| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.
Розділ 1 «Предмет доказування у кримінальних справах про вбивства» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних, законодавчих і практичних аспектів поняття, змісту кримінально-процесуального доказування, його меж і засобів, а також поняття, змісту та видів предмета доказування в кримінальній справі.
У підрозділі 1.1. «Поняття доказування у кримінальному процесі та його межі» досліджуються питання, що пов’язані з поняттям кримінально-процесуального доказування, його змістом, з’ясуванням предмета і меж доказування.
Аналіз основних поглядів дослідників на зміст поняття кримінально-процесуального доказування, дав підстави автору для висновків про те, що: 1) процесуальне закріплення фактичних даних не можна вважати самостійним елементом доказування, тому що воно є необхідною складовою будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів; 2) необхідним елементом збирання доказів також є правозабезпечувальні заходи, тобто наділені правовою формою дії, за допомогою яких орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можливість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом громадянам та особам, котрі беруть участь у збиранні доказів. Відтак, останнє було б точніше визначати як формування доказів, що складається з виконання органами досудового розслідування і судом пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечувальних заходів; 3) збирання і перевірка доказів є етапом формування фактичної основи процесу доказування; 4) обґрунтування і мотивування мають самостійне функціональне призначення у процесі доказування. Обґрунтування рішення полягає у демонстрації причинно-наслідкового зв’язку між змістом доказу та обставинами, що вони встановлюють, мотивування рішення пояснює, чому саме встановлення цих обставин вимагає обрати ту чи іншу норму процесуального або матеріального закону та прийняти саме таке процесуальне рішення; 5) метою оцінки доказів повинно виступати встановлення їх значущості (сили), достатності, а це можливо тільки після формування на етапі перевірки належної сукупності достовірних і допустимих доказів; 6) оцінка доказів як етап процесу доказування у жодному разі не повинна бути прерогативою тільки тих органів і осіб, чия кримінально-процесуальна діяльність забезпечується державним примусом; 7) прийняття і обґрунтування процесуальних рішень не тільки за безпосередніми цілями, способами, а й за суб’єктами не співпадає з оцінкою доказів і не може бути її компонентом.
На думку дисертанта, предметом доказування не можуть бути «факти», під якими розуміють дійсні, цілком реальні події, явища. Реальна подія злочину на момент розслідування та розгляду справи в суді належить до подій минулого. Факти об’єктивної реальності можуть існувати чи не існувати. Тому вони не можуть підлягати доказуванню.
Полемізуючи з іншими дослідниками щодо змісту предмета доказування, автор вказує на те, що об’єднання різнозначних обставин у предмет доказування, по-перше, суперечить науковому визначенню понять; по-друге, позбавляє кримінально-процесуальний інститут обставин, що підлягають доказуванню, власного змісту. Усі обставини, що входять до предмета доказування, мають кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення для вирішення справи по суті. Однак не все, що досліджується у кримінальній справі, має таке значення. Предмет доказування – це особливий інститут, що визначає можливість встановлення події злочину та прийняття правильного рішення по суті.
Автор дослідження дійшов до висновку про те, що з усіх можливих обставин конкретних злочинів законодавець виділив об’єктивно існуючі ознаки одиничних явищ і предметів і сформулював обставини, що підлягають встановленню у кожній кримінальній справі. Ці обставини зазначені у ст.64 КПК України і утворюють загальне поняття предмета доказування. Це поняття не передбачає, і не може передбачати, всього розмаїття ознак конкретного злочину. Як і будь-яке загальне поняття, предмет доказування охоплює найбільш суттєві, родові ознаки окремого. Абстрагуючись від конкретних форм злочинних проявів, загальне поняття предмета доказування включає в себе найбільш суттєві ознаки, що дозволяють не тільки відновити подію, що відбулась, а й встановити кримінально-правові ознаки, що характеризують подію як злочин.
У свою чергу встановлення фактичних обставин конкретної кримінальної справи відбувається стосовно з’ясування обставин, зазначених у ст.64 КПК України. Розслідування конкретної справи пов’язане з встановленням конкретних, тільки їй притаманних обставин. Предмет доказування у кожній кримінальній справі є одиничним і за своїм змістом неповторним. Однак ця обставина не заперечує зв’язку конкретного предмета дослідження із загальним предметом доказування, оскільки в конкретній кримінальній справі знаходять своє відображення обставини, що характеризують будь-яку кримінальну справу.
