СУДОВА ВЛАДА В ПЕРІОД РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; зазначено про її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу; визначено мету і завдання; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; подано відомості щодо публікацій; вказано форми апробації здобутих результатів.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження» містить два підрозділи, у яких проаналізовано основні наукові підходи до проблематики дисертаційної роботи; з’ясовано вихідні положення теорії судової влади.

У підрозділі 1.1 «Еволюція наукових поглядів щодо розуміння природи судової влади» встановлено, що значущість дослідження феномену судової влади зумовлює потребу переосмислити основні принципи та ідеї у сфері окресленої проблематики.

Висвітлено процес формування наукового уявлення про сутність судової влади, осмислено ідеї, течії та думки з приводу виникнення, становлення і розвитку концепту правосуддя у складі єдиної комплексної доктрини судової влади. Визначено вихідні засади цього суспільно значущого виду людської діяльності.

Акцентовано, що в історії політико-правової думки від II тис. до P. Xр. аж до наших часів простежується наступність ідей про правосуддя, судову владу, їхні визначальні функції та принципи здійснення, суспільно корисний характер суддівської діяльності; проглядається якісний розвиток ідей про світську природу правосуддя, спочатку суто функціональну, а пізніше й організаційно-правову відокремленість цієї діяльності від діяльності інших владних інститутів держави.

У підрозділі 1.2 «Вихідні аспекти теорії судової влади» запропоновано авторське бачення методологічного розв’язання проблеми, яке основане на апелюванні до принципів багатовимірності суспільно-політичних явищ, що дає змогу системно досліджувати судову владу в період розбудови громадянського суспільства.

Вибрана методологія уможливлює не лише комплексний, обширний аналіз основних аспектів теми, одержання логічно вмотивованих і науково обґрунтованих узагальнень та висновків, а й перевірку їх наукової верифікації.

Наголошено на тому, що первинним суб’єктом судової влади є народ як єдине джерело державної влади. Інші суб’єкти судової влади є вторинні та поділяються за кількісною ознакою на індивідуальні (суддя) і колективні (суд). Окрім того, вказано на наявність підвладного суб’єкта – особи, яка свідомо або вимушено зобов’язана підкорятися рішенню володарюючого суб’єкта (суду, судді), який також формує суб’єкт судової влади.

Зауважено, що структура органів судової влади залежить від способу організаційного забезпечення правосуддя в державі. Констатовано, що головною складовою судової влади, серцевиною, без якої та не може існувати, є правосуддя. Наголошено, що судову владу не потрібно асоціювати лише із судовою системою, а суди – це не єдині органи судової влади. Судова влада здійснює не тільки правосуддя, а до її складу входить не лише судоустрій країни. Ця гілка державної влади має охоплювати і всю судову систему й суддівський корпус, і апарат судів, приміщення, в яких суди розміщуються, елементи суб’єктів організаційного й ресурсного забезпечення та реалізовуватись не тільки через правосуддя, а й через інші форми (функції).

Розділ 2 «Загальнотеоретичний аналіз судової влади» складається з трьох підрозділів. У ньому акцентовано увагу на основних положеннях теорії судової влади через розкриття її основних ознак, принципів, особливостей статусу.

У підрозділі 2.1 «Сутність та ознаки судової влади» звернено увагу на те, що в умовах розбудови в Україні правової держави судова влада як складне й багатогранне явище потребує комплексного підходу до її вивчення, а розвиток сильної й розгалуженої системи органів судової влади є обов’язковою умовою формування й розвитку правової держави. Однак масштабність процесу становлення й належного функціонування судової влади в сучасних умовах реалізовано ще не повною мірою.

Метою діяльності судової системи визнано опосередкування у примусовий спосіб волі суспільства, вираженої в його законах, і відновлення або захист порушеного права суб’єктів держави, у якій діє ця судова система. У цьому і виявляється владний характер, що дає підстави для існування поняття «судова влада».

