ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ ОБВИНУВАЧЕНИХ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; сформульовано мету та завдання; визначено об’єкт, предмет, методи та емпірична база дослідження; подано опис одержаних результатів, їх новизна та практичне значення; наводяться відомості про апробацію і публікації результатів дослідження, структуру дисертації.

Розділ 1 “Теоретико-правові основи застосування заходів кримінально-процесуального примусу” складається з двох підрозділів, у яких досліджуються історія становлення та розвитку, поняття, класифікація та правові основи застосування заходів процесуального примусу.

У підрозділі 1.1. “Історія становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства про заходи процесуального примусу в Україні та світі” висвітлено становлення та розвиток інституту заходів процесуального примусу.

Перші згадки про цей інститут на українських землях датуються XIII ст. За поведінку людей в общині відповідала сама община, тому як захід примусу використовувалась порука спочатку общини, а згодом і впливових людей. В часи, коли діяли Судебники 1497 і 1550 рр., застосовувався такий захід процесуального примусу, як віддача за пристава, який полягав у тому, що на людину одягали кайдани і саджали в колоду. Державних тюрем тоді не було, тому заарештованих тримали у пристава, який був зобов’язаний наглядати за ними.

Тільки з введенням Зводів законів 1832 і 1857 рр. можна говорити про заходи процесуального примусу і запобіжні заходи, як про окремий інститут кримінального процесу. Система заходів процесуального примусу, передбачена вказаними Зводами законів, виокремлювала наступні заходи: тримання в тюрмі та при поліції; домашній арешт; поліцейський нагляд; віддання на поруки. Устав кримінального судочинства 1864 р. доповнив систему запобіжних заходів двома заходами – відібрання виду на проживання і заставою.

Після революції 1917 р. розпочався новий етап розвитку кримінального судочинства. В якому кримінальний процес зазнає докорінних змін. 13 вересня 1922 р. Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом було прийнято постанову, відповідно до якої по всій території Української РСР був введений в дію Кримінально-процесуальний кодекс України, яким було передбачено, що від обвинуваченого слідчим відбирається підписка про явку з обов’язком повідомляти про зміну місця проживання. Також передбачалося застосування наступних запобіжних заходів: підписка про невиїзд; поручительство особисте і майнове; застава; домашній арешт; взяття під варту. У 1927 році був прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР, в якому система запобіжних заходів була доповнена поручительством професійних та інших громадських організацій.

В подальшому система заходів примусу залишалася незмінною аж до 1958 р. Останнім важливим документом, який діяв на території України до нині чинного КПК України 1960 року були “Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік”, прийняті в грудні 1958 року. Основи передбачали наступні запобіжні заходи: підписка про невиїзд, особиста порука або порука громадської організації, взяття під варту. При цьому ст. 33 Основ передбачала, що запобіжними можуть бути і інші заходи, які передбачені законодавством союзних республік.

В той же час система заходів процесуального примусу також невпинно розвивалася за рубежем. В європейських країнах переважали заходи процесуального примусу, що мали матеріальну основу, але часто використовувалося взяття під варту неповнолітніх обвинувачених. Кардинальних змін в системі заходів процесуального примусу за рубежем не було й їх розвиток відбувався планомірно. При цьому значна увага приділялася саме процесуальним заходам, що застосовувалися до неповнолітніх обвинувачених.

У підрозділі 1.2. “Поняття, юридична природа та класифікація заходів процесуального примусу” розкрито поняття, сутність й основні ознаки процесуального примусу та виконана їх класифікація. Як спосіб примусового забезпечення реалізації кримінально-процесуальних норм виокремлені наступні елементи: процесуальні норми, процесуальна відповідальність, процесуальні санкції і заходи процесуального примусу, під якими слід розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні заходи примусового характеру, що застосовуються уповноваженими органами (посадовими особами) з метою забезпечення виконання завдань кримінального судочинства у чітко визначеному законом порядку щодо осіб, які залучаються до кримінально-процесуальної діяльності. Моментом, з якого можна застосовувати вказані заходи є порушення кримінальної справи. Заходи процесуального примусу застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що особа буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

