ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, викладена методологічна основа, характеристика методів дослідження, обґрунтовується наукова новизна отриманих результатів та їх практична значущість. Наведені дані про апробацію результатів і публікації.

У першому розділі – “Характеристика економічної політики як наукової проблеми” – закладені концептуальні основи дисертаційної роботи, зокрема, подано огляд літератури за темою дослідження, окреслено основні етапи розвитку наукової думки.

У розділі обґрунтовується думка про те, що економічна політика держави в умовах становлення ринкових відносин є системою заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, спрямованих на адаптацію наявної соціально-економічної системи до умов життєдіяльності сучасного динамічного суспільства. У теоретичному плані проблема сутності економічної політики держави пов’язана із неспроможністю ринку ефективно впливати на структуру виробництва і споживання, що призводить до необхідності державного втручання в економічні процеси. За умов, які склалися в економіці України, потужні й водночас виважені важелі державного втручання є життєво необхідними. Економічна політика в цьому плані буде ефективною тільки за умови, якщо її механізм відповідатиме потребам реалізації суспільних інтересів. Безумовно, в основу економічної політики, спрямованої на забезпечення високого рівня життя населення, має бути покладено наукове визначення змісту цілей і пріоритетів розвитку національної економіки, методів і засобів реалізації розроблених державою економічних завдань, механізмів реалізації функцій такої діяльності.

Розглядаючи економічну політику як систему, автором зроблено висновок про можливість виділення таких основних її компонентів, як цілі, пріоритети і завдання.

До основних цілей економічної політики варто віднести: забезпечення належних умов життєдіяльності населення країни, основою якого є економічне зростання; визначення стратегії формування політики відповідно до інтересів економічної системи; визначення доцільності застосування тих або інших інструментів державного регулювання.

Аналіз сучасного стану економіки України дає змогу стверджувати, що пріоритети економічної політики визначаються, насамперед, дійсною політичною та економічною ситуацією в державі, серед яких доцільно виділити:

- законодавче забезпечення процесу реалізації економічних прав і свобод господарюючих суб’єктів;

- державний контроль за дотриманням “правил гри” між суб’єктами ринкових відносин, забезпечення вільної конкуренції, недопущення протиправних дій у цій сфері;

- забезпечення конкурентного середовища за допомогою державної антимонопольної політики.

Автором доведено, що завдання економічної політики нашої держави на сучасному етапі полягають у:

- забезпеченні функціонування соціальної сфери, механізму соціального захисту населення;

- визначенні місця держави в сучасних господарських системах, виборі шляхів забезпечення інтеграційної взаємодії державних і ринкових регуляторів;

- правовому забезпеченні функціонування змішаної економіки – визначенні спільних умов ефективного господарювання;

- розробці та проведенні активної економічної політики, зокрема участі в ключових інвестиційних, структурно-технологічних програмах шляхом повного або часткового їх фінансування, надання економічних гарантій, пільгових кредитів та інших видів фінансової підтримки виробництва;

- участі в розподілі та перерозподілі ВВП через державний бюджет, активного використання таких інструментів макроекономічного регулювання, як податки, акцизи, тарифи, мито, антимонопольний контроль над цінами тощо;

- проведенні гнучкої зовнішньоекономічної політики, спрямованої, з одного боку, на входження країни до системи міжнародних економічних відносин, а з другого – на захист основних галузей національної економіки за допомогою протекціоністських заходів;

- запобіганні відпливу національного капіталу і заохочення його повернення до економіки країни;

- раціональному перерозподілі ресурсів і доходів;

- охороні навколишнього середовища.

Аналіз сучасних форм і методів державного регулювання економіки, представлений низкою моделей, які використовуються економічно розвиненими країнами, дав змогу встановити їх основні риси й істотні розбiжностi. Головним чинником, що зумовлює конкретну будову кожної з моделей, виступає, на думку автора, комплекс специфічних національних характеристик, а саме: стан виробничого потенціалу, можливість забезпечення матеріальних передумов економічної безпеки, національний менталітет, цiннiснi орієнтації, історія країни, релігійний і психологічний чинники, її населення тощо. З цього випливає висновок, що неможливо розробити універсальну схему економічної моделі, яку можна було б застосувати за будь-яких умов. Водночас порівняльний аналіз існуючих моделей є основою для розробки концепції формування державної економічної політики залежно від конкретної соцiально-економiчної ситуації в державі. Україна має виробити власну модель і реалізувати власну стратегію переходу до стійкого розвитку з урахуванням накопиченого світового досвіду і власних національно-історичних і соціально-економічних особливостей.

