СУДОВА ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРАВА (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ) Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність, ступінь наукової розробки, зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами, визначено мету і задачі, об’єкт та предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію й структуру роботи.

У розділі 1 «Загальна характеристика судової практики» розглянуто основні ознаки судової практики, визначено співвідношення судової практики і судового прецеденту, розкрито природу судового рішення як форми зовнішнього вираження результатів судової практики.

Підрозділ 1.1. «Судова практика: поняття та риси» присвячено аналізу розвитку юридичної думки з питань судової практики, а також встановлено логічні зв’язки між судовою практикою та родовими і видовими для неї поняттями (соціальною і юридичною практикою відповідно). Поняття судової практики розкривається через її видову належність до практики юридичної. Визначаючи поняття останньої, авторка виходила з того, що юридична практика не зводиться до юридичної діяльності. У найбільш загальному вигляді юридична практика завжди виступає як сума двох складових – діяльності і досвіду, накопиченого під час цієї діяльності. Спроби ж визначити юридичну (а значить і судову) практику як певну діяльність можуть бути визнані обґрунтованими лише в контексті відмежування юридичної практики від юридичної освіти і науки, тому авторка погоджується з тими вченими, які розглядають юридичну практику як єдність юридичної діяльності й результату (досвіду) цієї діяльності.

Під судовою практикою запропоновано розуміти спрямовану на здійснення правосуддя діяльність судових органів, юрисдикція яких визнана державою, а також результат цієї діяльності, оформлений у вигляді судових рішень та інших актів органів судової влади.

У роботі також визначено співвідношення понять «судочинство», «правосуддя» і «судова практика». Судочинство є основною формою судової діяльності як складової судової практики. Саме у процесі судочинства не лише вирішуються конкретні справи, але й виявляються колізії і прогалини у законодавстві, що може стати підставою для інтерпретаційної і правотворчої діяльності судів. У свою чергу, правосуддя, за умов правової, демократичної державності, є змістом цієї діяльності.

Запропоновано таку класифікацію судової практики: а) за формою судочинства – цивільна, господарська, адміністративна, кримінальна, а також конституційна судова практика; б) за суб’єктом судочинства – судова практика Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції; в) за критерієм інстанційності – практика касаційних, апеляційних та місцевих судів; г) за функціональним призначенням – правозастосовна, інтерпретаційна та практика, що має правотворчий характер; д) за внутрішньою формою – практика з вирішення конкретної справи та правові позиції; е) за зовнішньою формою – практика, що знаходить втілення в судових рішеннях, постановах, ухвалах, роз’ясненнях, інформаційних листах тощо.

Підрозділ 1.2. «Співвідношення судової практики і судового прецеденту» присвячено проблемі співвідношення судової практики і судового прецеденту. У роботі авторка виходить із того, що у цілому при встановленні співвідношення судової практики і судового прецеденту слід враховувати, що це питання так чи інакше пов’язане з проблемою судової правотворчості, тобто зазначене співвідношення переважно розглядається в контексті правотворчого значення діяльності судів. При проведенні такого співвідношення судова практика розглядається у вузькому розумінні як результат (досвід) суддівської діяльності. При цьому у дисертації розрізняється співвідношення судової практики і судового прецеденту у змістовному і формальному аспектах. Дається визначення категорій «правова позиція» і «правоположення», крізь які розглядається співвідношення судової практики і судового прецеденту на змістовному рівні. Обґрунтовується доцільність збереження радянської за походженням категорії «правоположення» у сучасній юридичній науці, з урахуванням того, що під останнім розуміється результат правотворчої діяльності, який так чи інакше приводить до виникнення якісно нового правила у регулюванні правових відносин. Доводиться, що правоположення і правова позиція розмежовуються за критерієм мети і змісту судової діяльності, результатами яких є вказані явища, а також за характером їх нормативності.

