ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПІД ЧАС ЗБИРАННЯ, ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У розділі 1 “Теоретичні та правові основи застосування спеціальних знань у кримінальному судочинстві”, що складається з трьох підрозділів, розглянуто положення, аналіз яких дав змогу охарактеризувати поняття, суть, види знань та правові основи застосування спеціальних знань у кримінально-процесуальному провадженні.

У підрозділі 1.1 “Історіографія спеціальних знань і загальні умови допустимості їх застосування у кримінальному процесі” досліджено підвалини виникнення й розвитку наукових знань та їх окремих видів – спеціальних знань, обґрунтовано загальні умови допустимості їх застосування в кримінальному процесі.

На основі вивчення та аналізу основних джерел права, які діяли на території України з давніх часів, і наукових праць щодо використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві обґрунтовано авторське бачення категорії “спеціальні знання”. Для кримінально-процесуальної діяльності в понятті “знання” виділено дві сторони: об’єктивну та суб’єктивну. Перша відображає знання як продукт суспільної трудової та мисленнєвої діяльності, з позиції гносеології знання – інформаційний результат пізнавального процесу, його підсумок у людській культурі; друга – процедуру опанування знань конкретною особою, виходячи з того, що повноцінне отримання, засвоєння та застосування знань відбувається лише за результатами професійного навчання. У цьому контексті запропоновано авторське визначення “спеціальних знань” як наукових і практичних знань та навичок, які відповідають сучасному рівню досягнень у відповідних галузях людської діяльності (за винятком знань у галузі матеріального й процесуального права), застосовуються (використовуються) сторонами кримінального провадження та судом під час збирання, дослідження й використання доказів.

Розмежовано суб’єктів застосування та суб’єктів використання спеціальних знань, наголошено на тому, що застосовувати спеціальні знання можуть їх безпосередні носії (спеціаліст, експерт, перекладач, педагог та ін.), а використовувати – суб’єкти, які відповідно до свого процесуального статусу наділені таким правом (особа, яка здійснює дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, захисник, суддя, суд), при цьому слід мати на увазі, що зазначені суб’єкти можуть не тільки використовувати спеціальні знання залучених фахівців, а й застосовувати власні спеціальні знання в межах своєї компетенції.

На основі узагальнення результатів вивчення змісту норм, які встановлюють порядок застосування спеціальних знань у кримінальному судочинстві України, запропоновано визначити й закріпити на законодавчому рівні загальні принципи допустимості застосування досягнень науково-технічного прогресу у кримінальному процесі. Поєднано критерії допустимості спеціальних знань і науково-технічних засобів як двох форм матеріального втілення наукових знань, що застосовуються в кримінальному судочинстві, та запропоновано доповнити ст. 22 КПК України наступним положенням: “З метою всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, особа, котра провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд вправі, а у визначених законом випадках зобов’язані, застосовувати спеціальні знання й науково-технічні засоби, які відповідають сучасному рівню розвитку науки та техніки й забезпечують отримання достовірного результату, а також можливість його оцінювання та перевірки. Застосування спеціальних знань і науково-технічних засобів мають відповідати вимогам процесуального закону та моральності, не порушувати права й інтереси учасників процесу, які охороняються законом, бути безпечними для життя та здоров’я людей і навколишнього середовища”.

Доведено, що застосування спеціальних знань у кримінальному процесі зумовлено об’єктивною історичною необхідністю, воно розширює пізнавальні можливості сторін кримінального провадження й суду під час розслідування та розгляду справи по суті. Об’єктивний взаємозв’язок застосування спеціальних знань з розширенням пізнавальних можливостей сторін кримінального провадження й суду ставить за обов’язок процесуальній науці подальше вдосконалення процесу доказування та підвищення в ньому ролі спеціальних знань.

У підрозділі 1.2 “Суб’єкти застосування спеціальних знань” проаналізовано правовий статус суб’єктів, що застосовують у своїй діяльності спеціальні знання, та надано їх класифікацію.