З огляду на об’єкт дослідження, найбільш оптимальною для застосування є класифікація заходів процесуального примусу за характером примусу. Відповідно до неї заходи процесуального примусу поділяються на запобіжні заходи, інші заходи процесуального примусу та примусові заходи виховного характеру. До запобіжних заходів відносяться: підписка про невиїзд; особиста порука; порука громадської організації або трудового колективу; застава; взяття під варту; нагляд командування військової частини; віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи; затримання. До інших заходів процесуального примусу слід віднести: привід; запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу; поміщення у приймальник-розподільник для дітей; поміщення в медичний заклад; відсторонення від посади; відібрання письмового зобов’язання про явку на виклики особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або судді; накладення арешту на майно; одержання зразків для експертного дослідження.

Розділ 2 “Заходи процесуального примусу, що не пов’язані з позбавленням волі неповнолітніх обвинувачених” складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються особливості застосування до неповнолітніх обвинувачених запобіжних заходів, примусових заходів виховного характеру та інших заходів процесуального примусу, що не пов’язані з позбавленням волі.

У підрозділі 2.1. “Запобіжні заходи, що не пов’язані з позбавленням волі неповнолітніх обвинувачених” розглянуто питання провадження щодо застосування запобіжних заходів до неповнолітніх обвинувачених, а також їх удосконалення.

Особливе значення для запобігання та профілактики злочинів серед неповнолітніх мають кримінально-процесуальні заходи, у тому числі й запобіжні заходи, які становлять особливу групу заходів кримінально-процесуального примусу. Вони володіють ознакою примусовості та мають специфічну мету і порядок застосування.

Поняття запобіжних заходів не має законодавчого визначення, але всі науковці, аналізуючи це поняття, сходяться на думці, що вони є найбільшою складовою частиною процесуального примусу та покликані забезпечити чітке й неухильне виконання завдань кримінального судочинства. На думку дисертанта, запобіжні заходи – це частина заходів процесуального примусу, які застосовуються до обвинуваченого, підсудного, а у виняткових випадках і до підозрюваного, за наявності підстав і в порядку, встановленому законом, для забезпечення їхньої належної поведінки шляхом обмеження конституційних прав і свобод.

Кримінально-процесуальний кодекс України в ст. 436 передбачає щодо неповнолітніх обвинувачених застосування спеціального запобіжного заходу – віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. Це є спеціальний запобіжний захід, що застосовується виключно до неповнолітніх обвинувачених і у випадку, коли особі виповнилося вісімнадцять років, то він повинен бути змінений іншим. Також не є доцільним застосування вказаного запобіжного заходу до неповнолітніх, що одружені.

Цей запобіжний захід має не лише індивідуальну, але й загальну профілактику. Автор вважає, що необхідно збільшувати частку застосування цього заходу в системі запобіжних заходів, адже за даними вивчених нами матеріалів кримінальних справ цей запобіжний захід застосовувався тільки у 3,7 % випадків, що є надзвичайно низьким рівнем з огляду на те, що це спеціальний запобіжний захід.

Проте на практиці частіше за інші застосовуються два запобіжні заходи: підписка про невиїзд та взяття під варту. Так, за даними вивчення нами матеріалів кримінальних справ підписка про невиїзд застосовувалася у 57,41 % кримінальних справ щодо неповнолітніх обвинувачених, а взяття під варту – у 16,67 % від загальної кількості застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх обвинувачених. З точки зору інтересів запобігання злочинності це є неправильним. Інші запобіжні заходи також володіють значним потенціалом виховних
профілактичних можливостей. Застосування запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням волі дозволяє розпочати процес виховання неповнолітнього вже зі стадії досудового розслідування. Тому найкращим рішенням було б залишення більшості підлітків на свободі під час розслідування кримінальної справи, обравши для них запобіжний захід, що не пов'язаний з позбавленням волі.

Завданням кримінально-процесуальної науки з цього питання можна визнати розробку і впровадження у практику нових видів запобіжних заходів, які не пов’язані з ізоляцією особи, а також удосконалення вже існуючих заходів. Розширення системи запобіжних заходів не пов’язаних з позбавленням волі дозволить, на думку автора, зменшити кількість застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту. Цієї думки дотримуються 65,91 % опитаних нами слідчих.

