ОХОРОНА ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ НЕОСУДНИХ І ОБМЕЖЕНО ОСУДНИХ НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано її зв’язок із науковими планами та програмами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 “Юридична природа охорони прав і законних інтересів особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Поняття і нормативне визначення неосудності та обмеженої осудності у кримінальному праві” є матеріально-правовою основою для визначення особливої форми провадження у кримінальному судочинстві.

Зазначено дискусійність поняття “неосудність” у науці кримінального права. Вона тлумачиться як: “психічний стан” (Ю. Антонян, С. Бородін); “правовий стан” (Г. Назаренко, Б. Протченко); “обставина, що виключає вину та кримінальну відповідальність особи” (І. Карпець, Р. Михеєв). Критично оцінюючи позиції цих дослідників, доходимо висновку, що неосудність полягає у впливі психічного стану особи на її здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння, що зумовлює її особливий правовий стан та виключає вину і кримінальну відповідальність.

Спираючись на сучасні досягнення судової психіатрії (В. Первомайський) про органічний зв’язок інтелектуальної та вольової сфери психіки людини, вважаємо некоректним розмежування у ч. 2 ст. 19 КК України інтелектуального та вольового елементів психологічного критерію неосудності, оскільки вони причинно-наслідково зумовлені.

Викликає також заперечення визначення у ч. 2 ст. 19 КК України медичного критерію як: “хронічного психічного захворювання”, “тимчасового розладу психічної діяльності”, “недоумства”, “іншого хворобливого стану психіки”. Це охоплюється поняттям “психічний розлад”, що відповідає вимогам Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду (МКХ – 10), яка діє в Україні. Ураховуючи, що для визначення неосудності має значення не вид психічного розладу, а його психотичний рівень – унаслідок чого особа не здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними, запропоновано сформулювати медичний критерій неосудності як “психічні розлади психотичного рівня”.

На цій підставі вважаємо за доцільне виділити норму про неосудність в окрему статтю Кримінального кодексу України 19-1 “Неосудність”, сформулювавши її у такій редакції: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними внаслідок психічного розладу психотичного рівня. Особа визнається неосудною за рішенням суду, до неї можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру”.

Визначено, що обмежена осудність відрізняється від неосудності за медичним критерієм – психічними розладами непсихотичного рівня, що обмежують, але не виключають здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Це призводить до різних правових наслідків: за обмеженої осудності до особи можуть бути застосовані як кримінальне покарання, так і заходи медичного характеру. У разі неосудності особа не визнається суб’єктом злочину, до неї можуть застосовуватися виключно примусові заходи медичного характеру.

У підрозділі 1.2 “Процесуальний статус особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” проаналізовано питання статусу осіб, стосовно яких здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, як учасників кримінального судочинства.

Відповідно до ст. 19, 20 КК України, особа визнається неосудною та обмежено осудною тільки за рішенням суду, тому, на нашу думку, є невиправданим у ст. 416–418 чинного КПК України, що регламентують досудове провадження, вживання термінів “неосудний” та “обмежено осудний”.

Погоджуючись із Ж. Бажуковою, П. Колмаковим та Л. Татьяніною, вважаємо за доцільне використовувати у цих нормах КПК України словосполучення “особа, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру”.

Обґрунтовано необхідність розмежування у чинному КПК України порядку розслідування справ про злочини, вчинені особами із психічними розладами непсихотичного рівня (суб’єктів злочину), – на загальних підставах, а суспільно небезпечних діянь, учинених особами із психічними розладами психотичного рівня, – в порядку провадження із застосування примусових заходів медичного характеру. У зв’язку із цим запропоновано виключити справи обмежено осудних осіб із порядку провадження із застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 416–418 КПК України).

Аналіз слідчої практики засвідчив, що в усіх 89 вивчених кримінальних справах цієї категорії особи, щодо яких здійснювалось провадження, визнавалися виключно підозрюваними або обвинуваченими, незважаючи на сумніви стосовно наявності у їх діяннях суб’єктивних ознак злочину. Керуючись вимогами ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів щодо охорони прав осіб із психічними розладами та Закону України “Про психіатричну допомогу”, обґрунтовано положення, що особи із психічними розладами мають визнаватися учасниками процесу та наділятися спеціальним процесуальним статусом. Із цим погодилися і 83% опитаних слідчих. З огляду на викладене, запропоновано доповнити гл. 34 КПК України ст. 416-1 “Особа, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” у такій редакції: “Особа, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, – це фізична особа, котра під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними внаслідок психічного розладу психотичного рівня, а також особа, яка вчинила злочин та захворіла на психічний розлад психотичного рівня до постановлення вироку.

Слідчий на підставі висновку судово-психіатричної експертизи виносить постанову про визнання особою, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру”.