Проаналізовано коло суб’єктів – носіїв спеціальних знань, а також суб’єктів, які хоча й не володіють спеціальними знаннями, але мають процесуальне право на опосередковане їх використання. На підставі цього запропоновано класифікувати суб’єктів застосування (використання) спеціальних знань на групи залежно від їх процесуального становища: а) державні органи й посадові особи, які ведуть процес: суд, суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особи, які провадять дізнання; б) фахівці, які мають процесуальні права та обов’язки, зумовлені наявністю в них спеціальних знань (спеціаліст, експерт, керівник експертної установи); в) фахівці, які не мають процесуальних прав та обов’язків (ревізор, технічний інспектор та ін.), у справі вони виступають у ролі свідків; г) інші учасники процесу (захисник, обвинувачений, потерпілий та його представник).

Розгляд різних точок зору науковців щодо визначення таких понять, як “обізнана особа”, “фахівець”, “спеціаліст”, “експерт”, свідчить, що до цього часу немає єдиної думки про однозначне їх розуміння в юридичній літературі, а також при вживанні в слідчій та судовій практиці.

Визначено “обізнану особу” як людину, котра володіє життєвими, загальнодоступними чи науковими знаннями, здобутими в результаті трудової повсякденної діяльності й особистого досвіду або загальної чи спеціальної освіти. Вищезазначена особа є родовою щодо всіх суб’єктів-носіїв знань, у тому числі тих, які володіють спеціальними знаннями.

З метою упорядкування процесуального становища й функцій фахівця в кримінальному судочинстві та усунення непорозумінь, що існують у слідчій та судовій практиці з питань застосування спеціальних знань, запропоновано такі дефініції: фахівець – незацікавлена в справі особа, яка володіє спеціальними знаннями й застосовує їх у порядку, встановленому законодавством (у кримінально-процесуальному аспекті спеціаліст та експерт виступають різновидом фахівця); спеціаліст – особа, залучена до участі у проведенні слідчої дії, яка застосовує спеціальні знання й навички для надання допомоги дізнавачу, слідчому чи суду у виявленні та з’ясуванні окремих фактів, що мають доказове значення; експерт – особа з вищою освітою, яка дає письмовий висновок при розгляді питань, що мають значення при порушенні справи, її розслідуванні чи судовому розгляді.

Охарактеризовано роль фахівців, які не мають визначеного процесуального статусу, і зроблено висновок, що слідчий прямо не здійснює контролю за діяльністю зазначених суб’єктів, оскільки вона не регламентується КПК України. Проте саме від слідчого залежить, чи будуть результати їхньої діяльності (ревізія, відомче розслідування тощо) використані як докази.

Узагальнюючи думки вчених та практику застосування термінологічного апарату цієї проблематики, до наведених вище трьох груп обізнаних осіб додано ще одну – інших учасників процесу (захисник, обвинувачений, потерпілий та його представник), зазначено, що процесуальне становище цих осіб не позбавляє їх права використовувати спеціальні знання за умови, що таке використання буде здійснюватись у межах їх компетенції, встановленої законом. З метою усунення негативного ставлення слідчого до участі захисника в підготовці й призначенні експертизи, а також посилення захисту прав обвинуваченого на стадії досудового слідства запропоновано викласти ч. 2 ст. 197 КПК України в такій редакції: “Слідчий зобов’язаний ознайомити обвинуваченого і його захисника з постановою про призначення експертизи й роз’яснити їм їх права, передбачені цією статтею, про що складається протокол з дотриманням вимог ст. 85 цього Кодексу”.

У результаті дослідження питання щодо можливості використання спеціальних знань представником потерпілого зроблено висновок, що в деяких випадках з об’єктивних причин потерпілий не може брати участі в проведенні слідчих та інших процесуальних діях. Виходячи із цього, запропоновано доповнити КПК України ст. 197-1 “Права потерпілого при призначенні і проведенні експертизи” та викласти її в такій редакції: “При призначенні і проведенні експертизи потерпілий, а також його представник користуються правами, передбаченими ст. 197 чинного Кодексу. При задоволенні клопотання потерпілого або його представника слідчий відповідно змінює або доповнює постанову про призначення експертизи. У разі відмови в задоволенні клопотання слідчий виносить мотивовану постанову, яка оголошується особі, котра заявила клопотання, під розписку”.

У підрозділі 1.3 “Форми застосування спеціальних знань у кримінально-процесуальній діяльності” обґрунтовано процесуальні форми застосування спеціальних знань, наголошено на доказовому значенні їх результатів, а також приділено увагу пошуку нових процесуальних форм застосування спеціальних знань.