Питання вибору моделі державного регулювання економічної політики як стратегічного напряму виходу на шлях сталого розвитку, на переконання дисертанта, є ключовим аспектом пом’якшення негативного впливу на економіку країни системних криз, у тому числі й сучасної. Модель економічної політики України має відображати реалії сучасного світу, характеризуватися наявністю якісно нових інструментів регулювання економіки країни з метою забезпечення соціальних потреб суспільства.

Новітня модель державного регулювання економіки має враховувати тенденції формування сучасної технологічної бази виробництва та нової конфігурації світових товарних потоків, що передбачає технологічне оновлення, яке пов’язане з трансформацією попиту на значну частину товарів виробничого й споживчого призначення, насамперед на інвестиційні та паливно-енергетичні продукти.

У другому розділі – “Системний аналіз теоретичних засад економічної політики держави” – наводяться методи дослідження, етапи виконання дисертаційної роботи та загальнотеоретична база, на якій ґрунтується все подальше дослідження.

Аналіз особливостей формування моделей державного регулювання економічної політики в окремих державах світу й узагальнення їх основних рис дало змогу довести доцільність виділення чинників, які визначають особливості формування вітчизняної моделі державного регулювання економічної політики.

Слід підкреслити, що чинники, які впливають на модель державного регулювання соціально-економічних процесів, для своєї дієвості мають бути взаємопов’язані в рамках єдиної державної стратегії розвитку, сформульованої у вигляді загальнодержавних планів. Крім того, саме ці чинники мають бути вирішальними під час вибору моделі економічного розвитку України.

Системний підхід дав змогу обґрунтувати, що роль кожної конкретної держави в сучасному світі визначається, насамперед, її економічною могутністю, яка є наслідком реалізації наявного економічного потенціалу.

Економічний потенціал будь-якої держави розглядається дисертантом у трьох взаємопов’язаних поняттях: фінансовий капітал, який має кількісні властивості; людський капітал, що включає здібності, знання та навички індивідуумів; соціальний капітал, який стосується міжособистісних стосунків. Саме в поєднанні цих трьох характеристик повною мірою реалізується основна мета економічної політики держави – людський розвиток, в основі якого покладено концепцію добробуту населення і, як наслідок, забезпечується стабільний економічний поступ держави.

Сучасний етап світового господарського розвитку характеризується прискореними темпами науково-технічного прогресу та інтелектуалізацією основних чинників виробництва. Інтенсивне проведення фундаментальних наукових досліджень, розробка на їх основі новітніх технологій і вихід з ними на світові ринки разом із розгортанням міжнародної інтеграції в науково-виробничій сфері в рамках глобальної економіки фактично стали стратегічною моделлю економічного зростання розвинених країн.

Оскільки розвиток будь-якої країни на сучасному етапі перебуває в тісному взаємозв’язку із загальносвітовими економічними процесами, однією з важливих функцій економічної політики в процесі державного управління зовнішньоекономічною діяльністю є:

– регулююча функція держави, зміст якої полягає в узгодженні інтересів і дій нашої країни з іншими країнами з метою захисту національного експортера за кордоном і стимулювання його розвитку всередині держави;

- захист національного виробника щодо експорту й імпорту. Формою реалізації цієї функції є зовнішньоторговельна політика, що пристосовує національні умови до міжнародних економічних відносин.

Аналіз вітчизняного законодавства щодо підтримки зовнішньоекономічної діяльності, її сучасний стан в Україні, а також позитивний досвід державного управління окремих країн світу дав можливість визначити такі основні пріоритети зовнішньоекономічної діяльності:

- послідовна перебудова товарної структури експорту й імпорту, наближення її до співвідношень, властивих країнам з розвиненою ринковою економікою;

- орієнтація підприємств на виробництво високоліквідної продукції та диверсифікованість, що ґрунтується на глибоких маркетингових дослідженнях, замість практики збуту товару будь-якими засобами і за будь-якою ціною;

- удосконалення структури експорту шляхом скорочення сировинної частки на користь високотехнологічних товарів і зростання конкурентоспроможності продукції традиційних експортних галузей шляхом підвищення її якості;

- відновлення традиційних і освоєння нових ринків збуту;

- підвищення активності регіональних підприємств та організацій на зовнішньому ринку;

- активне вжиття заходів економічного характеру, організаційно-правових і спеціальних важелів стимулювання зовнішньої торгівлі.