Запропоновано також включити до гл. 34 КПК України ст. 416-2 “Права особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” у такій редакції: “Особа, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, має право знати, стосовно якого суспільно небезпечного діяння вона дає показання, або відмовитись їх надавати і відповідати на запитання; подавати докази, заявляти клопотання про допит свідків, проведення очної ставки, проведення експертизи, витребування та долучення до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини у справі; заявляти відводи слідчому, прокурору, експерту, спеціалісту і перекладачу; з дозволу слідчого бути присутньою при провадженні слідчих дій, ознайомитись з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства, мати захисника і побачення з ним з моменту винесення постанови про визнання особою, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру; подавати скарги на рішення слідчого і прокурора; на забезпечення безпеки та конфіденційності відомостей про її психічний стан”.

На нашу думку, ці пропозиції можуть бути враховані при внесенні змін і доповнень до нового КПК України.

У підрозділі 1.3 “Поняття охорони прав і законних інтересів особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” проаналізовано теоретичні погляди на співвідношення понять “охорона” та “захист”. У загальній теорії права їх розглядають: як тотожні (В. Темченко), охорону – як складову захисту (З. Макарова), як самостійні елементи механізму забезпечення прав і свобод людини (В. Субочев).

Ми приєднуємося до позиції С. Алексєєва, В. Матузова, що захист є частиною охорони. На цій основі запропоновано авторське формулювання поняття охорони прав і законних інтересів особи, щодо котрої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, під якою слід розуміти діяльність уповноважених на те законом суб’єктів кримінального процесу, спрямовану на реалізацію та відновлення у разі порушення гарантованих прав і законних інтересів особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру.

Розділ 2 “Особливості процесуальної форми досудового розслідування із застосування примусових заходів медичного характеру” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Проблеми правового регулювання участі захисника в досудовому розслідуванні із застосування примусових заходів медичного характеру” звернено увагу, що участь захисника у провадженнях із застосування примусових заходів медичного характеру є важливою та обов’язковою (ст. 45 КПК України) гарантією охорони прав і законних інтересів осіб із психічними розладами. Незважаючи на таку вимогу, в нормативному визначенні поняття захисника ця категорія осіб не значиться серед суб’єктів захисту (ст. 44 КПК України). Тому в дисертації запропоновано текст ст. 44 КПК України після слова “виправданого” доповнити словами: “особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру”.

Оскільки люди із психічними розладами об’єктивно не спроможні завжди захищати свої права і законні інтереси, наведено аргументи щодо обов’язкової участі захисника при проведенні слідчих дій за участю таких осіб.

У дослідженні також звернено увагу на особливості предмета захисту зазначеної категорії справ. Обґрунтовано висновок, що предмет захисту у провадженнях із застосування примусових заходів медичного характеру полягає у спростуванні вчинення особою суспільно небезпечного діяння, наведенні аргументів щодо пом’якшення виду та строків застосування примусових заходів медичного характеру.

У підрозділі 2.2 “Гарантії участі особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, у доказуванні у кримінальній справі” акцентовано увагу на важливості гарантій прав і законних інтересів осіб із психічними розладами, які мають забезпечуватись при застосуванні примусових заходів медичного характеру.

Погоджуючись із думкою В. Зеленецького про загальний, родовий, спеціальний та індивідуальний предмети доказування, ураховуючи характер суспільно небезпечного діяння, особливий правовий статус особи, котра його вчинила, запропоновано унормувати в законодавстві спеціальний предмет доказування у цій категорії справ, у зв’язку з чим доповнити гл. 34 КПК України ст. 417-1 “Обставини, що підлягають доказуванню у справах стосовно осіб, щодо яких здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” у такій редакції:

“У справах стосовно осіб, щодо яких здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, підлягають доказуванню:

1) подія суспільно небезпечного діяння (об’єктивна сторона та об’єкт, час, місце, спосіб та інші обставини діяння);

2) обставини, які підтверджують учинення особою суспільно небезпечного діяння;

3) наявність у особи до та в момент учинення діяння психічного розладу, його характер та ступінь;

4) наявність у особи на момент провадження досудового слідства психічного розладу, його характер та ступінь;

5) поведінка особи до вчинення діяння та після нього;

6) здатність особи брати участь у провадженні;

7) обставини, які характеризують ступінь суспільної небезпечності особи;

8) інші обставини, що характеризують особу;

9) характер та розмір збитків, завданих діянням”.

У наукових джерелах з кримінального процесу (А. Бичков, П. Колмаков, Л. Татьяніна) залишається дискусійним питання про визнання доказами показань осіб із психічними розладами. На нашу думку, показання таких осіб можуть визнаватися доказами лише за умови висновку судово-психіатричної експертизи про повну або часткову здатність особи на момент провадження правильно сприймати, усвідомлювати і відтворювати факти, що мають доказове значення. Особливість таких показань полягає в тому, що вони також можуть, крім інших фактів і обставин, підтверджувати або спростовувати наявність чи відсутність психічних розладів і їх глибину. З огляду на це запропоновано практичні рекомендації стосовно умов використання цього виду доказів у доказуванні.