На підставі аналізу позицій різних дослідників щодо класифікації форм застосування спеціальних знань зроблено висновок, що пізнавальний характер процесу розкриття й розслідування злочинів визначає можливість застосування спеціальних знань залежно від доказового значення результатів їх застосування у двох основних формах – процесуальній і непроцесуальній. Залежно від цього виділено такі форми застосування спеціальних знань: 1) зазначені й регламентовані кримінально-процесуальним кодексом (участь спеціаліста в проведенні слідчих і судових дій, проведення експертизи); 2) зазначені, але не регламентовані КПК України (ревізія, яка призначається в порядку ст. 66 КПК України); 3) не зазначені й не регламентовані законом (відомчі ревізії та розслідування, попередні дослідження матеріальних слідів злочину, консультативна допомога фахівців поза слідчими діями).

Обґрунтовано недоцільність виділення участі педагога в допиті неповнолітнього (ст. 168 КПК України), участі судово-медичного експерта або лікаря при огляді й ексгумації трупа (ст. 192 КПК України) та судово-медичному освідуванні (ст. 193 КПК України), участі перекладачів (ст. 128 КПК України), сурдоперекладачів при пред’явленні обвинувачення і допиті німих і глухих (ст. 144, 169 КПК України) як самостійних форм застосування спеціальних знань. Зроблено висновок про те, що ст. 128-1 і ст. 128, 144, 168, 169, 192, 193 КПК України співвідносяться як загальна норма та спеціальна. У спеціальній нормі мова також іде про спеціаліста, але замість терміна “спеціаліст” закон вказує безпосередньо професію особи, спеціальні знання якої повинні бути використані в конкретному випадку.

Розглянуто нову перспективну процесуальну форму використання спеціальних знань на досудовому слідстві – допит спеціаліста. Обґрунтовано, що закріплення в КПК України допиту спеціаліста надасть нові можливості в розслідуванні кримінальних справ. У зв’язку із цим запропоновано ч. 2 ст. 65 КПК після слів “показаннями свідка” доповнити словами “показаннями спеціаліста, який брав участь у слідчій дії”. Право спеціаліста знати про мету виклику й можливості самовідводу має бути закріплене в законі, тому доцільно внести доповнення до ч. 4 ст. 128-1 КПК України такого змісту: “Спеціаліст вправі знати мету виклику для участі в слідчій дії, при виявленні обставин, що вказують на неможливість його участі в справі, вчасно і мотивовано сповіщати про особу, яка його викликала”.

У результаті дослідження непроцесуальних форм застосування спеціальних знань визначено їх основні ознаки: 1) проводяться відповідними фахівцями і мають дослідницький характер; 2) проводяться з ініціативи органів, що здійснюють контрольні функції; 3) складені фахівцями акти, довідки та інші матеріали можуть бути витребувані слідчим відповідно до ст. 66 КПК України й використані як документи згідно зі ст. 83 КПК України; 4) у разі необхідності роз’яснення або доповнення матеріалів ревізії, розслідування тощо фахівці-виконавці можуть бути допитані як свідки.

Розгляд різних підходів науковців щодо попереднього дослідження матеріальних слідів злочину дав змогу визначити такі особливості попередніх досліджень, що проводяться до призначення експертизи: 1) основна їх мета – оперативне отримання орієнтуючої інформації, що використовується для розшуку об’єктів і з’ясування обставин злочину; 2) об’єктами попередніх досліджень є матеріальні джерела – сліди злочину й речові докази; 3) попередні дослідження можуть проводитися паралельно з проведенням слідчої дії або відразу після її закінчення спеціалістом, дізнавачем, слідчим, прокурором; 4) у протоколі слідчої дії відображаються властивості об’єктів, що були встановлені і які вивчаються, наочно сприймаються. Також у контексті цієї проблематики досліджено питання щодо використання спеціальних знань при проведенні перевірок за кримінальними обліками та визначено мету досліджень, об’єкти, суб’єктів та форми відображення їх результатів.

Розділ 2 “Особливості застосування спеціальних знань під час збирання, дослідження та використання речових доказів у кримінальному процесі України” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Поняття, зміст і значення речових доказів” проаналізовано поняття речових доказів у кримінальному процесі України та розкрито їх зміст і значення.

