У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано загальну мету, деталізовану в конкретних завданнях щодо її досягнення, визначено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження, апробації та опублікування.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів” – проаналізовано теоретико-методологічні засади дослідження сутності, принципів державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів, форм та методів відповідної державно-управлінської діяльності в умовах економічних трансформацій. За результатами вивчення зарубіжного досвіду визначені принципи та механізми забезпечення ефективного державного впливу на перебіг інвестиційно-інноваційних процесів у ринковій системі господарювання.
На підставі узагальнення наукових положень, викладених у роботах В.Г.Бодрова, В.О.Гусєва, Л.І.Федулової, Ю.М.Бажала, А.А.Пересади та інших вітчизняних і зарубіжних авторів, було встановлено, що для повноцінного розвитку інноваційного укладу національної економічної системи держава має зосереджувати увагу на створенні сприятливих умов для активного залучення інвестицій в інноваційну діяльність суб’єктів господарювання на всіх стадіях інноваційно-інвестиційного процесу та використанні відповідних організаційно-правових, фінансово-економічних, інформаційних, кадрових механізмів.
Особливості впровадження державних стратегій розвитку інвестиційно-інноваційної діяльності в зарубіжних країнах відображені в працях З.К.Шмігельської, В.М.Гейця, І.П.Макаренка, А.В.Зверєва та інших вчених.На підставі систематизації положень, викладених у них, установлено, що ефективність упровадження таких стратегій базується на використанні низки дієвих механізмів. Так, ефективність децентралізованого регулювання інвестиційно-інноваційних процесів у США забезпечується шляхом посилення державного сприяння базисним інноваціям з використанням потужних державних інвестицій і розгалуженої системи пільгового стимулювання, в тому числі у венчурній індустрії. В основу державної стратегії в інноваційній сфері Японії покладено принцип вибіркового державного контролю над ключовими галузями промисловості, насамперед галузями з високою часткою використання інноваційних технологій. В інвестиційно-інноваційній політиці держав ЄС набули поширення венчурна і кластерна форми стимулювання зазначеної активності та створення розвиненої інноваційної інфраструктури. Велику питому вагу в структурі фінансово-економічного механізму регулювання інвестиційно-інноваційних процесів західноєвропейських країн мають інструменти прямого фінансування з державного бюджету.
Перспективним методом стимулювання інвестиційно-інноваційної активності в Росії і Казахстані вважається створення спеціальних економічних зон, що передбачають митні та податкові пільги для підприємств на їх території, розвиток венчурного підприємництва на базі державно-приватного партнерства, фінансування державою створення інфраструктури для здійснення інноваційної діяльності у вигляді технопарків. Разом з тим центральне місце у стимулюванні досліджуваної сфери в цих країнах займає централізоване фінансування інноваційних проектів з федерального (державного) бюджету і бюджету регіонів.
Обґрунтовано, що для розробки власної системи державного стимулювання досліджуваних процесів Україна має враховувати існування локальних особливостей державної підтримки вказаної сфери у світовій практиці. Особливу увагу варто акцентувати на досвіді країн з “наздоганяючою” економікою, зокрема Росії і Казахстану, які мають схожі з вітчизняними реаліями господарські проблеми, але якісно випереджають Україну за рівнем державної підтримки інвестиційно-інноваційних процесів.
У другому розділі – “Особливості формування механізмів державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів в Україні”–приділено увагу аналізу становлення інституційної бази державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів у національній економіці, характеристиці використовуваних інструментів відповідної державно-управлінської діяльності при запровадженні урядових програм подолання кризових явищ, визначенню передумов її розвитку в сучасних умовах господарювання.
У розвитку інституційних засад державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів у нашій країні виокремлено три основних етапи. Протягом першого етапу (1991–1998 рр.) в Україні були закладені правові основи для активізації інвестиційно-інноваційних процесів. Основною особливістю цього періоду є повна відсутність державної стратегії та уявлення законодавців про необхідність інвестиційно-інноваційного розвитку країни. Другий етап (1999–2001 рр.) характеризується першими спробами держави законодавчо визначити концептуальні засади державної інвестиційно-інноваційної політики і водночас недостатністю практичних дій, спрямованих на реалізацію ухвалених на той час нормативно-правових актів. Третій етап розпочався у 2002 р. і триває досі. Протягом цього періоду сучасного вигляду набула інституційна база державного управління у зазначеній сфері відносин, визначилися основні складові механізмів забезпечення регулювального впливу держави на відповідні господарські процеси (рис. 1).
Характерною ознакою чинних фінансово-економічних механізмів регулювання інвестиційно-інноваційної активності суб’єктів господарювання в Україні є зорієнтованість переважно на застосування засобів прямого бюджетного фінансування. На підставі аналізу статистичних даних установлено, що відповідні бюджетні інструменти стимулювання інвестиційно-інноваційних процесів (бюджетне кредитування, здешевлення кредитів за рахунок бюджету та державні цільові програми) не виконують своїх функцій в повному обсязі. Через недостатню увагу держави до податкових важелів стимулювання інвестиційно-інноваційної активності і, зокрема, недосконалість алгоритму амортизації, зношеність основних засобів у галузях обробної промисловості досягла катастрофічних масштабів. Незадовільним є фінансове забезпечення інвестиційно-інноваційних процесів за рахунок недержавних інвестиційних ресурсів. Інвестиційна політика держави, по суті, зосереджена на фінансуванні промислових потужностей застарілих технологічних укладів.
В Україні на сьогодні практично відсутні венчурні фонди і фірми, а створення центрів трансферу технологій перебуває лише на початковій стадії. Основною інституційною формою організації інвестиційно-інноваційних процесів у вітчизняній практиці є технологічні парки. Проте нестабільність правового режиму регулювання їх господарської діяльності призвела до стрімкого зменшення кількості проектів, що ними реалізуються.
Залишається недостатнім фінансове та організаційне забезпечення державою роботи з підготовки кадрів для інвестиційно-інноваційної сфери. Наслідком її хронічного недофінансування став відплив підготовлених фахівців до зарубіжних країн або до тих секторів національної економіки, які не пов’язані із веденням наукової діяльності або наданням освітніх послуг.