При розгляді формального аспекту співвідношення судової практики і судового прецеденту вказується, що до спільних ознак судової практики і судового прецеденту віднесено, зокрема, таке: 1) і судова практика, і судовий прецедент визнаються джерелами права (дискусія переважно відбувається щодо характеру такого джерела права, як судова практика). Офіційно або опосередковано ці явища впливають на формування і розвиток права, визначають регулювання суспільних відносин; 2) і судова практика (у вузькому розумінні), і судовий прецедент є результатом суддівської діяльності. Вони є виявом того досвіду, що накопичується у судовій діяльності; 3) і судова практика, і судовий прецедент оформлюються у вигляді актів органів судової влади; 4) і судова практика, і судовий прецедент базуються на уявленні про необхідність слідувати своїм попереднім рішенням, незалежно від формального визнання доктрини stare decises. Відмінності між судовою практикою і судовим прецедентом вбачаються у таких аспектах: 1) ці явища у класичному вигляді є продуктом розвитку англо-американського (судовий прецедент) і романо-германського права (судова практика). Розуміння природи прецеденту і практики суду як форм права неможливі без урахування особливостей розвитку цих сімей, зокрема, статусу суду і судді; 2) судовий прецедент є первинним джерелом права, посилання на нього є достатнім для обґрунтування рішення у певній справі. Судова практика є додатковим, вторинним джерелом, використанню якого в рішенні суду завжди передує звернення до законодавства та інших первинних форм права (нормативно-правовий договір, принципи права, правовий звичай); 3) судовий прецедент у нормативно-правовому розумінні є обов’язковим джерелом права. Суд зобов’язаний врахувати положення прецеденту при ухваленні рішення. Судова практика такого статусу не має; 4) використання судового прецеденту і судової практики як джерел права засноване на різних підходах до розуміння норми права. Судовий прецедент виникає на основі уявлення про норму як аргумент, мотивацію прийняття певного рішення, судова практика як форма права існує в межах уявлення про норму права як правило поведінки. Норми права в англо-американському праві завжди більш конкретні, ніж у праві континентальному; 5) судовий прецедент як джерело права завжди міститься у конкретному рішенні, в якому суддя має відшукати саму прецедентну основу – ratio decedendi. Судова практика (у вузькому розумінні) може існувати і як результат суддівської діяльності у вигляді рішення в конкретній справі, і як узагальнення судових рішень у вигляді інтерпретаційних актів вищих судів (постанов пленумів, роз’яснень чи рекомендацій, інформаційних листів тощо). Відповідно судовий прецедент завжди є наслідком правозастосовної діяльності суду, тоді як судова практика створюється і у процесі інтерпретаційної діяльності; 6) судова практика як джерело права є набагато динамічнішою, ніж судовий прецедент; 7) судовий прецедент розуміється виключно як джерело права. Судова ж практика є явищем більш широким, крім, власне, правоположень, результатами судової практики є вирішення конкретної справи (правозастосовний результат) і правова позиція (інтерпретаційний результат). Усі ці аспекти судової практики тісно переплетені, відмежування одного від інших є достатньо умовним.

У підрозділі 1.3. «Судове рішення як форма зовнішнього виразу результатів судової практики» вказується, що судове рішення є юридичним актом, характеристика якого має спиратися як на уявлення про природу зазначених актів, так і на розуміння специфіки актів, що видаються органами судової влади у процесі здійснення правосуддя. Судове рішення має також низку специфічних ознак, що підкреслюють його особливу роль у системі юридичних актів: 1) судове рішення ухвалюється спеціальним суб’єктом – судом у процесі судочинства. Саме судове рішення є завершальним правозастосовним актом, ним завершується судовий розгляд справи. У рішенні відображається вся попередня діяльність суду з дослідження та оцінки доказів, встановлення юридичних фактів, а також застосування правових норм до конкретних відносин і осіб як суб’єктів цих відносин. Процедура прийняття судового рішення врегульовується спеціальним законом; 2) змістовною властивістю судового рішення є його правосудний характер; 3) судове рішення – це, по суті, єдиний різновид правозастосовних актів, що має правотворче значення (в умовах континентального права). Особлива важливість судової влади та її функцій зумовлює, що саме практика суду серед усіх видів юридичної практики може набувати статусу джерела права.