При застосуванні до неповнолітнього такого запобіжного заходу як підписка про невиїзд у більшості слідчих виникають сумніви щодо його застосування, оскільки вони вважають цей захід найбільш “м’яким”, тобто єдиною альтернативою взяття під варту.

Підписка про невиїзд носить характер психологічного примусу до неповнолітнього обвинуваченого. Порушення підписки про невиїзд спричиняє лише кримінально-процесуальні санкції, тобто застосування більш суворого запобіжного заходу. На думку дисертанта, окрім процесуальної відповідальності необхідно передбачити і грошове стягнення за порушення цього запобіжного заходу, яке в більшій мірі стимулювало б осіб, до яких застосована підписка про невиїзд, не вчиняти дії, що заборонені вказаним запобіжним заходом, аніж саме побоювання застосування більш суворого запобіжного заходу. Можливість накладення грошового стягнення на обвинуваченого підтримують і 42,05 % опитаних практичних працівників. Таке грошове стягнення за порушення підписки про невиїзд має бути, на думку автора, у розмірі до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Наявність у законі положення про грошове стягнення з поручителів, якщо застосовано запобіжний захід особиста порука, слід віднести до додаткових гарантій дотримання обов'язків поручителя та особи, за яку він поручився, під загрозою настання матеріального стягнення. Грошове стягнення накладається за конкретні дії (бездіяльність) поручителя. Тому воно може бути накладеним відразу ж після того, як встановлено факт порушення умов цього запобіжного заходу. Для цього немає необхідності чекати проголошення вироку або його вступу в закону силу. Але розмір грошового стягнення досить незначний і не відповідає реаліям сьогодення, тому його необхідно збільшити, з чим погоджуються і практичні працівники, 37,56 % з яких виступили за збільшення розміру грошового стягнення з поручителя. На думку дисертанта, розмір грошового стягнення має бути від двохсот до п’ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

У сучасних умовах застосування поруки громадської організації або трудового колективу до неповнолітнього, як запобіжного заходу автор вважає недоцільним і неефективним, оскільки невелика кількість неповнолітніх працюють на постійній основі в колективі, та і далеко не кожен колектив захоче нести будь-яку відповідальність за такого члена.

Застава спирається на економічну зацікавленість у збереженні грошової суми або майнових цінностей і на моральні зобов'язання обвинуваченого перед іншими фізичними або юридичними особами, які виступили заставодавцями. В юридичній літературі існує думка про неможливість її застосування до неповнолітніх обвинувачених. Проте для неповнолітніх обвинувачених цей запобіжний захід в більшості випадків є переважним, оскільки не “вириває” їх зі звичного кола життя і не поміщає в жорсткі умови слідчого ізолятора. На думку автора, необхідно законодавчо встановити максимальний і мінімальний розміри застави. При цьому потрібно враховувати також згоду обвинуваченого (заставодавця) з розміром застави, яку визначила особа, що здійснює провадження по справі. Детальніша регламентація прав заставодавця, можливість вимагати повернення застави шляхом зміни запобіжного заходу, на думку дисертанта, приведе до розширення кола осіб, які погодилися б внести заставу.

Стаття 436 КПК України передбачає норму, згідно з якою до неповнолітнього обвинуваченого можуть застосовуватися всі запобіжні заходи, передбачені ст. 149 цього Кодексу. Виникає питання про можливість застосування до неповнолітніх такого запобіжного заходу, як нагляд командування військової частини. Проаналізувавши вітчизняне законодавство, можна дійти висновку, що застосування запобіжного заходу “нагляду командування військової частини” до неповнолітнього можливе у загальному порядку без винятків, оскільки неповнолітній може бути військовослужбовцем, а відповідно і суб’єктом злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини). На жаль, у кримінально-процесуальній літературі не приділено уваги цьому питанню. Вважаємо за необхідне доповнити ч. 1 ст. 163 такими словами: “неповнолітнім, що має статус військовослужбовця”. При проведенні анкетування слідчих і дізнавачів органів внутрішніх справ ми отримали 69,32 % позитивних відповідей щодо питання можливості застосування до неповнолітніх цього запобіжного заходу.