На підставі аналізу відповідних правових положень і практики їх застосування, дисертантом сформульовані певні вихідні положення для встановлення оптимальних меж доказування: 1) межі доказування залежать від предмета доказування. Він виступає своєрідною програмою, відповідно до якої спрямовується пошук необхідних доказів. У межі доказування включаються докази, що здатні встановити усі обставини предмета доказування; 2) обставини злочину мають бути повно, всебічно та об’єктивно досліджені; 3) певне значення у встановленні меж доказування мають загальновідомі факти, а також презумпції та преюдиції.
У підрозділі 1.2. «Засоби доказування у кримінальному процесі» досліджуються засоби кримінально-процесуального доказування.
Автор роботи вказує, що засоби доказування, включаючи до свого змісту докази, тим не менше, є поняттям більш об’ємним, до якого, у свою чергу, включені й інші категорії доказового права.
До переліку засобів доказування входять також законні презумпції та преюдиції. Розуміння засобів доказування як доказів вимагає уточнення самого поняття доказів. Автором доведено, що судження науковців про докази формувались під впливом теорії формальних доказів, що діяла до прийняття судових статутів. Щодо загального визначення доказів, то до прийняття судових статутів дослідники обмежувались лише логіко-психологічним аспектом цього поняття. Це зберігалося і після прийняття Статуту кримінального судочинства.
Разом з тим, надалі була визнана недостатність лише логічного підходу до визначення доказів. І тому з’явилась трактовка доказу як факту, що слугує підставою для висновку суду. Цим акцентувалась увага не тільки на логіко-психологічний, а й змістовний аспект поняття: під доказами розуміли не просто засоби переконання суду в існуванні обставин, які підлягають доказуванню, а й як встановлені судом проміжні факти, що використовуються ним як підстави для прийняття підсумкових рішень. При цьому, відмінність між фактом як реальністю, як фрагментом дійсності і як достовірним знанням про цю дійсність, не проводилась.
Автором доведено, що у контексті доказування факт слід тлумачити як продукт пізнавальної діяльності, знання, достовірність якого доведена.
Прийняті у 1958 році Основи кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, а за ними і два роки потому КПК УРСР, фактично визнали доказами будь-які фактичні дані про обставини, що підлягають доказуванню, які встановлюються показаннями свідка, підозрюваного, обвинуваченого.
Теорію подвійного сприйняття доказів (фактичних даних і форми їх закріплення) відтворює і проект КПК України. Відповідно до ст.84 цього законопроекту доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Автор зазначає, що останнім часом здійснюються спроби переосмислення легального визначення поняття доказів, що обумовлене, у тому числі, прагненням поширити змагальність і на досудове провадження. Автор вважає, що ці судження можуть бути прийнятними лише за умови повного перетворення вітчизняного досудового провадження, наближення його до досудового провадження країн загального права. Однак за нині діючої структури судочинства, вони неприйнятні, оскільки органи розслідування здійснюють юрисдикційну функцію розпорядження провадженням.
На підтвердження позиції дисертант наводить той факт, що навіть розробники проекту КПК України, незважаючи на достатньо ґрунтовне реформування кримінального судочинства, і особливо його досудової частини, не змогли втілити ідею судової легалізації доказів, яка закріплена у . Відповідно до цієї концепції досудове розслідування полягає у збиранні (гласними та негласними методами) і фіксації фактичних даних про обставини вчинення злочинів і кримінальних проступків та встановленні осіб, які їх вчинили. Визнання зібраних фактичних даних доказами у справі має здійснюватися виключно судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення та захисту. З метою забезпечення дотримання принципів змагальності, публічності та диспозитивності автор доводить необхідність вдосконалення процесуальної регламентації процедур збирання і надання суду інформації сторонами захисту та обвинувачення на основі чітко визначених критеріїв.
У проекті КПК України реалізована ідея щодо поєднання гласних і негласних методів збирання та фіксації фактичних даних, однак процедура судової легалізації одержаних таким чином фактичних даних проектом не встановлена.
Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика вбивств» складається з двох підрозділів, в яких розглядаються зміст елементів відповідних складів злочинів і особливості кримінально-правової кваліфікації окремих із них.
У підрозділі 2.1. «Об’єкт та об’єктивна сторона вбивств» розглянуто актуальні питання поняття та встановлення об’єкта та об’єктивної сторони окремих видів вбивств.