Третій розділ – “Вплив внутрішнього потенціалу країни на формування економічної політики держави” – присвячено докладному аналізу внутрішніх чинників, які впливають на формування економічної політики.

Серед основних внутрішніх чинників автором виділено такі:

- природні ресурси, які включають наявні в країні сировинні ресурси, насамперед поклади корисних копалин, а також земельні, лісові та водні ресурси;

- людський потенціал та його якісні характеристики;

- сучасний стан розвитку економіки в цілому та її експортні можливості.

У процесі дослідження природно-ресурсного потенціалу України виявлено зокрема і низку негативних тенденцій та незадовільного стану окремих галузей економіки. Випереджальні темпи збільшення використання природних ресурсів, передусім надр, свідчать про те, що в Україні надається перевага сировинно-видобувним галузям господарства, які, крім неефективного використання природного потенціалу, є ще і більш екологічно небезпечними. Крім того, надприбутки в сировинному секторі блокують надходження інвестицій у більш високотехнологічні галузі економіки й гальмують диверсифікацію промислового виробництва. Унаслідок суттєвого обсягу експорту сировинних ресурсів Україна відчуває високий рівень залежності від світових цін і кон’юнктури сировинних ринків, а отже, й від зовнішнього економічного середовища.

Оцінка стану природно-ресурсного потенціалу дала змогу зробити висновок, що ресурси природного газу та нафти в державі обмежені, а їх нераціональне використання призвело до суттєвого виснаження надр. Нинішній кризовий стан з енергоносіями та висока енергетична залежність України багато в чому зумовлені вичерпанням легкодоступних вітчизняних родовищ саме нафти й природного газу, що є наслідком невиправдано прискореного їх видобування.

Збільшення в балансі вітчизняного енергетичного виробництва питомої ваги відновлювальної енергії можливе за умови проведення державної ефективної економічної політики заохочення та розвитку підприємництва у цій сфері.

Аналіз ефективності використання одного з найважливіших природних ресурсів, яким володіє Україна, – земельних ресурсів – дав змогу з’ясувати, що за останні 20 років у державі суттєво скоротилися площі земельних угідь, які використовувались у сільськогосподарському виробництві, до того ж відбулося значне подрібнення структури аграрного виробництва, посилюється тенденція створення нераціональних за розмірами землекористувань.

Виходячи із цієї оцінки у розділі обґрунтовано, що формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні залишається однією з найбільш заполітизованих проблем сучасної земельної політики.

Автором обґрунтована думка щодо необхідності посилення регулюючого впливу держави на створення оптимальної структури аграрного виробництва і функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення. Створення такого повноцінно функціонуючого ринку має стати логічним завершенням земельної реформи в країні.

Іншим пріоритетом економічної політики має бути завершення організаційної підготовки до реєстрації прав власності (у тому числі на землю) та скасування мораторію на продаж землі. Купівля і продаж землі не приведуть до швидких і докорінних змін в економічному розвитку нашої країни, але це дасть змогу збільшити приплив інвестицій і підвищити продуктивність праці у сільському господарстві, що, у свою чергу, приведе до зростання вартості землі.

У розділі акцентується увага на тому, що Україна вважається одним з найменш забезпечених водними ресурсами регіоном Європи. Оцінка розвитку цієї сфери дала змогу з’ясувати, що запаси прісних вод в Україні досить обмежені й становлять приблизно 1000 м³ на душу населення. За цим показником Україна посідає одне з останніх місць серед країн СНД. Крім того, ситуація також загострюється через нераціональне використання водних ресурсів. Це зумовлює необхідність оптимізації забору води з природних джерел та обсягів і структури її споживання. З цього випливає, що державна політика має спрямовуватися, насамперед, на розробку дієвих механізмів мотивації раціонального використання водних ресурсів і пошук нових запасів прісних вод для задоволення потреб населення, які вже виникають і можуть загостритись у майбутньому.