Дисертант вважає, що систему запобіжних заходів, що не пов’язані з позбавленням волі необхідно розширювати з метою індивідуалізації застосування цих заходів до неповнолітніх обвинувачених. Одним із таких запобіжних заходів, що може активно застосовуватися до неповнолітніх обвинувачених є домашній арешт. Він є менш суворим запобіжним заходом ніж взяття під варту, але більш суворим за інші запобіжні заходи. Застосування даного запобіжного заходу до неповнолітнього не повинно залишити негативний відбиток на його психіці, адже при його застосуванні підліток знаходиться у своєму будинку, зі своїми батьками, може навчатися та розвиватися.

Новелою в кримінально процесуальному праві України є запропонований у ст. 125 проекту КПК України від 13.12.2007 реєстраційний № 1233 запобіжний захід у вигляді передачі під нагляд міліції. Спектр обмежень, що передбачений при застосуванні запобіжного заходу як передача під нагляд міліції, є менш суворим, ніж при застосуванні запобіжного заходу взяття під варту або домашній арешт. У той же час кількість обмежень при застосуванні цього запобіжного заходу більша, ніж при застосуванні інших запобіжних заходів, не пов’язаних з позбавленням волі. Таким чином, цей запобіжний захід доповнює систему запобіжних заходів, які не пов’язані з позбавленням волі. Його необхідно застосовувати до неповнолітніх. Оскільки обмеження, що ним можуть бути передбачені надають профілактичний вплив і повну можливість контролю за поведінкою неповнолітнього обвинуваченого.

У підрозділі 2.2. “Інші заходи процесуального примусу, що не пов’язані з позбавленням волі неповнолітніх обвинувачених” розглянуті питання застосування таких заходів процесуального примусу як: привід; запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу; відібрання письмового зобов’язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду.

Автором запропоновано визначення поняття приводу як примусового доставлення особи в указане у постанові про привід місце через органи внутрішніх справ. Обґрунтовано необхідність введення нової норми до КПК України – “привід неповнолітнього” – з регламентацією цієї діяльності.

У підрозділі 2.3. “Примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх обвинувачених” досліджено особливості застосування цього інституту в кримінальному процесі України.

У зв’язку з тим, що у неповнолітніх ще не сформувалася емоційно-вольова сфера, твердість поглядів, принципів і переконань – процес їх виправлення має свої особливості. В першу чергу, ця категорія осіб потребує виховання, а не покарання. Принцип переважного застосування до неповнолітніх обвинувачених примусових заходів виховного характеру в багатьох зарубіжних країнах став провідним при провадженні в справах про злочини неповнолітніх.

Для підвищення ефективності результатів застосування примусових заходів виховного характеру, на думку дисертанта, необхідно: розширити систему цих заходів, доповнивши їх медико-психологічними заходами; передбачити можливість їх застосування в комплексі; у кримінально-процесуальному законі чітко визначити механізм контролю за виконанням цих заходів; відповідальність за що покласти на служби у справах неповнолітніх та кримінальну міліцію у справах дітей зі звітуванням перед судом, який призначив ці заходи.

Автор вважає, що норми, які регулюють провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру необхідно виділити в окрему главу, в якій потрібно врегулювати всі процесуальні дії щодо їх застосування.

Розділ 3 “Заходи процесуального примусу, що пов’язані з позбавленням волі неповнолітніх обвинувачених” складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються питання особливості застосування до неповнолітніх обвинувачених заходів процесуального примусу, пов’язаних з позбавленням волі.

У підрозділі 3.1. “Затримання неповнолітніх обвинувачених” розглядаються правові підстави процесуального затримання та особливості його застосування до неповнолітніх.

Дисертант вважає, що фактичне затримання і доставлення особи є складовою частиною процесуального затримання. При цьому строк затримання особи повинен обчислюватися, в будь-яких випадках, з моменту фактичного затримання особи, тобто з моменту обмеження її волі. Саме ця година та хвилина повинні вказуватися у протоколі, братися до уваги при обчисленні строку затримання. Особливо це стосується неповнолітніх, які є найбільш уразливою категорією суб’єктів кримінального процесу.