При загальнотеоретичному аналізі структури судового рішення на підставі вивчення судової практики судів країн континентального і загального права, міжнародних судових установ доводиться, що, незважаючи на термінологічні розбіжності, виокремлення чотирьох змістовних складових (вступна, описова, мотивувальна, резолютивна частини) є обґрунтованим і для рішень судів держав, які належать до різних правових сімей, і для рішень міжнародних судових установ.

Розділ 2 «Функції судової практики як основні напрями її впливу на формування і розвиток права» присвячено розгляду основних функцій судової практики у процесі правового регулювання.

У підрозділі 2.1. «Система функцій судової практики у контексті її впливу на формування і розвиток права» розкрито систему функцій судової практики через її вплив на формування і розвиток права. Під функціями судової практики в роботі розуміються основні напрями її впливу на право, інші елементи правової системи, правову систему в цілому та інші соціальні системи й інститути. Авторка виходить із того, що саме через категорію функцій можна адекватно побачити і дослідити той вплив, який здійснює судова практика на правову систему та право як її серцевину, основний елемент.

У роботі запропоновано поділ функцій судової практики на основні та неосновні. Серед основних функцій названо правозастосовну, інтерпретаційну, правотворчу. Вказані функції відображають вплив судової практики на формування і розвиток права як нормативного регулятора суспільних відносин. Авторка доводить, що визначення і розгляд функцій судового контролю і правого захисту не є коректними, оскільки судовий контроль – це аспект судочинства, а не функція судової практики, а правовий захист, ще раз наголосимо, мета правосуддя.

Друга група функцій – неосновні, або похідні. Це такі функції, як орієнтуюча, сигнальна, інформаційна, функція професіоналізації. Ці функції відображають вплив судової практики на правову систему в цілому та її окремі елементи, а також інші соціальні інститути і системи. Назва «неосновні» або «похідні» є суто інструментальною і зумовлена тим, що у будь-якому випадку даний вплив розглядається у дисертації крізь призму того, як цей вплив опосередковано (через відповідні явища) поширюється на право.

Орієнтуюча функція полягає у тому, що судова практика покликана зробити діяльність судів при розгляді й вирішенні справ єдиною і узгодженою. Вирішуючи справу, суддя спирається на внутрішнє переконання, яке, хоча і формується під впливом обставин справи і певних нормативних положень, але пов’язане із суто суб’єктивними чинниками (певними переконаннями судді як у сфері права, так і загальними, його емоціями, установками тощо). Судова практика має на меті, забезпечити впровадження справедливого і найбільш ефективного вирішення правових конфліктів, тлумачення норм права, подолання прогалин у процесі правосуддя в аналогічних ситуаціях.

Сигнальна функція судової практики виражається у тому, що одним із наслідків діяльності судів, а також результатів цієї діяльності є виявлення прогалин у законодавстві, юридичних колізій, повідомлення про це нормотворчому органу. Як найбільш наближений до суспільного життя елемент правової системи, який одночасно має значний вплив на правотворчість, судова практика відіграє значну роль у поліпшенні якості правового матеріалу. Сигнальна функція досить яскраво проявляється у діяльності Конституційного Суду України, який через статус своїх актів не просто повідомляє законодавця про певну проблему в позитивному праві, але й суттєво впливає на сам процес законотворення. Сигнальна функція впливає на нормотворчість і на більш загальному рівні, адже через цю функцію судова практика не лише вказує законодавцеві на проблемні моменти у матерії позитивного права, але й загалом виявляє невдалі з точки зору юридичної техніки прийоми викладення положень нормативних актів.

Інформаційна функція полягає у тому, що аналіз судової практики є необхідною складовою для правильного і повного розуміння змісту певної правової норми. Крім того, інформаційна функція є своєрідним «каналом інформації» для пересічних суб’єктів права щодо їх прав і обов’язків, заходів юридичної відповідальності тощо.