Проаналізовано та акумульовано підходи науковців щодо визначення ознак судової влади, і на цій основі стверджується, що поняття «правосуддя» та «судова влада» близькі за змістом, але не тотожні. Судова влада – ширше системне поняття, що охоплює всі аспекти судових правовідносин. Правосуддя ж виступає формою діяльності судової влади, що полягає в розгляді цивільних, адміністративних, господарських, кримінальних та інших конфліктів.

Вказано, що успішна нормативно-правова модель визначення судової влади є запорукою її ефективної дієвості та функціонування.

У підрозділі 2.2 «Принципи організації та функціонування судової влади» зазначено, що принципам правосуддя мають передувати чітко сформовані принципи організації та діяльності судової влади загалом. Така думка пояснюється, насамперед, важливим суспільно-політичним значенням діяльності судової влади, оскільки дотримання принципу законності, поряд з принципом верховенства права, в організації судової влади є основною гарантією вільного доступу до правосуддя всіх громадян України.

Наголошено, що з-поміж усієї системи принципів організації судової влади саме принцип законності та конституційний принцип верховенства права є визначальними засадами реформування судової системи, що вимагає підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації прав людини, забезпечення їх пріоритетності над рештою цінностей демократичної держави.

Зроблено висновок, що принципи організації та функціонування судової влади характеризують зміст діяльності судової влади загалом і окремо взятих судів. Принципи організації та функціонування нерозривно пов’язані з принципами правосуддя, разом вони формують ідеологічну основу виникнення, становлення і функціонування багатьох соціальних явищ у сфері реалізації судової влади.

У підрозділі 2.3 «Проблема статусу судової влади (в контексті теорії поділу влади)» обґрунтовано тезу про те, що судова влада – це складова організації влади в державі. Вона діє на засадах незалежності, постійності, відокремленості, виключності і підзаконності. Самостійність судів і незалежність суддів є гарантією захисту прав і свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, а також інтересів суспільства і держави.

Зауважено, що відокремленість судової влади означає, що суди не входять до жодної іншої системи державних органів. Однак не можна говорити про їх ізольованість від органів державної влади, оскільки законодавча влада ухвалює закони, відповідно до яких створюються і діють суди, а виконавча влада організаційно забезпечує судову діяльність. Водночас судова влада може впливати на рішення і дії законодавчої й виконавчої влади, «врівноважувати» їх.

Серед особливостей статусу судової влади виділено такі: 1) суди є незалежні і підпорядковуються лише закону, здійснюючи свою діяльність у сфері правосуддя, 2) вони ухвалюють рішення в рамках нормативно визначеного процесу і 3) в результаті розгляду конкретних юридичних справ; 4) їхні рішення можуть бути у формі вироку, ухвали, постанови, рішення; 5) можуть бути оскаржені чи опротестовані, але 6) приймаються іменем держави Україна.

Акцентовано, що досягнення узгодженого функціонування усіх гілок влади є одним з найактуальніших завдань державно-правової науки.

Розділ 3 «Правові аспекти функціонування судової влади в сучасній Україні» складається з чотирьох підрозділів, у яких проаналізовано нормативно-правове забезпечення здійснення судової влади; розкрито засади функціонування судових органів зарубіжних країн; висвітлено аспекти реформування судової влади в контексті реалізації сучасної державно-правової політики.

У підрозділі 3.1 «Нормативно-правові засади функціонування судової влади в Україні» показано, що законодавство, яке забезпечує функціонування судової влади, має комплексний характер, оскільки містить норми низки галузей права: конституційного, адміністративного (у сфері організації судової системи), цивільного, кримінального, процесуального права (у сфері забезпечення здійснення правосуддя) тощо. Для класифікації нормативно-правових актів у сфері судової влади досить часто використовують субординаційний підхід, що відображає їх юридичну силу та об’єднує закони, укази, постанови уряду, нормативні акти місцевих органів влади тощо.