Доведено, що речові докази мають самостійне місце в системі інших процесуальних джерел доказів, а їхнє використання в кримінально-процесуальній діяльності зростає. Це пов’язано з постійним розвитком науки та техніки, що дає змогу дослідити властивості та значення різних об’єктів, а також криміналістики, яка розробляє на базі наукових досягнень різні прийоми й методи щодо збирання та дослідження речових доказів.

Наголошено на тому, що чинне законодавство не розкриває в повному обсязі поняття речових доказів, але досить чітко вказує на об’єкти та предмети, які можуть бути носіями доказової інформації та, в кінцевому підсумку, джерелами доказів. Саме через характерні ознаки (властивості), які закріплені в ст. 78 КПК України, вказані предмети матеріального світу несуть у собі інформацію (дані) про факти та обставини, які мають істотне значення для встановлення ознак злочину, вини або невинуватості осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину. Але для того, щоб стати речовими доказами, названі предмети матеріального світу мають бути: описані із зазначенням індивідуальних ознак та місця знаходження в протоколі тієї слідчої дії, у ході якої вони знайдені (огляду, обшуку, виїмки та інше); пред’явлені понятим та особам, які беруть участь у слідчих діях. При необхідності їх додаткового огляду вони упаковуються в окремі пакети (за правилами криміналістичної техніки), які опечатуються та засвідчуються підписами понятих, слідчого або особи, яка виконує цю слідчу дію.

Аналізуючи гносеологічну природу речових доказів у контексті пізнання злочину, автор виходить з того, що будь-яка подія в навколишньому середовищі зовнішньо виражається наявністю або відсутністю фізичних змін, які дають змогу пізнати цю подію. Встановлена в справі подія досліджується передусім як фізичний процес і, тільки будучи визнаною в такій якості, вона отримує певну юридичну оцінку, зокрема кваліфікується як злочинне або незлочинне діяння. Виходячи із цього зв’язку та характеру таких змін у середовищі, запропоновано виділяти такі види речових доказів: предмети, які піддавалися встановленою подією переміщенню в просторі; предмети, які зазнали в результаті цієї події змін; предмети, які підлягають встановленою подією знищенню; предмети, створені злочинними або іншими діями, які мають доказове значення; предмети, які знаходяться в тому середовищі, де відбулася (або має відбутися) встановлена подія, але які не зазнавали будь-яких змін або переміщень.

Підсумовуючи вищенаведене, запропоновано визначення речових доказів як різних предметів та грошових коштів, які мають безпосереднє відношення до події злочину, містять будь-які сліди злочину, а також зафіксовані за допомогою технічних засобів під час проведення процесуальної або слідчої дії та долучені до кримінальної справи постановою (ухвалою) особи, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом.

У підрозділі 2.2 “Застосування спеціальних знань під час збирання речових доказів” розкрито сутність і подано правову аргументацію застосування спеціальних знань під час виявлення, фіксації, вилучення та зберігання матеріальних джерел доказової інформації.

Зазначено, що застосування спеціальних знань у процесі збирання речових доказів спрямовано на те, щоб з урахуванням характеру фактичної інформації, що в них міститься, забезпечити повноту її виявлення, точність закріплення в справі, максимальне вилучення та надійне зберігання з метою їх незмінності як джерел доказів.

Доведено, що загальні вимоги, які регулюють порядок надання й перевірки результатів оперативно-розшукових заходів, повинні знайти пряме відображення в КПК України. Запропоновано процесуальну норму, яка б регулювала порядок надання та залучення результатів оперативно-розшукової діяльності, отриманих із застосуванням науково-технічних засобів, і викладено її в такій редакції: “Результати застосування в ході оперативно-розшукових заходів науково-технічних засобів надаються керівником органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність. У супровідних документах засвідчується факт застосування технічних засобів, умови їх застосування, об’єкти застосування й отримані результати. Слідчий досліджує отримані матеріали з позицій їх відношення до справи, дотримання підстав та умов їх отримання і приєднує до справи як речові докази своєю постановою. За необхідності слідчий вправі призначити експертизу для дослідження отриманих матеріалів, а також допитати оперативних працівників та інших учасників про обставини отримання фактичних даних. Фактичні дані, отримані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів з порушенням вимог законодавства, не можуть бути використані як докази”.