Як зазначено у ст. 204–205 КПК України, однією з умов призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи є висунення обвинувачення. Тому на практиці слідчі формально виносять постанову про притягнення особи в якості обвинуваченого (98% вивчених кримінальних справ), попри сумніви щодо наявності у їх діяннях суб’єктивних ознак складу злочину. У зв’язку з цим запропоновано передбачити у КПК України можливість призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи за наявності в матеріалах кримінальної справи даних про психічні розлади особи, щодо якої здійснюється провадження.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що у зв’язку з мінливістю психічного стану особи і потребою прийняття рішення про доцільність їх участі у кримінальному провадженні варто нормативно закріпити у кримінально-процесуальному законодавстві судово-психіатричне освідування, під яким розуміємо огляд особи лікарем-психіатром за постановою слідчого з метою встановлення її психічного стану і можливості участі у проведенні слідчих дій та доцільності застосування до неї спеціального запобіжного заходу – поміщення до психіатричної установи.

Аналіз слідчої практики свідчить, що у 78 із вивчених 89 кримінальних справ стаціонарна судово-психіатрична експертиза проводилася 30 і більше днів. З огляду на це, запропоновано закріпити у КПК України обов’язок слідчого вживати заходів піклування про неповнолітніх дітей, а також з охорони майна особи.

Підрозділ 2.3 “Охорона прав і законних інтересів особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, при застосуванні запобіжних заходів” присвячений дослідженню необхідності запровадження запобіжних заходів, які були б адаптовані до таких осіб.

Аналіз слідчої практики свідчить, що у 89 кримінальних провадженнях із застосування примусових заходів медичного характеру підписка про невиїзд застосовувалась у 46 (52%); взяття під варту – у 17 (19%), особиста порука – у 3 справах (3%), жодні запобіжні заходи після проведення судово-психіатричної експертизи не застосовувались у 33 випадках (37%). з опитаних слідчих 79 (52%) вказують на потребу запровадження у чинному КПК України запобіжних заходів, адаптованих до осіб, щодо яких здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру.

Наявні у КПК України види запобіжних заходів не враховують особливостей психічного стану осіб, щодо яких здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, тому виникає необхідність запровадження у кримінально-процесуальному законодавстві таких спеціальних запобіжних заходів, як передання під нагляд близьких родичів, опікунів або піклувальників та поміщення до психіатричної установи.

Запропоновано доповнити КПК України ст. 417-2 у такій редакції:

“До особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, окрім запобіжних заходів, передбачених ч. 1 ст. 149 цього Кодексу, з урахуванням її психічного стану та ступеня суспільної небезпеки можуть застосовуватися такі запобіжні заходи:

1) передання під нагляд близьких родичів, опікунів або піклувальників;

2) поміщення до психіатричної установи”.

Сформульовано норму про поміщення особи до психіатричної установи у такій редакції: Стаття 417-3. Поміщення особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, до психіатричної установи.

У разі отримання висновку судово-психіатричної експертизи, згідно з яким є підстави для поміщення до психіатричного закладу особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, слідчий за поданням, узгодженим із прокурором, звертається до суду для вирішення питання про обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у вигляді поміщення її до психіатричного закладу.

Подання розглядається з дотриманням порядку, передбаченого ст. 165-2 цього Кодексу. На постанову судді прокурором, особою, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, її захисником або законним представником протягом доби може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подання апеляції не зупиняє виконання постанови.

Перебування особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, у психіатричній установі може тривати протягом часу наявності підстав, на яких було обрано запобіжний захід.

У разі поміщення особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, до психіатричної установи слідчий, прокурор, суд, суддя зобов’язані вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей, а також з охорони майна особи, щодо якої здійснюється провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, на підставах та в порядку, передбаченому ст. 159, 160 цього Кодексу”.

У підрозділі 2.4 “Особливості закінчення провадження із застосування примусових заходів медичного характеру” звернено увагу на потребу встановлення в законодавстві додаткових гарантій щодо забезпечення прав і законних інтересів означеної категорії осіб при закінченні досудового слідства.

Зокрема, наголошено, що в чинному законодавстві відсутні вимоги щодо недопустимості розголошення конфіденційної інформації про психічне здоров’я особи під час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. З огляду на це запропоновано доповнити ст. 218 КПК України положенням про те, що осіб, які мають право на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, належить попереджати про нерозголошення таких відомостей.

Крім того, узагальнення матеріалів слідчої практики свідчить про те, що слідчі нерідко складають необґрунтовані постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, чому, на наш погляд, сприяє відсутність нормативних вимог щодо форми та змісту цього процесуального документа. Тому обґрунтовано необхідність доповнення КПК України нормою, котра регламентує вимоги до відповідної постанови слідчого, що має бути законною, вмотивованою та обґрунтованою.

Вказано на некоректність формулювання в тексті ст. 417 КПК України підстав для складання постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру як встановлення неосудності або обмеженої осудності особи. На нашу думку, констатація таких юридичних фактів не належить до компетенції слідчого, тому запропоновано в цій нормі зазначити про те, що підставами для прийняття такого рішення є “достатність доказів, які вказують на вчинення особою суспільно небезпечного діяння, та наявність у неї психічного розладу психотичного рівня”.

Якщо провадження закінчуватиметься закриттям кримінальної справи, то слідчий зобов’язаний, крім заходів, передбачених у ст. 214 КПК України, забезпечити надання такій особі психіатричної допомоги, поставити її на облік до відповідної психіатричної установи.