| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, визначено наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо їх апробації та опублікування.
У першому розділі – «Теоретичні засади формування освітньої безпеки у контексті національних інтересів України» – досліджено освітню безпеку як категорію державного управління; визначено роль освітньої безпеки у політичній і правовій концептуалізації національних інтересів України; розглянуто напрями формування національних інтересів у сфері освіти.
Установлено, що державна політика у сфері вищої освіти в Україні спрямована на реформування освітньої галузі на національних традиціях з урахуванням світових освітніх тенденцій та економічних можливостей держави з метою забезпечення всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розквіту її таланту, підвищення її освітнього рівня, забезпечення національної економіки кваліфікованими фахівцями.
Здійснення глибоких реформаційних перетворень у галузі вищої освіти в умовах її інтеграції в європейський освітній простір вимагає чіткого розуміння підходів до теоретико-методологічного узагальнення формування та ефективного втілення в життя концептуальних засад державної освітньої політики. Здійснивши аналіз основних теоретичних джерел історико-філософської, політологічної, соціологічної наукової думки щодо обґрунтування теоретичної і методологічної основи досліджуваної проблеми формування освітньої безпеки у контексті національних інтересів України, автор дійшов висновку що ця проблема потребує більш детального розгляду.
Насамперед, удосконалено понятійно-категорійний апарат теорії галузі науки «Державне управління» новим тлумаченням поняття «освітня безпека», що характеризує здатність національної системи освіти розвиватись і постійно удосконалюватись, забезпечуючи: задоволення на визначеному рівні потреб громадян країни; протистояння дестабілізуючій дії чинників, що створюють загрозу духовному, морально-етичному, культурному, інтелектуальному розвитку суспільства; можливість бути конкурентоспроможною у світі, що глобалізується.
Таким чином, можна стверджувати, що освітня безпека є частиною системи національної безпеки країни, одночасно складає основу для становлення та розвитку вхідних до її об’єктів елементів, а саме: духовність суспільства, морально-етичний розвиток суспільства, культурність, інтелектуальні цінності, інформаційне середовище.
Освітня безпека характеризує стан функціонування і розвитку соціально-економічної системи суспільства, а також окремих її суб’єктів. Стан функціонування, розвитку системи освіти України та її структурних компонентів з точки зору освітньої безпеки характеризується такими параметрами: поєднання динамічності та стійкості; ефективність; захищеність від внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, що є результатом функціонування відповідного механізму, а також здатність і готовність створювати ефективні механізми протидії загрозам; дотримання оптимального балансу інтересів суб’єктів національної системи освіти. Забезпечення освітньої безпеки – це постійна корекція її економічного механізму з урахуванням виникаючих загроз при досягненні відповідних цілей.
Автор дійшов висновку, що забезпечення освітньої безпеки дозволяє розглянути ефективність виробництва освітніх послуг на основі реалізації як індивідуальних і колективних (включаючи державу), так і загальнолюдських (глобальних, загальноцивілізаційних) інтересів. Крім того, такий підхід дозволяє поряд із зовнішньою виділити і внутрішню ефективність, що відноситься до освітнього закладу, окремих заходів і осіб, що створюють освітній продукт. Даний підхід дозволяє тією чи іншою мірою подолати традиційні труднощі оцінки конкретних результатів діяльності освітнього закладу на основі розгляду такого поняття, як «освітня безпека», як категорії державного управління.
Розвиток освіти у будь-якій країні значною мірою визначає не тільки рівень відтворення інтелектуального потенціалу суспільства, але й створює умови для здійснення науково-технічного та соціально-економічного прогресу. Тому освіта як засіб забезпечення національних інтересів України та визначення орієнтирів реформування галузей економіки та інших сфер діяльності повинна мати випереджальний характер.
В Україні досі немає чітко визначених і законодавчо закріплених національних інтересів у напрямі розвитку та забезпечення освітньої безпеки, не сформовано їх цілісну систему. Усе це дає змогу урядовцям різних рівнів виправдовувати свої корисливі вчинки відповідно до їх національних інтересів. Така ситуація створює загрозу освітній безпеці України. Держава як гарант захисту національних інтересів повинна досліджувати їх взаємодію, співвідношення пріоритетності, визначати механізми реалізації. Власне, освітня безпека значною мірою досягається за рахунок створення інститутами влади ефективних механізмів захисту та реалізації національних, пов’язаних із розвитком соціально орієнтованої національної економіки, забезпеченням соціально-політичної стабільності, консолідацією нації тощо.
