ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ КНИГОВИДАННЯ: МОВНІ АСПЕКТИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок дослідження з науковими програмами, планами і темами, сформульовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікацію.

У першому розділі – «Теоретичні засади взаємного впливу держави, суспільства, мови та книговидання» – досліджено зв’язки між такими явищами, як держава – суспільство – мова, з’ясовано роль книговидання у розвитку культури, у становленні суспільної свідомості, особистісних якостей людини, виявлено значення книги у формуванні інтелектуальних та психічних якостей громадянина в умовах глобального інформаційного простору.

У роботі доводиться, що національна особливість мовної картини світу є не результатом історичного розвитку, а властивістю мови. Картина світу лежить в основі індивідуальної та суспільної свідомості, мова виконує функції пізнавального процесу. В концептуальній картині світу взаємодіють загальнолюдське, національне та особистісне. Людська діяльність одночасно і універсальна, і національно-специфічна. Мова і культура є самостійними феноменами, але пов’язані через значення мовних знаків, які забезпечують онтологічну єдність мови і культури. Піднесення й функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства й моделлю держави, яка втілена в ньому.

Прагнення врегулювати мовні питання у демократичний спосіб не спричиняє відмову сучасних держав від визнання однієї (рідко – більше) мови як державної, загальнообов’язкової до вживання у певних сферах суспільного життя. Державність мови є ознакою й символом державності народу. Але значення одержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічною стороною. Між національною мовою й національною державністю існує повна взаємозалежність. Без мови неможливе адекватне функціонування національного організму, в тому числі його державних форм. Оскільки всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов'язані з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковані нею.

Суб’єктом мовної політики є державна влада, до виключної компетенції якої належить формування та реалізація положень законодавства про мови. Державному регулюванню підлягають публічні мовні відносини. Мовна політика є важливою складовою національної політики у багатонаціональних державах, і завдяки цьому є системоутворюючим фактором, який визначає конструювання моделі держави, відповідно і державної влади. Це є зворотнім впливом мовної політики на державу. Також суб’єктами мовної політики є громадські організації, рухи, партії, спеціалізовані установи, лінгвістичні напрями і школи, впливові діячі національної культури.

Мовна політика варіюється у міждержавних відносинах, по-різному формується в моноетнічних і багатонаціональних державах, може відрізнятись на різних територіях однієї держави у разі відмінностей у національному складі населення на таких територіях та у разі наявних відмінностей конституційного статусу (автономії). Таким чином, мовна політика пов’язана з територією і політико-адміністративним устроєм. Чинні моделі мовної політики відрізняються ступенем ідеологізації, яка є основою принципів мовної політики. Існує два таких принципи, що протистоять одне одному: 1) примат особистості і громадянських прав над інтересами держави і національно-мовного колективу; 2) примат колективних і державних інтересів над інтересами людини і громадянина. Таким чином, державна мовна політика – феномен, який необхідно розглядати не тільки в рамках соціолінгвістики, а і з точки зору науки державного управління, зокрема, проблему співвідношення мовного різноманіття і демократії, соціально-вольові і ідеологічні мотиви й позиції суб’єктів політико-мовних відносин.

Визначення функцій державної мови має відбуватися виходячи з функцій держави. Природа держави, її функції, напрями діяльності реалізуються за допомогою спеціального інституту – державного апарату (органів державної влади). Державний апарат використовує єдину, спільну для всіх мову з метою забезпечення адекватності комунікацій між усіма суб’єктами державного управління: законодавчою, виконавчою, судовою владою, органами місцевого самоврядування. Тобто можна зробити висновок, що держава потребує мови державного управління, отже, однією з функцій державної мови є забезпечення державного управління.

З’ясовано, що законодавство України містить норми, що формально, у загальних рисах описують пріоритетність використання держаної мови у різних сферах життя суспільства. Визначено цілі, що мають реалізовуватися державою у мовній політиці щодо книговидання та книгорозповсюдження, а саме: гарантування та забезпечення права українців, як титульної нації, на споживанні інформації українською мовою; захист інформаційного простору України, збереження й розвиток мов і культур етнічних меншин.

В результаті заміщення книги як основного джерела інформації сучасними інформаційно-комунікаційними системами відбуваються суттєві зміни психічних та інтелектуальних якостей особистості, які формуються під впливом таких систем. Отже, вкрай важливим є визначення напряму державної політики, спрямованого на відновлення соціальної ролі книги, підвищення рівня інформаційної культурної, читацької та культурної компетентності.

У другому розділі – «Сучасні підходи до формування та реалізації державної політики в сфері книговидання в світі та Україні» – здійснено компаративний аналіз зарубіжних підходів до формування та реалізації державної політики у книговидавничий сфері, досліджені форми та методи законодавчого регулювання книговидавничої сфери в Україні, проаналізовано спроби застосування органами державної влади мовного чинника як підстави для надання державної підтримки книговиданню; розкрито особливості функціонування українського ринку книжкової продукції та мережі книгорозповсюдження.

За даними Держкомтелерадіо України, станом на перше півріччя 2011 року до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції внесено 4712 суб’єктів видавничої справи. З них видавничу діяльність здійснюють 1476 суб’єктів, виготовляють видавничу продукцію 616 суб’єктів, розповсюджують 285 суб’єктів, поєднують кілька видів діяльності у видавничій справі 2335 суб’єктів.