ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ Автореферат

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, подано відомості щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження інноваційного потенціалу соціально-економічного розвитку» розглянуто онтологічні та гносеологічні засади формування концепції інноваційного потенціалу соціально-економічного розвитку, визначено його сутність та складове наповнення.

Результатом ретельного дослідження інноваційних теорій економічного розвитку стало виділення основних етапів їх генезису, а також виявлення тенденцій до трансформації головних імперативів соціально-економічного розвитку суспільства. На першому етапі - етапі зародження теорій інноваційного розвитку (XIX ст.) нагромаджуються первісні знання про місце і роль технологічного потенціалу в господарській діяльності. Даний етап ґрунтується на технологічній парадигмі: причиною циклічного розвитку соціально-економічної системи вважається зміна поколінь техніки в процесі її відтворення та інфраструктури, яка обслуговує даний технологічний устрій. Погляди вчених базуються, переважно, на методологічних принципах індивідуалізму. Поза увагою дослідників залишається аналіз ролі людини в економічних процесах та можливість багатоваріантності розвитку цілей (Д. Рікардо, Ж. Еллюль, К.Маркс, М. Кондратьєв та ін.).

На етапі становлення інноваційних теорій (ХХ ст.), який розпочинається з появою категорії «інновація», превалює техніко-економічна парадигма: технології змінюються внаслідок їх тривалого використання, що призводить до зниження норми прибутку підприємців. Її зменшення внаслідок дифузії інновацій у галузі спонукає виробників до постійного інноваційного пошуку, що прискорює темпи технологічного прогресу та сприяє підвищенню продуктивності праці у всіх сферах діяльності. Головна увага дослідників зосереджена на вивченні першопричин функціонування й розвитку конкретних об’єктів (капіталу, техніки). Панування механіцизму в науці (у формі детермінізму, лінійності) віддаляло вчених від розв’язання проблем якісних трансформацій реальності (Й. Шумпетер, С. Кузнець, Г. Менш, А. Кляйкнехт, Р. Фостер та ін.).

Техніко - економічну парадигму з кінця ХХ ст. витісняє інноваційно-креативна на етапі розвитку інноваційних теорій з позиції відкритої системи. Причиною цього стало зростання ролі науки, людини, інформації. Вперше в дослідженнях вчених з’являється термін «інноваційний потенціал». Зміна парадигми призводить до відмовлення від лінійних моделей соціально-економічного розвитку на користь нелінійних, нерівномірних. Технократизм поступається домінуючому фактору соціально-економічного розвитку – індивіду, що вступає у різні взаємозв’язки: людина – інновація, людина – інформація, людина - знання. Креативність, мінливість, інновації та інші флуктуації стають рушійними силами розвитку соціально-економічної системи (О. Тоффлер, Ф. Хайєк, П. Друкер та ін.).

Розгляд гносеологічних та онтологічних основ генезису інноваційних теорій, а також урахування складності та багатоаспектності поняття «потенціал країни» дозволили обґрунтувати доцільність використання в роботі системно-синергетичного підходу до дослідження інноваційного потенціалу соціально-економічного розвитку, який спирається на методологічні принципи самоорганізації й системності (ймовірність, динамізм, ієрархічність, емерджентність) та передбачає з’ясування сутності об’єкту дослідження, складового наповнення й особливостей його взаємодії із зовнішнім природним й соціальним оточенням.

Дослідження ролі інновацій та місця потенціалу країни в соціально-економічній системі дозволило виявити наявність тісного взаємозв'язку даних категорій, а також розкрити зміст інноваційного потенціалу не тільки як ресурсної основи інноваційної діяльності, але і як основи цілеспрямованого соціально-економічного розвитку країни. Для поглибленого й чіткого усвідомлення сутності інноваційного потенціалу соціально-економічного розвитку в дисертації уточнено дефініції «інновація» й «соціально-економічний розвиток». З’ясовано, що інновації – це: а) процес практичного застосування креативних ідей і винаходів, що призводить до створення покращених за своїми характеристиками виробів (технологій); б) результат впровадження новинок, що дозволяє отримати економічний, соціальний, синергетичний або інший ефект. Соціально-економічний розвиток розглядається як імовірнісний процес покращення економічного та соціального життя суспільства, який в умовах ринкової економіки переривається біфуркаціями (точками невизначеності), що розширюють варіанти його розвитку на основі нагромадження й реалізації внутрішнього потенціалу.