З метою об’єктивізації й підвищення інформативності огляду місця події, запропоновано ввести в КПК України вимогу про обов’язкову фіксацію обстановки місця події й виявлених слідів за допомогою науково-технічних засобів, для чого доцільно доповнити ч. 3 ст. 191 КПК України наступним положенням: “Застосування науково-технічних засобів фіксації в процесі огляду місця події є обов’язковим”. У цьому контексті аргументовано думку автора про доцільність зміни в кримінально-процесуальному законодавстві співвідношення між обов’язковими і необов’язковими засобами фіксації. Запропоновано ч. 6 ст. 114 КПК України викласти в новій редакції: “При проведенні слідчих дій слідчий вправі застосовувати науково-технічні засоби й науково-обґрунтовані методи в межах своєї компетенції з метою виявлення, закріплення, перевірки, вилучення та демонстрації доказів. Застосування науково-технічних засобів є обов’язковим: при аргументованій вимозі учасників процесуальних дій; коли докази неможливо залучити до справи в натурі чи є реальна загроза їх знищення або пошкодження; якщо є підстави вважати, що особа, яка буде давати показання, може змінити їх у ході слідства чи судового розгляду або не зможе бути присутньою на ньому.

Про застосування науково-технічних засобів повідомляються всі учасники слідчої дії, про що робиться відмітка в протоколі цієї дії. У протоколі вказуються також основні відомості про технічні засоби, мета, порядок і умови їх застосування, отримані результати. Інформація, зафіксована за допомогою технічних засобів, демонструється учасникам слідчої дії, котрі засвідчують її відповідність оригіналу й опису в протоколі, після чого носії інформації опечатуються й упаковуються способом, що гарантує їх збереження, і приєднуються до справи у вигляді самостійних джерел доказів”.

У підрозділі 2.3 “Застосування спеціальних знань під час дослідження та використання речових доказів” розглянуто загальні положення дослідження перевірки та оцінювання речових доказів, отриманих із застосуванням спеціальних знань і науково-технічних засобів.

У роботі наголошено, що дослідження речових доказів із застосуванням спеціальних знань можуть бути різноманітними – від простого візуального сприйняття (при читанні документа, огляді речового доказу) до найскладніших інструментальних та аналітичних методів, які застосовуються шляхом залучення фахівця до проведення слідчих дій та експерта до проведення судових експертиз.

Доведено, що набір перевірочних дій із застосуванням спеціальних знань щодо речових доказів достатньо широкий, перевірка речових доказів проводиться, у першу чергу, в процесі їх огляду, у тому числі за участю спеціаліста, а також шляхом проведення експертних досліджень. Це надає право вченим говорити про надійність одного з найпоширеніших джерел доказів – речових доказів і висловлювати пропозиції на користь їх використання в кримінальному судочинстві.

Розглянуто існуючі в літературі вимоги стосовно оцінки висновку експертизи й систематизовано їх у три блоки. Вони включають оцінку допустимості, достовірності та доказового значення висновку експертизи. На основі аналізу теоретичних положень, результатів анкетування практичних працівників обґрунтовано висновок про об’єктивну неспроможність наукової оцінки експертного дослідження правоохоронними органами, оскільки вона вимагає наявності спеціальних знань у суб’єкта доказування. У більшості випадків слідчого в експертному висновку цікавлять лише остаточні підсумки (висновки) проведеного дослідження.

Розроблено і запропоновано визначити в законі ті критерії, якими слідчий і суд повинні керуватися при оцінюванні експертних висновків, причому критерії реальні й загальнодоступні. У зв’язку зі складністю перевірки й оцінювання доказів загальне правило ст. 67 КПК України потребує конкретизації, для чого доцільно доповнити ст. 75 КПК України ч. 4 такого змісту: “Оцінюючи висновок експертизи, слідчий, прокурор і суд послідовно встановлюють повноту й достовірність наданих експерту матеріалів, повноту виконаного дослідження і його відповідність завданню, компетентність та об’єктивність експерта, законність призначення й проведення експертизи. Висновки, отримані з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства, не можуть бути використані як докази”.