Функція професіоналізації відображає особливості здійснення інформаційної функції серед юристів-професіоналів. Вивчення судової практики є невід’ємною складовою юридичної освіти, причому на різних її рівнях (вища, післядипломна, самоосвіта, підготовка наукових кадрів тощо). Завдяки судовій практиці відбувається входження фахового юриста у свою професію, адже аналіз судової практики дає можливість отримати інформацію про тлумачення і застосування конкретних норм права, особливості складання юридичних документів, специфіку юридичного процесу тощо. Функція професіоналізації відображає вплив судової практики на юридичну освіту і правосвідомість на її професійному рівні.

У підрозділі 2.2. «Правозастосовна функція судової практики» розкривається зміст правозастосовної функції судової практики. Констатується, що проблеми правозастосовної діяльності завжди посідали одне із центральних місць в юридичній науці. Родовим поняттям при визначенні поняття «правозастосовна діяльність» виступає поняття «діяльність компетентних суб’єктів»; серед видових ознак правозастосовної діяльності як діяльності компетентних суб’єктів найчастіше згадуються її складність; державно-владний і творчий характер, що зумовлює імперативність і варіативність її результатів відповідно; її реалізація на засадах законності, ефективності, доцільності й обґрунтованості (доказовості); нормативна регламентованість меж власного розсуду правозастосувача, а також порядку і форм її здійснення.

Специфіка правозастосовної функції судової практики виявляється у більш суворій нормативно-правовій регламентації процедури правосуддя порівняно з іншими видами правозастосовної діяльності, у здійсненні правосуддя в особливій формі процесуального провадження, у специфіці природи судової справи як різновиду справи юридичної, ролі судового розсуду тощо.

У процесі здійснення правозастосовної функції судова практика стикається з певними проблемами, які можуть бути названі дефектами даної функції. Серед таких дефектів у дисертації виокремлюються і аналізуються: невиконання судами вимог закону; неправильне тлумачення судами норм матеріального або процесуального права; нерозуміння системних зв’язків у самій системі права як між нормами права однієї галузі, так і різних галузей права; невиправдано звужене або поширювальне тлумачення норм права при вирішенні справи; застосування норм права, які не підлягають застосуванню при вирішенні певної справи, або незастосування норм, які підлягають застосуванню; нерозуміння природи певних правових явищ; деколи беззмістовне застосування принципів права, нерозуміння їх регулюючої ролі судами загальної юрисдикції. У зв’язку з необхідністю усунення цих недоліків відбувається реалізація правотлумачної і правотворчої функцій судової практики (у тому числі поза межами правозастосування) і тим самим здійснюється вплив судової практики на формування й розвиток права.

Підрозділ 2.3. «Правотлумачна (інтерпретаційна) функція судової практики та її вплив на розвиток правового регулювання» присвячено розкриттю правотлумачної (інтерпретаційної) функції судової практики та її впливу на розвиток правового регулювання. Зв’язок правозастосування та правотлумачення зумовлює зв’язок відповідних функцій судової практики. Правозастосовна діяльність судів завжди, з одного боку, включатиме тлумачну діяльність, а з другого − потребуватиме окремої інтерпретаційної діяльності, що, як вже зазначалося, є умовою належного правозастосування. Правозастосовний результат судової практики (вирішення конкретної справи) завжди: а) матиме тлумачний ефект (особливо на рівні вищих судів), оскільки мотивація суддів у певних справах братиметься до уваги іншими судами в аналогічних ситуаціях; б) спиратиметься (de jure чи de fаcto) на результати інтерпретаційної практики, вираженої як у попередніх судових рішеннях, так і в окремих інтерпретаційних актах, що створюються у зв’язку, але не у процесі здійснення правосуддя.

