміст таких понять безпосередньо на законодавчому рівні або досягти цього в правозастосовній практиці. Підтвердженням виділеної закономірності можуть служити норми закону США та Великобританії, які регулюють процедуру проведення арешту, обшуку, електронного прослуховування та спостереження без попереднього отримання судового ордера. Необхідно зазначити, що роз’яснення змісту одних оціночних понять і термінів досягається за рахунок використання інших, як правило, складових, а тому більш складних для сприйняття. Наочним прикладом може слугувати розглянуте раніше рішення Верховного суду США, в якому зроблена спроба тлумачення такого поширеного в кримінальному процесі цієї країни терміна, як “достатня підстава”. Прийняття цього рішення зумовило появу вже ряду оцінних термінів: “розумна розсудлива людина”, “вузький спеціаліст з юридичних питань”, “факти та обставини, достатні самі по собі, щоб у розумної людини з’явилося переконання, що скоєно злочин”, “розумна, надійна інформація”. Навряд чи такі визначення зробили терміни більш доступним для розуміння співробітниками поліції і судів. Не має ніяких переваг, на нашу думку, і використання в кримінально-процесуальному законодавстві США, Англії та Франції оціночних термінів “докази поза всяким сумнівом”, “висока ступінь імовірності”, “реальна перспектива обвинувачення”, “підстави, що базуються на здоровому глузді” порівняно з їхніми українськими аналогами, такими як: “достатні докази”, “достатні підстави вважати”. Смислова перевантаженість оціночних термінів, включення до них епітетів швидше емоційного характеру не додали їм визначеності.
Тому сформульовані закордонним законодавцем оціночні терміни, які містять посилання на здоровий глузд, розумну обережність людини, яка не є вузьким фахівцем у галузі юриспруденції, розумні строки тощо, не мають будь-якої перевагами порівняно з термінами, що зустрічаються в українському процесуальному законодавстві.
Дисертант дійшов висновку, що для нашої держави досить повчальним є аналіз досвіду нормотворення зарубіжних країн, який необхідно не повністю копіювати, а використовувати для розроблення власного законодавства відповідно до вимог сьогодення.
Перспективи використання оціночних понять і термінів у кримінально-процесуальному законодавстві України та гарантії їх належного застосування” обумовлені прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу України, де нагальною потребою є приведення його у відповідність із загальновизнаними принципами і стандартами. Крім того, автор зазначає, що необхідно враховувати рекомендації не тільки провідних спеціалістів у галузі права, а й поряд із цим спеціалістів-філологів і лінгвістів. Це пояснюється не тільки прагненням до вдосконалення форми закону, а продиктовано власне мовною ситуацією в державі, оскільки тривалий час спостерігається негативне явище білінгвізму, детерміноване історичними умовами. Автор наводить власні рекомендації, які, на його думку, можуть бути використані в науковій та законотворчій діяльності.
|