Зауважено, що управління судовою системою з погляду правового впливу забезпечують переважно норми саме адміністративного права, які закріплюють і впорядковують значну кількість внутрішньоорганізаційних відносин у діяльності судів, що й становить основний зміст управління позапроцесуальною діяльністю органів судової влади України. Відповідно до цього нормативно-правові акти можна класифікувати за функціонально-цільовим та структурно-організаційним критеріями. Під функціонально-цільовим потрібно розуміти юридично закріплені мету, завдання і функції цих органів тощо. Структурно-організаційний критерій передбачає нормативне регулювання порядку утворення, реорганізації, ліквідації судів, організаційне самовизначення й процедуру діяльності тощо.

У підрозділі 3.2 «Компаративний аналіз організації судової влади в зарубіжних країнах» констатовано, що в більшості держав основні конституційні положення, які регламентують організацію судової влади, максимально лаконічні. У них не деталізовано структури загальної судової системи, а деколи це питання взагалі є поза увагою.

Виявлено, що в більшості зарубіжних країн після реформування основних засад судового устрою в другій половині XX ст. вибудувалась, як правило, триступенева структура. Суди першої ланки значно диференційовані залежно від ступеня важкості й категорії справ. Другу ланку посідають апеляційні суди, що йменуються так майже всюди. Вони суміщають свою основну функцію, що полягає в розгляді скарг на рішення судів першої інстанції, з організаційною й контрольною діяльністю. Третю ланку в судовій ієрархії становлять верховні суди (така назва трапляється найчастіше), які мають статус вищого суду, що закріплено в конституціях більшості держав. На верховні суди поряд з основними судовими покладено різні організаційні й контрольні функції.

Проведений аналіз формування судових систем європейських країн свідчить про відсутність якої-небудь єдиної моделі судоустрою для всіх держав, хоча спроби введення такої моделі були завжди.

Зазначено, що найчастіше враховувались історичні та правові традиції країни-реципієнта, які незначно, але все-таки змінювали запозичену судову модель. Зі зміною ж політичної картини в регіоні зміни до структури судової системи вносились ще рішучіше.

У підрозділі 3.3 «Судова влада як необхідна складова правової держави і громадянського суспільства» доведено, що на відміну від інших гілок влади судова є найбільш доступною й наближеною до громадян, вона не лише вирішує спори, карає осіб, які скоїли злочини, а й виконує в суспільстві роль своєрідного стабілізатора, арбітра і посередника.

Відзначено, що судова влада побудована так, що її вплив поширюється на всі суперечливі правовідносини, вона має діяти гласно, на принципах рівності всіх перед законом, змагальності, диспозитивності тощо. Перевага судового порядку вирішення правових конфліктів безперечна: судовий порядок найбільш демократичний та оптимальний; судочинство мають здійснювати незалежні і професійні носії судової влади – судді, і воно достатньо регламентоване.

Наголошено, що проблема незалежного, неупередженого та справедливого суду – найактуальніша з багатьох проблем, що існують у державі. Адже без такого суду не може бути правової держави та громадянського суспільства. Суд – це інститут, що належно стверджує в державі право, а в суспільстві – справедливість. Рішення суду – це правова істина в останній інстанції.

У підрозділі 3.4 «Оптимізація судово-правової реформи в Україні: проблеми та перспективи» показано, що в чинних нормативно-правових актах та науковій літературі немає єдиного підходу до шляхів, етапів та методів забезпечення судово-правової реформи, здійснення якої є вкрай важливим для повного і всебічного виконання обов’язку держави перед людиною та громадянином щодо створення дієвого судового захисту прав і свобод, який є незамінним атрибутом будь-якої демократичної держави у світі.

Акцентовано, що, досліджуючи процес реформування судової влади в контексті реалізації сучасної державної правової політики, потрібно вжити заходів для того, щоб судова влада почала ставати справжньою владою. Це передбачає забезпечення стовідсоткового фінансування потреб судової влади (як гарантії її незалежності), формування реального суддівського самоврядування. Найважливіший пункт – це притягнення до відповідальності суддів, які ігнорують закон і забули присягу. Потрібно запровадити механізми, які дозволяють втілити в життя тезу про відповідальність судді за винесення завідомо неправосудних рішень, порушення присяги судді та торгівлю суддівськими посадами.