Одним із найважливіших завдань держави є створення надійної системи забезпечення освітньої безпеки національної економіки як складової цілісної системи гарантування національної безпеки України. Сутність і зміст системи освітньої безпеки визначається цілями та принципами діяльності із забезпечення останньої. Ефективність зазначеної системи, на наш погляд, визначається наступними факторами: а) якість нормативно-правової бази, яка регулює відносини у сфері освітньої безпеки; б) чіткість визначення основних напрямів діяльності і повноважень органів державної влади у цій сфері; в) наявність відповідних органів забезпечення освітньої безпеки, а також механізмів контролю та нагляду за їх діяльністю.
Основне завдання держави в контексті забезпечення освітньої безпеки – створення такого політичного та правового середовища й інституційної інфраструктури, які стимулювали б найбільш пріоритетні напрями розвитку нашої держави та забезпечували національні інтереси України. Отже, в сучасній Україні не випадково зростає інтерес до проблем забезпечення освітньої безпеки. Очевидно, що концептуалізація ліберального підходу до проблеми безпеки та її забезпечення включає в сферу діяльності безпеки не тільки державу, але й громадянське суспільство, і особистість.
У ході дослідження сформульовано базові положення теорії державного управління освітньою системою, що базуються на авторській концепції гарантування освітньої безпеки України, в якій передбачено умови модернізації соціальної складової системи управління, що реалізовується через систему суспільних відносин, прямого інвестування в людський капітал як основи забезпечення майбутнього прогресу та підтримки і збільшення науково-технічного потенціалу як пріоритетної складової економічної та технологічної потужності держави.
Показано, що формування національних інтересів у сфері освіти досягається здійсненням єдиної державної політики, узгодженої, збалансованої, скоординованої системою заходів, адекватних внутрішнім та зовнішнім загрозам. Без вироблення єдиної державної політики забезпечення національних інтересів неможливо домогтися виходу з кризи, стабілізувати економічну ситуацію в Україні, створити ефективні механізми соціального захисту населення та розвитку освіти.
Механізм забезпечення національних інтересів у сфері освіти визначає систему організаційно-економічних і правових заходів для запобігання загроз, реалізації можливостей підвищення рівня освітньої безпеки. Найважливішим елементом механізму забезпечення національних інтересів в сфері освіти є діяльність держави по виявленню й попередженню внутрішніх і зовнішніх загроз освітньої безпеки, особливо при сучасному соціально-політичному становищі України. Основні напрямки цієї діяльності такі: розробка комплексних державних заходів для виходу країни із зони небезпеки (заходи й механізми, що забезпечують освітню безпеку, розробляються одночасно з державними прогнозами соціально-економічного розвитку і реалізуються в програмі соціально-економічного розвитку); організація роботи щодо реалізації комплексу заходів із метою подолання чи недопущення виникнення загроз освітній безпеці (уряд координує роботу місцевих органів виконавчої влади щодо реалізації необхідних заходів, у тому числі з підготовки законодавчих і інших нормативних актів); експертиза прийнятих рішень щодо питань із позиції освітньої безпеки (законодавчі й інші нормативні правові акти обов’язково повинні проходити експертизу).
До основних принципів забезпечення національних інтересів у сфері освіти України віднесено: дотримання законності на всіх етапах забезпечення освітньої безпеки; баланс економічних інтересів особи, сім’ї, суспільства, держави; взаємну відповідальність особи, сім’ї, суспільства, держави щодо забезпечення освітньої безпеки; своєчасність і адекватність заходів, пов’язаних із відверненням загроз і захистом національних інтересів; інтеграцію національної освітньої безпеки з міжнародною освітньою безпекою.
Система забезпечення національних інтересів у сфері освіти, на думку автора, має відповідати таким основним вимогам: функціонування в межах, визначених законом; забезпечення надійного захисту національних інтересів; прогнозування і своєчасне відвернення загроз освітній безпеці; ефективне функціонування як у звичайних, так і в надзвичайних умовах; наявність чіткої структури і функціональне розмежування органів законодавчої, виконавчої гілок влад; відкритість і гласність у необхідних межах щодо діяльності відповідних органів, що входять в зазначену систему.