Законодавством усіх країн світу умисне вбивство віднесено до найбільш тяжких злочинів, а тому переважна більшість кримінальних кодексів започатковує Особливу частину нормами, що містять положення про відповідальність за умисне вбивство, тим самим стверджуючи пріоритет загальнолюдських цінностей. Стосовно вбивства постає вимога чіткого визначення всіх структурних складових складу злочину: об’єкта вбивства, об’єктивної і суб’єктивної сторін злочину, та суб’єкта цього посягання.
Об’єкт злочину. КК України 2001 року в ст.1 на нормативному рівні визначив об’єкти кримінально-правової охорони, головним з яких визнав людину з її правами і свободами, що обумовлено Конституцією України (ст.ст.3, 27), міжнародними правовими документами з прав людини. Такий підхід, в основі якого лежать індивідуальні права та свободи людини і громадянина, обумовив відмову від деяких ідеологічних ознак визначення поняття об’єкта злочину як «соціалістичних суспільних відносин, які охороняються радянським кримінальним правом» (Б.С. Никифоров, М.Й. Коржанський). Українські вчені, починаючи з 90 років, в правовому розумінні більш правильно визначають, що об’єктом злочину повинні визнаватися не абстрактні суспільні відносини, а конкретні цінності (П.С. Матишевський, Є.В. Фесенко). Виходячи з цього, основними структурними частинами цінностей, що охороняються законом, слід вважати суб’єктів відносин та ті блага, що їм належать, тобто те, що задовольняє потреби людей, відповідає їх інтересам, цілям і намірам (П.С. Матишевський). Виходячи з того, що об’єкт злочину – це цінності (блага, законні інтереси), що охороняються кримінальним законом та на які спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду, можна зробити висновок, що об’єктом вбивства є життя людини як природне абсолютне право. Стосовно вбивства при обтяжуючих обставинах, об’єкт злочину, окрім вказаних вище ознак, має свої специфічні особливості, які притаманні саме потерпілому від злочину. Наприклад, вбивство двох або більше осіб, чи жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, або особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку. Юридичні ознаки, що характеризують потерпілих від цих злочинів, вимагають при кримінально правовій оцінці вчиненого врахувати їх як такі, що суттєво збільшують ступінь тяжкості злочину, а тому не є рівнозначними з деякими іншими обтяжуючими обставинами. Таким чином, об’єкт злочину кваліфікованого вбивства повинен визначатись з урахуванням всіх ознак, які характеризують потерпілого.
Об’єктивна сторона вбивства полягає в позбавленні життя іншої людини. Її характеризують три обов’язкові ознаки: дія (бездіяльність), злочинний наслідок та причинний зв’язок. Об’єктивна сторона вбивства може виконуватися винуватою особою як безпосередньо, так і опосередковано, з використанням неосудних осіб та осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності. Стосовно дії (бездіяльності) слід враховувати те, що їх сутність обумовлюється способом, яким потерпілий позбавляється життя. Під способом цього злочину слід розуміти особливо небезпечне насильство (фізичне або психічне), змістом якого є реальна і об’єктивна загроза життю. На думку автора, особа, яка вчиняє цей злочин, в повному обсязі усвідомлює не лише характер своєї дії (бездіяльності), а і спосіб вчинення злочинних дій та характерні особливості злочинних наслідків – смерті потерпілого. Так, фізичне насильство характеризується не лише застосуванням суспільно небезпечних предметів (зброя, вибухівка, отрута, радіоактивні матеріали), а і самими рухами, діями суб’єкта злочину (застосування прийомів, використання знань з анатомії людини, тяжкості хвороби). Психічне насильство стосовно вбивства має свою юридичну специфіку. Як правило винна особа використовує відомі їй певні обставини (час, місце злочину), інші чинники (емоційний стан потерпілого, стан здоров’я) для впливу на свідомість та волю потерпілого з метою доведення до тяжкого психічного розладу, який би реально і об’єктивно сприяв настанню смерті потерпілого.
Наслідком (шкодою) вбивства є насильницька біологічна смерть. Цей наслідок слід розглядати в двох площинах: 1. У площині об’єктивно виявленого злочину. 2. У площині конкретно виписаного в законі складу злочину (П.С. Матишевський). Виходячи з того, що при вбивстві злочинні наслідки у вигляді смерті потерпілого є обов’язковою ознакою, а тому готування до вбивства, замах на вбивство утворюють незакінчений склад незакінченого злочину, що вимагає обов’язкове посилання на ст.ст.14, 15 КК України.
Причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і злочинним наслідком – смертю потерпілого є третьою обов’язковою ознакою об’єктивної сторони вбивства. Ми приєднуємося до позиції українських учених, згідно якої при вбивстві та його різновидах причинний зв’язок може бути як прямим (безпосереднім), так и опосередкованим. За наявності такого зв’язку час, що минув між посяганням на життя та смертю потерпілого, значення не має. Стосовно вбивства при обтяжуючих або пом’якшуючих обставинах юридичні ознаки, дії (бездіяльності), злочинні наслідки та причинний зв’язок між ними мають певні специфічні ознаки, які впливають на відповідальність за ці злочини.
У підрозділі 2.2. «Суб’єкт та суб’єктивна сторона вбивств» розглянуто актуальні питання поняття та встановлення суб’єкта та суб’єктивної сторони окремих видів вбивств.
Суб’єктивна сторона злочину розкриває внутрішнє психічне ставлення винного до вчинюваного ним діяння та наслідків цього діяння. Відносна самостійність суб’єктивної сторони проявляється у тому, що вона породжує, направляє та регулює об’єктивну сторону злочину. Зміст суб’єктивної сторони злочину характеризують певні юридичні ознаки. Традиційно вважається, що суб’єктивна сторона характеризується формою вини, мотивом та метою.
Автором зазначається, що суб’єктивна сторона вбивства характеризується умисною формою вини (ст.24 КК), мотивом і метою злочину. Усі різновиди вбивства можуть вчинятися як з прямим так і з непрямим умислом. Виходячи з юридичної природи вбивства, вважаємо, що суб’єкт злочину, вчиняючи умисне вбивство з прямим умислом, усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння (рухів, прийомів, створення певних обставин, обираючи час, місце, знаряддя) як такого, що реально несе в собі причино обумовлений усвідомлений і передбачений наслідок – смерть потерпілого (інтелектуальний момент). Стосовно вольового моменту, то суб’єкт вбивства бажає настання смерті або свідомо припускає такий наслідок. Стосовно вбивства при обтяжуючих або пом’якшуючих обставинах, має місце деяка специфіка щодо дії (бездіяльності), а також злочинних наслідків, які обумовлені мотивами та цілями цих злочинів.
Суб’єкт вбивства – фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 14 років, та яку характеризують специфічні психологічні та психіатричні ознаки: агресивність та насильницька мотивація. Автор погоджується з позицією вчених, які вважають, що осудність і вік суб’єкта злочину не відносяться до числа ознак складу вбивства (А.Н. Трайнін, С.В. Бородін), тому що вони відносяться до юридичних ознак, які характеризують будь-який злочин. Проте слід зазначити, що вони є обов’язковими при вирішенні питання щодо настання кримінальної відповідальності (ст.5, ч.5 ст.6 та ст.73 КПК України), стосовно віку та осудності (неосудності, обмеженої осудності) (ст.ст.18, 19, 20, 22 КК, ст.ст.416-421 КПК України).
У розділі 3 «Доказування у кримінальних справах про вбивства», який складається з трьох підрозділів, проаналізовано особливості збирання, перевірки та оцінки доказів у кримінальних справах про вбивства, визначено шляхи та напрями їх удосконалення.
У підрозділі 3.1. «Збирання та перевірка доказів у кримінальних справах про вбивства» охарактеризовано основні способи збирання та перевірки доказів у кримінальних справах про вбивства.
Способами збирання доказів кримінально-процесуальний закон називає: 1) провадження слідчих дій (допитів, оглядів, обшуків, призначення експертизи); 2) витребування предметів і документів; 3) проведення ревізій за вимогою правоохоронних і судових органів; 4) прийняття доказів, поданих учасниками процесу, а також будь-якими фізичними і юридичними особами; 5) провадження оперативно-розшукових заходів за дорученням органів досудового розслідування, прокурора і суду.
Основним способом збирання доказів, у тому числі у справах про вбивства, є слідчі дії. Основними відмінними рисами судових дій від слідчих є те, що: а) суб’єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються тільки в стадії судового розгляду в певному порядку за обов’язковою участю всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно відрізняються за характером, тактикою, обсягом та умовами проведення; г) вони спрямовані на дослідження, а не формування доказів шляхом пошуку та вилучення з послідуючою фіксацією; д) принциповим при провадженні є встановлення обґрунтованості обвинувачення, а не можливість його формування.