В кримінально-процесуальних нормах необхідно чітко окреслити термін, протягом якого слідчий, або орган дізнання має скласти протокол про затримання, цей строк має бути не більше трьох годин з моменту затримання.

У підрозділі 3.2. “Поміщення неповнолітнього, що вчинив суспільно-небезпечне діяння у приймальник-розподільник для дітей” розглянуто особливості застосування цього заходу процесуального примусу до неповнолітніх, що не досягли віку кримінальної відповідальності.

За результатами дослідження дисертант перш за все схиляється до думки, що до неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність необхідно відноситись більш гуманно, застосовуючи виховний вплив, а не поміщаючи їх у жорстокі умови приймальника-розподільника для дітей. Психіка таких осіб ще не сформована і тривалий термін перебування у цій установі може негативно відобразитися на особі неповнолітнього. Отже дисертант вважає, що тридцятиденний строк тримання у приймальнику-розподільнику для дітей таких неповнолітніх є достатнім в усіх випадках для з’ясування анкетних даних неповнолітнього, його місця проживання та вирішення питання про можливу передачу його батькам або особам, які їх замінюють. При визначенні строку застосування цього заходу процесуального примусу необхідним є індивідуальний підхід у кожному окремому випадку (додержання цієї вимоги поділяють і 65 % опитаних практичних працівників).

Відповідно до чинного законодавства термін поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника для дітей у деяких випадках може бути продовжений, але при цьому треба враховувати і такі чинники, як суспільну небезпечність вчиненого діяння, особу неповнолітнього, його ставлення до вчиненого, сімейний стан та можливість позитивного впливу на нього батьків, умови його життя тощо. Строк може бути продовжений тільки за умов, якщо неповнолітній вперто не бажає ставати на шлях виправлення, показуючи це своєю поведінкою і відношенням до режиму установи, а також при неможливості батьків з будь-яких причин впливати на неповнолітнього.

У підрозділі 3.3. “Взяття під варту неповнолітніх обвинувачених” досліджується питання особливостей застосування цього запобіжного заходу до неповнолітніх обвинувачених.

Автор вважає, що до неповнолітнього, при вчиненні злочинів, за які передбачене покарання у вигляді позбавлення волі до 3 років, застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту не доцільно. Такої ж думки дотримуються 45,45 % опитаних респондентів.

Важливим питанням є визначення виняткових випадків застосування взяття під варту, оскільки законодавчо вони не визначені. На думку дисертанта, до виняткових випадків належать: повторність вчинення умисного злочину; наявність даних, що свідчать про можливість протиправної поведінки, спрямованої на перешкодження встановленню істини у кримінальній справі; наявність даних, що неповнолітній обвинувачений порушує умови, передбачені обраним щодо нього запобіжним заходом, не пов’язаним із позбавленням волі; продовження ним злочинної діяльності. Кожний винятковий випадок має бути обґрунтованим
у поданні про обрання запобіжного заходу та у постанові судді.

На думку автора, коли мова йде про неповнолітнього обвинуваченого спрощений підхід при обґрунтуванні підстав взяття під варту є недопустимим.
У постанові обов’язково необхідно вказувати, яке покарання передбачено за злочин, учинений неповнолітнім та конкретизувати підстави, на основі яких суд вважає, що особа може ухилятися від слідства та суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі, продовжувати злочинну діяльність,
а не просто вказувати ці обставини. Неповнолітній обвинувачений та його захисник повинні мати право ознайомлюватися з матеріалами, які обґрунтовують подання про взяття під варту.

Дисертант вважає, що для підвищення рівня законності при взятті під варту неповнолітніх обвинувачених необхідно відновити процесуальний порядок, відповідно до якого прокурор зобов’язаний особисто допитати неповнолітнього обвинуваченого при застосуванні цього запобіжного заходу.

Автором запропоновано внести зміни до законодавства про те, що в разі взяття під варту неповнолітнього обвинуваченого, слідчий зобов’язаний повідомити про це батьків, опікунів чи піклувальників неповнолітньої особи протягом трьох годин з моменту взяття її під варту.