У другому розділі – «Методологічні основи державного управління освітньою системою в контексті національної безпеки України» – досліджено сучасні підходи до реалізації національних інтересів у сфері освіти; розглянуто зарубіжний досвід законодавчого забезпечення освітньої безпеки; визначено напрями формування державного забезпечення освітньої безпеки в українському законодавстві.
Наша держава на початку трансформаційних перетворень не змогла створити дієвих механізмів для функціонування та примноження інтелектуального капіталу з врахуванням ринкових реалій. Щоб реалізувати ідеї реалізації національних інтересів, необхідно вивести на якісно новий рівень функціонування систему освіти, оскільки саме освіта є фундаментом формування знань та інтелектуального капіталу.
Знання, реалізовані в системі інноваційної діяльності, є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання та добробуту суспільства. Вплив освіти на інші сфери життя суспільства відбувається через зміни змісту освіти, введення нових спеціальностей і програм, виховання в людини певних ціннісних орієнтацій. Освіта містить у собі зародки інноваційності для інших сфер, тому шлях економічних і суспільних реформ у напрямі реалізації національних інтересів пролягає саме через освіту.
В економічно розвинених країнах освіта є рівноправною з матеріальним виробництвом галуззю економіки, яка робить істотний внесок у збільшення національного доходу та багатства суспільства. Таким чином, освіта перетворюється у визначальний чинник соціальної стабільності суспільства, національної та економічної безпеки держави, оскільки освіченість нації у широкому контексті – це джерело її саморозвитку, основа консолідації суспільства та національної стійкості. Освіту, яка являє собою складну організаційно-економічну систему, можна розглядати також як галузь соціально-економічної діяльності. У цій якості освітня галузь постійно ускладнюється як система, наповнюється новим змістом, інтегрується в інші сфери економіки, суспільні інститути, міжнародні корпоративні об’єднання.
Регулювання вищої освіти як одна з функцій управління освітнім сектором розглянуто як спосіб досягнення визначених державою соціально-економічних цілей шляхом науково обґрунтованого впливу на систему вищої освіти. Регуляторна діяльність держави може реалізовуватись на етапах планування, мотивування, організації та включає регламентацію і упорядкування соціально-економічних процесів у сфері вищої освіти, спрямування їх у певних напрямах відповідно до визначених цілей і пріоритетів, усунення суперечностей, перешкод, відхилень шляхом відповідних заходів. Цілі і принципи державного регулювання освітньої діяльності випливають із загальнодержавної політики і її складової – гуманітарної політики.
Пріоритетами розвитку вищої освіти в напрямі забезпечення освітньої безпеки на сучасному етапі в різних країнах світу було визначено наступні: забезпечення рівного і справедливого доступу до якісної освіти; створення нової моделі економічної діяльності ВНЗ, яка базується на солідарній участі держави, бізнесових кіл і громадян; приведення системи вищої освіти у відповідність до вимог Болонської декларації; підвищення конкурентоспроможності національної науки та її інтегрованості у світовий науковий процес; розширення автономії ВНЗ.
Питання забезпечення національних інтересів у контексті освітньої політики виникають у формі пріоритетів освітньої моделі, яка включає в себе не тільки сукупність структурних елементів національної системи освіти, а й ціннісні домінанти культивованої в процесі освіти духовності. Очевидно, що різні країни, перебуваючи в різних історичних і культурних умовах, маючи різні цілі соціальної політики, засновують освітню політику на різних цінностях, які, в свою чергу, концептуалізуються в якості національних інтересів. Тому, залишаючись в полі міжнародного законодавства, держави пропонують різні варіанти освітньої політики. Глобалізація освіти, безумовно, є фактором інтеграції освітніх систем. Проте, як показано в роботі, основним об’єктивним чинником розвитку освіти є національні інтереси. Розглянуто зарубіжний досвід законодавчого забезпечення освітньої безпеки та управління розвитком системи вищої освіти різних зарубіжних країн. Запропоновано виділити низку підходів щодо модернізації навчально-виховного процесу для України в напрямі забезпечення освітньої безпеки.
Інституційна структура освітньої безпеки включає ряд елементів, в тому числі суб’єкти освітньої політики, до яких належать не тільки органи виконавчої та законодавчої влади, а й органи самоврядування та громадяни, а також нормативне правове поле, яке регулює відносини у сфері освіти і національної безпеки.