Дисертант дійшов висновку, що оскільки фотографування, звуко- і відеозапис, кінозйомка здійснюються при проведенні слідчих і судових дій, а наслідками їх застосування є формування складових частин протоколів вказаних дій як доказів, такі дії щодо фотографування, звуко- і відеозапису, кінозйомки, як структурна частина, входять до змісту тієї чи іншої слідчої або судової дії та, як наслідок, виступають способами збирання доказів.
У підрозділі 3.2. «Оцінка доказів, отриманих у кримінальних справах про вбивства» охарактеризовано процес оцінки доказів у кримінальних справах про вбивства.
Автором стверджується, що у процесуальній літературі сформувалось два підходи до розуміння оцінки доказів: як розумової, логічної діяльності суб’єктів доказування, а також як такої, що має внутрішню (розумову, логічну) та зовнішню (правову) сторони. На думку здобувача, є безперечним факт, що під час оцінки доказів та їх процесуальних джерел суб’єкти доказування зобов’язані керуватися відповідними нормами права, які встановлюють умови, принципи, мету оцінки та зовнішнє вираження результатів оцінки. Але, оцінку (як певний розумовий процес) не можна ототожнювати з її умовами, принципами, метою. Тим більше не можна вважати зовнішньою стороною оцінки доказів та їх процесуальних джерел зовнішнє вираження результатів оцінки, оскільки таке вираження у відповідних документах можливе лише після закінчення процесу оцінки.
Таким чином, оцінка доказів та їх джерел (принаймні стосовно передбачених п.8 ст.32 КПК України учасників процесу) можлива і без дотримання вимог закону щодо її умов, принципів або мети, і не завжди її результати викладаються у відповідних процесуальних актах.
Автор підтримує наукову позицію тих правознавців, які вважають, що оцінка доказів та їх джерел є суто розумовою, логічною діяльністю суб’єктів доказування, оскільки саме така діяльність є незмінною, невід’ємною частиною оцінки і відображає її сутність. Разом з цим слід підкреслити, що це аж ніяк не принижує значення умов, принципів та цілей оцінки, дотримання яких є вкрай важливим для правильної оцінки доказів та їх джерел.
На погляд дисертанта, у кримінальному процесі діє принцип «презумпції достовірності доказу» – зібраний у кримінальній справі доказ вважається достовірним доти, доки не буде встановлене протилежне – конкретний доказ недостовірний. Саме такий підхід дозволяє вирішити суперечність, коли, з одного боку, достовірність або недостовірність доказу встановлюється на підставі сукупності інших доказів, а це означає, що на початковому етапі дослідження властивостей фактичних даних наявна певна їх сукупність і достовірність першого доказу з цієї сукупності визначити неможливо, оскільки в такому випадку його достовірність встановлювалася б на підставі сукупності решти фактичних даних, достовірність яких ще не встановлена, а з іншого боку, необхідність отримання достовірних висновків у справі вимагає використовувати для обґрунтування істинності певного рішення саме достовірні фактичні дані.
У підрозділі 3.3. «Шляхи вдосконалення процесу доказування у кримінальних справах про вбивства» розглянуто можливі шляхи вдосконалення процесу доказування у кримінальних справах про вбивства.
Автором зазначається, що кримінальні справи про вбивства, як правило, є достатньо складними для здійснення доказування, оскільки часто містять декілька епізодів злочинної діяльності, охоплюють значний проміжок часу, різні регіони країни, що вимагає і обумовлює необхідність провадження великої кількості слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, які мають бути організовані і проведені у стислі строки.
Крім того, у справах цієї категорії часто відчувається гострий дефіцит інформації, особливо на початковому етапі провадження. Переважна більшість обставин предмета доказування є невстановленою, при цьому відсутні навіть непрямі дані, які б вказували на можливість їх встановлення (часто невідомими є особа потерпілого та злочинця, мотив злочину).
Дефіцит доказової інформації обумовлює необхідність її активного пошуку одночасно за всіма напрямами, висунення і перевірки багатьох версій, провадження значної кількості слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. Усе це стає неможливим для виконання в межах встановлених законом строків провадження для одного слідчого.
Дисертантом запропоновані конкретні шляхи вдосконалення процесу доказування у кримінальних справах про вбивства.
|