Встановлено, що інноваційний потенціал в більшості випадків розглядається вченими на мікрорівні і, майже, не досліджується з позиції відкритої системи, яка активно взаємодіє з зовнішнім середовищем. У роботі виявлено, що інноваційний потенціал соціально-економічного розвитку характеризується наступними особливостями: синергетичністю (інноваційний потенціал країни - не просто сукупність її складових, а ефективна взаємодія всіх її компонентів (людського, фінансового, природного та ін.), ієрархічністю (елементи системи можуть самі розглядатися як система (підсистема), а сама система може бути підсистемою системи більш високого рівня), динамічністю (розвиток системи відбувається в динаміці, тобто система змінюється в часі), емерджентністю (цілі компонентів системи не завжди збігаються з цілями самої системи). Отже, інноваційний потенціал соціально-економічного розвитку визначається дисертантом як синергетична система, що виступає в єдності відносин та зв’язків: сукупності ресурсів та здібностей, необхідних для здійснення інноваційної діяльності, накопичених системою в процесі її становлення в минулому, та практичної реалізації наявних властивостей сьогодні з орієнтацією на розвиток в майбутньому. Запропоноване визначення дозволило структурно розглядати інноваційний потенціал країни як єдність двох взаємопов’язаних елементів - ресурсного та реалізаційного. Зазначені компоненти мають високий рівень стратегічної корисності та цінності, а, отже, є базовими для формування стратегічного активу інноваційного потенціалу розвитку суспільства.

Ресурсна складова інноваційного потенціалу країни характеризує інноваційний потенціал на рівні формування і включає в себе основні компоненти, які мають різне функціональне призначення: людський, технологічний, фінансовий. Увага в роботі акцентується на тому, що людський ресурс є домінуючим серед інших: він безпосередньо впливає не лише на інші компоненти ресурсної складової, але й на реалізаційну складову інноваційного потенціалу-системи. Креативність активізує підприємництво, спонукає до створення інновацій, підвищує продуктивність та, в свою чергу, сприяє економічному зростанню країни, тобто є головною флуктуацією, яка активізує розвиток інноваційного потенціалу національної економіки.

Реалізаційна складова виступає відображенням кінцевого результату використання (невикористання) наявних можливостей і визначається кількістю виданих патентів, кількістю впроваджених нових технологічних процесів, питомою вагою інноваційно активних підприємств в загальній кількості промислових підприємств. Важливість цієї складової і доцільність виділення підтверджується тим, що її зростання, в свою чергу, сприяє розвитку ресурсної складової. Реалізаційна складова, сама, будучи результатом кількісної та якісної зміни, несе в собі потенційні можливості виведення на новий рівень формування та функціонування інноваційного потенціалу як цілісної системи. Збалансованість елементів ресурсної складової потенціалу країни є основною умовою його повної реалізації.

З’ясовано, що вплив інноваційного потенціалу на соціально-економічний розвиток є системоутворюючим: 1) консолідуючи в собі ресурсні компоненти та активізуючи взаємозв’язок між ними, інноваційний потенціал країни сприяє самозбереженню економічної системи; 2) ефективно реалізуючи наявні здібності та можливості, він сприяє розвитку кожної сфери економічної системи. Недостатність інноваційного потенціалу при сучасній схильності до споживання посилює негативні прояви в соціально-економічній системі, а його ефективна реалізація формує необхідні умови для становлення стійкої нової економічної системи, пожвавлює інвестиційну активність в країні та змінює інституційну структуру системи. Ґрунтовий аналіз поглядів вчених надав можливість з’ясувати, що в Україні відсутній єдиний комплексний підхід до оцінювання інноваційного потенціалу, а існуючі методики призначені, в основному, для його оцінки на мікрорівні (підприємства) та мезорівні (регіону).

У другому розділі «Реалізація інноваційного потенціалу соціально-економічного розвитку суспільства» досліджено сучасні особливості формування і використання інноваційного потенціалу соціально-економічного розвитку, виявлено фактори деінноватизації національної економіки та обґрунтовано шляхи активізації інноваційного розвитку суспільства.

Визначення майбутнього рівня соціально-економічного розвитку України, її місця серед країн світу, потребує ефективного використання інноваційного потенціалу національної економіки та його примноження вже сьогодні. Статистичний аналіз складових елементів ресурсної компоненти (людського, фінансового, технологічного) інноваційного потенціалу України дозволив виявити негативні тенденції. Спостерігається зменшення загальної кількості науковців у 2010 р. на 3% у порівнянні з 2009 р. та на 25,9% відносно рівня 2000 р. Головними причинами цього стали: відсутність механізму фінансової мотивації як джерела активності у діяльності працівників інтелектуальної сфери; недостатність поповнення кадрового корпусу науковців випускниками вузів; продовження міграції фахівців вищої кваліфікації та ін. Виявлено, що при фінансуванні інноваційної діяльності використовуються переважно власні кошти підприємств (60 %), рівень державного фінансування у 2010 р. зменшився на 31% у порівнянні з 2009 р. та на 74,1% у порівнянні з 2008 р. і становив 87,0 млн. грн. Питома вага вартості основних засобів освітньої сфери в загальній вартості основних фондів за 2007-2009 рр. зменшилася на 1,03% і склала 1,73%; коефіцієнт оновлення засобів виробництва у 2009 р. був на рівні 13% (у 2008 р. 38%), а рівень зносу основних засобів у 2009 році становив 60% при нормі, за методикою розрахунку економічної безпеки України, не більше 35%.