Національні інтереси у сфері української освіти виражені метою державної освітньої політики. Розглянувши проблему формування державного забезпечення освітньої безпеки в українському законодавстві за допомогою дослідження основних законів України, що на сьогоднішній день регулюють розвиток та забезпечення освітньої безпеки України, автор дійшов висновку, що Україна має достатню необхідну законодавчу базу для того, щоб система освіти стала елементом забезпечення національної безпеки держави.
Установлено, що освітня безпека є політико-правовою категорією, яка відображає зв’язок між потребами соціально-економічного, культурного розвитку країни і діяльністю органів виконавчої та законодавчої влади, громадських об’єднань та громадян щодо створення необхідних політичних, правових та організаційних умов для запобігання та ліквідації загроз життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави в освітній сфері.
У третьому розділі – «Аналіз державного управління освітньою системою України» – здійснено аналіз державного управління системою вищої освіти в Україні, проаналізовано напрями державного фінансування освітньої системи в Україні та розвиток університетської освіти України в контексті Європейського простору вищої освіти.
Освіта є основою людського розвитку та прогресу суспільства. Вона забезпечує індивідуальний розвиток особистості, майбутнього фахівця, формує інтелектуальний, духовний та виробничий потенціал держави, виступає стратегічним ресурсом соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, є джерелом покращення добробуту людей, забезпечує національні інтереси та зміцнює авторитет і конкурентоспроможність держави на міжнародній арені.
Цілі та принципи державного управління вищою школою зумовлені необхідністю ринкових трансформацій в усіх сферах життя суспільства, у тому числі й системи вищої освіти. Ця необхідність вимагала нових, науково обґрунтованих підходів до державного управління вищою школою на основі введення відповідного рівня його децентралізації за допомогою: підвищення ефективності управління системою вищої освіти; удосконалення взаємозв’язку державного управління і менеджменту у вищих навчальних закладах; перерозподілу адміністративних повноважень (центр – регіон – місцеві органи влади) з делегуванням максимально можливої кількості повноважень на нижні рівні державного управління; посилення контролю з боку місцевих органів влади з залученням громадськості; ефективного використання місцевих ресурсів, їхньої мобілізації відповідно до встановлених пріоритетів, у тому числі при формуванні державного і місцевого бюджетів; створення рівних умов щодо забезпечення доступу до вищої освіти.
Подолання перешкод на шляху до Європейського освітнього простору зумовило на етапі, що розглядається, визначення наступних першочергових завдань державної політики у сфері вищої освіти: гарантування доступності до високоякісної вищої освіти; введення системи державної підтримки в її одержанні; створення і розвиток національної науково-дослідної й освітньої мережі, що забезпечує взаємодію науково-освітніх закладів України і Європи, корпоративних комп’ютерних мереж для наукових та освітніх цілей з послідовним формуванням єдиного віртуального науково-освітнього простору; сприяння розширенню наукових зв’язків, забезпечення доступу до світових електронних бібліотек та інтеграції у світовий науково-освітній простір; сприяння встановленню принципів автономії і самоврядування у вищих навчальних закладах усіх форм власності; розробки і впровадження нового покоління вітчизняних, у тому числі електронних підручників, навчальних посібників та засобів навчання відповідно до сучасного рівня розвитку високих технологій, створення умов для використання Інтернету; введення єдиної системи тестування при вступі у вищі навчальні заклади; створення загальнонаціональної системи пошуку, відбору і державної підтримки обдарованої молоді; гарантування працівникам освіти гідної заробітної плати; сприяння науковим дослідженням у сфері високих технологій; оптимізації діяльності Національної академії наук з орієнтацією на зближення академічної науки з освітою і промисловістю.
Показано, що сьогодні постає питання пошуку нових форм і методів фінансування освітньої системи. На початковому етапі становлення системи освіти України реформування законодавчої бази щодо вдосконалення умов її фінансування відіграло позитивну роль. Але пізніше в цьому напрямі почали виявлятися певні суперечності, які з часом перетворилися на гальмо для подальшого розвитку освіти.
Установлено, що в сучасних умовах фінансове забезпечення освітньої системи повинне ґрунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного та місцевих бюджетів, використанні залучених коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій та батьків, громадян, міжнародних освітніх фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від виробничої та комерційної діяльності, кредитів і банківських позичок тощо. Складовими фінансової політики в освітній системі є: визнання пріоритетності освіти у проведенні державної політики; встановлення нормативно-правової основи фінансової політики; асигнування фінансових ресурсів згідно визначених обсягів за нормативами; визначення формул формування місцевих бюджетів освіти; визначення нормативів видатків на одного учня різних навчальних закладів; визначення основних правил залучення та норм використання школами позабюджетних коштів. Основними джерелами фінансового забезпечення освіти визначено: кошти державного та місцевих бюджетів; кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування; кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг; гранти; кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти; кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.