У контексті програми економічного розвитку держави особливе місце має бути відведене визначенню основних векторів зовнішньоекономічної діяльності, одним із напрямів якої є зниження впливу зовнішньоекономічного середовища на національну економічну систему. Це можливо за умов розв’язання проблем із забезпеченням паливно-енергетичними та іншими необхідними ресурсами, зниження імпортозалежності. У цьому ракурсі державна економічна політика має спрямовуватися, крім іншого, й на збільшення питомої ваги альтернативних джерел енергії, оскільки, за аналізом експертних досліджень, електроенергія з відновлюваних джерел із часом замінить електроенергію, що виробляється атомними станціями.

У розділі наголошується, що економічна політика України має спрямовуватися на утвердження держави як потужного експортера сільськогосподарської продукції. Скасування експортних обмежень для цього сектора за нинішніх умов може привести до подальшого зростання цін виробників і створення стимулів для приватного інвестування, унаслідок чого зростуть масштаби виробництва та експорту. Більш за все результати будуть відчутними у секторі соняшникового насіння і зернових, де Україна має значні порівняльні переваги. Позитивний ефект буде відчутним і у сфері зайнятості сільського населення та загального розвитку села.

Автором доведено, що сучасна глобалізація економіки абсолютно чітко свідчить: економічні прориви здійснюють не ті країни, де багато нафти, вугілля чи алмазів, а ті, які характеризуються потужним людським потенціалом. На думку дисертанта, первинні інвестиції в людський капітал є запорукою ефективних інвестицій у технології та інноваційний розвиток у цілому.

На сьогодні конкурентоспроможність України забезпечується, насамперед, її дешевою робочою силою. Дотримуючися таких настанов ми прирікаємо себе на відставання та програш у конкурентній боротьбі. Тому пріоритетне завдання полягає у переході до нового критерію конкурентоспроможності, який базується на високій якості робочої сили, товарів, послуг і, відповідно, вищій ціні.

Маючи один з найвищих у світі показників освіченості населення, який становить майже 100%, та високий рейтинг серед країн світу за показником індексу освіти в Україні спостерігається один з найнижчих показників продуктивності праці, що свідчить про неефективне використання людського потенціалу, який до того ж має тенденцію до знецінення та загрозу втрати. Аналіз міжнародного досвіду розвитку людського потенціалу дав змогу визначити оптимальні напрями вдосконалення державного управління у цій сфері (рис. 1).

Недооцінка впливу розвитку людського потенціалу на економічне зростання країни є ключовою, хоча й не єдиною причиною розриву в показниках розвитку між Україною та розвиненими країнами світу. Розвиток України як держави із соціально орієнтованою ринковою економікою вимагає від влади на всіх її рівнях визнати, що ключовою метою розвитку економіки є розвиток людського потенціалу.

Аналіз впливу внутрішнього потенціалу на формування економічної політики держави дав змогу обґрунтувати, що концепція економічної політики держави має базуватися на принципах глобальної економічної інтеграції і глобальної інформатизації, при цьому головна лінія втручання держави в економіку має полягати в забезпеченні найкращих умов для розширеного відтворення знань та інтелектуальних ресурсів. Трансформація економічних систем неминуче веде до трансформації самої держави, її економічних функцій, проте тільки людина та її добробут мають бути безпосереднім об’єктом і метою державного регулювання економіки.

Четвертий розділ – “Вплив зовнішнього економічного середовища на формування економічної політики держави” – присвячено докладному аналізу зовнішніх чинників, які впливають на формування державної економічної політики.

У розділі обґрунтовується думка, що продукція, яка виробляється в Україні, має бути конкурентоспроможною (за рахунок покращення її якості та зменшення собівартості). Висока якість вітчизняної продукції сприятиме формуванню міжнародного іміджу України, установленню рівноправних і взаємовигідних відносин з іншими країнами. Відповідно до цього мають уживатися, насамперед, заходи щодо реструктуризації і технічного переоснащення галузей продовольчого підкомплексу з орієнтацією на високоефективне використання ресурсного потенціалу. Для цього необхідно: створити ефективну інфраструктуру аграрного ринку; упроваджувати науково обґрунтовані системи землеробства; використовувати досягнення генетики, селекції, насінництва, виведення та впровадження у виробництво нових сортів і гібридів рослин.