Обґрунтовується, що реалізація інтерпретаційної функції (зокрема, і поза процесом правозастосування) притаманна практиці судів загальної юрисдикції, конституційної юрисдикції і міжнародним судовим установам. У системі національних судів загальної юрисдикції інтерпретаційну функцію поза правозастосуванням здійснює судова практика усіх судових інстанцій, однак найбільш яскраво ця функція виражена в інтерпретаційній діяльності вищих судових установ, які проводять узагальнення результатів судової практики, дають роз’яснення і рекомендації у цій сфері. Попри це не слід думати, що подібні моменти взагалі відсутні на рівні нижчих судів. В Україні узагальненням судової практики з виробленням відповідних правових позицій займаються і апеляційні суди. Причому цей процес відбувається як шляхом створення актів інтерпретації, так і шляхом проведення занять для суддів місцевих судів, на яких обговорюються найбільш складні справи та виробляється спільне бачення тих чи інших проблем, що згодом втілюється у конкретну правозастосовну діяльність. Ще менш формалізований цей процес на рівні місцевих судів, для яких проводяться збори колегій або суддів, що розглядають подібні справи, і формуються спільні правові позиції.

Підрозділ 2.4. «Правотворча функція судової практики як форма впливу на формування та розвиток права» присвячено розкриттю правотворчої функції судової практики. Реальне функціонування у правовій системі нормативних положень, сформованих судами, дає можливість стверджувати, що судова практика є джерелом права, і більше того, у такій якості вона фактично, а подекуди і юридично визнана державою. Інша справа, що в умовах романо-германської правової сім’ї практика судів є джерелом вторинним, яке існує з метою доповнення первинних джерел, їх належного використання у правозастосуванні, усунення протиріч у системі законодавства.

У процесі правотлумачення та правозастосування виникають ситуації, коли суду для ефективного захисту прав і свобод бракує норм, що містяться у первинних джерелах права (передусім йдеться про законодавство). У найбільш простих випадках для вирішення цих ситуацій достатньо сформулювати правову позицію як результат системного тлумачення різних норм. Але у складних випадках формулювання правової позиції, що є результатом тлумачної діяльності, може бути недостатньо. І в таких ситуаціях суд вимушений вдаватися до безпосереднього процесу формулювання загальних нормативних конструкцій – правоположень. Це випадки прогалин у законодавстві. Наявність прогалин є, безумовно, об’єктивною властивістю системи законодавства, яка і через динамічність суспільних відносин, і через об’єктивну обмеженість засобів юридичної техніки нездатна охопити і врегулювати всі можливі життєві випадки. Однак відсутність формально закріпленої норми не означає, що судова практика повинна чекати, доки законодавець цю норму сформулює, тим більше, що прогалина у нормуванні конкретних ситуацій завжди існує відповідно до певних принципів права. Ці принципи задають вектор суддівської нормотворчості, необхідної для заповнення прогалини. Прогалини можуть заповнюватися шляхом вироблення правових позицій, коли суду доступні аналогія закону чи субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) і результат судової практики, хоча і має характер нормативного, але не може бути названий правотворчим. Однак у певних ситуаціях, коли через відсутність необхідних норм чи галузеві особливості аналогія закону чи субсидіарне застосування для суду недоступні, судова практика звертається до конструювання правоположень – більш загальних і більш автономних від законодавчого припису нормативних утворень, вироблення яких є більш творчим процесом порівняно з правовими позиціями. Аналіз судової практики дозволяє виокремлювати такі види правоположень з огляду на їх обсяг: а) правоположення, які спрямовані на врегулювання конкретного життєвого випадку. Подібні правоположення, що зазвичай створюються у процесі правозастосовної діяльності, є найбільш казуальними у тому сенсі, що мають найменшу сферу поширення, їх мета − заповнити прогалину в регулюванні окремої ситуації; б) правоположення, які мають на меті врегулювання певного аспекту суспільних відносин. Такі правоположення спрямовують судову практику у певному напрямі при вирішенні низки життєвих випадків. Зазвичай такі правоположення більше пов’язані не з конкретною нормою права, а з інститутом права; в) правоположення, вироблення яких має значення для врегулювання певного виду суспільних відносин. Такі правоположення можуть поширюватися судами на достатньо широке коло суспільних відносин, включаючи навіть ті, які безпосередньо не пов’язані з питаннями, у зв’язку з якими ці правоположення створюються. Такі нормативні утворення мають найбільш високий рівень узагальнення.