Виявлено, що вища освіта є фундаментом людського розвитку та прогресу суспільства, а також виступає гарантом індивідуального розвитку, сприяє формуванню інтелектуального, духовного та виробничого потенціалу суспільства. Розвиток держави, структурні перетворення на мікро- і макроекономічному рівнях повинні гармонійно поєднуватися з модернізацією освіти для того, щоб задовольнити потреби й прагнення людей, особливо молоді, встановити нову систему суспільних цінностей у сфері діяльності як в громадському, так і у приватному секторах.
Адаптованість системи освіти та професійної підготовки до динамічних змін кон’юнктури попиту та пропозиції на світових ринках праці, забезпечення підготовки робочої сили, професійно-кваліфікаційні параметри якої відповідають потребам соціально-економічного розвитку суспільства, виступають визначальними чинниками росту конкурентоспроможності людських ресурсів. В умовах формування інноваційного суспільства функціональними особливостями освіти виступає не тільки здатність надавати нагромаджений в попередні роки обсяг знань та навичок тим, хто навчається, але й підвищувати здатність до сприйняття та використання на практиці нових наукових ідей, інструментів та методів виробництва, формувати у працівників новаторські здібності, ініціативу та підприємливість.
Модернізація структури освітньої системи України вимагає змін у системі законодавчого і нормативно-правового регулювання вищої освіти з урахуванням вимог європейської системи стандартів та сертифікації, які сприятимуть розвитку національних культурних цінностей, демократії і гуманізму як основних чинників функціонування громадянського суспільства.
Формування національної системи кваліфікацій вищої освіти, яка гармонізуватиме із системою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти, сприятиме подальшій її сертифікації в європейських та світових структурах. Це, в свою чергу, забезпечить взаємне визнання на європейському та міжнародному рівні документів про освіту та навчання, запровадження нового додатку до диплома європейського зразка, конкурентоспроможність випускників на національному та міжнародному ринках праці і надання освіті високої якості. Вирішення цих завдань також сприятиме задоволенню особистісних потреб студентів у здобутті вищої освіти та розширенню їх компетентності, створенню і розвитку належних умов для здійснення інноваційних наукових досліджень та забезпечення гарантування національної безпеки України.
У державній освітній політиці засадничим визначено принцип державно-громадського управління освітою. Адже без суспільної підтримки не діятимуть жодні закони чи нормативні акти, а належний громадський контроль забезпечує не лише ефективність реформ, але й стимулює пошук нових, актуальних, інноваційних моделей розвитку.
Окреслено пріоритети діяльності Уряду України в галузі освіти та науки:
– забезпечення рівного і справедливого доступу до якісної освіти, зокрема шляхом запровадження незалежного зовнішнього оцінювання навчальних досягнень випускників шкіл, які виявили бажання вступати до університетів;
– створення нової моделі економічної діяльності університетів, яка базуватиметься на солідарній участі держави, бізнесових кіл і громадян;
– приведення системи вищої освіти у відповідність до вимог Болонської декларації, розширення автономії університетів як необхідної передумови інтеграції української освіти в європейський освітній простір;
– підвищення конкурентоспроможності української науки та її інтегрованості в світовий науковий процес.
Визначено, що усі пропозиції та інновації мають бути підпорядковані головній меті – забезпеченню громадянам України рівного доступу до якісної освіти. Як свідчить практика багатьох європейських країн, однією з умов підвищення якості вищої освіти є посилення відповідальності університетів за результати діяльності також і шляхом розширення демократичних засад їх функціонування та поглиблення університетської автономії. Зараз автономія університетів в Україні та академічні свободи регламентуються Законом України «Про вищу освіту», який визначає рамки автономії і самоврядування університетів у різних напрямах їх діяльності.
Разом з тим, у галузі науки «Державне управління» ще потрібно вирішити проблеми розширення прав університетів у розподілі фінансових ресурсів, прозорості й доступності для громадсько-державного контролю над їх академічною та фінансовою діяльністю. Це підтверджується сучасними процесами удосконалення законодавчої бази, що стосується вищої освіти. Сучасні законопроекти орієнтовані на інтеграцію України в єдиний європейський освітній простір, автономію вищих навчальних закладів у різних аспектах – академічному, фінансовому, адміністративному. Безумовно, з боку держави потрібен державний контроль у сфері вищої освіти.
На думку автора, університети мають здійснювати спільну освітню діяльність з відповідними іноземними навчальними закладами за узгодженими навчальними планами, видавати документи про вищу освіту, а також перерозподіляти нормативи чисельності науково-педагогічних працівників за напрямами (спеціальностями); перерозподіляти ліцензований обсяг, підготовку кадрів за експериментальними навчальними планами і програмами. Університетам також мають надавати додаткові права: присуджувати наукові ступені доктора філософії, доктора наук; присвоювати вчені звання ад’юнкта, доцента, професора. Університетам необхідно надати право самостійно розпоряджатися коштами, отриманими від надання платних послуг, встановлювати мінімальний та максимальний обсяги навчального навантаження педагогічних і науково-педагогічних працівників. За університетами мають бути закріплені окремі права на створені ними об’єкти інтелектуальної власності, права відкривати банківські рахунки та користуватися банківськими кредитами.
На державному рівні варто змінити зовнішні критерії оцінки якості діяльності вищого навчального закладу. Адже поки діє принцип «більше студентів – більше грошей», страждає якість освіти. У зв’язку з цим доцільно розробити комплексні критерії оцінки якості освітнього процесу, які включають: оцінювання змісту та технологій навчання, що застосовуються під час навчання; оцінювання отриманих студентом знань; вимоги до організації та контролю за здійсненням навчального процесу; сучасні вимоги до компетентності викладачів та студентів; чітку і прозору процедуру самообстеження вищого навчального закладу як підґрунтя системи забезпечення якості. Модернізація структури освітньої системи передбачає проведення ряду реформ. При цьому проводити їх необхідно виважено, щоб зберегти національні надбання та запобігти руйнації національної системи вищої освіти.
Установлено, що перелічені заходи є реальною перспективою. Уряд вже на даний час здійснює певні кроки щодо розширення університетської автономії, а саме: розширено участь університетів у формуванні структури і обсягів державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою; з метою посилення громадського впливу на діяльність університетів і академій у них створено наглядові ради з числа науковців, роботодавців та громадських діячів. Констатовано, що Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України змогло не лише забезпечити рівний доступ усім абітурієнтам до вищої освіти, вища освіта стала більш доступною і для дітей-сиріт, і для дітей, які залишилися без піклування батьків, та людей з особливими потребами.
Визначено, що сучасна вища освіта неможлива без належної наукової бази. Це особливо стосується підготовки висококваліфікованих спеціалістів природничо-математичного та технічного профілю, дефіцит яких на українському ринку праці зростає. У цьому напрямі необхідно продовжити поглиблення інтеграції української науки в європейський і світовий науковий простір. З цією метою варто забезпечити повний доступ до повнотекстових Інтернет-версій провідних наукових часописів світу за прикладом науково-освітньої мережі УРАН, яка інтегрована до загальноєвропейської мережі GEANT, що наповнена електронними ресурсами відомих світових бібліотек та наукових видавництв.
Констатовано, що в Україні діє близько 25 центрів користування науковим обладнанням у різних регіонах країни, розпочато їх укомплектування наукоємним обладнанням. Головна потреба в оновленні парку наукового обладнання існує в університетах, які проводять фундаментальні дослідження в природничих науках. В аспекті розвитку гуманітарних наук в Україні необхідним є створення відповідної інституційної структури щодо вдосконалення системи використання інтелектуального потенціалу України, підвищення ефективності державного управління науковими дослідженнями. Ці заходи з реформування вищої освіти спрямовані на реалізацію подальших кроків з імплементації норм Болонської декларації.
У четвертому розділі – «Напрями державного управління інноваційними процесами в системі освіти» – досліджено сучасний стан управління організаційними інноваціями в системі вищого навчального закладу; запропоновано напрями розробки інноваційних механізмів державного управління системою освіти в контексті євроінтеграції; обґрунтовано умови реалізації потенціалу інноваційної освітньої системи в інтересах забезпечення національної безпеки України.
У ході дослідження було встановлено, що управління організаційними інноваціями у ВНЗ включають в себе три основних типи: нововведення процедурного характеру; нововведення, пов’язані зі структурними перетвореннями; нововведення, пов’язані зі зміною виробничих елементів
|
